Постанова 4812 № 490/2319/20

15.06.20 22-ц/812/1042/20 Єдиний унікальний номер судової справи: 490/2319/20 Провадження № 22-ц/812/1042/20, 22-ц/812/1043/20 Постанова іменем України 15 червня 2020 року м. Миколаїв Справа№ 490/2319/20 Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду у складі: головуючого - Самчишиної Н.В., суддів: Лисенка П.П., Серебрякової Т.В., із секретарем судового засідання Андрієнко Л.Д.., за участі: представника позивачки ОСОБА_1 ОСОБА_2 , - представника відповідача ОСОБА_3 та особи, яка не брала участі у справі ОСОБА_4 - ОСОБА_5 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційні скарги ОСОБА_3 та особи, яка не брала участі у справі ОСОБА_4 на ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 28 квітня 2020 року, постановлену у складі головуючого судді Гуденко О.А. в приміщенні того ж суду, за заявою ОСОБА_1 про забезпечення позову у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання договорів недійсними, встановила: 22 квітня 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з вищезазначеним позовом до ОСОБА_3 , який обґрунтовувала наступним. 12 травня 2017 року між нею та ОСОБА_3 укладено договір позики грошових коштів у сумі 2 628 739 грн., що складає еквівалент 93600 доларів США. В забезпечення виконання зобов`язань за цим договором позивач за іпотечним договором передала в іпотеку належне їй нерухоме майно житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Маючи на меті повернення боргу, вона прийшла до нотаріуса, де вважаючи, що підписує розірвання договорів позики та іпотеки, віддала борг та підписала документи. Згодом позивач дізналася, що 08 жовтня 2018 року між нею та відповідачем був підписаний новий договір позики та іпотечний договір, які посвідчені приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Сіряковою О.В. Ці факти стали відомі ОСОБА_1 коли вона дізналася, що власниками її майна стали треті особи. Посилаючись на те, що вказані договори позики та іпотеки укладені під впливом помилки, ОСОБА_1 просила визнати їх недійсними. Одночасно позивачем подано заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на будинок АДРЕСА_1 та заборони іншим особам вчиняти будь-які реєстраційні дії щодо цього майна. Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 28 квітня 2020 року заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено частково. Накладено обтяження у вигляді арешту на будинок АДРЕСА_1 до набрання судовим рішення по справі законної сили. Судове рішення мотивовано тим, що наявні підстави вважати, що невжиття заходів забезпечення позову, саме у вигляді арешту на зазначене майно, може ускладнити чи зробити неможливим виконання рішення суду, або неможливо буде взагалі ефективне поновлення порушених прав та інтересів позивача, за захистом яких він звернувся. 19 травня 2020 року ОСОБА_4 , який не був стороною у справі, подав апеляційну скаргу на зазначену ухвалу суду, в якій зазначав, що набув право власності на вищевказаний житловий будинок на підставі договору купівлі-продажу від 23 липня 2019 року, укладеного між ним та ОСОБА_3 . Посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, не співмірність вжитого заходу забезпечення позову та порушення його прав власника, просив ухвалу районного суду скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. 19 травня 2020 року ОСОБА_3 звернувся до суду з апеляційною скаргою на ухвалу суду, в якій посилаючись на порушення судом норм процесуального права також просив скасувати ухвалу судуі направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Відповідач зазначав, що предметом позову є лише визнання недійсними договорів позики та іпотеки від 08 жовтня 2018 року без застосування встановлених статтею 216 ЦК України наслідків недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції. Вказував, що у разі задоволення позовних вимог, судове рішення не підлягатиме виконанню, а позивачу достатньо буде звернутися до державного реєстратора з заявою про скасування державної реєстрації обтяження у вигляді іпотеки, а тому у суду першої інстанції були відсутні передбачені частиною другою статті 149 ЦПК України підстави для застосування заходів забезпечення позову. В судовому засіданні представник ОСОБА_4 та ОСОБА_3 адвокат Бортик Р.О. підтримав доводи апеляційних скарг, просив їх задовольнити, вважаючи ухвалу суду незаконною та необґрунтованою. Представник позивача ОСОБА_1 ОСОБА_2 не визнав доводи апеляційної скарги, просив їх залишити без задоволення, а ухвалу суду без змін, вважаючи її законною та обґрунтованою. Заслухавши суддю - доповідача, представників учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг, обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав. Позивачка звернулася до суду з позовом, в якому, посилаючись на вчинення угод під впливом помилки, просила визнати договір позики та договір іпотеки укладені 08 жовтня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 , посвідчені приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Сіряковою О.В., недійсними з моменту їх укладення. Суд дійшов висновку, що заявлений позивачем спосіб забезпечення позову є взаємопов`язаним з предметом спору, що заява про забезпечення позову в достатній мірі обґрунтована необхідністю забезпечення позову, позивачем викладено свої доводи щодо можливості настання несприятливих наслідків у разі незабезпечення позову, а зазначені позивачем підстави та вид забезпечення позову є співмірними з пред`явленими вимогами, обраний позивачем вид забезпечення позову не порушує прав і охоронюваних законом інтересів відповідача чи третьої особи, а тому заява підлягає задоволенню шляхом накладення обтяження у вигляді арешту на будинок. На думку колегії суддів, висновки суду щодо необхідності вжиття заходів забезпечення позову відповідають обставинам справи та законодавству, яке регулює спірні правовідносини. Переглядаючи ухвалу суду, колегія суддів виходить з того, що метою вжиття заходів забезпечення позову є охорона матеріально-правових інтересів позивача, які гарантують за його позовом реальне виконання позитивно прийнятого рішення, у разі прийняття такого. Забезпечення позову має бути спрямовано проти несумлінних дій відповідача, який може сховати майно, продати, знищити або знецінити його. Таким чином усуваються утруднення і неможливості виконання рішення. Відповідно до п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 22.12.2006 року «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», особам, які беруть участь у справі, має бути гарантована реальна можливість захистити свої права при вирішенні заяви про забезпечення позову. Частина 7 статті 153 ЦПК України передбачає, що в ухвалі про забезпечення позову суд зазначає вид забезпечення позову і підстави його обрання, а також вирішує питання зустрічного забезпечення. Пункт 4 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 22 грудня 2006 року зобов`язує суд, розглядаючи заяву про забезпечення позову з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, тільки пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, а також з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача та відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. При встановленні зазначеної відповідності слід враховувати, що вжиті заходи не повинні перешкоджати господарській діяльності юридичної особи або фізичної особи, яка здійснює таку діяльність і зареєстрована відповідно до закону як підприємець. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів. Тобто, вирішуючи дане питання суд повинен враховувати інтереси всіх учасників процесу, в тому числі позивача і відповідача. Позивачкою у даній справі заявлено вимогу про визнання недійсним договору іпотеки, за яким в забезпечення виконання оспорюваного одночасно договору позики, ОСОБА_1 передано в іпотеку іпотекодержателю ОСОБА_3 житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Аналіз зазначених норм права та обставин, викладених в позовній заяві, свідчить про те, що фактично позивачкою заявлено позов, що виник із приводу нерухомого майна, а саме підставності передачі в іпотеку житлового будинку, що розташований за вищезазначеною адресою. Із тексту заяви про забезпечення позову вбачається, що позивачка просила накласти арешт саме на цей будинок. З договору купівлі-продажу від 23 липня 2019 року укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 слідує, що ОСОБА_3 , як іпотекодержатель за іпотечним договором, у відповідності з умовами договору про задоволення вимог іпотекодержателя, а також згідно статті 38 Закону України «Про іпотеку», передав у власність ОСОБА_4 предмет іпотеки, яким є вищезазначений будинок. Проаналізувавши викладене, колегія суддів вважає, що ОСОБА_4 , як покупець цього будинку, згідно приписів частини другої статті 352 ЦПК України, має право оскаржити в апеляційному порядку ухвалу суду першої інстанції, що постановлена окремо від рішення суду. Положення статті 149 ЦПК України передбачають, що забезпечення позову допускається, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити не тільки виконання рішення суду, але й ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. Враховуючи зазначене, а також підстави заявленого позову, що виник із приводу нерухомого майна, а саме житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , та направлений на відновлення права власності позивача на нерухомість, згідно якого відповідач ОСОБА_3 не тільки заперечує право позивача на будинок, а й здійснив його відчуження, що свідчить про існування реального спору між сторонами, направленого на зміну права власності на зазначений спірний житловий будинок, суд обґрунтовано дійшов висновку, що обраний позивачкою спосіб забезпечення позову відповідає вимогам співмірності, а не вжиття заходів забезпечення позову, може ускладнити або зробити неможливим виконання у подальшому рішення суду у разі задоволення позову ОСОБА_1 . При цьому колегія суддів враховує і те, що не забезпечення позову може також ускладнити чи унеможливити ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких вона звернулася до суду. Слід зазначити, що Європейський суд з прав людини неодноразово нагадував, що стаття 13 Конвенції гарантує наявність на національному рівні засобу правового захисту для реалізації прав і свобод, визначених у Конвенції, у якій би формі вони не забезпечувались у національному правовому полі. Сфера зобов`язань Договірних держав за статтею 13 коливається в залежності від природи скарги заявника; проте засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути ефективним, як на практиці, так і за законом (Кудла проти Польщі, N 30210/96, п. 157, ECHR 2000-XI). Існування такого засобу повинно бути достатнім не тільки в теорії, але й на практиці, без чого йому бракуватиме необхідної доступності та ефективності (див., крім іншого, Міфсуд проти Франції [GC], N 57220/00, ECHR 2002-VIII) (Рішення від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України», заява N 11901/02 Страсбург). У рішенні від 31 липня 2003 року у справі (Дорани проти Ірландії) Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При цьому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти Нідерландів» ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року), Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права. Крім того, слід зазначити, що закон не містить застережень щодо неможливості застосування такого способу забезпечення позову, як заборона відчуження майна, до позовів не майнового характеру. Тобто, такий спосіб забезпечення як арешт з урахуванням конкретних обставин по справі може застосовуватися для забезпечення позовів як майнового, так і не майнового характеру у випадках, якщо потрібно обмежити право особи вчиняти певні фактичні чи юридичні дії, що стосуються нерухомого майна, з приводу якого заявлено позов. З урахуванням викладеного доводи апеляційних скарг про те, що судом не було враховано, що будинок на який накладено арешт, не є предметом спору у даній справі, що обраний спосіб забезпечення позову не є співмірним із заявленими позовними вимогами, що позивачкою не заявлено вимог про витребування майна, застосування встановлених статтею 216 ЦК України наслідків недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції, а тому заявлений позов є позовом не майнового характеру, що на думку осіб, які подали апеляційні скарги, унеможливлює застосування такого способу забезпечення позову, як арешт майна, не відповідають обставинам справи та законодавству, яке регулює питання забезпечення позову, наведеним вище, а тому не є підставою для скасування чи зміни ухвали суду. Не є підставою для скасування ухвали суду також доводи апеляційної скарги ОСОБА_4 про не врахування судом того, що позивачем не оспорюється договір купівлі-продажу, за яким він придбав вищезазначений житловий будинок, оскільки дані доводи апеляційної скарги стосуються обґрунтованості заявлених позовних вимог. В той час, як закон та роз`яснення Пленуму Верховного Суду України № 9 від 22 грудня 2006 року зобов`язують суд, розглядаючи заяву про забезпечення позову з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, не тільки пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, а також з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача та відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Питання про обґрунтованість чи необґрунтованість заявлених позовних вимог не вирішується судом на даній стадії. Надані учасниками справи докази, а також заперечення відповідача та особи, яка не брала участі у справі, як проти задоволення позову, так і проти забезпечення позову, свідчать про наявність між сторонами реального спору щодо зазначеного в ухвалі суду про забезпечення позову житлового будинку. Інші доводи апеляційної скарги направлені на переоцінку доказів, яким суд дав належну правову оцінку у їх сукупності. Таким чином, розглядаючи справу в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що підстави для скасування ухвали суду відсутні. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів,- постановила: Апеляційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_3 залишити без задоволення. Ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 28 квітня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до Верховного Суду у випадках, передбачених статтею 389 ЦПК України. Головуючий Н.В. Самчишина Судді: П.П. Лисенко Т.В. Серебрякова Повний текст постанови складений 15 червня 2020 року.