Постанова 4824 № 754/13274/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД справа № 754/13274/19 Головуючий у 1 інстанції: Зотько Т.А. провадження №22-ц/824/5709/2020 Суддя-доповідач: Олійник В.І. ПОСТАНОВА Іменем України 24 червня 2020 року м. Київ Київський апеляційний суд в складі колегії суддів: Судді-доповідача: Олійника В.І., суддів: Желепи О.В., Кулікової С.В., при секретарі Бондаренко І.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м.Києва від 28 січня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Ідея Банк» про захист прав споживачів та визнання недійсним кредитного договору, - в с т а н о в и в : У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, який обґрунтовував тим, що 20 березня 2018 року між ним та ПАТ «Ідея Банк» укладено Кредитний договір №F94.12882.003777824, за умовами якого банк надав позичальнику кредит на поточні потреби в сумі 12 971 грн., включаючи витрати на страховий платіж (у разі наявності), а позичальник в свою чергу зобов`язується одержати кредит і повернути його разом з процентними платежами (процентами та платою за обслуговування кредитної заборгованості). Зазначав, що банк надав споживачу кредит строком на 30 місяців. Згідно з п.1.3 Кредитного договору за користування кредитом позичальник сплачує річну змінювану процентну ставку у розмірі, що визначається як змінна частина ставки, збільшена на 7 % (маржу банк). Змінна частина ставки, визначена за рішенням правління банку, становить 9,5%, що разом з маржею банку складає змінювану процентну ставку в розмірі 16,5 %. Кінцевим терміном повернення кредиту є 20.09.2020 року. Вказував, що при укладенні договору були порушені його права як споживача, а саме, порушено норми встановлені ч.2 ст.12 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та ч.2 ст.11 ЗУ «Про захист прав споживачів». Вимоги позовної заяви мотивовані тим, що перед укладанням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов`язаний повідомити споживача в письмовій формі про обставини, зазначені в ч 2 ст.11 ЗУ «Про захист прав споживачів». Проте, працівники банку з умовами кредитування позивача належним чином не ознайомлювали, оформлення договору проходило півгодини, після чого останньому було вручено кредитний договір, який він не читаючи із-за дрібного шрифту підписав, сподіваючись на добросовісність працівника банку. Відповідач в свою чергу скориставшись його необізнаністю, навмисно не дотримав та грубо порушив імперативні вимоги діючого законодавства України, які визначені та встановлені Законом, що є істотними і необхідними для даного виду договорів, зокрема, не надав повної, всебічної, об`єктивної та достовірної інформації про умови кредиту перед укладанням та під час укладення договору про надання споживчого кредиту. Таким чином, виконання вимоги ч.2 ст.11 ЗУ «Про захист прав споживачів» в їх сукупності - є обов`язком для банку, визначеним законом, що в свою чергу є істотною передумовою укладання кредитного договору, адже неналежне інформування позичальника може вплинути на його рішення про придбання послуг з надання кредиту. Також, в порушення норм, встановлених ст.18 ЗУ «Про захист прав споживачів», п.1.10 Кредитного договору встановлює плату банком за обслуговування кредитної заборгованості щомісячно в терміни та в розмірах, визначених Графіком щомісячних платежів за кредитним договором. Позивач вважає, що з аналізу ЗУ «Про захист прав споживачів» вбачається, що положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміну витрат, зокрема, щодо сплати за обслуговування кредитної заборгованості є несправедливими, оскільки банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які той здійснює на власну користь. Крім того, позивач вважав, що п.5.11 Кредитного договору є незаконним та суперечить абзацу п.5.11 п.2 ст.8 ЗУ «Про захист персональних даних» з огляду на те, що надання згоди на обробку персональних даних за своєю правовою природою є правочином у сенсі ст.202 ЦК України. В той же час ст.214 ЦК України встановлено, що відмова від правочину вчиняється в такій самій формі, в якій було вчинено правочин. Таким чином, у володільця персональних даних після отримання відкликання згоди суб`єкта персональних даних більше не існує правових підстав для зберігання персональних даних, якщо строки зберігання таких даних не визначені законодавством. На думку позивача позбавлення його права відізвати свою згоду на обробку персональних даних, так як у п. 5.11 Кредитного договору встановлено фактично її безвідкличність, є порушенням закону, а відтак, підставою для визнання такого пункту недійсним. Отже, на підставі викладеного позивач був змушений звернутись до суду з позовом до відповідача з вимогою визнати недійсним кредитний договір №F94.12882.003777824 від 20.03.2018 року. Рішенням Деснянського районного суду м.Києва від 28 січня 2020 року позов залишено без задоволення. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового, яким повністю задовольнити позовні вимоги. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав. Відповідно до вимог ч. ч. 1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Залишаючи позов без задоволення, суд першої інстанції виходив з того, що укладення оспорюваного договору відбулося з дотриманням вимог чинного законодавства. Ухвалене судом рішення зазначеним вимогам відповідає. Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. За п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Судом встановлено, що 20 березня 2018 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Ідея Банк» укладено Кредитний договір №F94.12882.003777824, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит на поточні потреби в сумі 12 971 грн., включаючи витрати на страховий платіж. Згідно з п.1.1. Кредитного договору банк надає позичальнику кредит (гроші кошти) на поточні потреби в сумі 12 971 грн., включаючи витрати на страховий платіж (у разі наявності), а позичальник зобов`язується одержати кредит і повернути його разом з процентними платежами (процентами та платою за обслуговування кредитної заборгованості) згідно з умовами цього Договору. Відповідно до п.1.2. Кредитного договору банк надає кредит у день підписання Кредитного договору строком на 30 місяців. Датою видачі кредиту є дата списання коштів з позичкового рахунку для зарахування на банківський поточний рахунок позичальника. Згідно з п.п.1.3., 1.4. Кредитного договору за користування кредитом позичальник сплачує річну змінювану процентну ставку у розмірі, що визначається як змінна частина ставки, збільшена на 7 % (маржу банку). Змінна частина ставки, визначена за рішенням Правління Банку, становить 9,5 %, що разом з Маржею Банку складає змінювану процентну ставку в розмірі 16,5 %. За п.6.1. Розділу 6 Кредитного договору (Графік щомісячних платежів за кредитним договором) кінцевий термін повернення грошових коштів визначено 20.09.2020 (включно), але до повного виконання сторонами своїх зобов`язань (п.5.2. Кредитного договору) Відповідно до ст.47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк самостійно встановлює процентні ставки та комісійну винагороду за надані послуги. Отже, така форма витрат, як плата за обслуговування кредиту існує, визначається кожним банком (фінансовою установою) індивідуально та затверджується внутрішніми актами. Встановлено, що 10 червня 2017 року набув чинності Закон України «Про споживче кредитування» від 15.11.2016 року, який визначає загальні правові та організаційні засади споживчого кредитування в Україні відповідно до міжнародно-правових стандартів у цій сфері та регулює відносини між кредитодавцями, кредитними посередниками та споживачами під час надання послуг споживчого кредитування. На обґрунтування своїх вимог позивач посилався на норми ч.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», яка припинила свою дію 10.06.2017 року, тобто до укладення кредитного договору, а стаття 11 Закону України «Про захист прав споживачів» застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування». Так, відповідно до ч.1 ст.1 Закону України «Про споживче кредитування» від 15.11.2016 року №1734-VІІІ загальні витрати за споживчим кредитом - це витрати споживача, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за додаткові та супутні послуги кредитодавця та кредитного посередника (за наявності), для отримання, обслуговування і повернення кредиту. У свою чергу, від 10.06.2017 року стаття 11 Закону України «Про захист прав споживачів» застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування» та була виключеною і припинила свою дію. За змістом ст.8 Закону України «Про споживче кредитування» (в редакції, яка діяла на день ухвалення рішення) реальна річна процентна ставка обчислюється відповідно до нормативно-правових актів органів, що здійснюють державне регулювання ринків фінансових послуг. Для цілей обчислення реальної річної процентної ставки визначаються загальні витрати за споживчим кредитом. До загальних витрат за споживчим кредитом включаються, зокрема, платежі за додаткові та супутні послуги кредитодавця (у тому числі за ведення рахунків), які сплачуються споживачем, пов`язані з отриманням, обслуговуванням та поверненням кредиту, розраховані на дату укладення договору про споживчий кредит, які є обов`язковими для укладення договору про споживчий кредит, а також за послуги кредитного посередника (за наявності). Пунктом 1.10 Кредитного договору банк встановив плату за обслуговування кредиту, що включає в себе плату за: надання інформації по рахунках позичальника з використанням телефонних каналів зв`язку, а саме зі стаціонарних телефонів по Україні, в контакт-центрі, шляхом направлення СМС - повідомлень щодо суми платежу за цим договором, щодо зарахування платежу в погашення заборгованості за кредитом тощо; надання інформації по рахунку позичальника із використанням засобів електронного зв`язку шляхом направлення інформації про стан рахунку на адресу електронної пошти позичальника; опрацювання запитів позичальника, що направлені банку позичальником із використанням різних каналів зв`язку тощо. На підставі наведеного колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що чинним законодавством України надано право банку отримувати плату за обслуговування кредиту, оскільки воно прямо передбачено Законом України «Про споживче кредитування», а тому відсутні підстави для визнання Кредитного договору в тій частині недійсним. Крім того, Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише у тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору. Після укладення договору між сторонами виникають зобов`язальні правовідносини. Також судом вірно не взято до уваги і те, що позивач не мав можливості ознайомитись з умовами кредитного договору, оскільки дане твердження нічим не доведено. Оспорюваний договір вчинений у письмовій формі, як це передбачено ч.1 ст.1055 ЦК України. Даний договір був підписаний позивачем і він жодних зауважень не висловив, що свідчить про його згоду з умовами договору. Згідно зі зі статтею 12 ЦК України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. За ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до ст.ст.13, 14 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. Цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов`язковим для неї. Виконання цивільних обов`язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства. Особа може бути звільнена від цивільного обов`язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства. За статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін. Згідно зі ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. За ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою, та шостою статті цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Відповідно до ч.1 ст.626 ЦК України договором є домовленість двох і більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Згідно зі статтею 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. За ст.628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору. Відповідно до ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. За статтею 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Частиною 1 статті 632 ЦК України визначено, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. Згідно зі ст.55 Закону України «Про банки та банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договором) між клієнтом та банком. Відповідно до вимог ч.1 ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Дані норми носять спеціальний (привілейований) характер. Крім того, кредитний договір є консенсуальним, тобто вважається укладеним з моменту досягнення сторонами домовленості за всіма істотними умовами цього договору. Як вбачається з матеріалів справи, кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; позивач на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому виконував його умови; відповідач надав позивачу документи, які передували укладенню кредитного договору, у тому числі й щодо сукупної вартості кредиту, реальної процентної ставки; у додатку до кредитного договору «Графік погашення кредиту», які підписані позивачем. Згідно з п.7 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» №9 від 06.11.2009 року правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом. Правочин, що оспорюється позивачем, повністю відповідає вимогам законодавства, складений з урахуванням вимог закону щодо його форми і змісту, а отже відсутні підстави для визнання його недійсним. Також, відповідно до п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» №9 від 06.09.2009 року, згідно зі статтею 217 ЦК правочин не може бути визнаний недійсним у цілому, якщо закону не відповідають лише його окремі частини й обставини справи свідчать про те, що він був би вчинений і без включення недійсної частини. На підставі встановлених обставин та вказаних вище норм суд вірно вважав, що позичальник був проінформований про всі істотні умови договору, спосіб та терміни погашення кредиту, його сукупну вартість кредиту, розміри та терміни сплати процентів та інших платежів, які банк має право встановлювати. При цьому судом вірно не прийнято, як доказ, твердження позивача про те, що підставою для визнання недійсним п.5.11 Кредитного договору є позбавлення його відповідачем права відізвати свою згоду на обробку персональних даних. При цьому суд вірно керувався вимогами ст.32 Конституції України, відповідно до якої не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини, а також враховуючи ту обставину, що позивачем було надано відповідачу вищевказану згоду добровільно. З огляду на вищенаведене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що укладення оспорюваного договору відбулося з дотриманням вимог чинного законодавства. Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі. Таким чином, доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального і процесуального права безпідставні, спростовуються матеріалами справи та висновками суду, викладеними в рішенні. Інших доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції чи доводили б порушення ним норм цивільного або цивільно-процесуального законодавства, апеляційна скарга не містить. Обґрунтовуючи судове рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та враховуючи, що обставини справи судом встановлені відповідно до наданих пояснень сторін та письмових доказів, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів приходить до висновку, що рішення постановлене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін. На підставі викладеного та керуючись ст.ст.263, 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів, - п о с т а н о в и л а : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Деснянського районного суду м.Києва від 28 січня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повний текст постанови складено 24 червня 2020 року. Суддя-доповідач: Судді: