Постанова 4824 № 754/8837/17

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 травня 2020 року місто Київ. Справа 754/8837/17 Апеляційне провадження № 22-ц/824/6065/2020 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Желепи О.В., суддів: Кулікової С.В., Олійника В.І. секретар судового засідання Гордійчук Ж.В. розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м.Києва від 31 січня 2020 року (у складі судді Панченка О.М., повний текст рішення складено 06 лютого 2020 року) в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_3 , треті особи: Служба у справах дітей Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації, Відділ реєстрації місця проживання та перебування фізичних осіб Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,- ВСТАНОВИВ: Позивач ОСОБА_1 в липні 2017 року звернувся до суду з позовом до відповідачки ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього сина ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право на користування жилим приміщенням, мотивуючи це тим, що він є власником квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується договором купівлі-продажу від 12.02.1996 року, свідоцтвом про право на спадщину за законом від 04.12.2015 року. В спірній квартирі зареєстровано три особи: він, відповідачка у справі - його донька та його онук. Відповідачка та її син не проживають у даній квартирі з 2007 року по день подачі позову до суду, про що працівниками ЖЕК 310 було складено відповідні акти. В зв`язку з цим позивач був вимушений звернутися до суду з даним позовом, просив визнати відповідачку та її малолітнього сина такими, що втратили право на користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 . Ухвалою судді Журавської О.В. від 10.07.2017 року відкрито провадження у даній цивільній справі. Заочним рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 23.05.2018 року позов задоволено в повному обсязі. 22.10.2018 року відповідачкою у справі до суду подано письмову заяву про перегляд заочного рішення суду. Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22.10.2018 року головуючим у справі визначено суддю Панченко О.М. в зв`язку із прийняттям загальними зборами суддів Деснянського районного суду м. Києва рішення щодо зміни судді Журавській О.В. раніше визначеної спеціалізації з розгляду цивільних справ на спеціалізацію по розгляду кримінальних проваджень. Ухвалою судді Панченко О.М. від 29.10.2018 року заяву про перегляд заочного рішення суду залишено без руху, надано строк для усунення недоліків. Ухвалою суду від 06.12.2018 року заяву подану представником відповідачки про перегляд заочного рішення суду задоволено, скасовано заочне рішення, справу призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження. Рішенням Деснянського районного суду м.Києва від 31 жовтня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_3 , треті особи: Служба у справах дітей Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації, Відділ реєстрації місця проживання та перебування фізичних осіб Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням залишено без задоволення. Не погоджуючись з рішенням, 28 лютого 2020 року, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. В апеляційній скарзі посилається на те, що рішення є незаконним та необґрунтованим, винесено з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, обставини які суд вважав встановленими недоведені. Посилається на ст.391ЦК України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Зазначає позицію ВСУ, викладену у постанові від 16.11.2016 у справі №6-709цс16, відповідноґ до якої власник має право вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права (ст.391 ЦК України) є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.» У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просить залишити її без задоволення, а рішення Деснянського районного суду м.Києва від 31 січня 2020 року - без змін. У відповіді на відзив ОСОБА_1 просив скасувати оскаржуване рішення. В судовому засіданні апеляційного суду позивач доводи скарги підтримав. Представник відповідача заперечував проти задоволення скарги. Заслухавши доповідь судді Желепи О.В., пояснення учасників процесу, які з`явились до суду, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до частини другої статті 405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Аналіз наведеної норми права дає підстави для висновку, що для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов, зокрема, відсутність члена сім`ї без поважних причин понад один рік, а також відсутність поважних причин непроживання за адресою такого житлового приміщення. Члени сім`ї власника житлового приміщення не мають права власності на житло, в якому вони проживають, що суттєво відрізняє їхній правовий статус від правового статусу власника такого приміщення, унеможливлюючи, зокрема, право розпорядження цим майном. Разом із тим їм належить право використовувати приміщення для проживання, яке є сервітутним правом, тобто правом користування чужим майном (стаття 405 ЦК України). Проте член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі його відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Обмеження (позбавлення) права користування житлом можуть обумовити тільки такі дії членів сім`ї власника житла, які пов`язані зі зловживанням ними своїми правами або з невиконанням покладених на них обов`язків і безпосередньо порушують при цьому права та законні інтереси інших осіб. Як роз`яснено у п. 10 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» від 12.04.1985 №2, у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк. Згідно ст. 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. За приписами ст.7 Сімейного кодексу України яка встановлює загальні засади регулювання сімейних відносин, дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї. Відмовляючи в задоволенні позову, суд вважав встанволеними наступні обставини. Позивач у справі ОСОБА_1 батько відповідачки ОСОБА_2 , рідний дідусь малолітнього сина відповідачки ОСОБА_3 , є власником трикімнатної квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується копією договору купівлі продажу та свідоцтва про право на спадщину за законом (а.с. 11,12). У вказаній квартирі зареєстровано три особи, згідно довідки про реєстрацію місця проживання особи від 22.05.2017 року (а.с. 13). Позивач в судовому засіданні посилаючись на те, що відповідачка з 2007 року не проживає у спірній квартирі, вважає, що вона втратила право на користування нею. Відповідачка в судовому засіданні суду першої інстанції пояснила, що з кінця 2015 року, перебуваючи у стані вагітності, вона тимчасово, через погіршення стосунків з батьком залишила спірну квартиру, переїхавши до матері, не втрачала інтересу до спірного житла і мала намір повернутись до батька, проте останній в червні 2017 року привіз всі її речі і залишив під квартирою матері. Допитані в якості свідків у справі ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 в судовому засіданні пояснили, що бувають у квартирі позивача, допомагають йому в господарстві, коли треба, з 2007 року їм відомо про те, що донька позивача в квартирі АДРЕСА_1 не проживає, а мешкає разом із мамою. Допитані в якості свідків ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 в судовому засіданні пояснили, що їм відомо про те, що відповідачка постійно проживала у спірній квартирі до 2015 року, з 2016 року проживала у трьох місцях, періодично: у батька, у матері та у свого чоловіка. У 2015 році коли відповідачка завагітніла, почала разом з чоловіком проживати у мами на АДРЕСА_2 . Інтересу до спірного житла вона не втратила, хотіла там проживати, але з батьком були напружені стосунки. Малолітній син відповідачки обслуговується в дитячій поліклініці № 2016 Деснянського району в м. Києві, по проспекту Маяковського, 18-А , за місцем своєї реєстрації. Також, малолітній ОСОБА_12 відвідує Центр розвитку дітей " Малюк ЦО " по вул . Оноре де Бальзака в Деснянському районі міста Києва. Судом також встановлено, що Акти про непроживання відповідачів в спірній квартирі складені сусідами позивача, не затверджені посадовою особою ЖЕД та подані до суду в копіях, а тому не були прийняті як належні докази. Судом також встановлено, що після народження малолітній син відповідача ОСОБА_12 був зареєстрований у спірній квартирі за місцем проживання своєї матері. На підставі пояснень сторін, показів свідків, суд вважав встановленими обставини тимчасового непроживання відповідача у спірній квартирі, через вагітність , народження дитини, та погіршення в цей час стосунків з батьком. Суд також встановив, що відповідач не втрачала наміру проживати у спірній квартирі після народження дитини , не забирала свої речі, разом з тим в червні 2017 року, перед подачою даного позову, позивач сам привіз всі її речі. Таким, чином суд встановив недоведеність позивачем факту непроживання відповідача в спірній квартирі понад один рік без поважних причин. Дослідивши наявні в справі докази, колегія суддів прийшла до висновку, що вищенаведені обставини справи, які суд вважав встановленими є доведеними, висновки суду відповідають цим обставинам та вимогам закону. Доводи апеляційної скарги в частині посилання на ст. 391 ЦК України та правову позицію ВС України в справі № 6-709 цс 16, колегія суддів не приймає з огляду на те, що право власника вимагати усунення перешкод в користуванні власністю не є безумовним. Конституція України у частині третій статті 47 проголошує, зокрема, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. За змістом статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Європейський суд з прав людини, констатував, що «згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 40, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року) Правова позиція Європейського суду з прав людини відповідно до пункту 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K., 21.02.1990). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення в справі Gillow v. the U.K., 24.11.1986), так і на наймача (рішення в справі Larkos v. Cyprus, 18.02.1999). Як зазначає Європейський суд з прав людини, «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Суд вірно виходив з того, що позивач не довів, яким чином дочка, яка з кінця 2015 року тимчасово проживає не за місцем своєї реєстрації перешкоджає йому у здійсненні його права власності. Суд вірно виходив з того, що не проживання відповідачки з неповнолітньою дитиною за міцсцем їх реєстрації носить вимушений характер, в тому числі викликано і погіршенням стосунків дочки і батька під час вагітності відповідача та неможливості надавати батьку додаткову матеріальну допомогу на утримання житла. При цьому суд вірно встановив, що проживання малолітньої дитини з дідусем, у якого склались конфліктні стосунки з його батьками буде шкодити нормальному розвитку дитини. Суд також вірно встановив, що відповідач , переїзджаючи до своєї матері в стані вагітності не забирала свої речі, так як мала намір проживати з сім`єю в спірній квартирі, де є окрема кімната і кращі умови проживання, проте сам позивач привіз в червні 2017 року, перед подачею даного позову всі речі відповідача, що свідчить про недобровільну відмову відповідача від проживання в спірній квартирі. З огляду на наявність поважних причин не проживання відповідача та її неповнолітньої дитини у спірній квартирі суд правомірно відмовив в задоволенні позову. Посилання в скарзі на те, що право неповнолітньої дитини на користування спірною квартирою є похідним від права на неї його матері, правового значення для вирішення спору не мають, оскільки суд виходив в тому числі і з того, що не проживання одного з батьків у спірній квартирі в тому числі викликано і погіршенням стосунків між власником квартири та його дочкою. При цьому суд вірно виходив з того, що за ст. 405 ЦК України особа може бути визнана такою, що втратила право на житотло, лише в разі не проживання понад рік без поважних причин. Відповідно до положень статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Суд встановив, що батьки неповнолітньої дитини, яку позивач просив визнати втратившою право на житло, власної квартири не мають, відповідно в разі задоволення позову будуть порушені права дитини . При цьому суд врахував, що в трикімнатній квартирі позивача , де зареєстровано три особи разом з власником, кращі умови для проживання ніж в квартирі в якій тимчасово проживає дитина з її матір`ю. Апеляційний суд не приймає твердження позивача, викладені у відповіді на відзив про те, що батьки його онука ОСОБА_12 мають власне житло, оскільки вони не підтверджені належними доказами. Доводи апеляційної скарги щодо понесених зайвих витрат зі сплати комунальних послуг у зв`язку із реєстрацією відповідачів у спірному приміщені також не є підтвердженими, а крім того позивач має право звернутись з позовом до дочки про відшкодування тих витрат які він поніс сплачуючи за житло виходячи з того, що вона та її дитина зареєстровані в квартирі. Посилання в скарзі на те, що відповідач не зверталась до міліції та до суду з приводу того, що позивач перешкоджає їй у проживанні в його власності, колегія суддів не приймає, оскільки про такі перешкоди відповідачу стало відомо, коли позивач привіз її речі до помешкання матері, куди вона тимчасово переїхала. Відповідачу не було відомо, що позивачв липні 2017 року порушив позов про визнання її такою, що втратила право на житло, оскільки позивач не повідомив суду фактичну адресу її проживання, що і стало в подальшому підставою для скасування заочного рішення в даній справі. Інші доводи скарги висновків суду не спростовують та є фактично повторенням доводів позовної заяви, яким суд у своєму рішенні дав належну правову оцінку Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Апеляційним судом встановлено, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення. Враховуючи те, що апеляційна скарга залишається без задоволення, витрати по сплаті судового збору покладаються на особу , що оскаржила рішення. Іншими учасниками не заявлено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у апеляційному суді. Керуючись ст. ст.367-368, 374,375, 381-384, 389 ЦПК України, суд,- П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Деснянського районного суду м.Києва від 31 січня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту судового рішення. Повний текст постанови складено 20 травня 2020 року. Головуючий Судді