Постанова 4821 № 707/2456/19

ЧЕРКАСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Номер провадження 22-ц/821/207/20Головуючий по 1 інстанції Справа №707/2456/19 Категорія: 312000000 Суходольський О. М. Доповідач в апеляційній інстанції Храпко В. Д. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 березня 2020 року м. Черкаси Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів : Храпка В.Д., Бондаренка С.І., Новікова О.М. за участю секретаря Чуйко А.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Черкаси апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 на рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 20 листопада 2019 року, ухваленого під головуванням судді Суходольського О.М., по справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про захист прав споживачів та визнання кредитного договору недійсним, - в с т а н о в и в : У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк ( АТ КБ) «ПриватБанк» про захист прав споживачів та визнання кредитного договору недійсним. В обгрунтування своїх позовних вимог вказував, що АТ КБ «ПриватБанк» звернулось до суду із позовом до нього про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що між ним та банком було укладено кредитний договір № б/н від 19 березня 2012 року, відповідно умов якого банком було надано йому кредит 25 000 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на картковий рахунок. Ухвалою Черкаського районного суду Черкаської області від 24 липня 2019 року позов АТ КБ «ПриватБанк» залишено без розгляду. Позивач зазначає, що про кредитний договір йому стало відомо при розгляді вище вказаної справи у суді, при цьому зазначає, що договір не укладав, а наявність вказаного кредитного договору грубо порушує його права як споживача фінансових послуг. Також вважає кредитний договір № б/н від 19 березня 2012 року таким, що є недійсним, оскільки укладений з порушенням законодавства України та посилався на порушення статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів». З таких підстав просив суд визнати недійсним кредитний договір № б/н від 19 березня 2012 року, укладений між АТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_1 . Рішенням Черкаського районного суду Черкаської області від 20 листопада 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до АТ КБ «Приватбанк» про захист прав споживачів та визнання кредитного договору недійсним відмовлено. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 ОСОБА_2 просить рішення суду першої інстанції скасувати як незаконне, безпідставне, необгрунтовне, ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, а по справі постановити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. В обгрунтування апеляційної скарги вказував на те, що суд першої інстанції при постановленні рішення суду не було застосовано практику Верховного Суду по тотожних правовідносинах. Також суд безпідставно дійшов висновку щодо наявності кредитного договору як такого. Крім того, судом не було проаналізовано належним чином надані позивачем докази, які підтверджують відсутність існування кредитного договору. А факт отримання картки не є підтвердженням укладення кредитного договору і не може бути підставою для визнання такого договору дійсним. У відзиві на апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін, вважаючи рішення суду першої інстанції законним та прийнятим з додержанням норм матеріального і процесуального права. Згідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до висновку про залишення без задоволення апеляційної скарги по наступних підставах. Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України апеляційний суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судом встановлено, що 19 березня 2012 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_1 уло укладено кредитний договір № б/н шляхом підписання ОСОБА_3 .В ОСОБА_4 анкети-заяви на отримання кредиту у розмірі 25 000 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на картковий рахунок. У заяві зазначено, що ОСОБА_1 згідний з тим, що ця заява разом із Пам`яткою клієнта, Умовами та правилами надання банківських послуг і Тарифами становить між ним та банком договір про надання банківських послуг. Максимальний ліміт, який наданий ОСОБА_1 , становить 25 000 грн. Вказаний факт сторонами не оспорюється. Також встановлено , що АТ КБ «ПриватБанк» звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Рішенням Черкаського районного суду Черкаської області від 20 листопада 2019 року у задоволенні позову відмовлено з підстав пропуску строку позовної давності для звернення до суду. Постановою Черкаського апеляційного суду від 16 січня 2020 року рішення Черкаського районного суду від 20 листопада 2019 року змінено в частині мотивів відмови у позові з підстав, викладених у мотивувальній частині постанови. Відмовляючи в задоволенні позову апеляційний суд виходив із того, що позичальником було виконано умови кредитного договору, а саме починаючи з 25 січня 2013 року по 31 липня 2019 року було сплачено на користь банку грошові кошти в розмірі 27 576 грн. 16 коп. сума погашення за наданим кредитом, тому відсутні підстави для задоволення позову, а саме стягнення коштів за кредитним договором. Отже, судом встановлено, що позивач під час укладення кредитного договору був ознайомлений зі всіма його умовами, оскільки висловив своє волевиявлення на його укладення кредитного договору шляхом підписання анкети-заяви про приєднання до Умов та Прави надання банківських послуг у ПриватБанк, про що сам підтвердив в позовній заяві та в апеляційній скарзі. Крім того, виконував в добровільному порядку умови договору, сплачуючи кошти по кредитному договору. Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Отже, в силу вимог ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини про те, що між сторонами було укладено кредитний договір шляхом приєднання доведенню не підлягає. Відповідно до частин першої - п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Згідно частин першої та другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - и третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. За змістом статті 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в даному випадку ПАТ КБ «ПриватБанк»). Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв`язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений. Матеріали справи не містять підтверджень, що саме ці Умовами і правила надання банківських послуг розумів відповідач та ознайомився і погодився з ними, підписуючи заяву позичальника, а також те, що вказані документи на момент отримання відповідачем кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема й щодо сплати процентів за користування кредитними коштами та щодо сплати неустойки (пені, штрафів), та, зокрема саме у зазначеному в цих документах, що додані банком до позовної заяви розмірах і порядках нарахування. Згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Надані позивачем Умовами і правила надання банківських послуг, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов`язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку - в заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останнім і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору. Суд зазначає, що визначальним у даній категорії справ є не безпосередньо вид чи характеристика умов, щодо яких сторони досягли згоди та уклали договір, а саме встановлення обставин про додержання письмової форми для цих умов, після чого їх можна буде розцінювати як невід`ємну складову змісту договору. Суд вважає, що Умовами і правила надання банківських послуг, які містяться в матеріалах даної справи не визнаються відповідачем та не містять її підпису, тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами шляхом підписання заяви позичальника. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17 (провадження № 14-131цс19). Разом з тим, слід відрізняти недійсність окремих пунктів договору та недійсність договору в цілому. Позов у даній справі обґрунтовано недійсністю в цілому кредитного договору. За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Судом встановлено, що між сторонами справи укладено кредитний договір, за яким позичальник отримав кредит та використовував кредитні кошти. Вимогами цивільного процесуального законодавства суд зобов`язаний установити: чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується. Залежно від установленого суд повинен вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Згідно вимог ЦПК України учасники справи мають передбачені процесуальним законом права і обов`язки. Обов`язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень. Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач - для відхилення його заперечень проти позову. У випадку невиконання учасником справи його обов`язку із доведення відповідних обставин необхідними доказами, такий учасник має усвідомлювати та несе ризик відповідних наслідків, зокрема, відмови у задоволенні позовних вимог, у зв`язку із їх недоведеністю. До такого висновку прийшов Верховний Суд в постанові від 27 лютого 2020 року у справі № 646/2575/17 (провадження № 61-10223св18). Інші посилання в апеляційній скарзі стосуються рішення про стягнення із ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором, що вже вирішено попереднім рішенням суду. Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обгрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обгрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»). За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову з підстав недоведеності. Доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстави для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Керуючись ст.ст. 374, 375, 381- 384 ЦПК України, апеляційний суд, - п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 на рішення Черкаського районного суду Черкаської області від 20 листопада 2019 року залишити без задоволення, а рішення суду без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України. Судді: