Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 640/24021/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/24021/19 Суддя (судді) першої інстанції: Балась Т.П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 червня 2020 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого - судді Земляної Г. В. суддів: Мєзєнцева Є. І., Файдюка В. В. розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 лютого 2020 року про залишення позову без розгляду у справі № 640/24021/19 (розглянуто у відкритому судовому засіданні в режимі відео конференції) за позовом ОСОБА_1 до відповідача Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, - В С Т А Н О В И Л А : У грудні 2019 року ОСОБА_1 (надалі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України (надалі - відповідач), в якому просив суд: - визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 09.04.2015 про заборону в`їзду в Україну ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 лютого 2020 року залишено без розгляду позовну заяву позивача у зв`язку з пропуском строку на звернення до суду. Підставою для прийняття даної ухвали суд першої інстанції зазначив, що позивачем не наведено поважних причин, з яких останній не звернувся протягом 2018 року до визначених статтею 13 Закону України № 3773 уповноважених органів, за для встановлення інформації, на підставі якого рішення йому заборонено в`їзд в Україну. Такі обставини розцінено судом першої інстанції, як відсутність наміру оскаржити рішення уповноваженого органу, на підставі якого ОСОБА_1 заборонено в`їзд в Україну. Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, позивачем (надалі - апелянт) подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржувану ухвалу суду першої інстанції, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Свої вимоги обґрунтовує тим, що суд першої інстанції неправильно застосував норми процесуального права. Так, апелянт зазначає, що клопотання про залишення позовної заяви подано не уповноваженою особою відповідача, оскільки остання не є адвокатом. Крім того, апелянт зазначає, що на станом на 24 квітня 2018 року існувало дві постанови про заборону в`їзду в України позивачу, прийняті двома різними органами державної влади, а саме: постанова Державної міграційної служби України від 09 квітня 2015 року та постанова Служби безпеки України, а отже позивач не міг достеменно знати на підставі якої постанови останньому відмовлено у в`їзді. Також, апелянт зазначає, що саме з направлення адвокатського запиту на адресу відповідача, позивачу стало відомо про наявність оскаржуваного рішення, а отже термін для звернення до суду настав саме з даної дати. Позивач та відповідач у судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце апеляційного розгляду справи були належним чином повідомлені. На адресу апеляційного суду від представника позивача надійшли додаткові пояснення та заявлено клопотання про розгляд апеляційної скарги за його відсутності. Представник відповідача надав суду апеляційної інстанції письмові пояснення, в яких просить залишити апеляційну скаргу позивача без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції без змін. За таких обставин колегія суддів, керуючись п. 2 ч. 1 ст. 311 КАС України, вирішила розглядати справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Частиною 4 статті 229 КАС України встановлено, що у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Згідно з ст. 308 КАС України справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 320 КАС України підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а ухвалу суду слід залишити без змін, з наступних підстав. Відповідно до частини 1 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Так, встановлення процесуальних строків законом та судом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними, передбачених Кодексом адміністративного судочинства України, певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Згідно правової позиції Конституційного Суду України, наведеної у рішенні від 13.12.2011 року № 17-рп/2011, наявність законодавчо встановленого строку на звернення до суду не слід розглядати, як обмеження права на судовий захист - законодавець в такий спосіб лише встановлює часові межі реалізації такого права. Слід зазначити, що процесуальні норми створюються для забезпечення належного відправлення правосуддя та дотримання принципу юридичної визначеності та що сторони провадження повинні мати право очікувати застосування вищезазначених норм. Принцип юридичної визначеності застосовується не тільки щодо сторін провадження, а й до національних судів, про що зазначено у рішенні від 21.10.2010 року по справі «Дія-97» проти України» (Diya 97 v. Ukraine), заява № 19164/04, п.

47. Поважними ж причинами пропуску строку звернення до суду відповідно до вимог Кодексу адміністративного судочинства України визнаються обставини, які є об`єктивно непереборними та не залежать від волевиявлення сторони і пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення сторонами у справі процесуальних дій. Судом першої інстанції встановлено, а позивачем не спростовано, що 24.05.2019 року Головне управління Державної міграційної служби України в Донецькій області звернулося до Жовтневого районного суду м. Маріуполя з позовом до ОСОБА_1 , в якому просило суд затримати громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 з метою забезпечення його передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію з поміщенням останнього до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні на строк 6 місяців. Рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 24.05.2019 року по справі №263/7633/19 адміністративний позов позивача ГУ ДМС в Донецькій області задоволено. Постановою Першого апеляційного адміністративного суду по справі №263/7633/19 від 26.06.2019 року апеляційну скаргу адвоката Молчанової Н.В., що діє в інтересах ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення суду від 24.05.2019 року - без змін. Постановою Першого апеляційного адміністративного суду встановлено, що ОСОБА_1 на підставі закордонного паспорту громадянина Російської Федерації намагався 24.04.2018 року в`їхати на територію України через КПП «Гоптівка», про що свідчать дані системи «Аркан», але йому було відмовлено у в`їзді через наявну заборону в`їзду в Україну. Постанова Першого апеляційного адміністративного суду набрала законної сили 26.06.2019 року. Таким чином, позивачу з квітня 2018 року було відомо про наявність заборони на в`їзд в Україну. Відповідно до частини 4 статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Згідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Строк звернення до суду обчислюється за загальним правилом з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Порушення прав, свобод чи інтересів особи - це фактичний наслідок протиправного рішення, дії чи бездіяльності конкретної особи (або осіб) щодо неї. Порушення має місце як тоді, коли негативні наслідки вже настали, так і тоді, коли вони лише можуть настати з певною вірогідністю. День, коли особа дізналася про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення їх прав, свобод чи інтересів. Якщо цей день встановити точно не можливо, строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів). При цьому «повинна» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Колегія суддів звертає увагу на те, що Законом не передбачено переривання строку звернення до суду. Доказами того, що особа знала про порушення своїх прав, є її дії, спрямовані на захист порушених прав, зокрема, оскарження рішення (дії чи бездіяльність), письмові звернення з цього приводу, а також докази, які свідчать про те, що були створені умови, за яких особа мала реальну можливість дізнатися про порушення своїх прав. Отже, за таких обставин, обґрунтування причин поважності пропуску строку звернення до адміністративного суду, вказані в заяві позивача про поновлення строку звернення до суду, не вбачаються колегією суддів поважними причинами пропуску строку. Також слід зазначити, що поважними причинами визнаються лише ті обставини, які були чи об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами. Разом з тим, колегія суддів звертає увагу на те, що матеріали справи не містять доказів наявності непереборних обставин, що унеможливили своєчасне звернення позивача до суду за захистом своїх прав та інтересів. Отже, несвоєчасне здійснення необхідних для захисту своїх прав дій, через байдужість до своїх прав, на думку суду, не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду. Наслідки пропущення строків звернення до адміністративного суду встановлені ст. 123 Кодексу адміністративного судочинства України. Так, за змістом ч. 3 та ч. 4 зазначеної статті, якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду. Якщо після відкриття провадження у справі суд дійде висновку, що викладений в ухвалі про відкриття провадження у справі висновок суду про визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду був передчасним, і суд не знайде інших підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, суд залишає позовну заяву без розгляду. Відповідно до пункту 8 частини 1 статті 240 Кодексу адміністративного судочинства України, суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду з підстав, визначених частинами 3 та 4 статті 123 цього Кодексу. Право на звернення до адміністративного суду з позовом є складовою права на судовий захист, що передбачено ст. 55 Конституції України. Це право є диспозитивним правом у адміністративному процесі. Встановлення процесуальних строків законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених Кодексом адміністративного судочинства України певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними. Поважними причинами пропуску строку звернення до суду визнаються обставини, які є об`єктивно непереборними та не залежать від волевиявлення сторони і пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення сторонами у справі процесуальних дій. Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди при розгляді справ застосовують практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Практика Європейського суду з прав людини також свідчить про те, що право на звернення до суду за своєю суттю не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і шляхом встановлення строків на звернення до суду за захистом порушених прав (справа «Стаббігс та інші проти Великобританії», справа «Девеер проти Бельгії»). Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях наполягає на тому, що процесуальні строки (строки позовної давності) є обов`язковими для дотримання. Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані і рішення Європейського суду у справі «Перез де Рада Каванілес проти Іспанії» від 28.10.1998 року, заява № 28090/95, пункт

45. Реалізуючи пункту 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Аналізуючи вищевказане, колегія суддів зазначає, що встановлення процесуальних строків законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій передбачених Кодексом адміністративного судочинства України. Європейський суд з прав людини у рішенні від 12.03.2009 року, прийнятого за наслідком розгляду заяви №20347/03 у справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. У такій формі в цьому пункті втілено «право на суд», одним з аспектів якого є право доступу, тобто право на порушення провадження в суді. Однак, це право не є абсолютним. Воно може підлягати законним обмеженням, таким, наприклад, як передбачені законом строки давності, заходи забезпечення позову, тощо. Таким чином, колегія суддів приходить до висновку про те, що позивачем пропущено строк звернення до суду з адміністративним позовом, а доказів неможливість подання своєчасно позов до суду не доведено. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що позивачем не надано доказів на підтвердження обставин, які були об`єктивно непереборними, на підтвердження наявності поважних причин пропуску строку звернення до суду, а тому позовна заява підлягає залишенню без розгляду. Апелянт в апеляційній скарзі та у відповіді на відзив зазначає, що відповідачем безпідставно посилається на постанову Першого апеляційного адміністративного суду по справі №263/7633/19 від 26.06.2019 року, яке скасовано постановою Верховного Суду від 17 березня 2020 року, колегія суддів з даного приводу зазначає наступне. З Постанови Першого апеляційного адміністративного суду по справі №263/7633/19 від 26.06.2019 року вбачається, що ОСОБА_1 було повідомлено 24.04.2018 року про заборону в`їхати на територію України через КПП «Гоптівка», а отже, в даному випадку позивач не був позбавлений права звернутися до Державної міграційної служби України з запитом про надання інформації про підставу заборони в`їзду на територію України. Також, колегією суддів встановлено, що позивач 08.07.2019 року звернувся з адміністративним позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва до Державної міграційної служби України, в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 09.04.2015 про заборону в`їзду в Україну. Ухвалою судді Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 вересня 2019 року по справі №640/12327/19 відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку звернення до суду та повернено позовну заяву ОСОБА_1 . Не погоджуючись з постановленою ухвалою, представником позивача подано апеляційну скаргу, в якій просить дану ухвалу скасувати, як таку, що прийнята з порушенням норм матеріального та процесуального права, висновки суду не відповідають обставинам справи та направити справу на продовження розгляду до суду першої інстанції. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 листопада 2019 року по справі №640/12327/19 апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - Бірюч Олени Володимирівна - залишено без задоволення, а ухвалу судді Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 вересня 2019 року - без змін. Колегія суддів звертає увагу, що Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 листопада 2019 року по справі №640/12327/19 встановлено, що позивачу було повідомлено 24.04.2018 року про заборону в`їхати на територію України через КПП «Гоптівка. Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що позивач звернувся до суду вперше 08.07.2019 року (справа № 640/12327/19), та повторно 04.12.2019 року (у даній справі), тобто поза строком звернення до адміністративного суду у відповідності до вимог статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України та не надав доводів того, що з квітня 2018 року по липень 2019 року не міг отримати інформацію про наявність оскаржуваного рішення. Щодо посилання апелянта, що станом на 24 квітня 2018 року існувало дві постанови про заборону в`їзду в України позивачу, прийняті двома різними органами державної влади, а саме: постанова Державної міграційної служби України від 09 квітня 2015 року та постанова Служби безпеки України, колегія суддів не приймає до уваги. Оскільки, як вбачається з матеріалів справи та встановлено зокрема і в Постанові Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 листопада 2019 року по справі №640/12327/19, що позивач не був позбавлений права на звернення до відповідача з запитом на отримання інформації щодо забори на в`їзд на територію України. Щодо посилання апелянта на те, що клопотання про залишення позовної заяви без розгляду подано не уповноваженою особою відповідача, оскільки остання не є адвокатом, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до частини 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. У відповідності до частини першої статті 43 Кодексу адміністративного судочинства України здатність мати процесуальні права та обов`язки в адміністративному судочинстві (адміністративна процесуальна правоздатність) визнається за громадянами України, іноземцями, особами без громадянства, органами державної влади, іншими державними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, підприємствами, установами, організаціями (юридичними особами). Частиною третьою цієї ж статті встановлено, що здатність особисто здійснювати свої адміністративні процесуальні права та обов`язки, у тому числі доручати ведення справи представникові (адміністративна процесуальна дієздатність), належить органам державної влади, іншим державним органам, органам влади Автономної Республіки Крим, органам місцевого самоврядування, їх посадовим і службовим особам, підприємствам, установам, організаціям (юридичним особам). Відповідно до частини 1 статті 55 Кодексу адміністративного судочинства України сторона, третя особа у адміністративній справі, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду у інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Особиста участь у справі особи не позбавляє її права мати в цій справі представника. Представником у суді може бути адвокат або законний представник. У справах незначної складності та в інших випадках, визначених цим Кодексом, представником може бути фізична особа, яка відповідно до частини другої статті 43 цього Кодексу має адміністративну процесуальну дієздатність (ч. 1, 2 ст. 57 КАС України). Частинами 1, 2 статті 60 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що представник, який має повноваження на ведення справи в суді, здійснює від імені особи, яку він представляє, її процесуальні права та обов`язки. Обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути застережені у виданій йому довіреності або ордері. Згідно пункту 1 частини 1 статті 59 Кодексу адміністративного судочинства України, повноваження представників сторін та інших учасників справи мають бути підтверджені довіреністю фізичної або юридичної особи. Судом першої інстанції зазначено, що представником відповідача Котляр Ю.В. було надано суду на підтвердження повноважень представляти державний орган наступні документи: довіреність від 24.12.2019, підписану головою Державної міграційної служби Укрїани (а.с. 159), копію наказу № 832-к від 15.10.2019 про переведення Котляр Ю.В. на посаду головного спеціаліста відділу представництва в судах управління юридичного забезпечення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (а.с. 160), копію посадової інструкції головного спеціаліста відділу представництва в судах управління юридичного забезпечення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (а.с. 161-165), копію Положення про Управління юридичного забезпечення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (а.с. 166-168). У судове засіданні 26 лютого 2020 року прибув представник ДМС України Котляр Ю.В., яку судом було допущено до участі у розгляді справи в якості представника, повноважного представляти інтереси Державної міграційної служби України на підставі раніше поданих документів в порядку самопредставництва суб`єкта владних повноважень на підставі положень частини третьої статті 55 Кодексу адміністративного судочинства України. Колегія суддів звертає увагу, що в Протоколі судового засідання від 26 лютого 2020 року відсутнє клопотання представника позивача Бірюч О.В. про недопущення представника відповідача до участі у розгляді справи. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що доводи апелянта проте, що клопотання про залишення позовної заяви без розгляду подано не уповноваженою особою відповідача, є необґрунтованим та таким, що не приймається до уваги. Так, відповідно до частини 3 статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду. Згідно пункту 8 частинні 1 статті 240 Кодексу адміністративного судочинства України, суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду з підстав, визначених частинами 3 та 4 статті 123 цього Кодексу. Колегія суддів, вважає, що клопотання про залишення позову без розгляду подане представником відповідача у строк, встановлений частиною 2 статті 240 Кодексу адміністративного судочинства України, беручи до уваги, що розглядом справи встановлено факт пропуску позивачем строків звернення до суду та, зазначаючи що, в силу п. 1 ч. 2 ст. 183 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено постановлення за результатами підготовчого провадження ухвали про залишення позову без розгляду, погоджується з висновками суду першої інстанції про задоволення клопотання представника відповідача. Європейський суд з прав людини у рішенні від 12.03.2009 року, прийнятого за наслідком розгляду заяви №20347/03 у справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. У такій формі в цьому пункті втілено «право на суд», одним з аспектів якого є право доступу, тобто право на порушення провадження в суді. Однак, це право не є абсолютним. Воно може підлягати законним обмеженням, таким, наприклад, як передбачені законом строки давності, заходи забезпечення позову, тощо. Таким чином, колегія суддів приходить до висновку про те, що позивачем пропущено строк звернення до суду з адміністративним позовом, а доказів неможливість подання своєчасно позов до суду не доведено. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що позивачем не надано доказів на підтвердження обставин, які були об`єктивно непереборними, на підтвердження наявності поважних причин пропуску строку звернення до суду, а тому позовна заява підлягає залишенню без розгляду. Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення встановлені статтею 315 КАС України. Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. За змістом частини першої статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Керуючись ст. ст. 122, 123, 241, 242, 250, 308, 311, 312, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 лютого 2020 року про залишення позовної заяви без розгляду - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів із дня складання повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного суду у порядку ст. ст. 329-331 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя: Г. В. Земляна Судді: Є. І. Мєзєнцев В. В. Файдюк