Постанова КЦС ВС № 534/1809/16-ц

Постанова Іменем України 09 квітня 2020 року м. Київ справа № 534/1809/16-ц провадження № 61-11422св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Калараша А. А. (суддя-доповідач), Сімоненко В. М., Штелик С. П., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит», Державна іпотечна установа, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за касаційною скаргоюОСОБА_1 на постанову Полтавського апеляційного суду від 07 травня 2019 року у складі колегії суддів: Пилипчук Л. І., Дряниця Ю. В., Чумак О. В., ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до ПАТ Банк «Фінанси та Кредит», Державної іпотечної установи про визнання зобов`язання припиненим. Позовна заява мотивована тим, що 27 липня 2005 року він з ТОВ «Банк «Фінанси та Кредит» уклав кредитний договір №118/PVN-07-05, згідно якого Банк надав кошти у розмірі 16 000,00 доларів США, зі сплатою 11 % річних, строком дії до 27 липня 2020 року. Того ж дня, з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між ним та Банком було укладено іпотечний договір № 118/ZVN-05, предметом якого стала квартира АДРЕСА_1 . Повідомленням про відступлення прав вимоги від 15 жовтня 2015 року йому стало відомо про відступлення права вимоги за укладеними з ним вищевказаними договорами Державній іпотечній установі та, що з 17 вересня 2015 року всі зобов`язання позичальника підлягають виконанню новому кредиторові. Вказував також про те, що листом від 11 липня 2016 року Банк йому повідомив про те, що до формування ліквідаційної маси та передачі усіх прав Державній іпотечній установі, сплата заборгованості може відбуватися, як через установи Банку, так і за реквізитами, вказаними у повідомленні Державної іпотечної установи. Вказував про те, що він належним чином виконав свої зобов`язання за кредитним договором достроково погасивши розмір всієї заборгованості на розрахункові рахунки Банку та отримав від них довідку про відсутність у нього непогашеної заборгованості. У зв`язку з викладеним позивач просив визнати припиненою іпотеку та обтяження за іпотечним договором, укладеним 27 липня 2005 року між ОСОБА_1 Та ТОВ Банк «Фінанси та Кредит». Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Заочним рішенням Комсомольського міськрайонного суду Полтавської області від 05 грудня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено повністю. Визнано припиненою іпотеку та обтяження за іпотечним договором № 118/ZVN-05, укладеним 27 липня 2005 року між ТОВ Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_1 , посвідченим приватним нотаріусом Комсомольського міського округу Куцом С. М. 27 липня 2005 року за № 4394. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем доведено факт дострокового виконання взятих на себе зобов`язань за кредитним договором, а належним доказом цього факту є довідка банку про відсутність заборгованості, який мав право отримувати оплату платежів по кредитним договорам, інформація Державної іпотечної установи про заборгованість позичальника виникла внаслідок неузгодженості дій між банком та установою щодо передачі реєстру платежів. Ухвалою Комсомольського міського суду Полтавської області від 20 березня 2017 року заяву Державної іпотечної установи про перегляд заочного рішення Комсомольського міськрайонного суду Полтавської області від 05 грудня 2016 року залишено без задоволення. Ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 24 травня 2017 року було залишено без змін заочне рішення Комсомольського міськрайонного суду Полтавської області від 05 грудня 2016 року. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки ним доведено факт дострокового виконання взятих на себе зобов`язань за кредитним договором, а інформація Державної іпотечної установи про наявність заборгованість позичальника виникла внаслідок неузгодженості дій між Банком та установою щодо передачі реєстру платежів та вказані непорозуміння не повинні впливати на права позичальника, який належним чином та достроково виконав свої зобов`язання за кредитним договором. Доводи державної іпотечної установи стосовно того, що позивач не мав права після укладання договору відступлення права вимоги здійснювати оплату кредиту на рахунки Банку, щодо якого не існувало жодної заборони отримувати такі платежі та зараховувати їх на відповідні рахунки є необґрунтованими, оскільки наявність в Банку таких повноважень знайшло своє підтвердження і в ухвалі Господарського суду міста Києва про затвердження мирової угоди, яка передбачала право колишнього кредитора на продовження отримання платежів від клієнтів по кредитним договорам до моменту затвердження виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб результатів інвентаризації майна банку та формування ліквідаційної маси банку. Постановою Верховного Суду від 10 квітня 2019 року касаційну скаргу Державної іпотечної установи задоволено частково, ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 24 травня 2017 року скасовано, справу № 534/1809/16-ц передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не перевірив чи отримано ОСОБА_1 лист від 15 жовтня 2015 року № 7428/11/2. Окрім того також вказано, що суд апеляційної інстанції залишаючи без змін заочне рішення суду першої інстанції, не дослідив пункт 3.4.2. договору відступлення права вимоги від 11 лютого 2015 року № 17/4-В, укладеного між Банком та Державною іпотечною установою, у контексті положень статті 527 ЦК України та не вирішив чи може Банк розумітися уповноваженою особою Державної іпотечної установи у контексті статті 527 ЦК України. Останньою постановою Полтавського апеляційного суду від 07 травня 2019 рокуапеляційну скаргу Державної іпотечної установи задоволено, заочне рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 05 грудня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», Державної іпотечної установи про визнання зобов`язання припиненим відмовлено. Вирішено питання щодо судових витрат у справі. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» не є уповноваженою особою Державної іпотечної установи, в контексті вимог статті 527 ЦК України, а мирова угода укладена між Банком та Державною іпотечною установою, яка затверджена ухвалою господарського суду міста Києва від 20 січня 2016 року, на яку посилався суд першої інстанції, стосується тільки останніх та підписана Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Зазначеною угодою не встановлюються та не змінюються права чи обов`язки відповідачів у цій справі. Посилання позивача на лист ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» від 11 липня 2016 року № 22.5/1913 та врегулювання мировою угодою порядку взаємозвірок платежів, не спростовують висновків суду про відсутність домовленостей між установами щодо визначення уповноваженої особи для прийняття виконання зобов`язання. Крім того, суд апеляційної інстанції вказав, що позивач листом Державної іпотечної установи від 15 жовтня 2015 року № 7428/11/2 було повідомлено про те, що установа є новим кредитором у зв`язку із відступленням прав вимоги Банком за його договірними зобов`язаннями та роз`яснено про необхідність утриматися від оплати будь-яких коштів в погашення боргу за основним зобов`язанням на рахунки АТ «Банк «Фінанси та Кредит». Також у вказаному листі було висловлено прохання звертатися до Державної іпотечної установи для узгодження подальших заходів щодо заборгованості за основним зобов`язанням, цей лист з додатками, у тому числі й примірник договору відступлення з реквізитами банківської установи, особисто було отримано позивачем 23 жовтня 2015 року. Тому неналежне виконання позичальником основного зобов`язання унеможливлює застосування таких юридичних наслідків, як припинення іпотеки та обтяження за іпотечним договором. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У липні 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на постанову Полтавського апеляційного суду від 07 травня 2019 року. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі помилково скасоване заочне рішення суду першої інстанції. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції є незаконною та необґрунтованою, оскільки вона прийнята внаслідок неправильного застосування норм матеріального права та неналежного встановлення всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення спірних правовідносин. Звертає увагу суду на те, що Державна іпотечна установа належним чином не повідомила його про відступлення права вимоги саме за його кредитними зобов`язаннями, оскільки до листа, який вона направила на його адресу вона не додала додатку до договору відступлення, з якого б він мав можливість встановити відступлення права вимоги саме за його договорами. Наголошує на тому, що через відсутність додатку до договору відступлення права вимоги де був би зазначений саме його кредитний договір він мав гарантоване право не виконувати жодних обов`язків на користь нового кредитора. Вказує, що належних доказів переходу права вимоги до нього в матеріалах справи немає, однак і первісний і новий кредитори стверджують, що він повинен сплатити кредитну заборгованість кожному з них, однак вказане призводить до подвійної відповідальності. Наголошує на тому, що через небажання первісного кредитора перерахувати отримані ним кошти новому кредитору йому незаконно відмовили у знятті обтяження на предмет іпотеки. На його думку, невизначеність правовідносин між двома кредиторами (первісним та новим) не може порушувати його права та створювати для нього умови подвійної відповідальності. Вказує на те, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував положення статті 527 ЦК України, оскільки згідно договору відступлення права вимоги, укладеного між Банком та установою, первісний кредитор мав можливість отримати кошти від боржника, однак мав і обов`язок щодо перерахування вказаних коштів на рахунок нового кредитора протягом трьох робочих днів з дня їх отримання. Також вважає неправильним висновок суду апеляційної інстанції стосовно того, що він був зобов`язаний повернути решту кредитних коштів саме на рахунок Державної іпотечної установи, оскільки він не є стороною договору відступлення права вимоги. Вказує про те, що апеляційний суд в оскаржуваній постанові взагалі не надав належної правової оцінки умовам мирової угоди, укладеної між Банком та установою, предметом якої є саме врегулювання відносин між сторонами за договором відступлення права вимоги, якою вони передбачили можливість отримання первісним кредитором коштів на погашення кредитної заборгованості та водночас встановили обов`язок обох сторін проводити взаємні звірки розрахунків таких платежів та обов`язок Банку перераховувати отримані від позичальника кошти на користь установи. Наголошує на тому, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції призведе до подвійної сплати ним кредитної заборгованості за одним і тим же кредитним зобов`язанням та порушує вимоги статті 61 Конституції України. Доводи інших учасників справи У відзиві Державної іпотечної установи на касаційну скаргу ОСОБА_1 вказано, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою, а доводи касаційної скарги такими, що не відповідають дійсності та вимогам законодавства, тому її необхідно визнати такою, що не підлягає задоволенню. Вказує на те, що факт відступлення права вимоги до позивача, ні ним, ні Банком під час розгляду цієї справи судом першої інстанції не оспорювався, тому посилання на ці аргументи в касаційній скарзі не можуть братися судом касаційної інстанції до уваги. Зазначають про те, що вони повідомили позивача про відступлення Банком права вимоги до нього, а направлення додатку до укладеного договору не є обов`язком нового кредитора. Звертають увагу на те, що суд апеляційної інстанції правильно застосував положення статті 527 ЦК України та дійшов висновку що Банк не є їх уповноваженою особою в розумінні цієї статті, оскільки не мав відповідних повноважень від нового кредитора на отримання від боржника грошових коштів. Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 25 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі і витребувано цивільну справу з Комсомольського міського суду Полтавської області. У серпні 2019 року справу № 534/1809/16-ц передано до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що 27 липня 2005 року між ТОВ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 118/PVN-07-05, згідно якого позичальник отримав кредит у розмірі 16 000,00 доларів США, під 11 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом, з кінцевим терміном його повернення 27 липня 2020 року (а. с. 11-15). 27 липня 2005 року для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між сторонами було укладено договір іпотеки, згідно якого ОСОБА_1 передав в іпотеку ТОВ «Банк «Фінанси та Кредит» належне йому на праві приватної власності нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 16-19). 11 лютого 2015 року між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та Державною іпотечною установою було укладено договір відступлення права вимоги №17/4-В, згідно якого Банк відступив, а Державна іпотечна установа набула всі права вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення по ним, вказаними у додатках до цього договору, в тому числі і за кредитним договором № 118/PVN-07-05 (а. с. 24-26). Суд апеляційної інстанції встановив, що 15 жовтня 2015 року Державна іпотечна установа листом №7428/11/2 повідомила ОСОБА_1 про укладення між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та Державною іпотечною установою договору про відступлення прав вимоги. У листі було зазначено, що з 17 вересня 2015 року установа є новим кредитором та іпотекодержателем за іпотечним кредитом ОСОБА_1 (а. с. 40-41, 53-55). Суди встановили, що станом на 28 жовтня 2015 року заборгованість за кредитним договором №118/PVN-07-05 становила 8 020,32 доларів США та 153,52 грн та складалась з поточної заборгованості по кредиту - 7954,43 долари США, поточної заборгованості по нарахованим відсоткам - 65,89 долари США та поточної заборгованості по щомісячній комісії - 153,52 грн (а. с. 62). На підставі ксерокопії квитанцій, оригінали яких були оглянуті судами, встановлено, що ОСОБА_1 06 січня 2016 року в погашення кредиту сплатив на рахунки Банку 7 800,00 доларів США, що в гривневому еквіваленті становило 185 512,79 грн, 421,68 грн та 307,04 грн (а. с. 63-64). Згідно довідки ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» від 25 квітня 2016 року, станом на вказану дату відсутня заборгованість за кредитним договором, укладеним між ОСОБА_1 та банком. Кредит погашено повністю 06 січня 2016 року (а. с. 21). Згідно листа Державної іпотечної установи від 01 листопада 2016 року № 5391/11/3, судом апеляційної інстанції було встановлено, що на поточний рахунок установи за період з 18 вересня 2015 року до 31 жовтня 2016 року від позичальника ОСОБА_1 за кредитним договором від 27 липня 2005 року № 118/PVN-07-05 та ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» грошові кошти (сума заборгованості 8 065,07 доларів США, у гривневому еквіваленті - 176 000,79 грн, без врахування відсотків) - не надходили (а. с. 39).

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-ІХ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Тому в тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Перевіривши доводи касаційної скарги та дослідивши матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статей 1054, 1055 ЦК України за кредитним договором, який укладається у письмовій формі, банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку(стаття 509 ЦК України). Статтею 525 ЦК України встановлено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави «Позика», якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (стаття 1049 ЦК України). Згідно статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Відповідно до статті 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту. Кожна із сторін у зобов`язанні має право вимагати доказів того, що обов`язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред`явлення такої вимоги. Припинення зобов`язання регулюється главою 50 розділу І книги п`ятої «Зобов`язальне право» ЦК України. Згідно зі статтею 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Стаття 599 ЦК України визначає, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Системний аналіз статей 599, 1049, 1054 ЦК України свідчить, що належним виконанням кредитного договору є зарахування на узгоджений сторонами рахунок кредитора суми кредиту, передбачених договором процентів та можливих штрафних санкцій, у разі їх нарахування. Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду (частина перша статті 3 Закону України «Про іпотеку»). Згідно із частиною п`ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і, за загальним правилом, є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її; з інших підстав, передбачених цим Законом Позивач звертаючись до суду з позовом просив визнати припиненим договір іпотеки, оскільки ним належним чином було виконано умови кредитного договору, а Банком видано довідку про те, що станом на 06 січня 2016 року у нього відсутня заборгованість за кредитним договором Суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову виходив з того, що позивач не надав належних доказів на підтвердження того, що ним належним чином були виконані його кредитні зобов`язання, оскільки він будучи обізнаним про нового кредитора та нові рахунки для зарахування кредитної заборгованості достроково погасив кредитну заборгованість на рахунки первісного кредитора в порушення вимог статті 527 ЦК України. Зокрема судом апеляційної інстанції було враховано правовий висновок Верховного Суду викладений в постанові від 10 квітня 2019 року у цій справі щодо застосування положень статті 527 ЦК України про те, що кредитору дозволяється не приймати самостійно виконання зобов`язання у разі його переадресування, під яким розуміється уповноваження кредитором іншої особи на прийняття виконання від боржника, якщо така можливість передбачена договором, актом цивільного законодавства або ж випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту. Уповноважена кредитором особа приймає виконання (тобто вчиняє фактичні дії, зокрема щодо прийняття майна) без заміни кредитора, і всі правові наслідки настають для кредитора. Під уповноваженою особою слід розуміти будь-яку особу, яка має повноваження від кредитора на прийняття виконання обов`язку боржником або іншою особою. Такі повноваження можуть бути визначені, зокрема: у договорі між кредитором уповноваженою особою; у договорі між боржником та кредитором; кредитором у виданій ним довіреності. Судом апеляційної інстанції було встановлено, що згідно пункту 3.4.2 договору відступлення права вимоги від 11 лютого 2015 року, укладеного між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та Державною іпотечною установою, сторони домовилися, що у разі отримання грошових коштів від боржників в рахунок виконання зобов`язань за договорами, перелік яких зазначений у додатках до цього договору, після набрання чинності пунктом 1.2. цього договору, перерахувати такі грошові кошти на рахунок нового кредитора № 26506301869, відкритий у ПАТ «Державний ощадний банк України» протягом трьох робочих днів з дня отримання таких коштів. Отже згідно правового аналізу вказаної умови договору відступлення прав вимоги, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» не було уповноваженою особою Державної іпотечної установи, в контексті розуміння статті 527 ЦК України, а мирова угода укладена між Банком та установою, яка затверджена ухвалою господарського суду міста Києва від 20 січня 2016 року стосується тільки останніх та підписана Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Зазначеною угодою не встановлюються та не змінюються права чи обов`язки відповідачів у даній справі. Тому посилання позивача на лист ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» від 11 липня 2016 року № 22.5/1913 та врегулювання мировою угодою порядку взаємозвірок платежів, не спростовують висновків суду про відсутність домовленостей між первісним та новим кредиторами щодо визначення уповноваженої особи для прийняття виконання зобов`язання. Листом Державної іпотечної установи від 15 жовтня 2015 року № 7428/11/2 ОСОБА_1 було повідомлено, що установа є новим кредитором у зв`язку із відступленням прав вимоги банком за його договірними зобов`язаннями. Роз`яснено про необхідність позичальнику утриматися від оплати будь-яких коштів в погашення боргу за основним зобов`язанням на рахунки АТ «Банк «Фінанси та Кредит» та звернутися до Державної іпотечної установи для узгодження подальших заходів щодо заборгованості за основним зобов`язанням. Суд апеляційної інстанції також врахував той факт, що вищевказаний лист Державної іпотечної установи з додатками, у тому числі примірник договору відступлення з реквізитами банківської установи, особисто був отриманий позивачем 23 жовтня 2015 року, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення та свідчить про належну обізнаність позичальника про зміну кредитора та його реквізити (а. с. 55). За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку щодо неналежного виконання позичальником основного зобов`язання за кредитним договором, що унеможливлює застосування таких юридичних наслідків, до похідного зобов`язання, як припинення іпотеки та обтяження за іпотечним договором. Зокрема судом апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваного судового рішення були враховані правові висновки Верховного Суду викладені в постанові від 23 січня 2019 року у справі № 757/46709/16-ц (провадження № 61-8253св18), підстав відступати від яких колегія суддів не вбачає. Таким чином, суд апеляційної інстанції, оцінивши встановлені у справі обставини та враховуючи правові висновки Верховного Суду викладені в постанові від 10 квітня 2019 року у цій справі, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову, оскільки основне зобов`язання за кредитним договором не було виконано належним чином. Доводи касаційної скарги стосовно того, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин положення статті 527 ЦК України є необґрунтованими та зводяться до власного тлумачення заявником вказаної норми законодавства. Також не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги стосовно того, що заявник не був належним чином обізнаний про відступлення права вимоги саме за його кредитними зобов`язаннями до нового кредитора, оскільки вони спростовуються встановленими судом апеляційної інстанції обставинами справи та тим фактом, що він звертаючись до суду з цим позовом зазначив Державну іпотечну установу, як відповідача. Також не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній ним постанові не надав жодної правової оцінки умовам мирової угоди, укладеної між Банком та Державної іпотечною установою, оскільки умови мирової угоди були предметом дослідження і правової оцінки суду апеляційної інстанції, про що ним було зазначено в мотивувальній частині оскаржуваної постанови. Інші доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність судових рішень не впливають, а направлені на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції. Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності постанови суду апеляційної інстанції виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування апеляційним судом норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідностіпереоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК Українисуд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Враховуючи наведене, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ : Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Полтавського апеляційного суду від 07 травня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: А. А. Калараш В. М. Сімоненко С. П. Штелик