Постанова 4857 № 807/975/16

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 червня 2020 рокуЛьвівСправа № 807/975/16 пров. № А/857/5031/20 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого-судді Курильця А.Р., суддів Кушнерика М.П., Мікули О.І., з участю секретаря Михальської М.Р., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Сумано ОСОБА_1 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 18 грудня 2019 року у справі за позовом Сумано Шейх ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, - судді в 1-й інстанції Луцович М.М., Рейті С.І., Гаврилко С.Є., час ухвалення рішення 18.12.2019 року, 15:51 год., місце ухвалення рішення м. Ужгород, дата складання повного тексту рішення 23.12.2019 року, в с т а н о в и в : Сумано Шейх ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії. Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 18 грудня 2019 року в задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з таким рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин справи та невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове про задоволення позову. Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що він звернувся до відповідача із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проте 25.07.2016 року отримав повідомлення № 5.3/15 від 06.07.2016 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Країною його походження є Гвінея, але він не може та не бажає користуватися захистом своєї країни, мотивуючи тим, що у разі повернення до країни походження, йому загрожує реальна небезпека бути підданому нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню. Його батьки померли та він жив в сім`ї близького друга його батька, який був членом Союзу демократичних сил Гвінеї або UFDG. До молоді UFDG приєднався і він та брав участь в таких заходах, як агітація інших приєднатися до UFDG і брати участь у демонстраціях, а також займався організацією місця проведення зібрань та брав участь у мітингах та маніфестах. 25.04.2015 року він був затриманий поліцією і провів десять днів у в`язниці де піддавався катуванню та жорстокому поводженню, в результаті чого йому було зламано плече, а після звільнення дізнався, що його вітчима було вбито невідомими особами, а будинок понищено. Наголошував, що отримував погрози від клану Малінке через його підтримку UFDG, а тому боїться бути затриманим та убитим в разі повернення в Гвінею, окрім того йому немає до кого повертатися, оскільки батьки померли, а людей, які усиновили його було вбито. Згідно ч.4 ст.229 КАС України, фіксування процесу не здійснювалося оскільки всі учасники справи в судове засідання не з`явилися. При цьому, 01.06.2020 за допомогою засобів електронного зв`язку до апеляційного суду надійшла письмова заява Державної міграційної служби України про відкладення розгляду справи із покликанням на запровадження в Україні карантину За результатами розгляду вказаного клопотання колегія суддів ухвалила його відхилити, оскільки поверхневі та загальні покликання на умови карантину зі сторони суб`єкта владних повноважень (апелянта) не можуть вважатися достатньою підставою для відкладення розгляду справи. Також рекомендація Ради суддів України (лист № 9-рс-186/20 від 16.03.2020р.) не вказує на припинення судами розгляду справ, а лише встановлює особливий режим судів України, який включає в себе, зокрема, розгляд справ в режимі відеоконференції, по можливості здійснення розгляду справи без участі сторін, в порядку письмового провадження, рекомендацію учасникам судових засідань подавати до суду заяви про розгляд справи у їхній відсутності за наявними у справі матеріалами. Водночас, апеляційний суд вже відкладав розгляд справи за аналогічним клопотанням, для забезпечення участі сторін в судовому засіданні, однак відповідачем не було вжито будь-яких заходів для участі в розгляді справи, зокрема, не заявлено клопотання про розгляд справи в режимі відеоконференції тощо. Також відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність в судовому засіданні учасників справи (їх представників), а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку про можливість розгляду справи за відсутності відповідача (його представників). Водночас, будь-яких нових доказів або обставин по справі останнім не наведено, клопотань про їх витребування/долучення тощо останнім не заявлено. В протилежному випадку відкладення розгляду справи без пошуку реальних можливостей здійснювати правосуддя в умовах карантину може бути розцінено як самоусунення від виконання обов`язку по здійсненню розгляду справи. Додатково колегія суддів враховує, що відповідно до ч.5 ст.44 КАС України учасники справи зобов`язані: 1) виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу; 2) сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи; 3) з`являтися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов`язковою; 4) подавати наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; 5) надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні; 6) виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; 7) виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом. Вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком не тільки суду, а й учасників справи. Так, Європейський суд з прав людини в рішенні від 07.07.1989р. у справі Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Він не буде відповідальним за відкладення, викликані станом його здоров`я, оскільки вони пов`язані з форс-мажорними обставинами. Окрім цього, Європейський суд з прав людини визнав явно необґрунтованим і тому неприйнятним звернення у справі Varela Assalino contre le Portugal (пункт 28, № 64336/01) щодо гарантій публічного судового розгляду. У цій справі заявник просив розглянути його справу в судовому засіданні, однак характер спору не вимагав проведення публічного розгляду. Фактичні обставини справи вже були встановлені, а скарги стосувалися питань права. Європейський суд вказав на те, що відмову у проведенні публічного розгляду не можна вважати необґрунтованою, оскільки під час провадження у справі не виникло ніяких питань, які не можна було вирішити шляхом дослідження письмових доказів. У випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку Європейського суду, є доцільнішим, ніж усні слухання; розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та апеляційну скаргу в межах наведених у ній доводів, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення з таких підстав. Судом встановлено, що зі слів позивача датою його народження є 17.02.1998 року, він є громадянином Республіки Гвінея та країною його постійного проживання є Республіка Гвінея. Як підтверджується особовою справою №2016 LV 0002, у травні 2015 року позивач виїхав з Республіка Гвінея та на територію України прибув неповнолітнім. До потрапляння на територію України позивач перебував у транзитних державах, а саме: Малі, Лівії, Туреччині. За словами позивача, на прохання незнайомого хлопця він віддав йому свої документи на виїзді з Туреччини. З території Туреччини позивач кораблем прибув до України в червні 2015 року. Спершу перебував в місті Харків, а потім переїхав до міста Львів, де звернувся за захистом в Україні. Так, позивач звернувся із заявою від 05.02.2016 року №109/2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області. 05 лютого 2016 року було прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У зв`язку із зміною місця проживання з Львівської на Закарпатську область, на підставі погодження Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства ДМС України від 23.03.2016 року №8.5/1786-16, наказу Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області від 01.04.2016 року №71, листа Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області від 08.04.2016 року №04/6606 та згідно наказу начальника Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області від 11.04.2016 року №23, особову справу заявника взято на облік захисту. Як повідомив позивач в ході проведеної співбесіди, у країні громадянської належності навчався в ліцеї Кіпе в місті Конакрі. Позивач в ході проведеної співбесіди, яка оформлена протоколом співбесіди від 26.04.2016 року розповів, що в маленькому віці втратив матір, а в кінці ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько. З того часу заявник проживав в сім`ї опікуна, який був близьким другом батька. Зі слів позивача, ставлення опікуна та членів сім`ї було добрим, прийняли його як сина. На життя позивач заробляв доставкою соків та працюючи на будівництвах. У період з 23 по 29 квітня 2015 року було вбито опікуна, який був лідером молодіжного осередку опозиційної політичної партії UFDG (Союз Демократичних Сил Гвінеї). В даній ситуації позивач вирішив покинути ОСОБА_3 . Дружина опікуна, якій позивач повідомив, що спробує дістатися Європи, допомогла йому грошима для виїзду. На співбесіді 26 квітня 2016 року позивач повідомив, що у травні 2015 року на підставі паспорту вибув з Гвінеї, додавши, що легально покинув країну. Так, при заповненні головним спеціалістом сектору по роботі з біженцями та соціальної інтеграції Управління у справах іноземців та ОБГ ГУ ДМС України у Львівській області реєстраційного листка на позивача, який звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в пункті 2.2 Чи мав дозвіл компетентних органів на виїзд, позивач відповів, ОСОБА_4 . З метою забезпечення основних інтересів дитини, відповідно до Інструкції "Про взаємодію органів виконавчої влади в роботі з дітьми, розлученими із сім`єю, які не є громадянами України і звернулися до компетентних органів із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту", затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства соціальної політики України, Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, Міністерства охорони здоров`я України, Адміністрації Державної прикордонної служби України 07.07.2012 року №604/417/793/499/518 було вжито заходів щодо влаштування позивача до притулку для дітей служби у справах дітей Львівської обласної державної адміністрації. Відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу щодо статусу біженців 1967 року, на підставі п. 2 ст. 2, ст.ст. 5, 8 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, наказу, МВС України від 07.09.2011 року №649 із змінами, внесеними згідно з Наказом Міністерства внутрішніх справ №338 від 27.03.2015, заяву-анкету прийнято до розгляду 05.02.2016 року. На підставі особистої заяви позивача від 17.02.2016 року та погодження Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства ДМС України від 01.03.2016 року №8.4/1241-16 позивача вже як повнолітню особу було розміщено в пункті тимчасового розміщення біженців в Закарпатській області. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 1 Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Згідно до ч. 6 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Таким чином, при розгляді документів заявника відповідач зобов`язаний перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання. Згідно з ч. 11 ст. 9 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до ч. 3, ч. 4 ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається. З метою забезпечення конфіденційності інформації про заявників та захисту членів їхніх сімей, які можуть залишатися в країні їх походження, органи державної влади під час проведення зазначених заходів повинні уникати надсилання запитів з персональними даними заявників до спеціальних правоохоронних органів (служб) країни походження заявників. Документи, отримані або підготовлені центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, під час прийняття рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, долучаються до особової справи заявника. Відповідно до пп. ж п. 3.1. та п. 4.1 Правил розгляду заяв та, оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 року № 649 із позивачем було проведено 26.11.2015 року співбесіду. Згідно до ч. 5 ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі виявлення помилок або неточностей у відомостях про особу, внесених до рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, з письмовим висновком, приймає рішення про їх виправлення та здійснює обмін документів, виданих на підставі такого рішення. Таким чином, з системного аналізу ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" вбачається, що спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. При цьому, заявник не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру. Відповідно до Керівних положень УВКБ ООН "Про обов`язки та стандарти доказу в заявах біженців" від 16 грудня 1998 року, пункт 5 і 6: "Факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні так і документальні. Обов`язок надання доказів на користь повідомлених фактів вважається "обов`язком доказування". У відповідності до загальних правових принципів доказового права цей обов`язок покладається на особу, яка виказує твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосуються його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок підтверджувати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі надання ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, Які можуть бути обґрунтовані. Положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Разом з тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що ані позивач особисто, ані члени його сім`ї за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувались, побоювання переслідування достовірними доказами не підтверджуються. Судом першої інстанції вірно встановлено, що пояснення позивача носили суперечливий характер, ним не наведено жодного прикладу, який би свідчив про реальність загрози його життю та здоров`ю. Разом з тим, суд констатує, що з матеріалів справи вбачається, що позивач безперешкодно виїхав з країни походження. Також, в протоколі співбесіди від 26.04.2016 року наявні розбіжності в поясненнях позивача, зокрема він вказує, що після арешту він втік в будинок опікуна та від його дружини дізнався, що після вбивства чоловіка вона збирається покинути країну, а в подальшому позивач на запитання чи дружина опікуна не хотіла поїхати з ним, відповідає, що не хотіла. Окрім того позивач зазначав під час співбесіди, що після виїзду він втратив контакт з дружиною опікуна та не знає де вона знаходиться, натомість у власноручно заповненій заяві-анкеті вказує, що він та його сім`я були змушені покинути країну. Як мотив виїзду з Гвінеї позивач вказує, що його політична приналежність загрожує йому смертю або ув`язненням. Однак, на запитання за яких обставин він би погодився повернутися до Гвінеї, позивач відповів, що він не бачить таких обставин. Окрім того, позивачем не було надано жодних документів, які б підтверджували його членства в політичній партії в неповнолітньому віці. Також є недоведеною участь позивача в маніфестах саме на стороні опозиції. Аналізом наданої позивачем інформації разом з інформацією по країні походження не підтверджується наявність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної та невибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також судом не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до позивача нелюдського поводження або катування у разі повернення до Гвінеї. В силу частини шостої статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. За змістом статті 40 Директиви Європейського Парламенту та Ради ЄС Про загальні процедури надання та позбавлення міжнародного захисту від 26 червня 2013 року № 2013/32/EU з метою прийняття рішення про прийнятність розгляду заяви про надання міжнародного захисту відповідно до статті 33 (2) (г), повторну заяву про надання міжнародного захисту має бути попередньо вивчено на предмет нових відомостей або висновків, які виникли або були подані заявником щодо того, чи може він/вона кваліфікуватися як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС. Якщо після попереднього вивчення, зазначеного в пункті 2 цієї статті, виникнуть чи заявником будуть представлені нові відомості або висновки, які значно підвищують ймовірність того, що заявник може кваліфікуватися як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС, заява розглядається далі відповідно до II глави. Держави-члени можуть встановлювати додаткові причини для розгляду повторної заяви. Держави-члени можуть прийняти рішення про подальший розгляд заяви, тільки якщо цей заявник не з власної вини був не в змозі обґрунтувати обставини, описані в параграфах 2 і 3 цієї статті, в ході проведення попередньої процедури, зокрема, здійснюючи своє право на ефективний засіб правового захисту відповідно до статті

46. Також, згідно пункту 2.2 розділу ІІ Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, рішення щодо прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається територіальним органом ДМС протягом робочого дня, в який до нього звернулась відповідна особа. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що однією з підстав для прийняття рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є наявність чинного рішення про відмову у визнанні особи, що звернулась за захистом, біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктах 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", якщо зазначені умови не змінилися. Пунктом 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) визначено відмінність економічного мігранта від біженця, а саме якщо особа добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці. Така особа може керуватися в своїх діях бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що на основі всебічного вивчення наданих позивачем матеріалів, а також матеріалів по країні походження (Гвінея), зокрема матеріалів, що надані Департаментом країн Близького і Середнього Сходу та Африки МЗС України, вбачається, що пояснення, які надав Сумано ОСОБА_1 , не можуть бути доказом переслідувань або існування реальної загрози переслідувань позивача в країні його громадянської належності та не доводять загрози його життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування щодо нього смертної кари, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Згідно наявних матеріалів справи ознак того, що позивач міг бути причетним до подій, які могли б підвести його під дію положень про виключення, що містяться в підпункті а), b) або з) пункту F статті 1 Конвенції 1951 року не виявлено. Відповідно до п. 6.5. Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 р. № 649 за результатами здійснення заходів, передбачених пунктом 6.1 цього розділу, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву, ДМС України приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту). З врахуванням вищевикладеного колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що інформаційні матеріали та надані позивачем пояснення носять загальний характер, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, відтак рішення Державної міграційної служби України від 15.06.2016 року №303-16 про відмову позивачеві у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є обґрунтованим. Разом з цим слід зазначити про відсутність фактів, які б підтверджували про можливість застосування до позивача смертної кари, катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження, або ж серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах внутрішнього збройного конфлікту. При цьому, як в ході розгляду органом міграційної служби заяви позивача, так і під час судового розгляду справи, позивачем не зазначено, що йому перешкоджало раніше звернутись до міграційної служби із заявою про надання йому статусу біженця або визнання його особою, яка потребує додаткового захисту. Колегія суддів зазначає, що судом першої інстанції правильно зазначено, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Крім того, за офіційними джерелами в країні не існує міжнародного чи внутрішнього конфлікту, через який існувала б загроза загальнопоширеного насильства чи систематичного порушення прав людини. Більше того, сама по собі ситуація у країні походження, на що посилається позивач, жодним чином не свідчить про можливість зазнати ним переслідувань у країні походження. Вказані обставини не підпадають під ознаки, визначені пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI, тобто не є такою, що надає безумовних підстав для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на викладене колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні не спростовуються і підстав для його скасування немає. Враховуючи вищевикладене, апеляційну скаргу ОСОБА_5 слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Керуючись ст.ст. 308,315,316,321,322,325,328,329 КАС України, суд, - п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 18 грудня 2020 року у справі № 807/975/16 без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя А. Р. Курилець судді М. П. Кушнерик О. І. Мікула Повне судове рішення складено 03 червня 2020 року