Постанова 4811 № 461/5340/18

Справа № 461/5340/18 Головуючий у 1 інстанції: Радченко В.Є. Провадження № 22-ц/811/2546/19 Доповідач в 2-й інстанції: Шеремета Н. О. Провадження № 22-ц/811/2464/19 Категорія:3 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 березня 2020 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого: Шеремети Н.О. суддів: Крайник Н.П., Цяцяка Р.П. секретаря: Цапа П.М. з участю: представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 20 липня 2018 року та на рішення Галицького районного суду м. Львова від 06 травня 2019 року,- ВСТАНОВИВ: в липні 2018 року Львівська міська рада звернулася з позовом до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради та державний реєстратор ОКП ЛОР БТІ та ЕО» Марек Тетяна Тадеушівна про витребування майна з чужого незаконного володіння та скасування державної реєстрації права власності. Позовні вимоги обґрунтовує тим, що будинок за адресою АДРЕСА_1 перебуває у комунальній власності на підставі рішення Галицького /Ленінського/ райвиконкому м. Львова №222 від 14.04.1987 року. Львівською міською радою, в межах виконання своїх повноважень встанолвено, що частина нежитлових приміщень за адресою АДРЕСА_1 , які були предметом договору оренди №6231 від 07.07.1997 року, укладеного із ОСОБА_3 , перебувають у приватній власності ОСОБА_1 . До складу нежитлових приміщень, які були предметом договору оренди № 6231 від 07.07.1997 року, укладеного із ОСОБА_3 , відносилися приміщення під індексами «11-1», «11-2», «11-3» загальною площею 48,2 кв.м., які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , та нежитлове приміщення під індексом «7» площею 12,2 кв.м., розташоване за адресою: АДРЕСА_2 . Львівською міською радою спірні приміщення в даному будинку не відчужувались, а технічний паспорт, на підставі якого проведена реєстрація права приватної власності, не є правовстановлюючим документом, відтак мало місце неправомірне вибуття із комунальної власності приміщень під індексами «11-1» - «11-3» площею 48,1 кв.м. Зазначає, що майно, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , перебувало станом на 12.12.2016 року у власності територіальної громади м. Львова, а відтак, вчинення будь яких дій щодо вказаного майна без згоди власника є підставою для його витребування у відповідності до ст. 388 ЦПК України. Ухвалою Галицького районного суду м.Львова від 20 липня 2018 року заяву представника позивача ОСОБА_4 про забезпечення позову - задоволено. З метою забезпечення позову накладено арешт на об`єкт нерухомого майна - нежитлове приміщення загальною площею 48,1 кв. м. за адресою за адресою АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна:1119323146101, номер запису про право власності: 18057241, а також заборонено відповідачу та будь-яким іншим особам вчиняти будь-які дії щодо відчуження, здійснення інших юридичних правочинів щодо об`єкта нерухомості - нежитлового приміщення загальною площею 48,1 кв. м. за адресою за адресою АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна:1119323146101, а також будь-якого пов`язаного з ним майна та внесення будь-яких дій в структурні елементи об`єкта нерухомості чи території, на якій він знаходиться. Рішенням Галицького районного суду м.Львова від 06 травня 2019 року позов Львівської міської ради - задоволено. Витребувано нежитлове приміщення, загальною площею 48,1 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1119323146101, з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 . Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на нежитлове приміщення, загальною площею 48,1 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1119323146101 (номер запису про право власності 18057241) Рішення та ухвалу суду про забезпечення позову оскаржила представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , вважає, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, без з`ясування обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Посилається на те, що при розгляді справи судом не встановлено обставин користування приміщенням на АДРЕСА_1 , зокрема, судом не було досліджено договір оренди №6231 від 07.07.1997 року, укладений між Львівською міською радою та ОСОБА_3 щодо строку його дії, умов, суми орендної плати, тощо. Зазначає, що судом не було витребувано акт від 12.10.2016 року, затверджений директором ЛКП «Старий Львів», з якого вбачається, що нежитловими приміщеннями під літ.11-1 пл.9,4 кв.м., літ. 11-2, площею 28,0 кв.м., літ.11-3, площею 10,7 кв.м. довготривалий час користується та займає ОСОБА_1 . Крім того, поза увагою суду залишився не дослідженим і договір №19-12/16 від 19.12.2016 року «Про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій», укладений між ЛКП «Старий Львів» та ОСОБА_1 , відповідно до якого відповідач щомісячно сплачує за надані послуги у встановленому законом, кошти зараховуються до місцевого бюджету. Вважає, що судом безпідставно не взято до уваги те, що за період часу користування ОСОБА_1 спірним приміщенням позивач не заявляв жодних претензій щодо неправомірності користування приміщенням чи щодо права власності. Апелянт зазначає, що ухвала суду про забезпечення позову, порушує його законні права на користування належним йому майном, оскільки така постановлена з порушенням норма матеріального та процесуального права. Апелянт просить врахувати, що повістки, ухвали чи рішення суду на його адресу не надходили. З вищенаведених підстав просить ухвалу суду скасувати та прийняти нову ухвалу, якою в задоволенні заяви про забезпечення позову відмовити, а також скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. Також просить визнати право власності на нежитлове приміщення загальною площею 48,1 кв. м. за адресою за адресою АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна:1119323146101 за ОСОБА_1 . Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 на підтримання доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції та ухвали суду про забезпечення позову в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга і на оскаржуване рішення суду, і на оскаржувану ухвалу суду не підлягає до задоволення з огляду на таке. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч.1 ст. 13 ЦПК України). Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з положеннями ч. ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч.6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.(ч.1 ст. 89 ЦПК України). Задовольняючи позов Львівської міської ради, суд першої інстанції виходив з того, що власником спірних нежитлових приміщень є Львівська міська рада, ці нежитлові приміщення у власність чи у користування ОСОБА_1 власником не передавались, а відтак право власності на ці приміщення набуте ОСОБА_1 незаконно, що є підставою витребування їх власником з чужого незаконного володіння. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду з огляду на таке. Відповідно до ч.1 ст.143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності. Згідно із ч.1 ст.181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Відповідно до ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Згідно зі ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом, а також справедливість, добросовісність та розумність. Відповідно до ч. 2 ст. 327 ЦК України управління майном, що є в комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування. Львівська міська рада, у відповідності до ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», є органом місцевого самоврядування, що представляє територіальну громаду міста Львова та здійснює від її імені та в її інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування визначені Конституцією України та іншими законами України. Згідно ст. 80 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальні громади, які реалізують право власності через органи місцевого самоврядування, є суб`єктами права комунальної власності. Відповідно до ст.60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, а також кошти, отримані від їх відчуження. Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності. Доцільність, порядок та умови відчуження об`єктів права комунальної власності визначаються відповідною радою. Майнові операції, які здійснюються органами місцевого самоврядування з об`єктами права комунальної власності, не повинні ослаблювати економічних основ місцевого самоврядування, зменшувати обсяг та погіршувати умови надання послуг населенню. Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом. Стаття 328 ЦК України передбачає, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно з ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідно до ст.387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Частина 3 ст. 388 ЦК України передбачає, якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Судом першої інстанції встановлено, що станом на момент прийняття постанови КМУ від 05.11.1991 року № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю», будинок за адресою: АДРЕСА_1 належав Львівській міській раді на праві комунальної власності на підставі рішення Галицького /Ленінського/ райвиконкому м. Львова №222 від 14.04.1987 року. Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №126747003 від 07.06.2018 року, будинок за адресою: АДРЕСА_1 , перебуває у комунальній власності на підставі рішення Галицького /Ленінського/ райвиконкому м. Львова №222 від 14.04.1987 року. Перебування вказаного будинку у власності Львівської міської ради також підтверджує копія договору на оренду нежитлових приміщень №6231 від 07.07.1997 року, укладеного між Львівською міською радою народних депутатів та ОСОБА_3 , предметом даного договору були нежитлові приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , до складу яких відносилися приміщення під індексами «11-1», «11-2», «11-3», загальною площею 48,2 кв.м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , та нежитлове приміщення під індексом «7», площею 12,2 кв.м, розташоване за адресою: АДРЕСА_2 . Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції вірно зазначив, що наказом №3133-Ж-Г від 28.12.2012 року «Про оформлення права власності на квартири АДРЕСА_4 », було погоджено оформити ОСОБА_1 право приватної власності на квартири в будинку АДРЕСА_1, площею 47,1 кв.м, комору в підвалі під літерою V, площею 20,0 кв.м та квартиру № АДРЕСА_5 площею 45,0 кв.м, комору в підвалі під літерою V, площею 25,4 кв.м. Тобто, наказом №3133-Ж-Г від 28.12.2012 року «Про оформлення права власності на квартири АДРЕСА_4 » погоджено оформлення права власності лише на квартири на АДРЕСА_4 , разом з належними до них коморами в підвалі площею 20.0 кв.м та 25.5 кв.м, і цим наказом до жодної із цих квартир не віднесено нежитлові приміщення «11-1», «11-2», «11-3», такі у власність ОСОБА_1 не передавилася і право власності на них згідно з цим наказом не оформлялося. Разом з тим, як вбачається з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №126747003 від 07.06.2018 року, нежитлові приміщення площею 48,1 кв.м під інд. 11-1, 11-2 та 11-3 у будинку за адресою: АДРЕСА_1 з 12.12.2016 року зареєстровані на праві приватної власності за ОСОБА_1 на підставі висновку ФОП ОСОБА_5 про поділ нежитлових приміщень під літ.11-1, 11-2 та 11-3 від квартири АДРЕСА_5 «А» та належної до неї комори в підвалі під літ. V в окремі по АДРЕСА_1 , відповідно до АДРЕСА_5 » та належна до неї комірка під літ. V, а також нежитлові приміщення 1-го поверху під індексами «11-1», «11-2», «11-3» за адресою: АДРЕСА_1 належать гр. ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності, серія та номер: НОМЕР_2 , видане 28.12.2012 року, видавник: Управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради. З вищевикладеного вбачається, що у приватну власність ОСОБА_1 було передано дві вищевказані квартири, а право приватної власності зареєстровано за ОСОБА_1 і на нежитлові приміщення першого поверху під літ. 11-1 (площею 9,4 кв.м); літ.11-2 (площею 28,0 кв.м), літ.11-3 (площею 10,7 кв.м), площею 48,1 кв.м, які у власність ОСОБА_1 не передавалися. Колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, який вірно зазначив, що висновок про можливість виділити нежитлові приміщення «11-1», «11-2», «11-3», площею 48,1 кв.м від кв. №4 «А», площею 45,0, житловою площею 30,1 кв.м та належної до неї комори в підвалі під літ. V, площею 25,4 кв.м в окремі по АДРЕСА_1 , та технічний паспорт, не підтверджують виникнення у ОСОБА_1 права власності на ці нежитлові приміщення. Встановивши, що нежитлові приміщення «11-1», «11-2», «11-3», площею 48,1 кв.м у житловому будинку АДРЕСА_1 станом на 12.12.2016 року перебували у власності територіальної громади м. Львова, суд першої інстанції вірно зазначив, що вчинення будь - яких дій щодо вказаного майна без згоди власника, є підставою для його витребування. З огляду на те, що нежитлові приміщення, загальною площею 48,1 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 , вибули з володіння Львівської міської ради поза її волею, права власника таких приміщень - територіальної громади міста Львова в особі Львівської міської ради можуть бути захищені шляхом їх витребування з чужого незаконного володіння. А відтак, встановивши незаконність користування ОСОБА_1 спірними приміщеннями, які у йому у власність Львівською міською радою не передавалися, суд дійшов до обгрунтованого висновку про витребування цих приміщень у ОСОБА_1 . Задовольняючи позовну вимогу про скасування реєстрації права власності на спірні нежитлові приміщення за ОСОБА_1 , суд першої інстанції вірно врахував положення Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою КМ України від 25.12.2015 року № 1127 «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», яким визначено що державна реєстрація прав проводиться на підставі документів, необхідних для відповідної реєстрації, передбачених ст. 28 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та цим Порядком. Обгрунтованим є висновок суду про те, що реєстрація за ОСОБА_1 права власності на вищезазначені спірні приміщення, є незаконною та підлягає скасуванню, оскільки станом на момент прийняття державним реєстратором ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» Марек Т.Т. рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, ОСОБА_1 на надав реєстратору необхідних документів, які б надавали йому право реєструвати за ОСОБА_1 право власності на спірні нежитлові приміщення загальною площею 48,1, а саме, нежитлові приміщення, позначені «11-1», «11-2», «11-3», що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Доводи апеляційної скарги на оскаржуване рішення суду не спростовують правильних висновків суд першої інстанції, які достатньо мотивовані. Перевіривши законність та обгрунтованість оскаржуваної ухвали Галицького районного суду м. Львова від 20.07.2018 року про забезпечення позову, колегія суддів приходить до висновку про відмову в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 на зазначену ухвалу з огляду на таке. Стаття 149 чинного ЦПК України передбачає, що суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь - якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Пункти 1, 2, 3 ч. 1 ст. 150 ЦПК України передбачають, що позов забезпечується накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; забороною вчиняти певні дії; забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору. Пункт 10 ч. 1 ст. 150 ЦПК України передбачає, що позов забезпечується іншими заходами, необхідними для забезпечення ефективного захисту або поновлення порушених, оспорюваних прав та інтересів, якщо такий захист або поновлення не забезпечується заходами, зазначеними у пунктах 1-9 цієї частини. Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову. (ч.3 ст. 150 ЦПК України). Заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів до забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 20 липня 2018 року заяву представника позивача ОСОБА_4 про забезпечення позову - задоволено. З метою забезпечення позову накладено арешт на об`єкт нерухомого майна - нежитлове приміщення загальною площею 48,1 кв. м. за адресою за адресою АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна:1119323146101, номер запису про право власності: 18057241, а також заборонено відповідачу та будь-яким іншим особам вчиняти будь-які дії щодо відчуження, здійснення інших юридичних правочинів щодо об`єкта нерухомості - нежитлового приміщення загальною площею 48,1 кв. м. за адресою за адресою АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна:1119323146101, а також будь-якого пов`язаного з ним майна та внесення будь-яких дій в структурні елементи об`єкта нерухомості чи території, на якій він знаходиться. З позовної заяви вбачається, що Львівська міська рада звернулася з позовом ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння та скасування державної реєстрації права власності на нежитлове приміщення загальною площею 48,1 кв. м. за адресою за адресою АДРЕСА_1 . Звертаючись із заявою про забезпечення позову, представник позивача зазначив, що відчуження відповідачем спірних нежитлових приміщень може значно ускладнити виконання рішення суду, прийнятого за результатами розгляду даної цивільної справи, а несвоєчасне забезпечення позову дасть відповідачу можливість безперешкодно відчужити спірні нежитлові приміщення, а відтак невжиття такого заходу забезпечення позову, як накладення арешту на нерухоме майно, може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, поновлення порушених прав позивача. Колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, який постановляючи оскаржувану ухвалу та задовольняючи заяву позивача про забезпечення позову, виходив з того, що позивачем заявлено вимоги майнового характеру, а саме, витребування нежитлових приміщень, відчуження яких в подальшому може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. Доводи апеляційної скарги про те, що внаслідок відсутності у відповідача можливості подання доказів та заперечень, одностороннього неправильного дослідження і оцінки судом доказів, постановлена судом оскаржувана ухвала ґрунтується лише на припущеннях, не спростовують правильних висновків суду першої інстанції про необхідність забезпечення позову. Європейський суд з прав людини вказує на те, що «пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23). Відповідно до п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Стаття 375 ЦПК України передбачає, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки оскаржуване рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, апеляційна скарга на рішення Галицького районного суду від м. Львова від 06 травня 2019 року та ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 20 липня 2018 року не підлягають до задоволення. Керуючись ст. 367, ст. 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст. 376, ст. 381- 384 ЦПК України, суд,-

ПОСТАНОВИВ: апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - залишити без задоволення. Рішення Галицького районного суду від м. Львова від 06 травня 2019 року та ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 20 липня 2018 року - залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повний текст постанови складено 23.03.2020 року. Головуючий: Шеремета Н. О. Судді: Крайник Н. П. Цяцяк Р. П.