Постанова 4813 № 947/2596/20

Номер провадження: 22-ц/813/3040/22 Номер справи місцевого суду: 947/2596/20 Головуючий у першій інстанції Куриленко О. М. Доповідач Погорєлова С. О. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29.03.2022 року м. Одеса Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Одеської області у складі: головуючого судді: Погорєлової С.О. суддів: Заїкіна А.П., Таварткіладзе О.М. за участю секретаря: Дубрянської Н.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про зняття з реєстраційного обліку та виселення, на рішення Київського районного суду м. Одеси, постановлене під головуванням судді Куриленко О.М. 27 квітня 2021 року у м. Одеса, - встановила: У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив виселити з належного йому житлового будинку АДРЕСА_1 , яка складається в цілому з літ. «А», жилою площею 37, 3 кв. м., загальною площею 62. 8 кв. м. з надвірними спорудами: літ «Г» , літ. «Д»- вбиральні, літ. «Е», літ. «Ж» - навіси I, II -вимощення, IV-шахта, № 1-8 огорожа, ОСОБА_2 . Зняти з реєстрації місця проживання належного йому житлового будинку АДРЕСА_1 , яка складається в цілому з літ. «А», жилою площею 37, 3 кв. м., загальною площею 62. 8 кв. м. з надвірними спорудами: літ «Г» , літ. «Д»- вбиральні, літ. «Е», літ. «Ж» - навіси I, II-вимощення, IV - шахта, № 1-8 огорожа, ОСОБА_2 . В обґрунтування своїх вимог ОСОБА_1 посилався на те, що на підставі постанови Одеського апеляційного суду від 17.10.2019 року він є єдиним власником житлового будинку АДРЕСА_1 , в якому також зареєстрована та проживає його колишня дружина. Позивач стверджував, що з моменту розірвання шлюбу, а саме з 18 грудня 2015 року, відповідач постійно чинить йому перешкоди в користуванні житлом, звертається до правоохоронних органів з заявами, які не знаходять об`єктивного підтвердження, вдома постійно сварки та скандали. Вважає, що колишня дружина проживає в його будинку без будь-яких на те правових підстав, та у нього виникла необхідність зняти з реєстрації і виселити з належного йому на праві приватної власності житлового будинку відповідачку, у зв`язку з неможливістю спільного проживання, що і стало підставою для звернення до суду з даним позовом. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 27 квітня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати, та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі, посилаючись на необґрунтованість рішення суду, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права. Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції не враховано факт припинення сімейних відносин між сторонами, на підставі чого відповідач позбавлена права посилатися на те, що вона є членом родини ОСОБА_1 . Крім того, судом не враховано факт наявності у ОСОБА_2 на праві приватної власності 1/2 частини квартири за адресою: АДРЕСА_2 . Сторони про розгляд справи на 29 березня 2022 року були сповіщені належним чином, у судове засідання не з`явились. Частиною 2 статті 372 ЦПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Апеляційний суд, з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу за відсутності сторін, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Як вбачається з матеріалів справи, відповідач ОСОБА_2 зареєстрована в будинку під АДРЕСА_1 з 16.10.2002 року. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 18 грудня 2015 року у справі №520/9289/15-ц було розірвано шлюб, що укладено 05 жовтня 2001 року між позивачем та відповідачем. Рішенням апеляційного суду Одеської області від 01.03.20016 року рішення Київського районного суду м. Одеси від 18 грудня 2015 року було змінено в частині зазначення того, що сторони «майже п`ять років сумісного господарства не ведуть, жодних подружніх стосунків не підтримують» і вказано, що сторони не ведуть сумісного господарства з лютого 2015 року. В своєму позові позивач вказував на те, що він є власником житлового будинку АДРЕСА_1 та що його колишня дружина проживає в його будинку без будь-яких на те правових підстав, посилаючись на постанову Одеського апеляційного суду від 17.10.2019 року. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 12.07.2018 року у справі №520/16281/15-ц позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про встановлення факту, визнання договору дарування удаваним та визнання його договором купівлі-продажу, визнання договору частково недійсним, визнання майна спільною сумісною власністю, припинення права власності, визнання права власності, було задоволено частково. Визнано договір дарування 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_1 від 26.04.1994 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчений державним нотаріусом Першої одеської державної нотаріальної контори, удаваним та визнано його договором купівлі- продажу. Визнано 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_1 , яка складається в цілому з літ. «А», жилою площею 37,3 кв.м., загальною площею 62,8 кв.м. з надвірними спорудами: літ. «Г», літ. «Д» - вбиральні, літ. «Е», літ. «Ж» - навіси, І, ІІ - вимощення, IV - шахта, № 1-8 - огорожа, спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/4 частку житлового будинку АДРЕСА_1 , яка складається в цілому з літ. «А», жилою площею 37,3 кв.м., загальною площею 62,8 кв.м. з надвірними спорудами : літ. «Г», літ. «Д» - вбиральні, літ. «Е», літ. «Ж» - навіси, І, ІІ - вимощення, IV - шахта, № 1-8 - огорожа, розташованого на земельній ділянці, площею 0,0648 га. Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частки земельної ділянки, площею 0,0648 га, для будівництва та обслуговування жилого будинку та господарських будівель, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 5110136900:33:022:0023. Визнано за ОСОБА_2 право на 1/2 частку збудованого, але не прийнятого в експлуатацію, житлового будинку під літ. «Б1» за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 72,5 кв.м., відповідно до технічного паспорта від 04.02.2016 року. Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку автомобіля марки «HYUNDAI», моделі 130, 2008 року випуску, колір сірий, державний номерний знак НОМЕР_1 , легковий комбі, номер кузова НОМЕР_2 , та визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку автомобіля марки «HYUNDAI», моделі 130, 2008 року випуску, колір сірий, державний номерний знак НОМЕР_3 , легковий комбі, номер кузова НОМЕР_2 . Постановою Одеського апеляційного суду від 17.10.2019 року рішення Київського районного суду м. Одеси від 12.07.2018 року було скасовано в частині: визнання договору дарування 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_1 від 26.04.1194 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідченого державним нотаріусом Першої одеської державної нотаріальної контори, удаваним та визнання його договором купівлі-продажу; - визнання 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_1 , яка складається в цілому з літ. «А», жилою площею 37,3 кв.м., загальною площею 62,8 кв.м. з надвірними спорудами: літ. «Г», літ. «Д» - вбиральні, літ. «Е», літ. «Ж» - навіси, і, II - вимощення, IV - шахта, № 1-8 - огорожа, спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ; - визнання за ОСОБА_2 права власності на 1/4 частку житлового будинку АДРЕСА_1 , яка складається в цілому літ. «А», жилою площею 37,3 кв.м. загальною площею 62,8 кв.м. з надвірними спорудами: літ. «Г», літ. «Д» - вбиральні, літ. «Е», літ. «Ж» - навіси, I, II - вимощення, IV - шахта, №1-8 - огорожа, розташованого на земельній ділянці, площею 0,0648 га, та в цій частині прийнято постанову, якою в задоволенні зазначених позовних вимог - відмовлено. В решті рішення Київського районного суду м. Одеси від 12.07.2018 року залишено без змін. Постановою Верховного суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18.03.2020 року постанову Одеського апеляційного суду від 17.10.2019 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Згідно з ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених Кодексом випадках. Відповідно до ст. 13 ч. 3 ЦПК України учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Відповідно до ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Згідно частини 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Як пояснив позивач в судовому засіданні суду першої інстанції, йому на підставі договору дарування від 26.04.1994 року належить 1/2 частина житлового будинку АДРЕСА_1 , яка складається в цілому з літ. «А», житловою площею 37,3 кв.м., загальною площею 62,8 кв.м. Вказана частина житлового будинку є непридатною для проживання. Він, його донька та колишня дружина проживають у новозбудованому, однак, не введеному в експлуатацію житловому будинку під літ. «Б», загальною площею 233,0 кв.м., житловою 72,5 кв.м. При цьому, будь-які правовстановлюючі документи на спірне домоволодіння в матеріалах справи відсутні, так як і відсутній технічний паспорт на нього. Вказані обставини не заперечувались відповідачем, таким чином, позивачем не доведено, яким чином виселення ОСОБА_2 зі старого будинку під літ. «А», де відповідач взагалі не мешкає, призведе до відновлення прав позивача. Крім того, ОСОБА_1 зазначав, що витрати по утриманню належного йому майна відповідач не несе, крім того, постійно створює йому перешкоди у користуванні належною йому власністю, у зв`язку із чим. посилаючись на вимоги статті 391 ЦК України, просив усунути йому зазначені перешкоди, виселити відповідача та зняти з реєстрації місця проживання. Однак, суд обґрунтовано не погодився із даними твердженнями позивача, так як вони не знайшли жодних підтверджень під час розгляду справи. Так, у судовому засіданні суду першої інстанції позивач не надав жодних доказів, квитанцій, чеків, які підтверджували те, що саме він сплачує витрати на утримання спірного будинку, так як і не надав жодних доказів протиправної поведінки відповідача, звернень до органів поліції, постанов в адміністративних справах тощо. Таким чином, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів наявності перешкод у користуванні належним позивачеві майном, що чиняться з боку відповідача. Згідно ч.ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Згідно ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Згідно ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Частиною 1 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів . Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Разом з тим, колегія суддів погоджується із висновком суду про те, що припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє членів сім`ї власника права користування займаним приміщенням. Житлові права охороняються законом за винятком випадків, коли вони здійснюються в супереч прав інших громадян, тобто виселення з житлового приміщення допускається виключно на підставах, передбачених законом. За положеннями статті 156 ЖК УРСР, члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. При цьому припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. Власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм жилим приміщенням шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства. Верховний Суд України у постанові від 24 січня 2019 року у справі № 757/7180/15-ц зазначив, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. У даному випадку, позивач не надав судам першої та апеляційної інстанції належних доказів реальних перешкод у користуванні ним житловим приміщенням з боку відповідача. У відповідності до ст. 47 Конституції України, кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Згідно ст. 48 Конституції України, кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Відповідно до правових позицій Європейського суду з прав людини, а саме до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі - Конвенція), яка гарантує кожній особі окрім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990 р.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 р.), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 р.). Відповідно до ч. 1 ст. 33 Конституції України, кожна особа має право на вільний вибір місця проживання. Місце проживання - це житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Крім того, за змістом пункту другого статті 8 Конвенції втручання у право на повагу до житла «має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною легітимною метою… Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Також на підставі ч. 4 ст. 263 ЦПК, судом першої інстанції враховано положення Постанови ВС від 04.02.2020 у справі № 639/1502/18, в зазначено, що, як вказує практика Європейського суду з прав людини, втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (справа «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року). Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи. У зв`язку з вищевикладеним, на підставі повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів, з`ясування фактичних обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, оцінивши наявні у справі докази, з`ясувавши їх достатність і взаємний зв`язок у сукупності, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягали, оскільки позивач не надав суду належних і допустимих доказів в обґрунтування заявлених ним позовних вимог. Колегія суддів вважає необґрунтованими доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що судом першої інстанції не враховано факт припинення сімейних відносин між сторонами, на підставі чого відповідач позбавлена права посилатися на те, що вона є членом родини ОСОБА_1 . Колегія суддів зазначає, що згідно ч. 1 ст. 156 ЖК України, члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України. При цьому, право членів сім`ї власника квартири чи будинку користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення та такий власник надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї. Припинення сімейних правовідносин, втрата особою статусу члена сім`ї з власником будинку, не позбавляє цю особу права користуватися займаним приміщенням. Аналогічні висновки щодо застосування норма права викладені у постановах Верховного Суду від 13.10.2020 року у справі № 447/455/17, від 13.10.2020 року у справі № 447/455/17, від 04.07.2018 року у справі 353/1096/16-ц, від 09.10.2019 у справі № 615/1636/17. Щодо доводів апеляційної скарги про те, що судом не враховано факт наявності у ОСОБА_2 на праві приватної власності 1/2 частини квартири за адресою: АДРЕСА_2 , то колегія суддів зазначає, що зазначені обставини не є предметом розгляду даної справи, та не мають правового значення для її вирішення. Інші докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановлені судом дотримані норми матеріального і процесуального права. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. При зазначених обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно й всебічно дослідив та надав оцінку обставинам по справі, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, що їх регулює. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 27 квітня 2021 року постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування немає. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, колегія суддів, - постановила: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 27 квітня 2021 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку за правилами ст. 389 ЦПК України. Повний текст судового рішення складений 15 квітня 2022 року. Головуючий С.О. Погорєлова Судді А.П. Заїкін О.М. Таварткіладзе