Постанова 4801 № 147/84/21

Справа № 147/84/21 Провадження № 22-ц/801/980/2021 Категорія: 75 Головуючий у суді 1-ї інстанції Натальчук О. А. Доповідач:Ковальчук О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 травня 2021 рокуСправа № 147/84/21м. Вінниця Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: судді-доповідача Ковальчука О. В., суддів: Сала Т. Б., Якименко М. М., за участі секретаря Ліннік Я. С. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - Служба у справах дітей Вінницької міської ради, про надання дозволу на виїзд дитини за кордон, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Тростянецького районного суду Вінницької області, ухвалене у цій справі 01 березня 2021 року в смт. Тростянець суддею цього суду Натальчук О. А., зі складанням його повного тексту 02 березня 2021 року, В С Т А Н О В И В: В січні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - Служба у справах дітей Вінницької міської ради, про надання дозволу на виїзд дитини за кордон, мотивуючи його тим, що з 08 листопада 2017 року по 21 січня 2020 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, під час якого у них народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Позивач має намір оздоровити сина у квітні 2021 року у гірській місцевості Республіки Польща, проте його батько не дає нотаріально посвідченої згоди на виїзд дитини за кордон у супроводі матері. Відповіді на лист з проханням надати нотаріальний дозвіл на виїзд сина за кордон на відпочинок ОСОБА_2 також не надав. Позивач здійснила бронювання житла в готелі в Республіка Польща, що підтверджується бронюванням № 3010498. Пославшись на викладене та на те, що владнати спір мирним шляхом не вдалося, а безпідставна відмова батька надати дозвіл на тимчасовий виїзд за кордон для відпочинку суперечить інтересам сина, ОСОБА_1 просила суд надати дозвіл на тимчасовий виїзд за межі України до Республіки Польща, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у супроводі матері ОСОБА_1 без згоди та супроводу батька ОСОБА_2 на строк 14 днів в період 01 квітня 2021 року по 18 квітня 2021 року. Рішенням Тростянецького районного суду Вінницької області від 01 березня 2021 року в задоволенні позовних вимог відмовлено. Не погодившись із ухваленими рішеннями, позивач, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального та матеріального права, в апеляційній скарзі просить оскаржуване рішення скасувати та постановити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. У поданому на апеляційну скаргу відзиві відповідач зазначив, що вказане рішення вважає законним та обґрунтованим, а тому просить апеляційний суд залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. 08 квітня 2021 року позивач подала до апеляційного суду заяву, у якій просила продовжити термін надання дозволу на тимчасовий виїзд за межі України до Республіки Польща ОСОБА_3 у супроводі матері ОСОБА_1 без згоди та супроводу батька ОСОБА_2 на строк 4 дні у період з 28 квітня 2021 року по 01 травня 2021 року. 28 квітня 2021 року до апеляційного суду надійшла заява ОСОБА_1 про продовження терміну надання дозволу на тимчасовий виїзд за межі України до Республіки Польща ОСОБА_3 у супроводі матері ОСОБА_1 без згоди та супроводу батька ОСОБА_2 на строк 13 днів у період з 15 травня 2021 року по 28 травня 2021 року. Згідно з частинами першою, шостою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Отже, апеляційний суд в силу своїх процесуальних повноважень, визначених ст. 367 ЦПК України, не має права прийняти і розглянути вказані заяви ОСОБА_1 про продовження терміну надання дозволу на тимчасовий виїзд за межі України її дитини без згоди та супроводу батька. Апеляційний суд, згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду без змін з огляду на таке. Статтею 375 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до ч. ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Положеннями ст. 12 ЦПК України передбачено, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Учасники справи зобов`язані: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом (п. 2, п. 4, п. 6 - п. 7 ч. 2 ст. 43 ЦПК України). Згідно з ч. ч. 1, 5-7 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Статтею 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу. Відповідно до частин другої, четвертої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов`язані поважати дитину. Частинами першою, другою статті 155 СК України передбачено, що здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Питання виховання дитини за вимогами статті 157 СК України вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального і соціального розвитку. Статтею 11 Закону України «Про охорону дитинства» встановлено, що батько та мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини. Відповідно до статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України. Відповідно до частин сьомої, восьмої статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, встановлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Згідно статті 9 Конвенції про права дитини, прийнятої 44-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН 20 листопада 1989 року, підписану Українською РСР 21 лютого 1990 року, ратифіковану постановою Верховної Ради України № 789-ХІІ від 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини. Статтею 3 Конвенції передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. 14 липня 2016 року Верховною Радою України внесені зміни до Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», виключено з нього норми, що регулювали питання виїзду дитини за кордон, у тому числі, можливість виїзду на підставі рішення суду в разі відсутності згоди одного з батьків. З цього часу єдиним законодавчим актом, що регулює порядок виїзду дітей за межі України, є стаття 313 ЦК України, якою встановлено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом. Порядок виїзду за кордон дітей громадян України визначено Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 (далі - Правила). Відповідно до пункту 3 зазначених Правил, виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) (далі - батьки) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку. Згідно з підпунктом 1 пункту 4 Правил виїзду з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий із батьків відсутній у пункті пропуску. Відповідно до вимог абзацу 8 підпункту 2 пункту 4 Правил, виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у разі пред`явлення рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків. Отже, дозвіл на виїзд неповнолітньої дитини за межі України без згоди та супроводу батька на підставі наведених нормативних актів, не передбачає можливості його видачі на майбутні, постійні поїздки, є разовим, тобто таким, що надається судом на конкретно визначену поїздку, із конкретно визначеним періодом перебування за кордоном. Тимчасовий виїзд дитини за межі України повинен відбуватись лише за погодженням з іншим з батьків, оскільки такий переїзд спричиняє зміну режиму спілкування дитини з іншим із батьків, порядок участі у вихованні дитини, зміну звичайного соціального, культурного, мовного середовища дитини, що впливає на її подальше життя, розвиток і виховання. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17-ц (провадження № 14-244цс18) сформулювала висновок, що тимчасовий виїзд за кордон у супроводі одного з батьків має відповідати найкращим інтересам дитини і такий дозвіл, за відсутності згоди другого з батьків, може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням його початку й закінчення. Відповідно до положень частини четвертої статті 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Ухвалюючи рішення у справі "М. С. проти України" від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13), ЄСПЛ зазначив, що при визначенні найкращих інтересів дитини в конкретній справі слід брати до уваги два міркування: по-перше, у найкращих інтересах дитини зберегти її зв`язки із сім`єю, крім випадків, коли доведено, що сім`я непридатна або неблагополучна; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (пункт 100 рішення від 16 липня 2015 року у справі "Мамчур проти України", заява № 10383/09). З матеріалів справи вбачається, що відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 8). Заочним рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 21 січня 2020 року шлюб, зареєстрований 08 листопада 2017 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , розірвано (а. с. 11-12). 17 серпня 2020 року ТОВ «ЖЕО» видано довідку № 3022 про те, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає за адресою: АДРЕСА_1 , без реєстрації разом з ОСОБА_4 (власник), ОСОБА_1 (донька), ОСОБА_5 (син), ОСОБА_6 (онука) (а. с. 10). Судовим наказом Вінницького міського суду Вінницької області від 04 вересня 2020 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі ј частини усіх видів заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку (а. с. 13). 18 грудня 2020 року ОСОБА_1 направила ОСОБА_2 заяву про надання їй нотаріально посвідченого дозволу на виїзд сина ОСОБА_3 за кордон на оздоровчий відпочинок в гірській місцевості у період з 01 квітня 2021 року по 15 квітня 2021 року (а.с.16). Відповідно до рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення ОСОБА_2 отримав вказану заяву 23 грудня 2020 року (а. с. 17), проте відповіді на вказану заяву матеріали справи не містять. Згідно з підтвердженням бронювання відпочинку у Польщі № 3010498 на ім`я ОСОБА_1 та ОСОБА_3 здійснено безоплатне бронювання номеру у готелі « ІНФОРМАЦІЯ_2 » на період з 01 квітня 2021 року до 04 квітня 2021 року (а. с. 18-19). На підставі викладеного вище, у зв`язку з відсутністю доказів на підтвердження бронювання відпочинку у період з 05 квітня 2021 року по 18 квітня 2021 року, доказів, яким чином буде відбуватися поїздка ОСОБА_1 з сином до Республіки Польща, а саме яким видом транспорту (автомобілем, літаком), та доказів їх повернення до України 18 квітня 2021 року, апеляційний суд вважає вірними висновки суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки надання дозволу виїзду за кордон без дозволу (згоди) батька малолітнього ОСОБА_3 суперечить нормам чинного законодавства, зокрема надання дозволу на виїзд дитини за кордон без зазначення конкретної адреси місця перебування дитини за межами України та не надання доказів на підтвердження повернення дитини на територію України створить ситуацію правової невизначеності та непрогнозованості. Водночас, апеляційний суд звертає увагу, що на час розгляду справи у суді апеляційної інстанції питання надання дозволу на тимчасовий виїзд дитини ОСОБА_3 у супроводі матері ОСОБА_1 до Республіки Польща на період з 01 квітня 2021 року по 18 квітня 2021 року втратило свою актуальність, а рішення щодо задоволення позовних вимог не може бути виконано за плином часу. Такі висновки апеляційного суду узгоджуються з висновками Верховного Суду у постанові від 08 квітня 2020 року у справі № 456/847/18. З урахуванням наведеного, апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги, які фактично зводяться до посилань про доведеність пред`явлених позовних вимог та незаконність відмови у позові з підстав його недоведеності, оскільки суд першої інстанції розглянув дану справу дотримавшись принципу диспозитивності цивільного судочинства, який передбачено ст. 13 ЦПК України, та вирішив спір в межах заявлених позовних вимог і на підставі наявних доказів. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та не дають підстав для висновку про незаконність чи необґрунтованість оскаржуваного рішення, тому відповідно до положень ст. 375 ЦПК України апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 382 - 384, 389 ЦПК України, суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Тростянецького районного суду Вінницької області від 01 березня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили із дня її прийняття. Касаційна скарга на постанову може бути подана до Верховного Суду протягом тридцяти днів із дня складання повного тексту постанови. Головуючий О. В. Ковальчук Судді : Т. Б. Сало М. М. Якименко Повний текст постанови виготовлено 11 травня 2021 року.