Постанова 4813 № 523/23388/21

Номер провадження: 22-ц/813/7065/22 Справа № 523/23388/21 Головуючий у першій інстанції Малиновський О. М. Доповідач Комлева О. С. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07.09.2022 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: головуючого-судді Комлевої О.С., суддів: Сегеди С.М., Цюри Т.В., з участю секретаря Шлапак А.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , представника ОСОБА_2 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 21 квітня 2022 року, ухваленого під головуванням судді Малиновського О.М., повний текст рішення складений 21 квітня 2022 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про виділ частки майна в натурі, визнання права власності, - в с т а н о в и в: У грудні 2021 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про виділ частки майна в натурі, визнання права власності, в якому з урахуванням уточнених позовних вимог просив: - виділити йому в натурі 1/10 частину домоволодіння, АДРЕСА_1 , яка складається з житлового будинку літ. «А»: 3-1 кухня, площею 6,3кв.м., 3-2 санвузол, площею 1,9 кв.м., 3-3 коридор, площею 3,5 кв.м., 3-4 житлова, площею 12,8 кв.м., загальною площею 24,5 кв.м., житловою площею 12,8 кв.м., розташованих на земельній ділянці, площею 347 кв.м.; - визнати за ним право власності на окремий об`єкт нерухомості, зокрема на вказане вище домоволодіння; - припинити право спільної часткової власності. В обґрунтування позову позивач зазначив, що домоволодіння АДРЕСА_1 належить позивачу та відповідачам на праві спільної часткової власності. Проте між співласниками виник спір щодо визначення, зміну розміру часток, а також виділу частки спільного майна в натурі, що унеможливлює вчинення нотаріальних дії. Відповідачі, пред`явлені позовні вимоги визнали у повному обсязі. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 21 квітня 2022 року позов ОСОБА_2 залишений без задоволення. Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 , представник ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення по суті позовних вимог, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права. У обґрунтування своєї апеляційної скарги апелянт зазначає, що є помилковими висновки суду про те, що виділ частки в спірному майні (домоволодінні) лише для позивача є неможливим, а можливий поділ цього майна в натурі між сторонами, оскільки позивач, як співвласник майна має право вимагати виділу, а не поділу в натурі належної йому частки в домоволодінні. Відзиву на апеляційну скаргу до суду надано не було. Відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду судового рішення. Учасники справи про призначене судове засідання на 07 вересня 2022 року були сповіщені. Від адвоката Коливай С.В., представника ОСОБА_2 до суду надійшла заява про розгляд справи без участі апелянта та його представника (а.с. 112, зв.б.). Заяв, або клопотань про відкладення розгляду справи від учасників справи до суду не надходило. Частиною 2 статті 372 ЦПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу у відсутність сторін, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. У відповідності до ст. 367ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до ст. 375ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Статтею 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_2 на підставі нотаріально посвідченого договору дарування від 09.07.1993р., реєстровий номер 2-2456, належить 1/10 частка в праві спільної часткової власності на житловий будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , житловий будинок розташований на земельній ділянці площею 459 кв.м. Власниками інших частин є: ОСОБА_6 2/25 частки в праві спільної часткової власності на вказаний будинок, на підставі нотаріально посвідченого договору дарування від 06.11.2012р., реєстровий номер 3-1549; ОСОБА_7 13/100 частин, на підставі свідоцтва про право власності на домоволодіння від 08.09.1976р., виданого на підставі рішення виконкому Ленінської райради №1000-2 від 08.09.1976р., виданого в замін договору дарування №27 від 07.09.1976р.; ОСОБА_3 19/100 частин, на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 20.12.2018р., реєстровий номер 2124. Згідно з технічним паспортом на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , розташовані наступні житлові споруди: літ. «А», «Б», загальною площею 196,7 кв.м., житловою площею 118,0кв.м.; надвірні споруди: сараї літ. «В», «Д», «Ж», «И», «К», вбиральні літ. «З», ворота - №1, І мостіння. Висновком судової будівельно-технічної експертизи № 02/2022 від 15.01.2022р., зробленої позивачем на замовлення, встановлена технічна можливість виділення в натурі 1/10 частки домоволодіння АДРЕСА_1 , яка складається з житлового будинку літ. «А»: 3-1 кухня, площею 6,3кв.м., 3-2 санвузол, площею 1,9 кв.м., 3-3 коридор, площею 3,5 кв.м., 3-4 житлова, площею 12,8 кв.м., загальною площею 24,5 кв.м. Залишаючи позовні вимоги ОСОБА_2 про виділ частки майна в натурі, визнання права власності без задоволення, суд першої інстанції виходив із того, що заявлені позовні вимоги є безпідставними. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на таке. Звертаючись до суду з позовом про виділ в натурі частки домоволодіння, визнання права власності на окремо виділений об`єкт домоволодіння, припинення спільної часткової власності на домоволодіння, ОСОБА_2 посилалися на положення статті 364 ЦК України, як на правову підставу для задоволення позовних вимог. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Особам, які беруть участь у справі, має бути гарантована реальна можливість захистити свої права при вирішенні спору. Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном, визначено у статті 317 ЦК України. Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України. Він означає, що право власності є недоторканим, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише відповідно і в порядку, встановленому законом. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Згідно з частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Частинами першою-третьою статті 358 ЦК України передбачено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Згідно з частинами першою, другою статті 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється. Відповідно до статті 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання. Таким чином, на відміну від поділу спільної часткової власності, за якого власність припиняється для всіх її учасників, у разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна право спільної часткової власності на це майно припиняється лише для того співвласника, частка якого виділяється із спільної власності. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації. Системний аналіз положень статей 183, 358, 364, 379, 380, 382 ЦК України дає підстави для висновку, що у спорах про поділ будинку в натурі учасникам спільної часткової власності на будинок може бути виділено відокремлену частину будинку, яка відповідає розміру їх часток у праві власності. Виділ часток (поділ) будинку, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним входом (квартиру) або в разі, коли є технічна можливість переобладнання будинку в ізольовані квартири, які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилася. Отже, визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування будинком, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників. Чинним цивільним законодавством передбачено право особи, якій конкретно визначене майно належить на праві спільної часткової власності, на виділ саме його частки в натурі. Судом встановлено, що спірне майно, а саме домоволодіння АДРЕСА_1 належить на праві спільної часткової власності 4 співвласникам: ОСОБА_2 1/10 частка, ОСОБА_6 2/25 частки, ОСОБА_7 13/100 частин, ОСОБА_3 19/100 частин, у зв`язку з чим виділ частки в цьому майні лише для позивача є неможливим, а можливий поділ цього майна в натурі між сторонами, у разі якого право спільної часткової власності на нього припиняється. У даній справі ОСОБА_2 пред`явив позовні вимоги саме про виділ належної йому частки в праві спільної часткової власності на домоволодіння за правилами статті 364 ЦК України. Позовних вимог про поділ домоволодіння в натурі між сторонами в порядку статті 367 ЦК України ОСОБА_2 не заявляв. Посилаючись на положення статті 364 ЦК України, сторони фактично просили здійснити виділ їм частки із спільного майна, яка належить іншому співвласнику із припиненням його права власності на виділену частку. Проте, виділ частки із спільного майна за рахунок частки цього ж співвласника в іншому майні статтею 364 ЦК України не передбачено. Згідно зі статтею 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим; таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду. При цьому право власності співвласника на частку у спільному майні може бути припинено, але за умови, що така шкода не буде істотною. Саме ця обставина є визначальною при вирішенні позову про припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників. Питання про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику та членам його сім`ї, вирішується в кожному окремому випадку з урахуванням обставин справи та особливостей об`єкта, який є спільним майном. При вирішенні справ про виділ в натурі часток житлового будинку, що є спільною частковою власністю, судам слід мати на увазі, що при неможливості виділу частки в натурі або встановлення порядку користування ним власнику, що виділяється, за його згодою присуджується грошова компенсація. Розмір грошової компенсації визначається за угодою сторін, а при відсутньої такої згоди - судом за дійсною вартістю будинку на час розгляду справи. Під дійсною вартістю будинку розуміється грошова сума, за яку він може бути проданий в даному населеному пункту чи місцевості. Для її визначення за необхідності призначається експертиза. В окремих випадках суд може врахувати конкретні обставини справи і за відсутності згоди власника, що виділяється, зобов`язати решту учасників спільної власності сплатити йому грошову компенсацію за належну частку з обов`язковим наведенням відповідних мотивів. Зокрема, це може мати місце, якщо частка у спільній власності на будинок є незначною й не може бути виділена в натурі чи за особливими обставинами сумісне користування ним неможливе, а власник в будинку не проживає і забезпечений іншим житлом. Такий правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 21 травня 2021 року у справі № 592/6413/18 (провадження № 61-3281св20). Враховуючи, те, що позовна вимога про визнання права власності на окремий об`єкт нерухомості є похідною вимогою від заявленої вимоги про виділ частки в натурі, в задоволені якої відмовлено, суд першої інстанції також обґрунтовано відмовив в задоволені цієї позовної вимоги. З урахуванням викладеного, суд оцінивши докази у справі, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному їх дослідженні прийшов до обґрунтованого висновку про залишення позову без задоволення. Висновки суду відповідають вимогам закону, на які посилався суд під час розгляду справи і фактичним обставинам по справі, а також підтверджується зібраними по справі доказами. З вказаними висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційної інстанції. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 , представника ОСОБА_2 про те, що позивач, як співвласник майна має право вимагати виділу, а не поділу в натурі належної йому частки в домоволодінні, тому є помилковими висновки суду про те, що виділ частки в спірному майні (домоволодінні) лише для позивача є неможливим, а можливий поділ цього майна в натурі між сторонами, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки правовий режим спільної часткової власності має враховувати інтереси всіх її учасників і забороняє обмеження прав одних учасників за рахунок інших. Крім того, доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта із висновками суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи, ці доводи були предметом перевірки суду першої інстанції, який дав їм повну, всебічну та об`єктивну оцінку у своєму рішенні, проте повноваження суду апеляційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03). Зазначені доводи не вказують на порушення судом норм матеріального та процесуального права та на незаконність судового рішення, і не є визначальними при ухваленні рішення. Інші доводи апеляційної скарги також не є суттєвими, та такими, що не підлягають задоволенню. Згідно з ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Відповідно до ч.2 ст.43 ЦПК України обов`язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі. За вимогами ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Одночасно, апеляційний суд звертає увагу на те, що за положеннями ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України). Належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій. Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом. Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. За ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Нових доказів на підтвердження доводів апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції надано не було. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32). Пункт 1ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41). Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги на момент винесення судового рішення, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, доводи апеляційної скарги є безпідставними, всі доводи були розглянуті судом першої інстанції при розгляді справи, та їм була надана відповідна правові оцінка, а тому суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для ухвалення нового рішення - не має. Судова колегія, розглянувши справу прийшла до висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв`язку з чим апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу і залишає рішення без змін. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , представника ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 21 квітня 2022 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повний текст судового рішення складений 19 вересня 2022 року. Головуючий ______________________________________ О.С. Комлева Судді ______________________________________ С.М. Сегеда ______________________________________ Т.В. Цюра