Постанова 4815 № 569/11319/19

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 21 квітня 2020 року м. Рівне Справа № 569/11319/19 Провадження № 22-ц/4815/63/20 Головуючий у Рівненському міському суді Рівненської області: суддя Тимощук О.Я. Рішення суду першої інстанції ухвалено: о 09 год. 14 хв. 23.10.2019 Повний текст складено: 24.10.2019 Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючий: суддя Хилевич С.В. судді: Бондаренко Н.В., Ковальчук Н.М. секретар судового засідання: Ковальчук Л.В. учасники справи: позивач: ОСОБА_1 ; відповідач: Комунальне підприємство "Управління майновим комплексом" Рівненської районної ради Рівненської області; представники сторін: позивача - ОСОБА_2 ; відповідача - адвокат Луцик Ольга Анатоліївна; за участі (в апеляційному суді): учасники справи та їх представники не з`явилися, розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу Комунального підприємства "Управління майновим комплексом" Рівненської районної ради Рівненської області на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 23 жовтня 2019 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства "Управління майновим комплексом" Рівненської районної ради Рівненської області про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахункових коштів при звільненні з роботи, в с т а н о в и в: У червні 2019 року в суд звернулася ОСОБА_1 з позовом до Комунального підприємства "Управління майновим комплексом" Рівненської районної ради Рівненської області (далі - КП "Управління майновим комплексом" або підприємство) про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з роботи. Мотивуючи свої вимоги, позивач вказувала про з посади головного бухгалтера підприємства її звільнено 26 квітня 2013 року за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України. Оскільки в день звільнення з нею не було проведено повного розрахунку із заробітної плати, тому вже зверталася до суду з такими ж самими вимогами за стягненням середнього заробітку за час із 29 квітня 2013 року по день фактичного розрахунку. Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 20 квітня 2017 року, залишеним 31 січня 2019 року без змін судом касаційної інстанції, скасовано рішення Рівненського районного суду від 27 липня 2015 року і задоволено, зокрема, позов про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 29 квітня 2013 року по 24 липня 2015 року у розмірі 130 806 гривень. Повний розрахунок роботодавцем із ОСОБА_1 було здійснено 08 квітня 2019 року, тому позивач наполягала на стягненні середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з роботи саме по цей день, починаючи із 27 липня 2015 року, коли було встановлено факт наявності заборгованості за розрахунковими коштами. У відзиві на позовну заяву відповідач, вважаючи її необґрунтованою і недоведеною, покликався на повторність спірних правовідносин, адже аналогічні права і обов`язки між сторонами вже були вирішені. Разом з тим, стверджувалося про згоду із кількістю робочих днів, протягом яких відбулася затримка у виплаті коштів, - 925, однак підприємство не погоджувалося із розміром середнього заробітку - замість 367 947, 42 гривні, на чому наполягав позивач, зазначалося про 216 450 гривень. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 23 жовтня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено повністю. Стягнуто із КП "Управління майновим комплексом" на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 27 липня 2015 року по 08 квітня 2019 року у розмірі 367 947, 42 гривні та 3 679, 47 гривень судового збору. Допущено негайне виконання рішення суду в частині стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 середній заробіток за один місяць в розмірі 12 253 гривні. Позивач: ОСОБА_1 ; місце прож.: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ). Відповідач: КП "Управління майновим комплексом"; 35350 смт. Квасилів Рівненського району Рівненської області, вулиця Молодіжна, 18; код ЄДРПОУ: 35597574). На рішення суду відповідачем подано апеляційну скаргу, де покликається на незаконність і необґрунтованість рішення суду, що полягало у неправильному застосуванні норм матеріального права та порушенні норм процесуального права, що призвело до хибного вирішення справи. На її обґрунтування зазначалося про помилковість застосування судом принципу коригування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на коефіцієнт підвищення посадового окладу. Вважає, що законодавством про оплату праці, зокрема ст. 117 КЗпП України, не передбачено коригування разової суми шляхом множення на коефіцієнти підвищення посадового окладу чи нарахування компенсації на разову суму. Такі висновки мотивує тим, що попереднім рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 20 квітня 2017 року при стягненні середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 29 квітня 2013 року по 24 липня 2015 року в розмірі 130 806 гривень коефіцієнт підвищення посадового окладу не застосовувався. При цьому посилався на постанову Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі №389/1297 та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 27 червня 2019 року у справі №П/811/152/18. Хибною вважає також і вказівку резолютивної частини оскаржуваного рішення про його негайне виконання в частині стягнення місячного платежу, оскільки суперечить п. 2 ч. 1 ст. 430 ЦПК України, ст. 2 Закону України "Про оплату праці", Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13.01.2004 №5 і зареєстрованої Міністерством юстиції України 27.01.2004 за №114/8713. Тобто спірна сума не відноситься до фонду заробітної плати. Відповідач не визнавав і продовжує не визнавати право ОСОБА_1 на відповідну виплату, також ураховуючи і те, що вона, як головний бухгалтер, в день свого звільнення з підприємства самостійно здійснювала нарахування та виплату собі розрахункових коштів. Тобто вона вже отримала від КП "Управління майновим комплексом" грошову компенсацію, яка в десятки разів перевищує суму заборгованості. Тому, на думку заявника, суду необхідно було взяти до уваги принципи справедливості, добросовісності та розумності. Саме по собі стягнення із госпрозрахункового підприємства і діє на засадах самофінансування в поєднанні з бюджетним фінансуванням, яким є відповідач, такої значної суми вже призвело до тяжкого фінансового стану і спричинить критичне положення КП "Управління майновим комплексом". З наведених міркувань просить рішення суду першої інстанції скасувати, а в задоволенні позову ОСОБА_1 до КП "Управління майновим комплексом" про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахункових коштів при звільненні з роботи відмовити. У поданому відзиві на апеляційну скаргу представник позивача - ОСОБА_2, вважаючи оскаржуване рішення законним і обґрунтованим, просила залишити його без змін, а апеляційну скаргу - відхилити. При цьому посилалася на свою незгоду із аргументами заявника про уже встановлений судовим рішенням факт розміру середньоденного заробітку, який не може бути змінений, - 234 гривні. Так, це твердження суперечить п. 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995, який чітко вказує про обов`язок здійснити такий розрахунок з огляду на коригування коефіцієнту заробітної плати. Мотивуючи свої заперечення, зазначає про норми ст.ст. 116, 117 КЗпП України, роз`яснення постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 №13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці", постанову Верховного Суду України від 14 січня 2014 року у справі №21-395а13, постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі №6-203цс14. Крім того, відповідач погодився із розміром середнього заробітку за час затримки розрахункових коштів у сумі 216 450 гривень, не зваживши лише на коригування середнього заробітку позивача. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи і заперечення сторін, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги. Задовольняючи вимоги позивача, суд першої інстанції виходив із доведеності і обґрунтованості позову, оскільки протягом часу із 27 липня 2015 року по 08 квітня 2019 року роботодавцем було затримано виплату розрахункових коштів при звільненні з роботи, що призвело до виникнення підстав для стягнення на користь середнього заробітку за цей час. Разом з тим, рішення суду в частині стягнення середнього заробітку в межах суми виплат за один місяць допущено до негайного виконання. Проте з висновками про стягнення середнього заробітку в межах одномісячного середнього заробітку погодитися не можна. Як з`ясовано, ОСОБА_1 працювала головним бухгалтером КП "Управління майновим комплексом" з 16 серпня 2011 року до свого звільнення за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України 26 квітня 2013 року. В день припинення трудових відносин між сторонами відповідач не здійснив повного розрахунку заробітної плати та інших обов`язкових виплат із працівником, чим допустив порушення вимог ст. 116 КЗпП України. Судом встановлено, і ці обставини сторонами не оспорюються, спірні відносини між ОСОБА_1 та відповідачем судами різних інстанцій вирішувалися неодноразово. Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 20 квітня 2017 року у справі №570/4522/14-ц, що залишене без змін 31 січня 2019 року Верховним Судом, було скасовано рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 27 липня 2015 року та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто із КП "Управління майновим комплексом" на її користь належні на день звільнення розрахункові кошти в розмірі 9 713, 96 гривень, що нараховані без утримання податку і інших обов`язкових платежів, середній заробіток за час затримки розрахункових коштів при звільненні за період із 29 квітня 2013 року по 24 липня 2015 року в розмірі 130 806 гривень без утримання податку та інших обов`язкових платежів, 2 000 гривень моральної шкоди та понесені витрати з оплати судової експертизи в розмірі 864, 46 гривень, а всього 143 384, 42 гривні. В задоволенні решти позову відмовлено. Відповідно до ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. Згідно з ч. 1 ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Рішенням Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року у справі №1-5/2012 встановлено, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Тому для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався. З роз`яснень, даних Пленумом Верховного Суду України у пункті 25 своєї постанови від 24.12.1999 №13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці", вбачається, що перебіг тримісячного строку звернення до суду починається з наступного дня після проведення належних при звільненні виплат незалежно від тривалості затримки розрахунку. Як правильно встановлено судом, відповідач 08 квітня 2019 року перерахував на рахунок ОСОБА_1 через ТВБВ №10001/0175 філії Вінницьке обласне управління АТ "Ощадбанк" заборгованість по заробітній платі на день її звільнення з роботи в сумі 9 713, 96 гривень. При цьому обґрунтовано судом з`ясовано і те, що позивач звернулася до суду із позовом про стягнення з КП "Управління майновим комплексом" середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в межах тримісячного строку з дня виплати остаточної заборгованості із заробітної плати. Ця обставина не заперечується і відповідачем. Тобто строки звернення до суду за вирішенням спору з приводу оплати праці за недодержання роботодавцем вимог ст. 116 КЗпП України, а саме відповідальності за порушення норми цієї статті, ОСОБА_1 додержано. Також обґрунтовано судом попередньої інстанції враховано і те, що рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 20 квітня 2017 року у справі №570/4522/14-ц встановлено факт порушення відповідачем правил ст. 116 КЗпП України, а тому в силу положень цієї норми закону з відповідача на користь ОСОБА_1 стягнуто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 29 квітня 2013 року по 24 липня 2015 року, тобто по дату ухвалення судового рішення. Пунктом 21 постанови Пленуму Верховного суду України від 24 грудня 1999 року №13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" роз`яснено, що при визначенні середньої заробітної плати слід виходити з того, що в усіх випадках, коли за чинним законодавством вона зберігається за працівниками підприємств, установ, організацій, це слід робити відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100. Цей нормативний акт не застосовується лише тоді, коли середня заробітна плата визначається для відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров`я, та призначення пенсії. В свою чергу, відповідно до пункту 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати цей Порядок застосовується у випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати (підпункт "л"), а розділом ІV передбачено порядок розрахунку виплат у всіх випадках збереження заробітної плати. Отже, правильним є висновок суду про те, що при визначенні розміру середньої заробітної плати, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача необхідно керуватися ст. 27 Закону України "Про оплату праці" та пунктом 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100, за яким середньомісячна заробітна плата за час затримки виплати заробітної плати при звільненні працівника обчислюється, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що перебували звільненню з роботи. Усталеним та безспірним є той факт, що одноденний заробіток на день звільнення ОСОБА_1 складає 234 гривні, що відповідає обставині, зафіксованій рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 20 квітня 2017 року у справі №570/4522/14-ц. При цьому, як правильно зауважено судом, зазначений розмір одноденного середнього заробітку не оспорюється і враховано сторонами при здійсненні розрахунків розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача з роботи, а кількість робочих днів, які підлягають оплаті становить 925 одиниць. Окрім того, судом попередньої інстанції при вирішенні спірних правовідносин обґрунтовано зроблено покликання і на пункт 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100. За правилами цього нормативного акту у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в уставної, в організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. Тобто, виходячи із відкоригованої таким чином заробітної плати в розрахунковому періоді за встановленому у пунктах 6, 7, і 8 розділу ІV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток, про що зазначено у правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 21 січня 2015 року у справі №6-203цс14. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулося у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюється нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів). Як з`ясовано судом, за час із липня 2015 року по день фактичного розрахунку посадовий оклад головного бухгалтера КП "Управління майновим комплексом" неодноразово змінювався у бік збільшення через підвищення мінімальної заробітної плати відповідно до нормативних актів Уряду. Безперечним є факт дослідження і перевірки судом наданого ОСОБА_1 розрахунку розміру середнього заробітку, яку вона вимагала стягнути із відповідача на її користь, а також розрахунок, що наданий останнім у запереченнях на вимоги позивача. Тобто правильним є те, що за період з 27 липня 2015 року по 08 квітня 2019 року минуло 925 робочих днів, а тому середній заробіток за час затримки розрахункових коштів, який необхідно стягнути із КП "Управління майновим комплексом", склав 367 947, 42 гривні. При цьому відповідач, погоджуючись із середньоденним заробітком і кількістю робочих днів і визнаючи розмір, заперечує лише проти коефіцієнта коригування розміру середнього заробітку. Разом з тим, заслуговують на увагу як обґрунтовані аргументи заявника про хибність процесуального питання про допуск рішення суду в частині стягнення грошових коштів у межах місячного платежу у розмірі 12 253 гривні. Так, пункт 2 ч. 1 ст. 430 ЦПК України передбачає негайне виконання судового рішення у справах про присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць. Між тим, стаття 2 Закону України "Про оплату праці" дає визначення заробітної плати, до структури якої входить основна заробітна плата, додаткова заробітна плата, а також інші заохочувальні та компенсаційні виплати. Тобто середній заробіток за час затримки розрахункових виплат при звільненні з роботи не є заробітною платою, а відповідно до ст. 117 КЗпП України є відповідальністю роботодавця за порушення ним свого обов`язку виплатити всі суми працівнику, що належать йому від підприємства, установи, організації, в день звільнення. Отже, в цій частині оскаржуване рішення підлягає скасуванню. Щодо доводів апеляційної скарги про помилковість висновків суду в частині коригування спірних сум шляхом множення на коефіцієнти підвищення посадового окладу, то вони спростовуються правильністю застосування судом положень п. 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100. Аргументи заявника про недодержання судом норм процесуального права є необґрунтованими, виходячи з такого. Згідно із абз. другим ч. 2 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Окрім викладеного, чіткий і вичерпний перелік випадків, які є обов`язковою підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового, наведено у ч. 3 ст. 376 ЦПК України. Між тим, будь-яких доказів про існування таких процесуально-правових дефектів, що спонукали би до хибного розв`язання спірних правовідносин, чи інших обставин, які є обов`язковим мотивом для унеможливлення законності та обґрунтованості оскаржуваного рішення, відповідачем зазначено не було, матеріали справи не містять, а апеляційним судом здобуто не було. Решта тверджень автора апеляційної скарги про незаконність і необґрунтованість оскаржуваного рішення зводяться до перерахування обставин та мотивів, викладених у позовній заяві, які, на думку заявника, суд залишив без уваги. Оскільки висновки суду є правильними, тому не можна погодитися і з доводами про незастосування до спірних правовідносин норм матеріального права, які регулюють підстави нарахування і стягнення середнього заробітку за час затримки виплати розрахунку при звільненні. Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз. десятий п. 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп\2003). Тому доводи особи, що подала апеляційну скаргу, на необхідність та вимушеність захисту її прав, порушуючи тим самим права позивача, є неприйнятними для апеляційного суду. Спонуканнями для часткового скасування оскаржуваного рішення відповідно до пункту 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є порушення судом першої інстанції норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення питання. Керуючись ст. ст. 368, 376, 381-384, 388-391 ЦПК України, апеляційний суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу Комунального підприємства "Управління майновим комплексом" Рівненської районної ради Рівненської області задовольнити частково. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 23 жовтня 2019 року в частині допуску до негайного виконання щодо стягнення середнього заробітку у сумі 12 253 гривні скасувати. В решті рішення суду першої інстанції залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Головуючий : С.В. Хилевич Судді: Н.В.Бондаренко Н.М. Ковальчук