Постанова 4855 № 826/3140/16

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 826/3140/16 Суддя (судді) першої інстанції: Келеберда В.І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 червня 2020 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді Кучми А.Ю., суддів Аліменка В.О., Безименної Н.В. розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду м.Києва від 23 лютого 2018 року (м. Київ, дата складання повного тексту не зазначається) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства закордонних справ України про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, поновлення на роботі, зобов`язання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди,- В С Т А Н О В И Л А : ОСОБА_1 звернувся з позовом до суду, в якому просить: - визнати протиправним та скасувати наказ МЗС України № 71-ос від 14 січня 2016 року про його звільнення; - поновити ОСОБА_1 на посаді в.о. начальника Управління зв`язків із світовим українством; - допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі та в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з дати звільнення до дня поновлення на роботі; - зобов`язати МЗС України внести запис до трудової книжки ОСОБА_1 про недійсність запису про звільнення; - стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 462 мінімальні заробітні плати в рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним звільненням, а також судові витрати зі сплати судового збору та на правову допомогу; - визнати незаконною бездіяльність відповідача, що проявилася у неоформлені наказу про надання позивачу відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та зобов`язати відповідача видати такий наказ з 29 березня 2016 року; - стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу з дати звільнення до дати поновлення на посаді; - зобов`язати відповідача подати звіт про виконання судового рішення протягом місяця від дати його ухвалення. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що наказ про звільнення позивача видано з грубими порушеннями вимог чинного законодавства, зокрема, в рамках скорочення та реорганізації наказом відповідача від 23 квітня 2014 року № 145 позивача переведено на посаду в.о. начальника Управління зв`язків із світовим українством. У подальшому з метою оптимізації роботи апарату МЗС України видано наказ № 320 від 21 липня 2014 року, відповідно до якого замість Управління зв`язків зі світовим українством та Управління культурно-гуманітарного співробітництва утворено Департамент світового українства та культурно-гуманітарного співробітництва, при цьому кількість працюючих в структурі МЗС України залишилася незмінною - 600 штатних одиниць. Не зазнали змін і вимоги щодо спеціальності, кваліфікації та професії, які висуваються до працівників Департаменту у порівнянні з вимогами, що пред`являлися до Управління зв`язків із світовим українством. Позивач стверджує, що не отримував жодних письмових або усних попереджень про звільнення, його не ознайомлювали з наказом № 320 від 21 липня 2014 року, не надавали пропозицій щодо зайняття інших посад. Вказує, що кінцевою датою звільнення після перебування позивача у різних відпустках та його відсутності на роботі у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю визначено 01 квітня 2016 року, проте станом на зазначену дату позивачем подано заяву про надання відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку у зв`язку з народженням у родині третьої дитини. Наголошує, що відповідачем не було запропоновано відповідної посади у новоутвореному Департаменті світового українства та культурно-гуманітарного співробітництва,та вважає, що відповідачем не подано доказів змін в організації виробництва і праці щодо позивача, не враховано переважного права на працевлаштування, допущено порушення вимог законодавства в частині вивільнення працівника, здійснення відповідних розрахунків, а також звільнення у період тимчасової непрацездатності та ненадання відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. У відзиві відповідачем зазначено, що обставини змін в організації виробництва і праці МЗС України оформленні відповідно до вимог трудового законодавства, позивач попереджений про такі зміни 21 липня 2014 року, одночасно отримав пропозицію про працевлаштування на посаді радника відділу прийому офіційних делегацій Протокольного департаменту у зв`язку з реорганізацією скороченням посад та зміною істотних умов праці, проте відмовився від підпису на відповідному попередженні, внаслідок чого через два місяці після попередження, за умов відсутності його згоди на переведення вважався таким, що підлягає вивільненню, у зв`язку з чим видано відповідний наказ про звільнення. Кінцевою датою звільнення визначено 01 квітня 2016 року - перший день після закінчення листка непрацездатності, оскільки протягом тривалого часу позивач знаходився у різних відпусках та був відсутній у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю. Рішенням Окружного адміністративного суду м.Києва від 23 лютого 2018 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю. Не погоджуючись з судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Апелянт вказує, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного з`ясування усіх обставин у справі. Наголошує, що жодного скорочення штатних одиниць у відповідача не відбувалося. Вказує, що наказ №145 від 22.04.2014 не зазначено як підставу для наказу про звільнення №71-ос, а вказано лише наказ №320 (який не передбачав скорочення). Звертає особливу увагу, що факту персонального попередження позивача про звільнення не було, при цьому вказує, що попередження було підроблено, з приводу чого здійснюється досудове розслідування за кримінальним провадженням №12016100100011142 за ч.1 ст.358 КК України. Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому вказано про безпідставність доводів апеляційної скарги, відсутність підстав для її задоволення та відсутність підставі для скасування рішення суду першої інстанції. Розглянувши доводи апеляційних скарг, перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а рішення суду - без змін. Згідно ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, наказом Міністерства закордонних справ України від 22 квітня 2014 року № 145 «Про введення в дію структури та штатного розпису апарату Міністерства закордонних справ України» ОСОБА_1. наказом МЗС України від 23 квітня 2014 року № 785-ос призначений на посаду виконуючого обов`язки начальника Управління зв`язків із світовим українством з відповідним посадовим окладом. Наказом МЗС України від 21 липня 2014 року № 320 з метою підвищення ефективності та оптимізації роботи Міністерства введено в дію структуру та штатний розпис апарату Міністерства закордонних справ України, одночасно визнано таким, що втратив чинність, пункт 1 наказу МЗС України від 22 квітня 2014 року № 145, яким вводилася в дію структура та штатний розпис апарату Міністерства, що діяла з 23 квітня 2014 року. Наказом МЗС України від 14 січня 2016 року № 71-ос позивача звільнено з посади відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку з скороченням посади. Листом від 15 січня 2016 року позивача повідомлено про звільнення, а також про необхідність з`явитися до Департаменту персоналу МЗС України для отримання трудової книжки, надіслано йому копію наказу про звільнення. Позивач не погоджуючись з наказом про звільнення, вважаючи його таким, що суперечить нормам чинного законодавства та порушує його права, звернувся з даним адміністративним позовом до суду. Відмовляючи у задоволені позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що за умов неодноразового попередження позивача про звільнення у день, наступний за останнім днем листка непрацездатності, а також перенесення дати звільнення у зв`язку з поданням таких листків, відповідачем вірно визначено останню дату звільнення та не враховано поданих заяв про надання відпустки по догляду за дитиною. На думку суду, при звільненні позивача не було порушено норм чинного законодавства, обставини звільнення мають цілком логічну послідовність і складаються з низки фактів, які беззаперечно вказують на законність прийнятих рішень. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне. З матеріалів справи вбачається, що наказом МЗС України № 320 від 21 липня 2014 року у дію вводилася нова структура та штатний розпис апарату Міністерства на заміну існуючих з 23 квітня 2014 року, що затверджувалися наказом від 22 квітня 2014 року № 145, та, відповідно, в ході виконання заходів з реорганізації та скорочення чисельності працівників Управління зв`язків із світовим українством, виконуючим обов`язків якого рахувався позивач, було ліквідовано. Виходячи з того, що нова структура МЗС України не передбачала скорочення чисельності працівників, яка становила 600 штатних одиниць, то Державна служба зайнятості України про заплановане звільнення працівників апарату МЗС України не повідомлялася. Згідно частини першої статті 49-2 Кодексу законів про працю України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Звільнення може відбуватися не раніше закінчення двомісячного строку з моменту попередження. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці, власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а за відсутності роботи за відповідною професією або спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. Відповідно до названої норми закону та у зв`язку з введенням в дію нової структури апарату та штатного розпису МЗС України позивачу надано попередження про наступне вивільнення та, одночасно, запропоновано обійняти посаду радника відділу прийому офіційних делегацій Протокольного департаменту, у разі відмови від якої позивач підлягав звільненню за пунктом 1 статті 40 КЗпП України. Надана до матеріалів справи копія попередження від 21 липня 2014 року містить запис, відповідно до якого ОСОБА_1 ознайомився з ним, проте відмовився від підпису, що зафіксовано у присутності трьох співробітників Департаменту персоналу МЗС України. Доводи апелянта, що факту персонального попередження позивача про звільнення не було, в наданих до матеріалах справи копіях одного і того ж попередження про звільнення наявна різна кількість підписів присутніх (т.1 а.с.54 - 3 підписи, т.1 а.с.207 - 2 підписи), з приводу чого здійснюється досудове розслідування за кримінальним провадженням №12016100100011142 за ч.1 ст.358 КК України, колегія суддів не приймає з огляду на наступне. Відповідно до ч. 6 статті 78 КАС України вирок суду у кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов`язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою. При цьому, сам факт проведення досудового розслідування не є беззаперечним фактом, що підтверджує наявність підробки документів. Разом із тим, позивачем не надано вироку суду, в якому були б встановленні обставини щодо підробки попередження про його звільнення. Крім того, наявність різниці в кількості підписів у вищевказаному попередженні не спростовує того факту, що позивач відмовився від його отримання та це підтверджено присутніми. Також, у зв`язку з перебуванням ОСОБА_1 у стані тимчасової непрацездатності відповідно до листка непрацездатності з 23 липня 2014 року до жовтня 2014 року, попередження про наступне вивільнення було направлено йому 08 серпня 2014 року рекомендованим листами на дві відомі адреси мешкання: АДРЕСА_1 АДРЕСА_2 , проте зазначені листи повернулися до МЗС України з поміткою «за закінченням терміну зберігання». В матеріалах справи також міститься акт від 22 вересня 2014 року, згідно якого позивача у телефонній розмові повідомлено про закінчення двомісячного терміну попередження про скорочення посади, на якій він рахувався, на що позивач відповів, що продовжує перебувати у стані тимчасової непрацездатності. Позивача проінформовано також, що у разі, якщо до закінчення терміну дії попередження він не надасть згоди на переведення на запропоновану посаду, його буде звільнено у перший день виходу на роботу після закінчення строку листка непрацездатності. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідач дотримався вимог закону в частині належного попередження працівника про наступне вивільнення, вжив достатніх та можливих заходів щодо доведення відповідної інформації до відома позивача. Також, позивачем було подано заяву про надання йому відпустки у зв`язку з реєстрацією кандидатом у народні депутати України, відповідно до якої МЗС України видано наказ від 10 жовтня 2014 року № 2431-ос про звільнення від виконання службових обов`язків та надання йому неоплачуваної відпустки на період передвиборчої агітації з 02 по 24 жовтня 2014 року включно. По закінченню відпустки ОСОБА_1 перебував у стані тимчасової непрацездатності до 31 грудня 2014 року відповідно до листка непрацездатності. 13 січня 2015 року позивачем подано заяву про надання йому відпустки по догляду за дитиною, відповідно до якої МЗС України видано наказ від 23 січня 2015 року № 90-с про надання ОСОБА_1 відпустки по догляду за дитиною без збереження заробітної плати з 15 січня 2015 року по 14 липня 2015 року. Наказом МЗС України від 17 липня 2015 року № 1234-ос зазначену відпустку продовжено до 14 січня 2016 року. Наказом МЗС України від 14 січня 2016 року № 71-ос позивача звільнено з посади відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку з скороченням посади. Листом від 15 січня 2016 року позивача повідомлено про звільнення, а також про необхідність з`явитися до Департаменту персоналу МЗС України для отримання трудової книжки, надіслано йому копію наказу про звільнення. Після зазначеної дати до наказу від 14 січня 2016 року тричі вносилися зміни стосовно дати звільнення, а саме: наказом від 12 лютого 2016 року № 275-ос змінено дату на 30 січня 2016 року, наказом від 01 березня 2016 року № 428-ос змінено дату на 11 лютого 2016 року, наказом від 10 березня 2016 року № 459-ос змінено дату на 03 березня 2016 року, про що позивача повідомлено листами (наявні в матеріалах справи). Згідно останнього наказу від 01 квітня 2016 року № 600-ос остаточною датою звільнення ОСОБА_1 з посади визначено 01 квітня 2016 року. Відповідно до частини другої статті 49-2 КЗпП України при вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці має враховуватися переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. При скороченні чисельності штату працівників у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. В позовній заяві позивач стверджує, що мав ряд підстав, які вказують на наявність саме у нього переважного права на залишення на роботі, оскільки він має більше двох утриманців, інші члени родини крім нього не мають самостійного заробітку, а крім того він має значний безперервний стаж роботи в МЗС України. Разом із тим, Міністерством соціальної політики України розроблені роз`яснення від 21 травня 2012 року №80/06/187-12 «Про переважне право на залишення на роботі», відповідно до яких для виявлення працівників з більш високою кваліфікацією та продуктивністю праці роботодавцем робиться порівняльний аналіз продуктивності праці та кваліфікації працівників, у процесі якого враховуються такі обставини: наявність освіти, післядипломна освіта, документи про підвищення кваліфікації, відсутність дисциплінарних стягнень, наявність заохочень за успіхи в роботі, відсутність прогулів, відпусток без збереження заробітної плати, тривалого перебування на лікарняних листках, зауважень з боку адміністрації щодо строків і якості виконуваних завдань, обсяги виконуваних робіт, тощо. При цьому, працівники, які порушують трудову дисципліну, навіть при рівній кваліфікації і продуктивності праці, втрачають переваги на залишення на роботі через негативне ставлення до роботи. Суд першої інстанції вірно звертає увагу на наявність значної кількості листків непрацездатності, наданих ОСОБА_1 після вручення йому попередження про наступне вивільнення через скорочення посади та після видачі наказу про звільнення від 14 січня 2016 року, а саме на періоди: з 23 липня 2014 року по 01 серпня 2014 року; з 04 по 13 серпня 2014 року; з 01 по 02 вересня 2014 року; з 03 по 19 вересня 2014 року; з 22 вересня 2014 року по 01 жовтня 2014 року; з 27 жовтня 2014 року по 05 листопада 2014 року; з 06 по 14 листопада 2014 року; з 17 листопада по 05 грудня 2014 року; з 08 по 19 грудня 2014 року; з 22 по 26 грудня 2014 року; з 27 по 31 грудня 2014 року; з 13 по 29 січня 2016 року; з 01 по 10 лютого 2016 року; з 11 по 14 лютого 2016 року; з 15 по 20 лютого 2016 року; з 21 лютого по 02 березня 2016 року; з 03 по 04 березня 2016 року; з 05 по 12 березня 2016 року; з 14 по 21 березня 2016 року; з 22 по 31 березня 2016 року. Відповідно до наданих письмових доказів за результатами перевірки Відділом експертизи тимчасової непрацездатності та якості медичних послуг виконавчої дирекції Київського міського відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності 9 листків непрацездатності з наведених вище періодів визнані такими, що видані/продовжені необґрунтовано, у тому числі й останні три листка непрацездатності за період з 05 по 31 березня 2017 року (лист виконавчої дирекції Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності від 13 червня 2016 року № 1959-04). Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що встановлені та підтвердження матеріалами справи обставини дають підстави вважати, що позивач свідомо шукав підстави, засоби та причини неявки на роботу, ухиляючись від отримання певних документів, що стосувалися реорганізації, скорочення посади, та його звільнення, що свідчить про його недобросовісне, неповажне та безвідповідальне ставлення до вимог роботодавця та положень чинного законодавства в цій частині. Натомість, колегія суддів вважає, що з боку роботодавця були вжиті усі можливі заходи з метою забезпечення прав свого працівника, будь-яких інших альтернативних дій, які мав вчинити та не вчинив відповідач позивачем не вказано. В даному випадку саме поведінка позивача виступала обмеженням його прав. За твердженнями відповідача під час порівняльного аналізу продуктивності праці та кваліфікації позивача стосовно переважного права на залишення на роботі враховувалися обставини його фактичної відсутності на роботі з 23 липня 2014 року по дату звільнення - 01 квітня 2016 року. Відповідачем також надано підтвердження обставин попередження позивача про неповну службову відповідність відповідно до наказу МЗС України від 08 грудня 2010 року № 3061-ос за допущені порушення у сфері паспортної роботи в Генеральному консульстві України в Сан-Франциско, а також оголошення йому догани з позбавленням премій та надбавок за порушення трудової дисципліни відповідно до наказу МЗС України від 04 лютого 2011 року № 195-ос, пов`язане з невиконанням доручення керівника консульського підрозділу Посольства України в США та його відсутністю на робочому місці під час чергування. Позивач серед іншого під час роботи в Посольстві України в США мав заборгованість перед колекторськими компаніями США із сплати штрафів за порушення правил дорожнього руху та отримання послуг медичного характеру, через що МЗС України отримувало відповідні повідомлення. Вищевикладене доводить, що відповідачем проводився порівняльний аналіз кандидатури позивача на предмет переважного права на залишення на роботі, за результатами якого з`ясовані обставини та зібрані документи, що свідчили не на користь позивача у порівнянні з іншими працівниками МЗС України. Разом із тим, позивачем наведені висновки відповідача не спростовані, не наведено належних доводів які б вказували на їх упередженість, не надано доказів на підтвердження характеристики позивача з іншої, позитивної сторони як працівника, що в свою чергу могло б розглядатися на противагу іншим доводам при проведенні порівняння. Згідно з Типовими професійно-кваліфікаційними вимогами характеристик посад працівників МЗС України, представництв МЗС України та території України, затвердженими наказом МЗС України від 04 червня 2009 року № 113, начальником самостійного управління може призначатися особа, яка має стаж роботи за фахом на дипломатичній, державній службі на керівних посадах не менше 3-х років чи на керівних посадах в інших сферах управління не менше 5-ти років. Судом встановлено, що за час своєї роботи в МЗС України ОСОБА_1 не обіймав керівних посад, а лише певний період виконував обов`язки Генерального консула України в Сан-Франциско, що стало причиною призначення його саме виконуючим обов`язки начальника Управління зв`язків із світовим українством. До призначення виконуючим обов`язки начальника Управління зв`язків із світовим українством позивач обіймав посаду першого секретаря Центральноєвропейського відділу Управління країн Центральної та Північної Європи Третього територіального департаменту МЗС України, а запропонована йому посада радника Протокольного департаменту МЗС України рахується вищою ніж та, на яку він був призначений раніше. Судом першої інстанції надано належну оцінку стосовно доводів позивача щодо його звільнення без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) всупереч вимог частини першої статті 43 КЗпП України, та зазначено, що ухвалою від 21 жовтня 2016 року провадження у даній справі було зупинено для направлення запиту до виборного органу первинної профспілкової організації Міністерства закордонних справ України щодо надання згоди на звільнення позивача на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України або відмови у її наданні. 07 грудня 2016 року на адресу суду надійшла відповідь Первинної Профспілкової організації МЗС України № 269 від 02 грудня 2016 року, відповідно до якої з 2011 року позивач припинив сплачувати профспілкові внески та жодних контактів з профспілковою організацією не підтримував, у зв`язку з чим профком не може та не вважає необхідним надавати згоду (відмовляти у наданні згоди) на його звільнення. Крім того, позивач під час судового розгляду, надаючи пояснення по суті позовних вимог, висловлював прохання не вважати його членом профспілкової організації з 2011 року та погоджувався з тим, що згода Первинної Профспілкової організації МЗС України щодо підстав його звільнення не потрібна. У подальшому від таких своїх тверджень позивач відмовився та наполягав на необхідності згоди профспілки на його звільнення. Викладені обставини позивачем не спростовані, інших доказів з приводу даних висновків суду надано не було. З матеріалів справи вбачається, що кінцевою датою звільнення позивача з посади відповідним наказом визначено 01 квітня 2016 року, оскільки останній лист непрацездатності, наданий позивачу, датований 31 березня 2016 року. При цьому, обидві сторони визнають факт існування трудових відносин до зазначеної дати. Водночас, заяви позивача від 22 та 29 березня 2016 року про надання відпустки по догляду за дитиною без збереження заробітної плати не розглядалися відповідачем, оскільки наказ про його звільнення був виданий ще 14 січня 2016 року, після чого він вважався звільненим, а у подальшому змінювалася лише дата звільнення у зв`язку з перебуванням позивача у стані тимчасової непрацездатності, підтвердженого листками непрацездатності. Відповідно до ч. 3 ст. 40 Кодексу законів про працю України не допускається звільнення працівника у період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за нез`явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд унаслідок тимчасової непрацездатності) з ініціативи роботодавця. Таким чином, за умов неодноразового попередження позивача про звільнення у день, наступний за останнім днем листка непрацездатності, а також перенесення дати звільнення у зв`язку з поданням таких листків, позивачем вірно визначено останню дату звільнення та не враховано поданих заяв про надання відпустки по догляду за дитиною. При звільненні позивача не було порушено норм чинного законодавства, обставини звільнення мають цілком логічну послідовність і складаються з низки фактів, які беззаперечно вказують на законність прийнятих рішень. Щодо доводів апелянта, що у структурі відповідача не відбулося реорганізації, колегія суддів зазначає, що відповідно до наказу МЗУ України №320 від 21.07.2014 вводилась в дію нова структура та штатний розпис апарату Міністерства закордонних справ України, на заміну структури та штатного розпису, затверджених наказом МЗС України від 22.04.2014 №145. Саме за результатами виконання заходів з реорганізації та скорочення чисельності працівників, Управління зв`язків зі світовим українством МЗС України, виконуючим обов`язки начальника якого працював позивач, було ліквідовано. Таким чином, в МЗС України дійсно мали місце реорганізація установи із скороченням штату працівників, яка здійснювалась з дотриманням вимог чинного законодавства України. Крім того, твердження апелянта, що після реорганізації штатна кількість працівників залишилась незмінною не спростовує факту ліквідації Управління зв`язків зі світовим українством МЗС України. Також, твердження апелянта з посиланням на ст.116 КЗпП України, про нездійснення з ним розрахунку при звільненні не відповідає дійсності, оскільки Валютно-фінансовий департамент службовою запискою від 10.03.2016 №212/201-901-715 повідомив про нарахування та виплату позивачу вихідної допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати, компенсації за невикористані 60 днів відпустки та за час тимчасової непрацездатності. За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що при звільненні позивача не було порушено норм чинного законодавства, обставини звільнення мають цілком логічну послідовність і складаються з низки фактів, які беззаперечно вказують на законність прийнятих рішень, тому наказ МЗС України № 71-ос від 14 січня 2016 року про звільнення ОСОБА_1 є правомірним та не підлягає скасуванню. Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя . Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду є законним і обґрунтованим, ухваленим з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для його скасування не має. Керуючись ст. ст. 242, 243, 251, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів - П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду м.Києва від 23 лютого 2018 року - без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена в порядку та строки, встановлені ст.ст. 328, 329 КАС України. Повний текст постанови виготовлено 26.06.2020. Головуючий суддя: А.Ю. Кучма В.О. Аліменко Н.В. Безименна