Постанова 4812 № 487/3247/19

19.05.20 22-ц/812/859/20 Суддя першої інстанції Щербина С.В. Провадження № 22-ц/812/859/20 Суддя-доповідач апеляційного суду Царюк Л.М. П О С Т А Н О В А Іменем України 19 травня 2020 року м. Миколаїв Справа № 487/3247/19 Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого Царюк Л.М., суддів: Базовкіної Т.М., Яворської Ж.М., із секретарем судового засідання - Горенко Ю.В., за участю: представника позивача - ОСОБА_1 , відповідача - ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 22 січня 2020 року, ухвалене під головуванням судді Щербини С.В., в залі судового засідання в м. Миколаїв, за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про звільнення від сплати заборгованості по аліментам, В С Т А Н О В И В: 26 квітня 2019 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 (яка змінила прізвище на ОСОБА_2 ), в якому просив звільнити його від сплати заборгованості по аліментам у розмірі 45 739 грн. 83 коп., яка виникла під час виконання виконавчого листа, виданого Заводським районним судом м. Миколаєва 03 грудня 2012 року по цивільній справі № 2/1412/5088/12 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення з нього аліментів на утримання сина ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 1/4 частки від усіх видів доходів, але не менше 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Доводи позовної заяви обґрунтовано тим, що, починаючи з 2012 року він добровільно надавав відповідачу грошові кошти на утримання дитини, забезпечував одягом, продуктами харчування, лікуванням, у зв`язку з чим відповідач не подавала виконавчий лист до примусового виконання. 11 серпня 2016 року постановою державного виконавця Заводського відділу державної виконавчої служби міста Миколаїв Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області (далі - Заводський ВДВС) за заявою відповідача було відкрито виконавче провадження № 51919710 та нарахована заборгованість по аліментам в розмірі 45 739 грн. 83 коп., починаючи з 03 жовтня 2012 року. Тобто, до 11 серпня 2016 року виконавчий лист на примусовому виконанні у Заводському ВДВС не перебував. Крім того, 06 листопада 2009 року ним було укладено шлюб зі ОСОБА_8 (після реєстрації шлюбу остання змінила прізвище на ОСОБА_8 ), від якого мають сина ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та дочку ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Дружина та діти знаходяться на його повному утриманні, діти хворіють, що потребує значних матеріальних витрат. На його утриманні також перебуває батько, який з березня 2019 року проходив курс лікування. До того ж у 2008 році він втратив роботу та до січня 2016 року, коли працевлаштувався, перебивався випадковими заробітками, на теперішній час отримує мінімальну заробітну плату, яка є недостатньою для проживання сім`ї. Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 22 січня 2020 року в задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, місцевий суд виходив із того, що зазначені позивачем у позовній заяві доводи не можуть розцінюватись як обставини, що мають істотне значення, а тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог. Не погодившись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та встановлення обставин справи, просив скасувати оскаржене рішення місцевого суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги у повному обсязі. Доводи апеляційної скарги обґрунтовано тим, що починаючи з 2012 року він добровільно надавав відповідачу грошові кошти на утримання дитини, забезпечував одягом, продуктами харчування, лікуванням. Саме з цих підстав відповідач не подавала виконавчий лист до примусового виконання. Скаржник також зазначав, що після того як він зміг підтвердити частину своїх платежів, надавши відомості про розмір доходів, заборгованість по аліментам була перерахована до 25 321 грн. 42 коп. Отже, заборгованість по аліментам виникла не з його вини, а через бездіяльність відповідача, яка отримуючи від нього кошти, не подавала виконавчий лист до примусового виконання. Крім того, судом не враховано, що ним утворена нова сім`я, дружина та діти знаходяться на його утриманні, діти хворіють, що потребує значних матеріальних витрат. На його утриманні також перебуває батько ОСОБА_12 при тому, що він тривалий час не працював, а коли працевлаштувався, його доходи є мінімальними. Відповідач не скористалась своїм правом надання відзиву на апеляційну скаргу. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які приймали участь у розгляді справи, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. За приписами ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосується фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. 2 ст. 367 ЦПК України). Судом встановлено, що рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 20 листопада 2012 року, з ОСОБА_3 стягнуті аліменти на утримання дитини - сина ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частки від усіх видів заробітку щомісячно, починаючи з 03 жовтня 2012 року та до досягнення дитиною повноліття, але не менш ніж 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Постановою державного виконавця Заводського ВДВС від 11 серпня 2016 року було відкрито виконавче провадження (ВП № 51919710) з примусового виконання виконавчого листа по справі № 2/1412/5088/12, виданого Заводським районним судом м. Миколаєва, про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 аліментів на утримання сина ОСОБА_7 , 2007 року народження. Відповідно довідки-розрахунку заборгованості зі сплати аліментів від 06 листопада 2019 року, наданого представником позивача в період розгляду справи, за період з жовтня 2012 року по жовтень 2019 року існує заборгованість зі сплати аліментів, яка станом на 31 жовтня 2019 складає 25 321 грн. 42 коп. 06 листопада 2009 року ОСОБА_3 укладено шлюб зі ОСОБА_8 (яка після укладення шлюбу змінила прізвище на « ОСОБА_8 »), від якого останні мають двох дітей: сина ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та дочку ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . З сім`єю позивача також зареєстрований батько останнього - ОСОБА_12 , 1958 року народження. Відповідно до ч. 3 ст. 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Згідно із ч. 7 ст. 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Пунктами 1, 2 ст. 3 Конвенції про права дитини прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 року від 20 листопада 1989 року та ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом. Відповідно до ст.ст. 18, 27 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Кожна дитина має право на рівень життя, необхідний для її фізичного, розумового та духовного розвитку. Сюди входить належне харчування, житло, одяг. Батьки несуть відповідальність за забезпечення належного життєвого рівня дитини. Держава має вживати необхідних заходів щодо надання допомоги батькам у здійсненні цього права. Згідно з ч. 1 ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного та соціального розвитку. За змістом ст. 180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Сплата аліментів за рішенням суду є одним зі способів виконання обов`язку утримувати дитину тим з батьків, хто проживає окремо від дитини. Одним із основних прав дитини є право на утримання, яке кореспондується з конституційним обов`язком батьків утримувати дітей до їх повноліття та знайшло своє закріплення у СК України. Стягнення аліментів на утримання дитини є одним із способів захисту інтересів дитини, забезпечення одержання нею коштів, необхідних для її життєдіяльності. Згідно з ч. 2 ст. 197 Сімейного Кодексу України за позовом платника аліментів суд може повністю або частково звільнити його від сплати заборгованості за аліментами, якщо вона виникла у зв`язку з його тяжкою хворобою або іншою обставиною, що має істотне значення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що платник аліментів може бути звільнений за рішенням суду від сплати заборгованості за аліментами, у разі якщо доведе суду наявність тяжкої хвороби або іншої обставини, що має істотне значення. Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно із ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Судове доказування - це діяльність учасників процесу при визначальній ролі суду по наданню, збиранню, дослідженню і оцінці доказів з метою встановлення з їх допомогою обставин цивільної справи. При цьому, збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених ЦПК України. Доказування є єдиним шляхом судового встановлення фактичних обставин справи і передує акту застосування в судовому рішенні норм матеріального права, висновку суду про наявність прав і обов`язків у сторін. Згідно зі ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Відповідно до ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. На обґрунтування своїх вимог щодо звільнення від сплати заборгованості ОСОБА_3 зазначив обставини, з якими пов`язані грошові витрати та низькій рівень його доходів, надавши відповідні докази, які свідчать, що позивач виховує двох малолітніх дітей: сина - ОСОБА_10 , який перебував на стаціонарному лікуванні в серпні-вересні 2012 року та березні 2019 року, та дочку - ОСОБА_11 , яка лікувалася в березні 2019 року. За даними трудової книжки позивача, останній ніде не працює з 2008 року, а за відомостями ДПІ у Заводському районі м. Миколаєва позивач з 2016 року отримує заробітну плату на Житлово-комунальному підприємстві Миколаївської міської ради. Отже, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що зазначені позивачем обставини не мають істотного значення для звільнення позивача від заборгованості по аліментам. Доводи апеляційної скарги про те, що з 2012 року добровільно виконував рішення суду щодо сплати аліментів на сина ОСОБА_7 , а також пред`явлення стягувачем ОСОБА_2 до примусового виконання виконавчого листа тільки в 2016 році, не мають правового значення для вирішення питання щодо звільнення позивача від сплати заборгованості по аліментам. Доказування боржником обставин добровільної сплати аліментів з 2012 року впливає на розмір заборгованості по аліментах та, як встановлено, з урахуванням цих обставин сума заборгованості по аліментах державним виконавцем була перерахована в бік зменшення. Отже, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, місцевий суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, внаслідок судом ухвалено законне й обґрунтоване рішення, яке відповідають вимогам матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги є аналогічними доводам, викладеним в позові, їм надана належна правова оцінка та вони не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Згідно зі ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо відсутні підстави для його скасування. Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 22 січня 2020 року залишити без змін. Відповідно до пункту «в» ч. 1 ст. 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, відсутні підстави для нового розподілу судових витрат. Керуючись ст. ст. 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 22 січня 2020 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту в порядку та випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України. Головуючий Л.М. Царюк Судді Т.М. Базовкіна Ж.М. Яворська Повний текст постанови складено 19 травня 2020 року.