Постанова 4813 № 520/15409/16-ц

Номер провадження: 22-ц/813/2691/20 Номер справи місцевого суду: 520/15409/16-ц Головуючий у першій інстанції Калініченко Л. В. Доповідач Комлева О. С. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03.07.2020 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: головуючого-судді Комлевої О.С., суддів: Сегеди С.М., Гірняк Л.А., з участю секретаря Воронової Є.Р., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 30 липня 2019 року, ухваленого під головуванням судді Калініченко Л.В.,- в с т а н о в и в: У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який згодом був уточнений, до ОСОБА_2 про відшкодування витрат на проведення будівельних робіт. В обґрунтування свого позову позивач зазначав, 16 березня 2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір дарування, за умовами якого ОСОБА_2 подарувала ОСОБА_1 будинок АДРЕСА_1 . Однак, рішенням Київського районного суду міста Одеси від 10 травня 2016 року по цивільній справі №520/12362/15-ц, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 30 листопада 2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 червня 2017 року, вказаний договір дарування від 16 березня 2009 року визнано недійсним з мотивів необізнаності ОСОБА_2 щодо правової природи договору дарування. Таким чином, протягом часу з 16 березня 2009 року по 10 травня 2016 року, ОСОБА_1 , як власник будинку, володів ним та провів невід`ємні поліпшення житлових умов та розширення житлової площі будинку. Однак, на підставі того, що ОСОБА_1 втрачено право власності на вказаний будинок позивач просить стягнути з відповідачки вартість виконаних будівельних робіт у будинку, яка відповідно до висновку судової експертизи встановлена у розмірі 357 577,00 грн. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 30 липня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування витрат на проведення будівельних робіт, відмовлено. Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати, ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити, посилаючись на неповне встановлення обставин, які мають значення для справи, а також порушення норм матеріального та процесуального права. У обґрунтуванні своєї апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначив, що помилка якої припустилася відповідачка при укладенні договору дарування не є підставою для визнання правочину недійсним, відповідно до роз`яснень, які викладені в пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними». Також апелянт зазначав, що суд оцінюючи доводи позивача дійшов до передчасних висновків стосовно того, що будинок був набутий ОСОБА_2 правомірно, а отже, не може йти мови про безпідставне набуття, оскільки позивач став власником будівельних матеріалів. У даному випадку необхідно розділяти будинок, як майно відповідача і поліпшення як майно позивача. Відзиву до суду не надходило. Сторони про розгляд справи на 24 червня 2020 року були сповіщені належним чином (а.с. 245-246 т.2). Частиною 2 статті 372 ЦПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу за відсутність сторін, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи, та від яких не надійшли клопотання про відкладення розгляду справи. У відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України, датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. У відповідності до ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Статтею 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що 16 березня 2009 року Державним нотаріусом Третьої Одеської державної нотаріальної контори було посвідчено договір дарування, зареєстрований в реєстрі за №4-518, за яким ОСОБА_2 подарувала приналежний їй будинок з надвірними спорудами під АДРЕСА_2 , та складається в цілому з одного кам`яного житлового будинку під літерою «А», житловою площею 27,5 кв.м., та надвірних споруд під літерами: «Б» літня кухня, «В» сарай, «Г» вбиральня, «Д» сарай, №1-2 огорожа, І мостіння, ІІ цистерна, відповідачу, ОСОБА_1 .. З договору дарування вбачається, що на час його укладення сторони по справі визначили вартість будинку АДРЕСА_1 в сумі 72 513, 00 грн. Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта за №44559955 від 25.09.2015 року вбачається, що за позивачем було зареєстровано право власності на вказаний будинок на підставі договору дарування від 16 березня 2009 року, зареєстрованого в реєстрі за №4-518. Рішенням Київського районного суду міста Одеси від 10 травня 2016 року по цивільній справі №520/12362/15-ц, визнано недійсним договір дарування від 16 березня 2009 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідчений Третьою Одеською державною нотаріальною конторою за реєстраційним №4-518. Застосовано як наслідок недійсності договору дарування від 16 березня 2009 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідченого Третьою Одеською державною нотаріальною конторою за р.№4-518, реституцію, та ухвалено повернути у власність ОСОБА_2 будинок з надвірними спорудами під АДРЕСА_2 , та складається в цілому з одного кам`яного житлового будинку під літерою «А», житловою площею 27,5 кв.м., та надвірних споруд під літерами: «Б» літня кухня, «В» сарай, «Г» вбиральня, «Д» сарай, №1-2 огорожа, І мостіння, ІІ цистерна. Вказане рішення суду залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 30 листопада 2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 червня 2017 року, а відтак набрало законної сили. Зазначеним рішенням суду було встановлено, що ОСОБА_2 під час укладення договору дарування від 16 березня 2009 року, зареєстрованого в реєстрі за №4-518, помилилась стосовно правової природи правочину. ОСОБА_1 , як власник, володів, користувався та розпоряджався будинком АДРЕСА_1 , у період з 16 березня 2009 року по 10 травня 2016 року. Позивач стверджував, що за час володіння вказаним нерухомим майном, ним були проведені будівельні роботи в будинку АДРЕСА_1 , внаслідок яких, вказане домоволодіння, значно поліпшилось та збільшилось у вартості. Також, судом встановлено, що відповідно до локального кошторису на будівельні роботи №2-1-1 на капітальний ремонт стосовно будинку АДРЕСА_1 , станом на 19 травня 2018 року кошторисна вартість будівельних робіт становила в сумі 260 988, 00 грн., яка здійснена ПП НСТ «Дністр», та є додатком до договору №18 від 11 травня 2010 року укладеним з ОСОБА_1 . Згідно з актом виконаних робіт №1 від 14 липня 2011 року підрядник - С.Л. Джафаров передав, а замовник ОСОБА_1 прийняв здійснені будівельні роботи в будинку АДРЕСА_1 , на загальну вартість 281 973, 00 грн. Під час розгляду справи, за клопотання позивача, ухвалою Київського районного суду міста Одеси від 08 лютого 2018 року було призначено по справі судово-будівельну експертизу, проведення якої доручено експертам Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України, на вирішення якої були постановлені наступні питання:

1. Який перелік та об`єми фактично виконаних будівельних робіт з будівництва (ремонту, реконструкції) у будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 ?

2. Який період виконання будівельно-ремонтних робіт у будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 ?

3. Яка вартість фактично виконаних робіт з будівництва (ремонту, реконструкції) у будинку за адресою: АДРЕСА_1 , які проведені у період з березня 2009 року по листопад 2016 року, станом на час проведення експертного дослідження? На виконання вказаної експертизи, до суду надійшов висновок №18-802/1905/6471-6475 від 21 лютого 2019 року, відповідно до якого встановлено, що з причини відсутності відповідних Методик по визначенню дати та періоду проведення будівельних робіт на будь-яких об`єктах, висновки про період проведення будівельних робіт базуються на підставі технічної документації (як правило, інвентаризаційної справи, кошторисів та інших документів, які б вказували б на період будівництва об`єктів), результатів обстеження та співставлення даних отриманих в процесі дослідження. За результатами дослідження документів представлених в матеріалах цивільної справи №520/15409/16-ц, додаткових матеріалів наданих з листом суду та виходячи з проведених досліджень встановлено, що в період з 22 січня 2009 по 30 листопада 2016 в домоволодінні по АДРЕСА_2 були виконані будівельні роботи по реконструкції, новому будівництву, вибірковому капітальному ремонту, благоустрою території вищезазначеного домоволодіння. Дата закінчення будівництва нової прибудови до існуючого житлового будинку літ. «А» (основна частина літ. «А», прибудова літ. «а») та погребу (льоху) визначена кошторисом, складеного станом на 19 травня 2010 року. Конкретизувати точніші дати проведення всіх будівельних робіт не надається можливим. Виконані будівельні роботи в домоволодінні АДРЕСА_2 відносяться до заходів, спрямованих на поліпшення фізичного (технічного) стану нерухомого майна та його споживчих якостей (далі - поліпшення), які неможливо відділити (перемістити або відокремити) від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди та, як результат знецінення об`єкту в цілому. В результаті виконаних будівельних робіт у вищевказаному домоволодінні об`ємно - планувальні характеристики житлового будинку приведено в відповідність до вимог п.2.22 ДБН В.2.2-15-2005, а саме: організована кухня, сантехнічні приміщення з установкою нових сантехнічних приборів, інженерного обладнання, прокладкою нових інженерних мереж. В житловому будинку усунено функціональний та зменшені фізичні зноси існуючих будівель та споруд, які мають пряму пропорційну залежність на його ринкову вартість. В цілому, виконані будівельні роботи по забудові нових будівель та модернізації існуючих будівель та споруд збільшують його вартість на ринку нерухомості на відміну від домоволодіння до реконструкції. Загальна вартість фактично виконаних робіт будівельних робіт в домоволодінні АДРЕСА_1 , які проведені у період з 22 січня 2009 року по 30 листопада 2016 року, станом на час проведення експертизи становить в сумі 357 577, 00 грн. Відмовляючи у задоволенні позову, ОСОБА_1 про відшкодування витрат на проведення будівельних робіт, суд першої інстанції виходив з наступного. Відповідно до ч. 4, 5 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені. Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені невірно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень. З огляду на викладене та відповідно до положення частини четвертої ст. 82 Цивільного процесуального кодексу України, суд не піддає сумніву та доказуванню обставини, встановлені рішенням Київського районного суду міста Одеси від 10 травня 2016 року по цивільній справі №520/12362/15-ц, згідно засад інституту доказування у цивільному судочинстві, яке не оскаржувалось та набрало законної сили, з урахуванням того, що вказані обставини також не оспорювались сторонами по справі. У відповідності до ч.2 ст.229 ЦК України, у разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов`язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов`язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18) зроблено висновок по застосуванню статті 229 ЦК України та вказано, що «під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)». Рішенням Київського районного суду міста Одеси від 10 травня 2016 року по цивільній справі №520/12362/15-ц, яке набрало законної сили, встановлено, що під час укладення оспорюваного договору дарування мала місце помилка з боку ОСОБА_2 стосовно правової природи правочину. Тобто під час укладення правочину, ОСОБА_2 , не усвідомлювала умови правочину і його правові наслідки. Отже, вказаним рішенням суду не встановлено, що помилка, яка мала місце з боку ОСОБА_2 під час укладення оспорюваного договору дарування, а саме з підстав правової природи правочину, була здійснена в результаті власного недбальства ОСОБА_2 . Позивачем також під час розгляду справи, у відповідності до вимог ст. 81 ЦПК України, не доведено суду жодним належним доказом, що помилка з боку ОСОБА_2 , яка мала місце під час укладення договору дарування від 16 березня 2009 року, та стала наслідком для визнання його недійсним, була здійснена в результаті власного недбальства ОСОБА_2 , як і доказів, що хто-небудь своєю необережною поведінкою сприяв помилці ОСОБА_2 . З огляду на викладене, суд дійшов до висновку про необґрунтованість вимог позивача в цій частині з посиланням на ч. 2 ст.229 ЦК України, колегія суддів погоджується з такими висновками. Також, судом вірно зазначено, що вимоги позивача з посиланням на ч.4 ст. 390 ЦК України є необґрунтованими та не доведеними належними доказами. Відповідно до ч.3 ст. 390 ЦК України добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів. Згідно з ч.4 ст. 390 ЦК України, добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.. Отже, ч.3 зазначеної норми матеріального права регулює права добросовісного або недобросовісного набувача чужого майна на відшкодування витрат, здійснених ним з часу, коли у власника виникло право на повернення цього майна або на отримання доходів від його використання. Разом з тим, положення ч.4 ст. 390 ЦК України застосовуються до правовідносин, при яких добросовісному набувачу (володільцю) належить право на поліпшення набутого ним майна та залишення за собою результатів такого поліпшення за умови можливості їх відокремлення або право на відшкодування сум, на які збільшилась вартість поліпшеного майна, за неможливості їх відокремлення. Застосування зазначених норм матеріальних прав суттєво різниться залежно від визначення підстав та сум, які підлягають відшкодуванню. Зокрема, за положеннями частини третьої підлягають відшкодуванню фактичні витрати, здійснені добросовісним або недобросовісним набувачем, які необхідно було зробити задля збереження майна або на його утримання з часу, коли власнику належало право, зокрема, на повернення майна. На відміну від норми ч.3 ст. 390 ЦК України за положеннями ч.4 цієї статті добросовісному набувачу або володільцю належить право отримати відокремлювані поліпшення майна або право на відшкодування невідокремлюваних поліпшень пропорційно збільшенню вартості майна унаслідок цих поліпшень. З урахуванням того, що позивач був добросовісним набувачем майна будинку АДРЕСА_1 , за час володіння яким здійснив поліпшення вказаного нерухомого майна шляхом здійснення будівельних ремонтних робіт, які не підлягають відокремленню від майна, оскільки є складовою нерухомого майна, суд вірно зробив висновок, що позивач ОСОБА_1 має право на відшкодування сум, на які збільшилась вартість поліпшеного майна, у відповідності до ч.4 ст. 390 ЦК України. Суд вірно не прийняв висновок Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз №18-802/1905/6471-6475 від 21.02.2019 року, як підтвердження збільшення вартості спірного майна, оскільки висновком визначено вартість виконаного ремонту (матеріалів і робіт) спірного будинку, а не розмір витрат, на який збільшилася вартість будинку. Позивачем, не надано до суду жодних доказів, на підтвердження встановлення витрат, на які збільшилася вартість нерухомого майна, а саме встановлення вартості спірного нерухомого майна на час укладення договору дарування від 16.03.2009 року, з урахуванням індексу інфляції, та на час вибуття цього майна з власності позивача. Відповідно до ч.6 ст.81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У відповідності до статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Стосовно посилань позивача про стягнення з відповідача витрат сплачених за проведення будівельних робіт на підставі ст. 1213 ЦК України, судом зазначено наступне. Відповідно до ст. 1213 ЦК України, набувач зобов`язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна. За змістом ч.1 ст. 1212 ЦК України, безпідставно набутим майном є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави. Предметом регулювання інституту безпідставного набуття чи збереження майна є відносини, які вникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акту, правочину або інших підстав, передбачених ст. 11 ЦК України). Об`єктивними умовами виникнення зобов`язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або не збільшення майна в іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна з боку набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб. Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частин першої, другої статті 509 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені цими актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. До підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, належать договори та інші правочини. Зобов`язання виникають з підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу. Згідно ст. 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага. Статтею 179 ЦК України встановлено, що річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки. Відповідно до ч.1 ст. 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Частиною 1 ст. 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Отже, системний аналіз положень частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 177, частини першої статті 202, частин першої, другої статті 205, частини першої статті 207, частини першої статті 1212 ЦК України дає можливість дійти висновку про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна. Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов`язків, зокрема внаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені частиною другою статті 11 ЦК України. Загальна умова ч. 1 ст. 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання. Набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання не вважається безпідставним. Тобто в разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, статтю 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі. Підстава виникнення права власності на зазначений будинок за ОСОБА_2 , не оспорювалась, у зв`язку з чим, судом встановлено, що відповідачка право власності на вказаний будинок набула правомірно, що є достатньою правовою підставою для виникнення права власності на це майно. У зв`язку з викладеним, на думку суду, ОСОБА_2 не може бути визнана особою, яка набула майно без достатньої правової підстави у розумінні ст. 1212 ЦК України, а відтак вимоги про стягнення з відповідача витрат сплачених за проведення будівельних робіт на підставі ст. 1213 ЦК України задоволенню не підлягають. З вказаними висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційної інстанції. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 , що помилка якої припустилася відповідачка при укладенні договору дарування не є підставою для визнання правочину недійсним, відповідно до роз`яснень які викладені в пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними», а також взагалі, щодо неправових наслідків створених рішенням суду по справі №520/12362/15, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки суд не піддає сумніву та доказуванню обставини, встановлені рішенням Київського районного суду міста Одеси від 10 травня 2016 року по цивільній справі №520/12362/15-ц, яке набрало законної сили, згідно засад інституту доказування у цивільному судочинстві. Доводи апеляційної скарги, щодо можливості компенсації вартості майна, що не може бути повернуто, згідно ст. 1213 ЦК України колегія суддів вважає необґрунтованими, та такими, що спростовуються матеріалами справи, оскільки спірний будинок належав на праві власності ОСОБА_2 , яке надалі, на підставі договору дарування від 16 березня 2009 року, було перереєстровано за позивачем, однак рішенням Київського районного суду міста Одеси від 10 травня 2016 року договір було визнано недійсним, на підставі чого в порядку реституції було поновлено право власності відповідача на вказаний будинок. Підстава виникнення права власності на зазначений будинок за ОСОБА_2 , не оспорювалась, у зв`язку з чим, судом встановлено, що відповідачка право власності на вказаний будинок набула правомірно, що є достатньою правовою підставою для виникнення права власності на це майно. Отже, ОСОБА_2 не може бути визнана особою, яка набула майно без достатньої правової підстави у розумінні ст. 1212 ЦК України, а відтак вимоги про стягнення з відповідача витрат сплачених за проведення будівельних робіт на підставі ст. 1213 ЦК України задоволенню не підлягають. Інші доводи апеляційної скарги також не є суттєвими, та такими, що не підлягають задоволенню. Нових доказів на підтвердження доводів апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції надано не було. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32). Пункт 1ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41). Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги на момент винесення судових рішень, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, доводи апеляційної скарги є безпідставними, всі доводи були розглянути судом першої інстанції при розгляді справи, та їм була надана відповідна правові оцінка, а тому суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для ухвалення нового рішення - не має. Судова колегія, розглянувши справу прийшла до висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв`язку з чим апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу і залишає рішення без змін. Керуючись ст.ст. 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389 ЦПК України, апеляційний суд,- п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 30 липня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повний текст судового рішення складений 03 липня 2020 року. Головуючий ______________________________________ О.С. Комлева Судді ______________________________________ С.М. Сегеда ______________________________________ Л.А. Гірняк