Постанова 4801 № 127/6408/17

Справа № 127/6408/17 Провадження № 22-ц/801/871/2020 Категорія: 21 Головуючий у суді 1-ї інстанції Король О. П. Доповідач:Сало Т. Б. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 травня 2020 рокуСправа № 127/6408/17м. Вінниця Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Сала Т.Б., суддів Ковальчука О.В., Якименко М.М., секретар Кирилюк Л.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 31 січня 2020 року, ухвалене суддею Король О.П. в м. Вінниці, повне рішення складено 07 лютого 2020 року, в цивільній справі за позовом ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_3 , третя особа без самостійних вимог щодо предмета позову на стороні позивача - Служба у справах дітей Вінницької міської ради, до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування, про визнання права власності на частку будинку з господарськими будівлями та спорудами та про стягнення понесених витрат на будівельно-ремонтні роботи, встановив: У березні 2017 року ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_3 , звернувся до суду із вказаним позовом та згідно заяви про зміну предмету позову, просив: - визнати недійсним договір дарування від 30.10.2015, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Поповою І.А., зареєстрованого в реєстрі за №669, згідно якого ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_4 8/25 часток житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташований по АДРЕСА_1 ; - визнати за ОСОБА_2 право власності на 68/100 частки будинку з господарськими спорудами по АДРЕСА_1 , що складається із прибудови літ. «А2» (приміщення №2-1; №2-2; №2-3; № 2-4 ); - стягнути з ОСОБА_1 на його користь понесені витрати на будівельно-ремонтні роботи в будинку по АДРЕСА_1 : приміщенні №1-1, №1-2, №1-3 - 48 859,20 грн; в приміщенні № 2-5 - 45 810,80 грн, а всього 157 880,20 грн. Позов мотивований тим, що мати позивача - ОСОБА_1 є власником будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 на підставі договору довічного утримання від 11.06.2003, який до цього належав його дідові та бабі ( ОСОБА_5 та ОСОБА_6 ), які його збудували на початку 60-років минулого століття. У вказаному будинку ОСОБА_2 постійно проживав з дня народження (з 1971 р.), а з 1993 року зазначене житло було постійним та єдиним місцем проживання його сім`ї: дружини та двох їхніх дітей. На початку 70-х років, після одруження його батьків, дід та баба виділили їм для проживання частину будинку (кімнату) та було проведено невелику прибудову А-1. В зв`язку з чим, ця частина будинку була відокремлена, мала ізольований вихід, де і проживала сім`я позивача. В 1993 році ОСОБА_1 (мати позивача) зі своєю сім`єю (вітчим та їх спільний син) переїхали жити в отриману квартиру по АДРЕСА_2 , залишивши АДРЕСА_3 . Позивач був прописаний в цій квартирі, оскільки як член сім`ї був вписаний в ордер на отримання квартири, проте залишився проживати в будинку. Оскільки дід з бабою та мати позивача обумовили, що останньому передається частина будинку, де він з своєю сім`єю постійно проживає, але він має виписатись з квартири по АДРЕСА_2 та прописатися в будинку, що і було зроблено в 2000 році. Квартира згодом була приватизована без участі позивача. Зазначає, що з 1993 року в даному будинку фактично постійно проживала його сім`я, його дід та баба. Останні були інвалідами, а тому потребували сторонньої допомоги, догляд за якими та утримання будинку та присадибної земельної ділянки здійснював позивач. Будинок був збудований на початку 60-х років минулого сторіч­чя, за своїми технічними характеристиками потребував ремонту. Необхідність проведення таких робіт завжди визнавалась всіма членами сім`ї, в тому числі його матір`ю, яка в 2003 році уклала з дідом та бабою договір довічного утримання та стала власником будинку. В подальшому за її згодою та під її контролем, за участю та контролем її чоловіка - ОСОБА_7 , в 2000 році позивач за власні кошти провів водопровід до будинку, в період з 2004 до 2008 роки позивачем за його кошти та при особистій участі було проведено низку будівельних та ремонтних робіт, після яких будинок становить дві відокремлені частини (квартири) в будинку на два окремих входи. Позивач з сім`єю постійно проживав в частині будинку, яка складалася із прибудови А-2 та кімнати № 2-5 , а в іншій частині будинку проживали дід та баба, а після їхньої смерті квартиранти. Згодом між сторонами виник спір, вирішення якого було передано до суду в 2011-2013 роках. Проте, оскільки прибудова не була оформлена - була відсутня будь-яка судова перспектива щодо визнання права власності. Позивач дізнався, що в 2015 році його мати - ОСОБА_1 належно оформила прибудову А-2, яка становить 17/25 частки, а стару частину будинку - 8/25 частки подарувала відповідачу ОСОБА_4 . З часу оформлення прибудови, яку збудував позивач ОСОБА_2 , у нього виникло право вимоги щодо визнання права власності на частину будинку. Вважає, що договір дарування від 30.10.2015, згідно з яким відповідач ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_4 8/25 частину житлового будинку по АДРЕСА_1 є недійсним, оскільки договір порушує права його неповнолітнього сина ОСОБА_3 , який проживав в кімнаті 2-5 будинку на момент дарування, а спірний договір укладений без попереднього дозволу органів опіки та піклування. Ухвалою Вінницького міського суду від 14.03.2019 року у зв`язку з відмовою ОСОБА_8 від своїх вимог позову, закрито провадження у справі в цій частині, на підставі ч. 3 ст. 205 ЦПК України. Інтереси неповнолітнього представляє законний представник - його батько, ОСОБА_2 . Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 31 січня 2020 року позов задоволено частково. Визнано недійсним договір дарування від 30.10.2015, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Поповою І.А., зареєстрований в реєстрі № 669, згідно з яким ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_4 8/25 часток житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташований по АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_2 право власності на 68/100 частки будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 , що складається із прибудови літ. «А2» (приміщення № 2-1; № 2-2; № 2-3; № 2-4). У задоволенні решти позову відмовлено. Вирішено питання судових витрат. Не погодившись із вказаним рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі. Скарга мотивована тим, що суд своїм рішенням позбавив її права власності на батьківський будинок; висновок суду про побудову позивачем в 2004 році прибудови А-2 не відповідає обставинам справи, оскільки позивач нічого не будував, а вказана прибудова була збудована, облаштована, газифікована її батьком, а вона з чоловіком лише переробили її; судом не взято до уваги, що позивач не мав матеріальної можливості проводити ремонтні роботи; вирішуючи питання щодо правового режиму майна, суд не встановив обставин, що дозволяють надати йому статус спільної сумісної власності (суд не встановив факти придбання сторонами майна внаслідок спільної праці); позивачем не доведено, які кошти він вкладав в переобладнання жилого будинку; покази свідків, які взяті до уваги судом, є некоректними та протиречивими; доказів порушення прав неповнолітнього ОСОБА_3 не надано; судом безпідставно застосовано Закон України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей»; при укладенні договору дарування не порушено вимог ст. 203 ЦК України; при стягненні судових витрат судом не враховано, що вона звільнена від сплати судового збору. В поясненнях на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просить залишити в силі рішення суду першої інстанції, а апеляційну скаргу - без задоволення. Від інших учасників справи відзиву на апеляційну скаргу не надійшло. Апеляційний суд, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги дійшов до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Суд першої інстанції прийшов до висновку, що вимоги позову в частині визнання права власності на 68/100 частки будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 , що складається із прибудови літ. «А2» (приміщення № 2-1; № 2-2; № 2-3 ; № 2-4 ) є обґрунтованими, оскільки саме ОСОБА_2 в 2004 році побудував прибудову А-2, площею 46 кв.м, яку облаштовував (оздоблював) до 2008 року, а власник будинку схвалювала і погоджувалася з діями сина до моменту реєстрації права власності на прибудову в 2015 році. Вимога позову про відшкодування матеріальної компенсації за виконання ним ремонтних робіт у будинку не підлягає задоволенню, оскільки позивачем не доведено своє право на таке відшкодування. Також, суд першої інстанції прийшов до висновку про задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору дарування від 30.10.2015, оскільки попередній дозвіл органів опіки та піклування на укладення такого договору відсутній. Апеляційний суд не погоджується із висновком суду першої інстанції в частині визнання недійсним договору дарування та в частині визнання права власності на частку будинку, беручи до уваги обставини встановлені судами та виходячи з наступних міркувань. Встановлено, що згідно договору довічного утримання від 11.06.2003, ОСОБА_5 передав у власність належний йому на праві особистої приватної власності житловий будинок з господарськими будівлями за АДРЕСА_1 , взамін чого ОСОБА_1 зобов`язалася надавати ОСОБА_5 довічно матеріальне забезпечення (а.с.79 т. 1). Відповідно до п. 3 вказаного договору, житловий будинок з житловою площею 40,0 кв.м, означений на плані літерою «А», сіни «а», прибудова «А1», два ганки, огорожа «№1-3», погріб «В», сарай «Б», вбиральня «Ж» (а.с.79,81 т.1). На підставі договору довічного утримання №1-1055 від 11.06.2003 за ОСОБА_1 зареєстровано право власності (а.с.81 т.1). Рішенням Вінницької міської ради депутатів трудящих від 08.12.1959 ОСОБА_5 було відведено земельну ділянку 600 кв.м по АДРЕСА_1 під індивідуальне житлове будівництво. Згідно державного акту на право власності на земельну ділянку серії ВН №137228 від 25.12.2003, ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,773 га по АДРЕСА_5 з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (а.с.82). Беззаперечним з боку сторін є та обставина, що після укладання договору довічного утримання розбудова будинку тривала, і в кінці будівельних робіт, з`явилась ще одна добудова до будинку - прибудова «А-2». Висновком експерта № 429 за результатами проведення оціночно-будівельної експертизи та будівельно-технічної експертизи від 07.12.2018 встановлено, що у спірному будинку замість прибудови «А-1», яка складалася з двох приміщень площею 14,7 кв.м., побудована прибудова «А-2» площею 46 кв.м., що складається з приміщень № 2-1 ; № 2-2 ; № 2-3 ; № 2-4 . Після проведення вказаної експертизи, позивач, змінивши свої позовні вимоги (були прийняті судом), фактично відмовився від своїх претензій з приводу приміщення - кімнати 2-5, так як даною експертизою було встановлено, що кімната 2-5 входить до складу житлового будинку літ. «А», до введення відповідачем будинку в цілому в експлуатацію. 01.04.2015 ОСОБА_1 видано свідоцтво про право власності на весь житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 , загальною площею 89,4 кв.м, житловою 50,4 кв.м, право власності на яке зареєстровано в державному реєстрі 01.04.2015. Суд першої інстанції, дослідивши витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень прийшов до висновку, що площа прибудови «А-2» ввійшла в площу житлового будинку і надалі позначалася під однією літерою «А» (а.с.149-150 т.1). Такий висновок є правильним, оскільки відповідає описовій частині висновку згаданої судової експертизи. Відповідно до договору дарування від 30.10.2015, ОСОБА_1 передала безоплатно у власність ОСОБА_4 8/25 часток житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами під АДРЕСА_1 , а саме приміщення в житловому будинку літ «А»: кухня 1-1 площею 11,9 кв.м., кімната 1-2 площею 16,5 кв.м., кімната 2-5 площею 15,0 кв.м., загальною площею 43,4, в тому числі житловою 31,5 кв.м., сарай літ. «Б», погріб літ «В», убиральня літ. «Ж», навіс літ. «Е», ворота з хвірткою №1, огорожа №2,3, вигрібна яма №4 (а.с.135 т.1). Проаналізувавши всі технічні документи на будинок з часу його створення, включаючи перші добудови та останні (в тому числі висновок згаданої судової будівельно-технічної експертизи), колегія суддів вважає, що ОСОБА_1 , яка була власником будинку «А» з прибудовою «А-1», після перетворення прибудови «А-1» в прибудову «А-2», зареєструвала право власності на весь об`єкт (100%) нерухомого майна, до якого входить і прибудова «А-2». Після реєстрації за собою такого права, ОСОБА_1 подарувала частину (8/25 частку) будинку ОСОБА_4 , а решту 17/25 частини залишились за собою. Дана обставина не заперечувалась сторонами спору. ОСОБА_2 вперше звертався до суду з позовом до ОСОБА_1 в 2011 році, і, з врахуванням заяв про збільшення позовних вимог, просив визнати за ним право на забудову чужої земельної ділянки, належній ОСОБА_1 , та просив визнати за ним право власності на 67/100 частки житлового будинку - квартири АДРЕСА_6 , що складається з кімнати 2-5 та прибудови «А-2». ОСОБА_2 просив визнати право власності на частину житлового будинку на підставі ч. 3 ст. 376 ЦК України (право власності на самочинне збудоване нерухоме майно), однак, позивач, не маючи будь-якого права на земельну ділянку, на якій було збудовано прибудову «А-2», на підставі ч. 4 ст. 395 ЦК України (право забудови земельної ділянки (суперфіцій)), просив визнати за ним право на забудову чужої земельної ділянки. Рішенням ВССУ від 30.01.2013 скасовано судові рішення місцевого та апеляційного суду та ухвалене нове, яким в задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, касаційний суд зробив висновок, що у ОСОБА_2 не виникло у встановленому законом порядку право на забудову чужої земельної ділянки, так як власник земельної ділянки не надав письмової згоди на таку забудову. Оскільки в рішенні касаційного суду не має правового обґрунтування відмови в задоволенні вимоги про визнання права власності на частину житлового будинку, колегія суддів вважає, що така відмова мотивована відсутністю у позивача права на земельну ділянку на якій здійснена прибудова, що є складовою поняття «самочинне будівництво» (в частині землі). Висновок суду касаційної інстанції базувався на встановлених ним обставин у справі, які тотожні обставинам, які були встановлені в даній цивільній справі, і які описані вище. Крім описаних вище обставин, касаційним судом було встановлено, що у період з 2004 року по 2007 рік відбулося будівництво: відремонтовано стару будівлю, знесено прибудову «А-1», на її місці збудовано прибудову «А-2», до прибудов підключені електропостачання, газ, вода. Встановленні касаційним судом обставини, які вказані у рішенні, колегією суддів беруться до уваги, тому що обставини, встановленні рішенням суду у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (ч. 4 ст. 82 ЦПК України). ОСОБА_2 , як в першому, так і в другому позові стверджував, що всі будівельні роботи проводились ним в період з 2004 року по 2007 рік, отже, на час будівництва діяли норми ЦК України (в редакції від 01.01.2004) та норми Закону України «Про власність» (втратив чинність в 2007 році). Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦК України, акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними сили. Підставою для задоволення позовних вимог, на думку позивача, є той факт, що з часу оформлення відповідачем прибудови, яку збудував позивач, в нього виникло право вимоги щодо визнання за ним права власності. І таке право вимоги ґрунтується на ст. 17 Закону України «Про власність» чинної на час здійснення будівельних робіт та на підставі статті 368 ЦК України, нормами яких закріплено статус майна набутого в результаті спільної праці членів сім`ї. Суд першої інстанції фактично погодився з такою правовою позицією позивача. Однак, колегія суддів не погоджується з такими висновками. ОСОБА_2 просить визнати за ним право власності на нерухоме майно - частку житлової будівлі, яка придбана (створена) в результаті спільної праці членів сім`ї. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про власність» ( в редакції чинній станом на 01.01.2004 - початок створення прибудови «А-2»)), майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Відповідно до ч. 4 ст. 368 ЦК України (в редакції від 01.01.2004) майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Право спільної власності, зокрема право спільної часткової власності та право спільної сумісної власності регламентується нормами Глави 26 ЦК України. Зміст поняття «спільне майно» розкрито в ч. 1 ст. 355 ЦК України - майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників) належить їм на праві спільної власності, а, відповідно до частин 2, 4 цієї статті, спільне майно може належати особам на праві спільної часткової або спільної сумісної власності. В частині 3 цієї статті говориться, що право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Підстави виникнення спільної часткової власності різноманітні. Вона може утворитися внаслідок сумісної купівлі речі, отримання спадкового майна кількома спадкоємцями. Спільна власність може виникнути як результат спільної праці (наприклад, на відведеній земельній ділянці кількома особами було збудовано будинок). Відповідно до чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства сумісною власністю є майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, і розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі. Встановлено, що ОСОБА_1 в 2003 році стала власником будинку «А», з прибудовою «А-1». Сторонами не заперечувалось, що з 2004 року почались капітальні ремонтні роботи та розбудова будинку, шляхом знесення прибудови «А-1» та будівництво прибудови «А-2». Отже, фактично була створена прибудова до будинку, яка стала невід`ємною частиною будинку, що відображено в технічній документації. Позивач просить визнати за ним право власності на частку будинку, яка відповідно до висновку згаданої судової оціночної-будівельної експертизи складається з кімнат, які входять до прибудови «А-2» ( 2-1, 2-2, 2-3, 2-4), отже, фактично позивач просить визнати право власності на прибудову до будинку, яка, за висновком згаданої експертизи, складає 68/100 від будинку в цілому. Будинок разом з прибудовую (А-2) знаходиться на земельній ділянці, яка з 2003 року належить ОСОБА_1 . Ця земельна ділянка першочергово надавалась батькові ОСОБА_1 - ОСОБА_5 для індивідуального житлового будівництва. Враховуючи, що спірні правовідносини повинні регулюватись нормами Закону України «Про власність» та нормами ЦК України в редакції 2004 року, колегія суддів звертає увагу на роз`яснення постанови Пленуму Верховного Суду України від 04 жовтня 1991 року №7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на житловий будинок» (в редакції 1998 року), де судам роз`яснено, що відповідно до ст.12 Закону України «Про власність» у приватній власності громадян можуть знаходитись жилі будинки, збудовані на відведеній у встановленому порядку земельній ділянці або придбані на законних підставах, наприклад, за договором купівлі-продажу, міни, дарування, за правом спадщини. Оскільки згідно зі ст. 17 ЗК і ст. 14 Закону України «Про власність» земельна ділянка для будівництва жилого будинку і господарських будівель надається громадянину у приватну власність, участь інших осіб у будівництві не створює для них права приватної власності на жилий будинок, крім випадків, коли це передбачено законом. Згідно зі статтями 16 і 17 Закону України «Про власність», таке право, зокрема, виникає, коли будівництво велось за рахунок спільної праці членів сім`ї - жилий будинок стає їх спільною сумісною власністю, якщо інше не було встановлено письмовою угодою між ними. Інші особи, які приймали участь у будівництві жилого будинку (його купівлі) не на підставі угоди про створення спільної власності, яка відповідає законодавству, вправі вимагати не визнання права власності на будинок, а відшкодування своїх затрат на будівництво (купівлю будинку), якщо допомогу забудовнику (покупцю) вони надавали не безоплатно. Таке ж право за цих умов належить членам сім`ї власника жилого будинку, якщо вони приймали участь лише у будівництві підсобних будівель (літньої кухні, сараю, тощо) і підсобних приміщень або коли їх затрати на ремонт жилого будинку перевищували покладений на них ст.156 ЖК обов`язок. Цими ж роз`ясненнями постанови Пленуму ВСУ керувався Верховний Суд, ухвалюючи судове рішення (постанова) від 18 квітня 2018 року у цивільній справі № 222-90/14-ц за позовними вимогами про визнання майна спільною сумісною власністю при подібних правовідносинах (право власності на частку будинку внаслідок добудови). До цього ж слід добавити той факт, що на початок капітального ремонту та розбудови будинку позивач не був членом сім`ї відповідача в розумінні ст.64 ЖК УРСР (в редакції 2004 року) та рішення Конституційного Суду України від 3 червня 1999 року (справа N 5-рп/99), якими визначалось, що до членів сім`ї власника будинку належать дружина, їх діти і батьки, а також може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з власником і ведуть з ним спільне господарство. В даному випадку позивач, по-перше, не мав статусу дитини (ст. 6 СК України-правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття), і по-друге, він не проживав разом з відповідачем і не вів з нею спільне господарство. Крім цього, проаналізувавши зміст норм Глави 24 ЦК України, в яких вказуються підстави набуття права власності, і які регламентують правовідносини подібні правовідносинам у даній цивільній справі (зокрема, набуття права власності на новостворене майно та об`єкти незавершеного будівництва (ст. 331 ЦК), набуття права власності на перероблену річ (ст. 332 ЦК)), а також зміст статті 368 ЦК України, колегія суддів вважає, що при встановлених у даній справі обставинах, право спільної сумісної власності у позивача може виникнути в разі створення нової нерухомої речі, окремої від будинку. У цій справі позивач, визнаючи будинок як одне ціле, просить визнати право власності на прибудову, яка є невід`ємною частиною будинку. Підсумовуючи сказане, колегія суддів вважає, що позивач, який не був членом сім`ї відповідача на момент розбудови будинку, що належить відповідачу і який розташований на її земельній ділянці, не має правових підстав бути співвласником будинку, а лише має право вимагати у власника відшкодування своїх затрат на будівництво. Судом першої інстанції відмовлено в задоволенні вимоги про стягнення понесених витрат на будівельно-ремонтні роботи в будинку. Рішення суду в цій частині не оскаржувалось сторонами, а тому, відповідно до ч. 1 ст. 367 (розгляд апеляційної скарги в межах доводів та вимог апеляційної скарги) рішення суду першої інстанції в цій частині не переглядалось. Що стосується вимог позову про визнання недійсним договору дарування частки житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, колегія суддів зазначає наступне. По справі встановлено, що 30.10.2015 між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладено договір дарування, згідно з яким ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_4 8/25 часток житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташований по АДРЕСА_1 . Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 27.10.2014 встановлено факт проживання неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2, в будинку АДРЕСА_1 та визнано за ним право користування вказаним будинком, який належить ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є сином позивача ОСОБА_2 та, відповідно, онуком ОСОБА_1 . Суд першої інстанції, визнаючи недійсним договір дарування виходив з того, що неповнолітній ОСОБА_3 на момент укладання договору дарування 8/25 часток будинку проживав в ньому, в тому числі і в кімнаті, яка ввійшла в склад обдарованого майна, та продовжує користуватися цим майном на даний час, однак, попередній дозвіл органів опіки і піклування на укладення договору дарування відсутній. Однак, такий висновок суду першої інстанції є помилковим. Згідно з частиною першою статті 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. У ч. 1 ст. 215 ЦК України зазначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частиною шостою статті 203 ЦК України передбачено, що правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Відповідно до ч. 2 ст. 177 СК України, батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти правочини щодо її майнових прав, зокрема, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири. Згідно з ч. 3 ст. 17 Закону України «Про охоронну дитинства», батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов`язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання. Згідно з ч.ч. 2,3 ст. 18 Закону України «Про охоронну дитинства», діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов`язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла. Із системного аналізу ст. 177 СК України, ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», ст.ст. 17,18 Закону України «Про охорону дитинства» слідує, що попередній дозвіл органу опіки та піклування при відчуженні нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким має дитина, надається лише в разі, коли власниками відчужуваного майна є батьки або особи, які їх замінюють. Тобто обов`язок додержуватись майнових і житлових прав неповнолітніх дітей при відчуженні жилих приміщень покладено на їх батьків чи осіб, які їх заміняють, а вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування є підставою для визнання такого правочину недійсним. Чинним законодавством не передбачено обмежень при реалізації права власника на розпорядження майном в залежності від того чи мають право на користування ним інші особи, зокрема, малолітні, якщо власник не є їх батьком (матір`ю) або ж особою, яка замінює останніх. Оскільки ОСОБА_1 є бабою неповнолітнього ОСОБА_3 , тому для укладення оспорюваного договору дарування частки житлового будинку згоди органу опіки і піклування не потребувалося. Такі висновки містяться у постановах Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі №285/1564/15-ц та від 20 березня 2019 року у справі №1612/2343/12. Враховуючи все вищевикладене, рішення суду першої інстанції про визнання недійсним договору дарування та про визнання права власності на частку будинку з господарськими будівлями та спорудами на підставі п.4 ч.1 ст. 376 ЦПК України підлягає скасуванню із ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині. Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову про стягнення понесених витрат на будівельно-ремонтні роботи підлягає залишенню без змін, оскільки зі змісту апеляційної скарги слідує, що ОСОБА_1 рішення суду в цій частині не оскаржувала, а відтак, апеляційна скарга, в якій ОСОБА_1 просить скасувати все рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову у повному обсязі, підлягає частковому задоволенню. Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Враховуючи, що у задоволенні вищевказаних позовних вимог відмовлено, судові витрати, пов`язані з розглядом справи в суді першої інстанції, покладаються на ОСОБА_2 відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» при поданні апеляційної скарги звільнена від сплати судового збору, тому, беручи до уваги положення ч. 13 ст. 141, пп. в п. 4 ч. 1 ст. 382 ЦПК України, з ОСОБА_2 слід стягнути на користь держави судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 3255 гривень (960грн+2295грн). Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 382-384, 389, 390 ЦПК України, постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 31 січня 2020 року про визнання недійсним договору дарування та про визнання права власності на частку будинку з господарськими будівлями та спорудами скасувати, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в цій частині вимог. У решті рішення суду першої інстанції залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_2 в дохід держави судовий збір в розмірі 3255 (три тисячі двісті п`ятдесят п`ять) гривень. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 14 травня 2020 року. Головуючий Т.Б. Сало Судді О.В. Ковальчук М.М. Якименко