Постанова Запорізький апеляційний суд № 334/8692/19

Дата документу 25.11.2020 Справа № 334/8692/19 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний №334/8692/19 Головуючий у 1 інстанції Ісаков Д.О. Провадження № 22-ц/807/3206/20 Суддя-доповідач Онищенко Е.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 листопада 2020 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі: головуючого Онищенка Е.А. суддів: Бєлки В.Ю., Крилової О.В. за участю секретаря судового засідання Семенчук О.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 02 вересня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Полетехніка» про поновлення на посаді, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральних збитків,- В С Т А Н О В И Л А: У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ТОВ «Полетехніка» про поновлення на посаді, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральних збитків. В обґрунтування позову зазначено, що наказом № 6-П від 12.01.2016 року він був прийнятий на роботу до ТОВ «Полетехніка» на посаду начальника відділу логістики. Безпосереднім місцем його роботи був офіс за адресою: 69002, м.Запоріжжя, вул. Космічна, буд. 121-В, склад за адресою: АДРЕСА_1 , офіс та склад за адресою: 08363, Київська область, Бориспільський район, с.Сошников, пер. Личенко, буд.

7. Дисциплінарні стягнення щодо нього не застосовувались. Позивач подав до відповідача заяву про звільнення його 29.07.2019 року з займаної посади у зв`язку з неможливістю продовжувати роботу з причини переїзду на інше місце проживання, але начальник відділу з персоналу Телюпа О.В. відмовилась її прийняти та зареєструвати. Вказана заява про звільнення була надіслана поштою 25.07.2019 року та 30.07.2019 року. Начальник відділу з персоналу Телюпа О.В., заявила, що заяви про звільнення підприємство не отримувало. Позивач був вимушений повторно написати 29.07.2019 року нову заяву про звільнення за угодою сторін 30.07.2019 року, на підставі п.1 ст. 36 КЗпП України. Але, з невідомих причин отримав повторну відмову від ОСОБА_3 . На роботі він був присутнім до 29.07.2019 року включно та виконував свої функціональні обов`язки, що зумовлені посадовою інструкцією та передбачають бути присутнім на підприємстві, а не безпосередньо на робочому місці. З 22.07.2019 року по 26.07.2019 року включно ним були проведені зустрічі та перемовини з експедиційними компаніями. 29.07.2019 року його не було звільнено згідно заяви, і він не зміг своєчасно переїхати до іншого місця проживання, чим йому завдано моральної та матеріальної шкоди. Вказані обставини призвели його до стресу та він був вимушений звернутись в лікарню за допомогою. З 30.07.2019 року по 07.08.2019 року він знаходився на лікарняному. 28.10.2019 року його було звільнено за прогули без поважних причин згідно п.4 ст. 40 КЗпП України. Вважає, що відповідач порушив умови та порядок його звільнення, безпідставно та необґрунтовано вніс запис до його трудової книжки запис про прогул, оскільки факт прогулу доведено не було. Після одужання, 08.08.2019 року він приїхав до офісу щоб приступити до виконання посадових обов`язків та надати лікарняний лист. Втім, його не допустили до роботи без пояснення причин та перепустку було заблоковано, від нього не було відібрано письмові пояснення. Крім того вважає, що відповідачем порушено строки застосування дисциплінарного стягнення, оскільки у відповідності до ст. 148 КЗпП України дисциплінарне стягнення може бути застосоване не пізніше одного місяця з дня виявлення прогулу. У наказі № 446-П від 28.10.2019 року «Про звільнення ОСОБА_1 за прогул без поважних причин» вказано дату його першого прогулу 22.07.2019 року, а застосування дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення відбулося 28.10.2019 року. Фактично він отримав трудову книжку 05.12.2019 року, про що свідчить підпис у Книзі обліку руху трудових книжок. Відповідач незаконно звільнив його з посади начальника відділу логістики, що є підставою для виплати йому середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу починаючи з 08.08.2019 року по день прийняття судом рішення про поновлення його на посаді. Діями відповідача йому спричинено матеріальну та моральну шкоду, оскільки після необґрунтованої відмови прийняти його заяву про звільнення 29.07.2019 року та сильного морального тиску з боку адміністрації його здоров`я різко погіршилося, у нього підвищився кров`яний тиск. Внаслідок цього він перебував на лікарняному з 30.07.2019 року по 07.08.2019 року. Однією із причин його хвороби, як зазначили лікарі, є посилення емоційного фону (стресова ситуація). Порушення відповідачем його прав у сфері трудових відносин, звільнення з роботи у порядку п.4 ст. 40 КЗпП України принизило його, завдало моральної шкоди та призвело до моральних страждань, та інших негативних наслідків морального характеру. Порушення його прав завдало душевних страждань, він постійно знаходиться в пригніченому стані, втратив спокій, його самопочуття та психологічний стан погіршився. Він хвилюється та нервує з приводу ситуації щодо мала місце щодо нього. Його постійно переслідують думки про вчинене відповідачем щодо нього, що в свою чергу призводить до його роздратованості, до замикання в собі та своїх проблемах, а відповідно погіршує його відносини з оточуючими його людьми, його близькими та рідними. Він вимушений витрачати свій час на те, щоб поновити свої порушені права, що викликає від нього додаткових непередбачених раніш зусиль. Згідно надано розрахунку моральну шкоду він визначає в розмірі 10641,38 грн. З урахуванням викладеного, позивач просив суд визнати наказ про його звільнення незаконним та скасувати, поновити його на роботі на посаді начальника відділу логістики в ТОВ «Полетехніка», стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу з 08.08.2019 року по день прийняття судом рішення та стягнути з відповідача в рахунок відшкодування моральної шкоди 10 641,38 грн. Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 02 вересня 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, незастосування норми матеріального права, які у даній справі підлягають застосуванню, та порушення норми процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. ТОВ «Полетехніка» надано до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції у цій справі залишити без змін. Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача,пояснення учасників процесу,перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Статтею 375 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Статтею 263 ЦПК України передбачено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Ухвалене судом першої інстанції рішення відповідає зазначеним вище вимогам. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем пропущено строк позовної давності для звернення до суду з позовом. Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції з огляду на наступне. З матеріалів справи вбачається та встановлено судом першої інстанції, що ОСОБА_1 працював з 12.01.2016 року на посаді начальника відділу логістики в ТОВ «Бізон-Імпорт». У заяві ОСОБА_1 про прийом на роботу зазначено про те, що він з правилами внутрішнього трудового розпорядку та оплатою праці ознайомлений. Рішенням Загальних зборів учасників № 14/05/2019 від 14.05.2019 року ТОВ «Бізон-Імпорт» було перейменовано в ТОВ «Полетехніка». За приписами ч.1 ст. 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Згідно контрольного листа ОСОБА_1 було ознайомлено з переліком посадових обов`язків, умов праці, з правилами внутрішнього трудового розпорядку, техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці і протипожежної охорони. Наказом № 1 від 10.02.2016 року встановлено працівникам підприємства, перелік яких наведено в Додатку 1, повідомляти засобом телефонного зв`язку менеджера (управителя) з адміністративної діяльності ОСОБА_4 та/або помічника директора підприємства: у разі відсутності на роботі протягом повного робочого дня (із зазначенням причини та/або терміну такої відсутності); у разі необхідності роботи за межами офісу підприємства (вихід/виїзд за межі офісу підприємства) одну годину робочого часу і більше з особистих та/або робочих питань (для ведення перемовин, для зустрічей з контрагентами, для передачі/отримання документів тощо) із зазначенням причини та часу повернення в офіс підприємства. В разі недотримання вимог наказу № 1 від 10.02.2016 року передбачається дисциплінарна відповідальність згідно діючого законодавства (п.2 Наказу, Том 1, а.с. 86). Згідно Додатку 1 до наказу № 1 від 10.02.2016 року перелік працівників, що повинні особисто повідомляти про відсутність на роботі становить 26 осіб, в тому числі начальник відділу логістики ОСОБА_1 , який був ознайомлений із наказом 11.02.2016 року (Том 1, а.с.87-88). Наказом № 27/1 від 01.04.2016 року внесено зміни до колективного договору ТОВ «Бізон-Імпорт», в додаток № 2 Правила внутрішнього трудового розпорядку працівників розділ 3 «Робочий час та час відпочинку», п.3.2 «Режим роботи» та викладено у новій редакції: п`ятиденний робочий тиждень з фіксованими вихідними днями в суботу та неділю, початок роботи - о 09 год. 00 хв., кінець роботи 18 год. 00 хв., перерва для відпочинку з 13 год. 00 хв. до 14 год. 00 хв. (Том 1, а.с.85). Відповідно до п.5.4 Положення про відділ логістики, місцем роботи начальника відділу є офіс підприємства, який знаходиться за адресою фактичного місцезнаходження підприємства (Том 1, а.с.93). Пунктом 5.5 вказаного Положення передбачено виїзд у інші структурні підрозділи підприємства та/або робота у інших структурних підрозділах підприємства, робота поза межами офісу підприємства (ведення перемовин, зустрічі з контрагентами тощо) здійснюється начальником відділу виключно за письмовою вказівкою та/або письмовим погодженням керівника підприємства (Том 1, а.с.93). З Положенням ознайомлені працівники відділу логістики, в тому числі ОСОБА_1 , (Том 1, а.с. 95). Враховуючи вищевикладені обставини, судом першої інстанції вірно встановлено, що посадові обов`язки начальника відділу логістики зобов`язують останнього повідомляти відповідних осіб засобом телефонного зв`язку у разі відсутності на роботі протягом повного робочого дня та у разі необхідності роботи за межами офісу підприємства. Фактичне місцезнаходження підприємства за адресою: м.Запоріжжя, вул. Космічна, буд. 121-в, що є місцем роботи начальника відділу логістики. В апеляційній скарзі скаржник посилається на те, що він подав заяву про звільнення його 29.07.2019 року з займаної посади у зв`язку з неможливістю продовжувати роботу з причини переїзду на нове місце проживання, але начальник відділу з персоналу Телюпа О.В. відмовилась її прийняти та зареєструвати, а тому він був змушений надіслати заяву про звільнення поштою, про що надав копію квитанцій від 25.07.2019 року. Судом першої інстанції з цього приводу вірно встановлено, що з наявних в матеріалах справи квитанції не вбачається, що ОСОБА_1 було надіслано до ТОВ «Полетехніка» саме заяву про звільнення, оскільки відсутній опис вкладення в якому назначено про надсилання заяви про звільнення(Том 1, а.с. 8). Крім того, судом встановлено, що 30.07.2019 року ОСОБА_1 надіслав до ТОВ «Полетехніка» поштове відправлення (заяву про звільнення від 29.07.2019 року) за адресами: АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 , яке було вручено Пологи 2 01.08.2019 року о 10:13 год. (Том 1, а.с.9,11). З заяви про звільнення від 29.07.2019 року вбачається, що позивач просив звільнити його з посади начальника відділу логістики за власним бажанням 29.07.2019 року у зв`язку з неможливістю продовжувати роботу з причини переїзду на нове місце проживання. Судом першої інстанції вірно встановлено, що позивачем не було додано до заяви доказів переїзду на нове місце проживання. Положеннями статті 5-1 КЗпП України визначено, що держава гарантує працездатним громадянам правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. За приписами статті 139 КЗпП України, працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження роботодавця. Судом встановлено, що 23.07.2019 року в період часу з 09:00 год. до 18:00 год. начальник відділу логістики ОСОБА_1 був відсутній на роботі, про що складено акт про відсутність на роботі від 23.07.2019 року (Том 1, а.с.130). Відповідно доповідних записок від 23.07.2019 року, 03.09.2019 року, 07.10.2019 року вбачається, що начальником відділу з персоналу Телюпою О.В. було доведено до відома директора ТОВ «Полетехніка» факт відсутності на роботі начальника відділу логістики ОСОБА_1 23.07.2019 року. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідачем доведено належними та допустимими доказами, що з 23.07.2019 року по 28.10.2019 р. підприємством вживалися всі можливі заходи для з`ясування причин відсутності позивача на роботі тривалий час (Том 1, а.с.79-89). Проте, в порушення вимог ст. 149 КЗпП України позивачем не було надано пояснень щодо причин відсутності на робочому місці. Таким чином встановлено, що адміністрацією підприємства було встановлено вчинення працівником порушення трудової дисципліни у вигляді триваючого прогулу з 23.07.2019 року без поважних причин. Відповідно до Наказу № 446-П від 28.10.2019 року ОСОБА_1 звільнено з посади начальника відділу логістики з 22.07.2019 року у зв`язку з прогулом без поважних причин, на підставі п.4 ст. 40 КЗпП України (Том 1, а.с.108). 28.10.2019 року ОСОБА_1 було направлено копію наказу від 28.10.2019 року № 446-П Про звільнення ОСОБА_1 за прогул без поважних причин та лист-запрошення № 386 про отримання трудової книжки або надання згоди на відправлення трудової книжки поштою. З матеріалів справи вбачається, що вказане відправлення з описом вкладення було отримано ОСОБА_1 29.10.2019 року особисто. ( Том 1, а.с.111). ОСОБА_1 посилається на те, що в період з 30.07.2019 року по 07.08.2019 року він перебував на лікарняному, що підтверджується непрацездатності виданого 30.07.2019 року КНП «Запорізького центру медико-санітарної допомоги № 1». При цьому позивач зазначив, що оригінал листка непрацездатності не був пред`явлений на підприємство, оскільки він знав про безпринципність та зловживання керівництвом ТОВ «Полетехніка» своїми обов`язками і ймовірність «втрати» цього важливого доказу була дуже великою. Враховуючи вищевикладене, судом першої інстанції вірно встановлено, що позивачем не було підтверджено поважність відсутності на роботі в період з 30.07.2019 року по 08.08.2019 року. ОСОБА_1 посилається на те, що він не виходив на роботу з тих підстав, що адміністрація йому перешкоджала працювати. Проте, на підтвердження зазначеного позивачем не надано належних та допустимих доказів. З журналу обліку трудових книжок вбачається, що ОСОБА_1 отримав трудову книжку, проте дата видачі відсутня (Том 1, а.с.102). ОСОБА_1 не надано суду доказів отримання трудової книжки саме 05.12.2019 року, як і самої трудової книжки або її копії, такі ж відомості не надані скаржником і до апеляційного суду, що позбавляє можливості дослідити запис, який був внесений до трудової книжки про звільнення позивача. Судом першої інстанції надано належну оцінку та досліджено табель обліку використання робочого часу та встановлено, що при заповненні табелів обліку використання робочого часу ОСОБА_1 за період липень жовтень 2019 року працівником відділу з персоналу допущено помилку. За неналежне виконання посадових обов`язків відповідальну особу начальника відділу персоналу ОСОБА_3 притягнуто до дисциплінарної відповідальності. Положеннями ст.147 КЗпП України визначено, що за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: 1) догана; 2) звільнення. Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення. Відповідно до ст.148 КЗпП України, дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку. За приписами ст.149 КЗпП України, до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку. Частиною четвертою статті 40 КЗпП України визначено, що трудовий договiр, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договiр до закiнчення строку його чинності можуть бути розiрваний власником або уповноваженим ним органом у разі прогулу (в тому числi вiдсутностi на роботi бiльше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин. Встановлено, що в ході розгляду справи представник позивача заявила клопотання про застосування строку позовної давності, посилаючись на те, що позивачем пропущений строк пред`явлення позову до суду. Відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність Згідно ч.1 ст.233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем не доведений факт отримання трудової книжки 05.12.2019 року, а стороною відповідача не спростований даний факт, тому суд обґрунтовано відрахував строк позовної давності з дати отримання позивачем копії наказу про звільнення з 29.10.2019 року, а з позовом до суду ОСОБА_1 звернувся 21 грудня 2019 року, тобто за межами встановленого ч.1 ст. 233 КЗпП України строку. Відповідно до ч.4 ст. 267 ЦПК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. (частина четверта статті 267 ЦК України). За приписами 4, 5 ст. 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Аналогічна правова позиція викладена у п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі», відповідно до якого, установивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього. Разом з тим, суд першої інстанції дійшов вірного та обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги не можуть бути задоволенні через пропущення позивачем строку звернення до суду з позовом. Відповідачем заявлено клопотання про застосування строків позовної давності як підстави для відмови в задоволення позову, а позивачем не надано доказів поважності причин пропуску строків звернення з позовом про поновлення на роботі. Таким чином, вимоги щодо стягнення з відповідача середньомісячної заробітної плати та моральної шкоди за час вимушеного прогулу також не підлягають задоволенню, оскільки є похідними від вимог про поновлення на роботі. З огляду на викладене, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про невірно обраний позивачем спосіб захисту порушеного права та дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову. З урахуванням того, що доводи апеляційної скарги, є ідентичними доводам позовної заяви, яким суд надав належну оцінку, висновки суду є достатньої аргументованими, при цьому колегія суддів враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії"). Не заслуговують на увагу посилання в апеляційній скарзі на неналежну оцінку судом доказів по справі, оскільки, відповідно до положень ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жоден доказ не має для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. А не зазначення в мотивувальній частині рішення мотивів, з яких суд бере до уваги або відхиляє докази, відповідно до положень ст. 376 ЦПК України, не може бути підставою для скасування чи зміни рішення суду, якщо справа вирішена по суті правильно. Суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права. При цьому, одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (пункт 46 рішення). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03). Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник. З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо пропуску позивачем строку позовної давнсоті. Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів. Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Докази та обставини, ні які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права. На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права. Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону. З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про пропуск позивачем строку позовної давності. На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається. Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 02 вересня 2020 року у цій справі залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст судового рішення складено 02 грудня 2020 року. Головуючий Судді: