Постанова 4850 № 360/5464/19

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 червня 2020 року справа №360/5464/19 приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15 Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Блохіна А.А., суддів Гаврищук Т.Г., Геращенко І.В., секретар судового засідання Антонюк А.С., за участю позивача - ОСОБА_1 , розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 та Прокуратури Луганської області на рішення Луганського окружного адміністративного суду від 13 лютого 2020 року (повний текст складено 18 лютого 2020 року в м. Сєвєродонецьк) у справі № 360/5464/19 (суддя І інстанції Пляшкова К.О.) за позовом ОСОБА_1 до Прокуратури Луганської області про стягнення суми заборгованості, яка виникла при звільненні працівника,- В С Т А Н О В И В: 26 грудня 2019 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до Прокуратури Луганської області (далі - відповідач) у якому просив суд: 1) стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за весь період затримки розрахунку з виплати заробітної плати (2 робочі дні) у розмірі 2368,03 грн; 2) стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість по виплаті вихідної допомоги у розмірі 21312,54 грн; 3) стягнути з відповідача на користь позивача, середній заробіток за весь період затримки розрахунку з виплати вихідної допомоги по день ухвалення судового рішення; 4) стягнути з відповідача на користь позивача моральну шкоду в розмірі 5000,00 грн. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що у період з 05 липня 2007 року по 01 листопада 2019 року позивач знаходився у трудових відносинах з відповідачем. Наказом від 01 листопада 2019 року звільнений із займаної посади та органів прокуратури Луганської області на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України Про прокуратуру. Однак, в день звільнення відповідач письмово не повідомив позивача про нараховані суми належні при звільненні та не здійснив виплату коштів, що є грубим порушенням частини першої статті 116 КЗпП України. Розрахунок відповідача із позивачем відбувся тільки 05 листопада 2019 року, тобто на 3 робочий день після звільнення, про що свідчить відповідне зарахування грошових коштів на банківський рахунок, відкритий у АТ КБ Приватбанк на ім`я позивача. Також позивач зазначає, що станом на 15 листопада 2019 року відповідач без повідомлення жодних причин не виплатив йому вихідну допомогу, яка передбачена статтею 44 КЗпП України. У зв`язку з чим позивач звернувся до відповідача з письмовим зверненням, в якому просив повідомити про причини не виплати вихідної допомоги. Позивачем 25 листопада 2019 року отримано відповідь на звернення від 21 листопада 2019 року № 18-42026 вих-19, відповідно до якої при проведенні розрахунку позивачу нараховано до виплати: заробітна плата за листопад 2019 року - 606,50 грн; компенсація за 43 невикористані дні щорічної відпустки - 40337,87 грн. Окрім цього, у відповіді відповідач посилається на Закон України від 19.09.2019 № 113-ХІ Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури та внесені цим Законом до статті 40 КЗпП України доповнення у вигляді частини п`ятої, якої у цьому Кодексі не має. Далі відповідач цитує частину четверту статті 40 КЗпП України та особливості звільнення окремих категорій працівників на підставі Закону, що регулює їхній статус - Закон України Про прокуратуру, норми якого не передбачають виплати вихідної допомоги. Позивач зазначає, що приймаючи вказані зміни до КЗпП України, законодавець фактично звузив (позбавив) працівників зазначеної категорії державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових відносинах з роботодавцем, залишивши поза увагою та не вирішивши питання виплати вихідної допомоги таким працівникам при їх звільненні за ініціативи роботодавця. Зазначені обставини свідчать про наявність прогалин у спеціальному законодавстві та необхідність застосування аналогії закону. У свою чергу, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у день звільнення є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, та виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 13 лютого 2020 року у справі № 360/5464/19 позов задоволено частково. Стягнуто з Прокуратури Луганської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні в сумі 2335,12 грн. У задоволенні вимог про стягнення заборгованості по виплаті вихідної допомоги, середнього заробітку за весь період затримки розрахунку з виплати вихідної допомоги по день ухвалення судового рішення, стягнення моральної шкоди - відмовлено. Позивачем та відповідачем на зазначене рішення суду першої інстанції подано апеляційні скарги. Позивач в апеляційній скарзі просить оскаржуване рішення суду першої інстанції змінити, задовольнивши у повному обсязі позовні вимоги: стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість по виплаті вихідної допомоги у розмірі 21312,54 грн; стягнути з відповідача на користь позивача, середній заробіток за весь період затримки розрахунку з виплати вихідної допомоги по день ухвалення судового рішення понесені витрати по сплаті судового збору. На обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права. Позивач зазначає, що при звільнені його за п.1 ст.40 КЗпП України, вимоги ст.44 КЗпП України прокуратурою виконані не були. Відповідач в апеляційній скарзі просить рішення суду першої інстанції скасувати в частині часткового задоволення на суму 2335,12 грн. та ухвалити в цій частині нове рішення про часткове задоволення позовних вимог про стягнення з прокуратури Луганської області середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні в сумі 1167,56 грн. На обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що рішення суду першої інстанції в частині часткового задоволення позовної заяви про стягнення суми заборгованості є незаконним та підлягає скасуванню в цій частині у зв`язку з невідповідністю висновків суду обставинам справи, неправильним застосуванням судом норм матеріального права (ст. ст. 116, 117 Кодексу законів про працю України) та порушенням норм процесуального права (ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України), що призвело до неправильного вирішення справи. В судовому засіданні позивач підтримав доводи апеляційної скарги, заперечував про задоволення апеляційної скарги відповідача. Відповідно до вимог ч. 1,2 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Колегія суддів заслухала доповідь судді-доповідача, пояснення позивача, перевірила матеріали справи, вивчила доводи апеляційних скарг, і дійшла висновку, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав. Судом першої та апеляційної інстанцій встановлено, що згідно з записами у трудовій книжці позивача від 23 квітня 2002 року серії НОМЕР_1 ОСОБА_1 у період з 05 липня 2007 року по 01 листопада 2019 року перебував у трудових відносинах з прокуратурою Луганської області (арк. спр. 8-9). За наказом відповідача від 01 листопада 2019 року № 1356 к позивача звільнено з посади прокурора Сєвєродонецької місцевої прокуратури Луганської області та з органів прокуратури Луганської області з 01 листопада 2019 року на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України Про прокуратуру (арк. спр. 16). Також, наказано відділу фінансування та бухгалтерського обліку прокуратури Луганської області провести повний розрахунок із ОСОБА_1 відповідно до законодавства, у тому числі виплатити грошову компенсацію за невикористану частину щорічної оплачуваної відпустки тривалістю 43 календарних дні (за відпрацьований робочий рік з липня 2018 року по липень 2019 року 18 календарних днів, з 05 липня 2019 року до 01 листопада 2019 року 25 календарних днів). Згідно з розрахунковим листом за листопад 2019 року позивачу нараховано до виплати: оклад за 1 день у сумі 269,52 грн, компенсація щорічної відпустки за 43 дні 40337,87 грн, надбавка за вислугу років прокурорам і слідчим за 1 день 67,38 грн, надбавку за виконання ОВР за 1 день 252,68 грн, індексація по постанові КМУ № 526 16,92 грн, всього нараховано 40944,37 грн; утримано: профвнески 1 % - 409,44 грн, ПДФО 18 % - 7369,99 грн, військовий збір 614,17 грн (арк. спр. 32). Дослідженням копій платіжних доручень від 04 листопада 2019 року № 2259 та від 05 листопада 2019 року № 2259 (арк. спр. 31, 33), виписки за 04 листопада 2019 року, роздрукованої з системи СДО (арк. спр. 49-51), встановлено, що відповідачем до органу Казначейства 04 листопада 2019 року подано платіжне доручення від 04 листопада 2019 року № 2259 на виплату працівникам 97130,64 грн, у тому числі й позивачу 32550,77 грн, 05 листопада 2019 року платіжне доручення оплачено Державною казначейською службою України та зараховано виплати на платіжні картки. Виплата позивачу 32550,77 грн саме 05 листопада 2019 року підтверджена й випискою АТКБ ПриватБанк по картці позивача за 05 листопада 2019 року (арк. спр. 10). Позивач 15 листопада 2019 року звернувся до відповідача із заявою від 15 листопада 2019 року за виплатою вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку, передбаченої статтею 44 КЗпП України (арк. спр. 12), на яку отримав лист відповідача від 21 листопада 2019 року № 18-42026вих-19 з повідомленням про відсутність підстав для виплати вихідної допомоги (арк. спр. 13). Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з частиною першою статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України визначено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Частиною п`ятою статті 40 КЗпП України встановлено, що особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус. Відповідно до статті 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток. Згідно з частиною першою статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Статтею 117 КЗпП України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Відповідно до частини третьої статті 16 Закону України від 14.10.2014 № 1697-VII Про прокуратуру (далі Закон № 1697-VII) Прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених законом. Згідно з пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Частиною п`ятою цієї статті визначено, що на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження. Згідно з частинами першою та другою статті 81 Закону № 1697-VII заробітна плата прокурора регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами та складається з посадового окладу, премій та надбавок за: 1) вислугу років; 2) виконання обов`язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством. Відповідно до частини першої статті 89 Закону № 1697-VII фінансування прокуратури здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, а також інших джерел, не заборонених законодавством, у тому числі у випадках, передбачених міжнародними договорами України або проектами міжнародної технічної допомоги, зареєстрованими в установленому порядку. Пунктами 108, 109, 116 розділу V Регламенту роботи Державної казначейської служби України та її територіальних органів, затвердженого наказом Державної казначейської служби України від 26.01.2018 № 21, визначено, що відповідно до статті 50 Кодексу законів про працю України тривалість робочого тижня працівників органів Казначейства становить 40 годин із двома вихідними днями - субота та неділя. Режим роботи органів Казначейства встановлюється такий: початок робочого дня о 9-00; закінчення робочого дня о 18-00, у п`ятницю - о 16-45; обідня перерва - 45 хвилин (з 13-00 до 13-45). Режим роботи працівників самостійних структурних підрозділів апарату органів Казначейства, які забезпечують обробку електронних платіжних документів у системі електронних платежів Національного банку України, щоденне формування управлінської звітності та належну підтримку інформаційно-обчислювальної системи органів Казначейства встановлюється відповідно до наказів органів Казначейства графіками, які затверджуються заступниками Голови Казначейства, заступниками начальників територіальних органів Казначейства відповідно до розподілу обов`язків. Установити, що в органах Казначейства операційний час (час роботи з клієнтами) триває з 9:30 до 16:30 з урахуванням перерви на обід. Згідно з абзацами першим та четвертим пунктом 2.2 Порядку реєстрації та обліку бюджетних зобов`язань розпорядників бюджетних коштів та одержувачів бюджетних коштів в органах Державної казначейської служби України, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 02.03.2012 № 309 (далі - Порядок), розпорядники бюджетних коштів протягом 7 робочих днів з дати взяття бюджетного зобов`язання подають до відповідного органу Казначейства Реєстр бюджетних зобов`язань розпорядників (одержувачів) бюджетних коштів за формою згідно з додатком 1 (далі - Реєстр) на паперових (у двох примірниках) та електронних носіях і оригінали документів або їх копії, засвідчені в установленому порядку, що підтверджують факт узяття бюджетного зобов`язання. За бюджетними зобов`язаннями за окремими напрямами видатків (наприклад, заробітна плата, стипендії, нарахування на заробітну плату, різні види допомоги), у тому числі за бюджетними зобов`язаннями, у яких не зазначаються суми, у Реєстрі суми проставляються розпорядниками бюджетних коштів розрахунково, але в межах річних планових показників. Органи Казначейства звіряють поданий розпорядником Реєстр та підтвердні документи на предмет відповідності даних, уключених до Реєстру. Підтвердні документи, надані розпорядником бюджетних коштів, опрацьовуються органом Казначейства: за захищеними видатками, які не потребують проведення процедур закупівель, - протягом 1 операційного дня; […]. Відлік строку опрацювання підтвердних документів органом Казначейства починається з дати, вказаної у полі Одержано Державною казначейською службою України (органом Державної казначейської служби України) Реєстру та/або Реєстру бюджетних фінансових зобов`язань розпорядників (одержувачів) бюджетних коштів (далі - Реєстр фінансових зобов`язань), враховуючи день подання Реєстру та/або Реєстру фінансових зобов`язань (пункту 2.3 Порядку). Відповідно до пункту 3.1 Порядку для реєстрації бюджетних зобов`язань та бюджетних фінансових зобов`язань в електронній формі розпорядник бюджетних коштів здійснює формування та подання документів до системи Казначейства в електронному вигляді за переліком та у строки, визначені пунктами 2.2, 2.4 глави 2 та/або пунктом 4.1 глави 4 цього Порядку, протягом операційного дня в межах операційного часу, визначеного органом Казначейства. Документи, що надійшли після операційного часу, опрацьовуються наступного операційного дня. Підтвердженням для розпорядника бюджетних коштів успішної передачі його електронних документів до системи Казначейства є відповідне сповіщення системи Казначейства (пункт 3.4 Порядку). Згідно з пунктом 3.5 Порядку відлік строку опрацювання органом Казначейства документів в електронному вигляді, переданих розпорядником бюджетних коштів до системи Казначейства, починається з дати та часу, зафіксованих у повідомленні системи Казначейства про їх отримання. Відповідно до пункту 3.6 Порядку після перевірки документів в електронному вигляді, переданих розпорядником бюджетних коштів, на відповідність вимогам законодавства, в тому числі цього Порядку, бюджетні зобов`язання та бюджетні фінансові зобов`язання реєструються органом Казначейства з накладанням кваліфікованого електронного підпису, про що розпорядник бюджетних коштів інформується засобами системи Казначейства. Розглядаючи даний спір, суд враховує позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, яка полягає у тому, що під час вирішення справ щодо звільнення публічних службовців, пріоритетними є норми спеціальних законів, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі. Норми Закону № 1697-VII, які визначають умови і підстави звільнення прокурора з посади, є спеціальними по відношенню до інших нормативних актів, у тому числі Кодексу законів про працю України. Такої правової позиції дотримується й Верховний Суд, про що вказано, зокрема у постановах від 31 січня 2018 року у справі № 820/1119/16, від 17 жовтня 2018 року у справі № 823/276/16, від 26 листопада 2019 року № 824/19/16-а. Також Верховним Судом у постанові 05 грудня 2019 року у справі № 804/7399/16 висловлено правову позицію, що згідно з пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII однією з умов звільнення прокурора з посади є ліквідація чи реорганізація органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Поряд із цим, не виключається звільнення прокурорів за правилами Кодексу законів про працю України у випадках, коли підстави звільнення є загальними, передбаченими законодавством про працю. В такому разі роботодавцем мають бути дотримані і гарантії при звільненні, передбачені трудовим законодавством. Судом встановлено, що відповідно до наказу від 01.11.2019 № 1356 к, позивача на підставі його заяви звільнено з посади прокурора Сєвєродонецької місцевої прокуратури Луганської області та з органів прокуратури Луганської області з 01 листопада 2019 року на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII. Тобто звільнення позивача здійснено виключно з підстави, визначеної Законом № 1697-VII. При цьому, системним аналізом положень Закону № 1697-VII встановлено, що цей Закон не передбачає виплати вихідної допомоги у разі звільнення з підстави, визначеної пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII. Випадки виплати вихідної допомоги при припинення трудового договору визначені статтею 44 КЗпП України, положеннями якої, серед іншого, визначено, що виплата вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку передбачена при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункту 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 КЗпП України. З викладеного слідує, що умовою виплати працівникові вихідної допомоги за статтею 44 КЗпП України є звільнення працівника виключно з визначених цією статтею підстав. Однак, наказом від 01.11.2019 № 1356 к позивач звільнений виключно з підстави, встановленої пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII. Оскільки позивача звільнено з підстав та в порядку, передбачених Законом № 1697-VII, якими не передбачено виплату вихідної допомоги при звільненні, позивач не набув права на її отримання. Зазначений висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду викладеною у постанові від 31 січня 2018 року у справі № 820/1119/16, яка є обов`язковою для врахування судом відповідно до положень частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України. Колегія суддів вважає помилковим посилання позивача у апеляційній скарзі на постанову Верховного Суду від 17.10.2018 року у справа № 823/276/16, на обґрунтування своїх вимог, з огляду на те, що Верховний Суд у зазначеній постанові надавав правову оцінку за іншими фактичними обставинами ніж у даній справі. Верховний Суд зазначив, що вносячи наказом від 21.12.2015 № 817к зміни до наказу від 20.08.2015 № 561к в частині підстав звільнення позивача з посади, відповідач вказав на пункт 1 статті 40 КЗпП України, звільнення на підставі якого гарантує працівнику право на отримання вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку відповідно до частини першої статті 44 КЗпП України. Судом встановлено, що позивач 01 листопада 2019 року був ознайомлений з наказом про звільнення та отримав його копію. Відповідно, судом з`ясовано, що позивач з 01 листопада 2019 року обізнаний з підставами звільнення з посади, а також належними йому до виплати при звільненні сумами. При цьому, позивач не оскарживши у судовому порядку цей наказ про звільнення, тим самим погодився з підставами звільнення та належними йому при звільненні виплатами. Зважаючи на вищевикладене, оскільки позивач не набув права на отримання вихідної допомоги при звільненні, суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні вимоги позивача про стягнення з відповідача заборгованість по виплаті вихідної допомоги у розмірі 21312,54 грн. Твердження позивача щодо фактичного звуження (позбавлення) працівників певної категорії державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових відносинах з роботодавцем, суд відхиляє з огляду на нижче наведену позицію Конституційного Суду України. Конституційний Суд України у рішенні від 25.01.2012 № 3-рп/2012 зазначив, що одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування кожному достатнього життєвого рівня. Конституційний Суд України виходить із того, що додержання конституційних принципів соціальної і правової держави, верховенства права обумовлює здійснення законодавчого регулювання суспільних відносин на засадах справедливості та розмірності з урахуванням обов`язку держави забезпечувати гідні умови життя кожному громадянину України. Таким чином, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може змінюватись державою, зокрема, через неможливість її фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави. Неприпустимим є також встановлення такого правового регулювання, відповідно до якого розмір пенсій, інших соціальних виплат та допомоги буде нижчим від рівня, визначеного в частині третій статті 46 Конституції України, і не дозволить забезпечувати належні умови життя особи в суспільстві та зберігати її людську гідність, що суперечитиме статті 21 Конституції України. Отже, зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист. Вимога позивача щодо стягнення з відповідача середнього заробітку за весь період затримки розрахунку з виплати вихідної допомоги по день ухвалення судового рішення є похідною вимогою, задоволення якої безпосередньо залежить від вимоги щодо стягнення з відповідача вихідної допомоги. Оскільки суд відмовляє у задоволенні основної вимоги, у задоволенні похідної вимоги слід також відмовити. Що стосується вимоги про стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, слід зазначити таке. Оскільки Законом № 1697-VII, який є спеціальним у спірних правовідносинах, не врегульовано строк та процедуру виплати належних прокуророві сум при звільненні, суд вважає за необхідне для вирішення спірних правовідносин субсидіарно застосовувати положення статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України. Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, компенсація за невикористану відпустку), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі невиконання такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу, наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Судом встановлено, що відповідно наказу від 01 листопада 2019 року № 1356к та розрахункового листа за листопад 2019 року, відповідач при звільненні позивача мав провести з ним повний розрахунок відповідно до законодавства, виплатити останньому заробітну плату за один відпрацьований день та компенсацію щорічної відпустки за 43 дні, всього у сумі 32550,77 грн. Проте, зарахування коштів у сумі 32550,77 грн на картковий рахунок позивача здійснено тільки 05 листопада 2019 року, тобто із затримкою на 2 робочих дні. З пояснень позивача, а також з урахуванням того, що позивачу виплачено заробітну плату за 01 листопада 2019 року, судом встановлено, що позивач у день звільнення працював. Відповідно, за правилами, встановленими статтею 116 КЗпП України, виплата всіх належних при звільненні позивачу сум мала відбутися у день звільнення - 01 листопада 2019 року. Відповідача не заперечує ту обставину, що розрахунок при звільнений проведений з позивачем із затримкою, проте, вважає, що така затримка виникла з об`єктивних причин, а не з вини відповідача. В обґрунтування своїх тверджень представник відповідача послався на те, що: заява про звільнення подана позивачем тільки у день звільнення, наказ про звільнення, що є підставою для здійснення відповідних нарахувань, переданий до відділу фінансування та бухгалтерського обліку у другій половині дня п`ятниці, в органах Казначейства встановлений операційний час, після закінчення якого робота з клієнтами не проводиться. Суд такі твердження оцінює критично та відхиляє, оскільки у даному випадку звільнення позивача з посади та з органу прокуратури відбулося з підстави, визначеної пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII, що за своїм змістом є розірванням трудового договору з ініціативи власника, а не працівника. Відповідно, визначення дати звільнення працівника віднесено до компетенції роботодавця. Таким чином, відповідач, як роботодавець, при прийнятті наказу про звільнення позивача та визначення дати його звільнення мав зважати на необхідність дотримання ним законодавчо встановленої процедури звільнення, у тому числі й щодо проведення повного розрахунку у день звільнення працівника. Суд також зважає на те, що відповідач за заявою позивача, яку отримав 01 листопада 2019 року, встиг видати наказ про звільнення ОСОБА_1 з посади та з органів прокуратури з 01 листопада 2019 року, внести відповідні записи до трудової книжки позивача, а також видати позивачу копію наказу про звільнення та трудову книжку. При цьому, не виконаним залишився лише обов`язок щодо виплати всіх належних позивачу у день звільнення сум. Суд вважає за необхідне зазначити, що з системного аналізу вищенаведених положень Порядку слідує, що закінчення в органі Казначейства операційного часу жодним чином не перешкоджало відповідачу у повній мірі виконати свій обов`язок щодо здійснення розрахунку суми, належної позивачу до виплати при звільненні, та подання до органу Казначейства документів, що підтверджують факт узяття відповідачем бюджетного зобов`язання по виплаті належних ОСОБА_1 при звільненні сум. Зволікання відповідача призвели до порушення ним встановленого статтею 116 КЗпП України строку проведення розрахунку при звільненні на 2 робочих дні. Обрахунок середнього заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку, здійснюється судом відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100), який застосовується у випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати проводяться виходячи із середньої заробітної плати (підпункт л пункту 1 Порядку № 100). Відповідно до пункту 2 Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку. Абзацами першим, третім пункту 3 Порядку № 100 врегульовано, що при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження включаються: основна заробітна плата; доплати і надбавки (за надурочну роботу та роботу в нічний час; суміщення професій і посад; розширення зон обслуговування або виконання підвищених обсягів робіт робітниками-почасовиками; високі досягнення в праці (високу професійну майстерність); умови праці; інтенсивність праці; керівництво бригадою, вислугу років та інші); виробничі премії та премії за економію конкретних видів палива, електроенергії і теплової енергії; винагорода за підсумками річної роботи та вислугу років тощо. Премії включаються в заробіток того місяця, на який вони припадають згідно з розрахунковою відомістю на заробітну плату. Премії, які виплачуються за квартал і більш тривалий проміжок часу, при обчисленні середньої заробітної плати за останні два календарні місяці, включаються в заробіток в частині, що відповідає кількості місяців у розрахунковому періоді. У разі коли число робочих днів у розрахунковому періоді відпрацьовано не повністю, премії, винагороди та інші заохочувальні виплати під час обчислення середньої заробітної плати за останні два календарні місяці враховуються пропорційно часу, відпрацьованому в розрахунковому періоді. Усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі. Відповідно до пункту 5 Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати. Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період (абзац перший пункту 8 Порядку № 100). Дослідженням довідки про заробітну плату позивача від 13 січня 2020 року № 18-12вих20 встановлено, що позивач за 2 календарні місяці, що передували звільненню зі служби (вересень та жовтень 2019 року), встановлено, що позивач за 15 відпрацьованих у вересні 2019 року робочих дні отримав заробітну плату у сумі 23672,35 грн, у тому числі: оклад 4042,86 грн, надбавку за вислугу років прокурорам і слідчим 1010,71 грн, надбавку за класний чин 1466,67 грн, надбавку за виконання особливо-важливої роботи 4890,18 грн, щомісячну премію 6275,73 грн, відпустку щорічну 5732,46 грн, індексацію за постановою КМУ № 526 253,74 грн; за 21 відпрацьований у жовтні 2019 року робочий день позивач отримав 25628,11 грн, у тому числі: оклад 5402,73 грн, надбавку за вислугу років прокурорам і слідчим 1350,68 грн, надбавку за виконання особливо-важливої роботи 5065,06 грн, щомісячну премію 12527,58 грн, відпустку щорічну 942,97 грн, індексацію за постановою КМУ № 526 339,09 грн (арк. спр. 34). До обрахунку середньоденної заробітної плати позивача судом відповідно до положень Порядку № 100 не включаються індексація за постановою КМУ № 526 та щорічна відпустка. Таким чином, загальна сума заробітної плати за вересень-жовтень 2019 року, з якої здійснюється відповідний розрахунок, складає 42032,20 грн, сукупна кількість відпрацьованих позивачем у цьому періоді робочих днів

36. Відповідно, середньоденна заробітна плата позивача складає 1167,56 грн (42032,20 грн заробітна плата, отримана за 2 місяці, що передували звільненню, 42032,20 грн : 36 робочих днів = 1167,56 грн). Затримка розрахунку при звільненні за період з 01 листопада 2019 року по 05 листопада 2019 року становить 2 робочих дні. Відповідно, середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні складає 2335,12 грн (середньоденна заробітна плата х кількість днів затримки розрахунку при звільненні). Відповідно до пункту 171.1 статті 171 Податкового кодексу України особою, відповідальною за нарахування, утримання та сплату (перерахування) до бюджету податку з доходів у вигляді заробітної плати, є роботодавець, який виплачує такі доходи на користь платника податку. Податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 цього Кодексу (підпункт 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 Податкового кодексу України). Оскільки справляння і сплата податку з доходів громадян є відповідно обов`язком роботодавця, а не працівника, то сума середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 01 листопада 2019 року по 05 листопада 2019 року визначена судом без утримання такого податку та інших обов`язкових платежів, які повинен утримати та сплатити за працівника роботодавець. Розрахунок середнього заробітку, наведений позивачем у позовній заяві судом відхиляються, як такий, що здійсненний з порушенням положень Порядку №

100. Зважаючи на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов висновку, що позовна вимога щодо стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за весь період затримки розрахунку з виплати заробітної плати (2 робочі дні) у розмірі 2368,03 грн підлягає частковому задоволенню на суму 2335,12 грн. Колегія суддів вважає помилковим розрахунок відповідача щодо кількості днів затримки розрахунку, а саме 1 робочий день, оскільки позивач був звільнений 01 листопада 2019 року , а розрахунок отримав 05 листопада 2019. Що стосується вимоги позивача щодо стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди в розмірі 5000,00 грн, то в цій частині рішення суду позивачем не оскаржується, а тому з урахуванням частини першої ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційним судом не переглядаються. При викладених обставинах, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про часткове задоволення позову. Статтею 316 КАС України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Зважаючи на наведене, судова колегія дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. У зв`язку з викладеним доводи апеляційної скарги не приймаються до уваги, тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Керуючись 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - ПОСТАНОВИВ : Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Прокуратури Луганської області на рішення Луганського окружного адміністративного суду від 13 лютого 2020 року у справі № 360/5464/19 - залишити без задоволення. Рішення Луганського окружного адміністративного суду від 13 лютого 2020 року у справі № 360/5464/19 - залишити без змін. Повне судове рішення складено 10 червня 2020 року. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її підписання та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строк касаційного оскарження продовжуються на строк дії такого карантину. Головуючий суддя А.А. Блохін Судді Т.Г. Гаврищук І.В. Геращенко