Постанова КЦС ВС № 372/3106/17-ц

Постанова Іменем України 21 травня 2020 року м. Київ справа № 372/3106/17-ц провадження № 61-49108св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Штелик С. П. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Сімоненко В. М., розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - на постанову Київського апеляційного суду від 04 грудня 2018 року у складі суддів: Сержанюка А. С., Матвієнко Ю. О., Сліпченка О. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - приватний нотаріус Обухівського районного нотаріального округу Київської області Чеботар Світлана Іванівна, ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування, в якому просила визнати поважним пропуск позовної давності на захист порушеного права, визнати недійсним договір дарування земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 03 листопада 2004 року. Свої вимоги обґрунтувала тим, що в неї з ОСОБА_4 виникла спільна сумісна власність на земельну ділянку та садовий будинок, розміщений на ній. За період користування земельною ділянкою між сторонами розбіжностей щодо порядку та способу їх використання не було. Однак, з червня 2017 року ОСОБА_3 , який є сином ОСОБА_4 , почав вчиняти протиправні дії, забороняючи їй користуватися будинком та земельною ділянкою, заявляючи про те, що дане майно належить виключно йому на підставі договору дарування земельної ділянки, який був оформлений приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Чеботар С. І. Зазначала, що вона як співвласник спільної сумісної власності нотаріальної згоди на укладення спірного правочину не надавала. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 13 червня 2018 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження умов фіктивності оспорюваного правочину. Крім того, позивачем не надано доказів, підтверджуючих порушення його прав та законних інтересів у зв`язку з укладеним договором, в якому позивач не є стороною. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 04 грудня 2018 року рішення суду першої інстанції скасовано, у задоволенні позову відмовлено з інших підстав. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження недійсності правочину, ОСОБА_4 розпорядився своїм майном на власний розсуд у відповідності до положень чинного законодавства, зокрема, статей 717, 719 ЦК України. Доводи позивача про укладення відповідачами оспорюваного правочину без її згоди як співвласника будинку та земельної ділянки не є правовою підставою для задоволення заявлених позовних вимог, оскільки власність позивача на предмет дарування не підтверджена. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1)Доводи касаційної скарги У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - просить скасувати рішення апеляційного суду та задовольнити позов, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Касаційна скарга мотивована тим, що на подарованій земельній ділянці зведено об`єкт нерухомості, що перебуває у спільній власності її та ОСОБА_4 . У зв`язку із цим в низ виникло право сумісної власності й на земельну ділянку під будинком, необхідну для його обслуговування. Законодавець не забороняє рідним брату й сестрі дійти згоди в усній формі про створення спільної сумісної власності (будинку). (2) Позиція ОСОБА_3 . У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 зазначив, що позивач не має прав на його земельну ділянку, на якій відсутні побудовані нею об`єкти нерухомості. Позивач пропустила строк звернення до суду. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. 08 лютого 2020 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-ІХ (далі - Закон від 15 січня 2020 року № 460-ІХ). Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону від 15 січня 2020 року № 460-ІХ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення. Фактичні обставини, встановлені судами Суди установили, що рішенням № 29 Підгірцівської сільської ради народних депутатів від 15 серпня 1994 року передано безкоштовно у приватну власність земельну ділянку для садівництва громадянам садового товариства «Геолог-2», зокрема ОСОБА_4 . На підставі зазначеного рішення ОСОБА_4 01 травня 1995 року видано державний акт на право приватної власності на землю, зокрема, земельну ділянку площею 0,077 га на території Підгірцівської сільської ради для ведення садівництва. 03 листопада 2004 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладено договір дарування земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Чеботар С. І., зареєстрованого в реєстрі за № 5435. Відповідно до положень статті 317 ЦК України (у редакції, чинній на момент укладення договору дарування) власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (стаття 319 ЦК України у редакції, чинній на момент укладення договору дарування). Позивач зазначає, що право на частку спірної земельної ділянки у неї виникло у зв`язку із будівництвом на цій земельній ділянці нею садового будинку спільно із ОСОБА_4 на підставі усної домовленості. За змістом частини четвертої статті 120 ЗК України у редакції, чинній на момент укладення договору дарування, при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди. Відповідно до положень статті 377 ЦК України у редакції, чинній на момент укладення договору дарування, до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. За вимогами статті 19 Закону України № 1952-IV від 01 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» у редакції, чинній на момент укладення договору дарування, підставою для державної реєстрації прав, що посвідчують виникнення, перехід, припинення речових прав на нерухоме майно, обмежень цих прав, є: державний акт про право власності на земельну ділянку; нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, довічного утримання, дарування, міни земельної ділянки або іншого нерухомого майна; договір про приватизацію майна державних підприємств; договір купівлі-продажу нерухомого майна, зареєстрований на біржі в установленому порядку; нотаріально посвідчений договір про поділ, перерозподіл, об`єднання нерухомого майна; свідоцтво про право на спадщину; свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя; свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів; свідоцтво про право власності на будівлю (частину будівлі), споруду; рішення суду про право власності на об`єкт незавершеного будівництва; акти прийому нерухомого майна до експлуатації; договори про іпотеку, оренду строком більше одного року, інші визначені законом документи щодо речових прав на нерухоме майно; рішення суду стосовно речових прав на нерухоме майно, обмежень цих прав, що набрали законної сили; інші акти органів державної влади або органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, прийнятих у межах повноважень, визначених законом. За вимогами частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Обґрунтовуючи підстави позову, ОСОБА_1 не надала документа, який посвідчує виникнення у неї речових прав на нерухоме майно за адресою спірної земельної ділянки, а тому колегія суддів погоджується із висновками апеляційного суду про те, що ОСОБА_1 не підтвердила доказами обставини переходу до неї права на частку земельної ділянкиплощею 0,077 га на території Підгірцівської сільської ради для ведення садівництва та порушення договором дарування її прав. Доводи касаційної скарги є необґрунтованими, зводяться до помилкового тлумачення вимог закону щодо оформлення права власності на нерухоме майно та не впливають на законність оскаржуваного судового рішення. Європейський суд з прав людини вказує на те, що «пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Ргопіпа V. ІІкгаіпе») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, П О С Т А Н О В И В: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 -залишити без задоволення. Постанову постанову Київського апеляційного суду від 04 грудня 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Судді: С. П. Штелик А. А. Калараш В. М. Сімоненко