Постанова 4872 № 916/2464/19

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД _____________________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 березня 2020 року м. ОдесаСправа № 916/2464/19 Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Діброви Г.І. суддів: Разюк Г.П., Ярош А.І. секретар судового засідання: Клименко О.В. за участю представників учасників справи: від Одеської міської ради, м. Одеса Степанишина А.С. на підставі розпорядження від 04.10.2017 року № 1271К098857; від Товариства з обмеженою відповідальністю Обрій ХХІ, м. Одеса Парапан Є.В. на підставі угоди про надання правничої допомоги від 10.06.2019 року та за ордером від 10.06.2019 року серія ОД № 346584; від Красносільської сільської ради Лиманського району Одеської області, с. Красносілка Одеської області - не з`явився; від Товариства з додатковою відповідальністю Одеська швейна фабрика, м. Одеса - не з`явився; від Державного реєстратора Красносільської сільської ради Лиманського району Одеської області Попик Владислава Миколайовича, с. Красносілка Одеської області - не з`явився. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Одеської міської ради, м. Одеса на рішення Господарського суду Одеської області від 13.12.2019 року, м. Одеса, суддя Желєзна С.П., повний текст рішення складено 18.12.2019 року у справі № 916/2464/19 за позовом Одеської міської ради, м. Одеса до відповідачів Товариства з обмеженою відповідальністю Обрій ХХІ, м. Одеса, Красносільської сільської ради Лиманського району Одеської області, с. Красносілка Одеської області за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідачів Товариства з додатковою відповідальністю Одеська швейна фабрика, м. Одеса, Державного реєстратора Красносільської сільської ради Лиманського району Одеської області Попик Владислава Миколайовича, с. Красносілка Одеської області про скасування рішення державного реєстратора та зобов`язання привести земельну ділянку до попереднього стану,- В С Т А Н О В И В: Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції. В серпні 2019 року Одеська міська рада, м. Одеса звернулась до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю Обрій ХХІ, м. Одеса та Красносільської сільської ради Лиманського району Одеської області, с.Красносілка Одеської області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариства з додатковою відповідальністю «Одеська швейна фабрика», м. Одеса, в якій просила суд скасувати рішення державного реєстратора Красносільської сільської ради Лиманського району Одеської області Попика В.М., с. Красносілка Одеської області від 10.11.2016 року (індексний номер 32322553) про державну реєстрацію за Товариством з обмеженою відповідальністю Обрій ХХІ, м. Одеса права власності на 1/25 об`єкта нерухомого майна розташованого за адресою: м. Одеса, вул.Краснова, 11/1, загальною площею 2205,1 кв.м.; зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю Обрій ХХІ, м. Одеса привести до попереднього стану земельну ділянку, розташовану за адресою: м. Одеса, вул. Краснова, 11/1, на користь позивача шляхом знесення складових частин нежитлових будівель: літ. «Д», літ. «Е», літ. «Ж», площею 915,9 кв. м., а також вирішити питання про розподіл судових витрат. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що проведення державної реєстрації права власності на 1/25 об`єкта нерухомого майна за Товариством з обмеженою відповідальністю Обрій ХХІ, м. Одеса здійснено з порушенням вимог законодавства, а саме: за відсутності зареєстрованої Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області Декларації про готовність об`єкта до експлуатації, оскільки врахована державним реєстратором під час проведення державної реєстрації права власності Декларація про готовність об`єкта до експлуатації від 20.10.2016 року № ОД142162941306 уповноваженим державним органом не реєструвалася. Позивач також зазначає, що нежитлові будівлі, загальною площею 2205 кв.м., які з порушенням законодавства було зареєстровано за відповідачем-1, знаходяться на земельній ділянці, що належить до комунальної власності територіальної громади м.Одеси в особі Одеської міської ради; відповідач-1 користується нею без правовстановлюючих документів, не є власником або землекористувачем на підставі договору оренди землі, а тому останнім здійснено самочинне будівництво на вищевказаній земельній ділянці, розташованій за адресою: м. Одеса, вул. Краснова, 11/1, та державною реєстрацією права власності за Товариством з обмеженою відповідальністю Обрій ХХІ, м. Одеса порушено право територіальної громади м. Одеси, як власника відповідної земельної ділянки. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 23.10.2019 року до участі у справі № 916/2464/19 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів залучено Державного реєстратора Красносільської сільської ради Лиманського району Одеської області Попика Владислава Миколайовича, с.Красносілка Лиманського району Одеської області. Рішенням Господарського суду Одеської області від 13.12.2019 року у справі №916/2464/19 (суддя Желєзна С.П.) у задоволенні позову Одеської міської ради, м. Одеса відмовлено у повному обсязі. Рішення суду мотивоване тим, що судом при розгляді вищевказаної справи, не встановлено факт порушення державним реєстратором законодавства, яким врегульовано правовідносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, оскільки обов`язковим документом для проведення державної реєстрації права власності є документ, яким відповідно до вимог законодавства засвідчується прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта, а саме Декларації про готовність об`єкта до експлуатації, яка була надана реєстратору. Крім цього, враховуючи відмову суду у задоволенні позовних вимог Одеської міської ради про скасування рішення державного реєстратора, суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні заявлених позивачем похідних вимог про зобов`язання відповідача привести до попереднього стану земельну ділянку, розташовану за адресою: м. Одеса, вул.Краснова, 11/1, на користь позивача шляхом знесення складових частин нежитлових будівель, площею 915,9 кв. м., оскільки для цього відсутні визначені законодавством правові підстави. Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи. Одеська міська рада, м. Одеса з рішенням суду першої інстанції не погодилась, тому звернулась до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просила рішення Господарського суду Одеської області від 13.12.2019 року у справі № 916/2464/19 скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги Одеської міської ради, м. Одеса задовольнити в повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована порушенням місцевим господарським судом норм матеріального і процесуального права та неповним з`ясуванням всіх обставин справи. Зокрема, скаржник зазначає, що судом першої інстанції невірно та безпідставно встановлено, що об`єкт нерухомого майна, який розташовано по вул. Краснова 11/1 у місті Одеса є об`єктом незавершеного будівництва, оскільки ані позивач, ані інші учасники справи про це не зазначали. Крім того, Одеська міська рада, м. Одеса, посилаючись на приписи абз. 2 ч. 1 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 року №1127, зазначає, що Господарський суд Одеської області помилково дійшов висновку, що вищевказаний об`єкт є новозбудованим об`єктом, оскільки право власності на нього зареєстроване у 2005 році. Також, скаржник, посилаючись на норми п. 41 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 року № 461, звертає увагу колегії суддів Південно-західного апеляційного господарського суду, що судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення, вибірково визнано один документ декларацію обов`язковим для проведення державної реєстрації права власності, незважаючи на те, що норми чинного законодавства України містять перелік обов`язкових документів для проведення вказаних дій. З огляду на вищенаведене, позивач вважає, що Господарським судом Одеської області помилково застосовано до спірних правовідносин як норми щодо державної реєстрації права власності на об`єкти незавершеного будівництва, так і норми щодо державної реєстрації права власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна, жодні з яких не підлягають застосуванню. Крім того, Одеська міська рада, м. Одеса в апеляційній скарзі вказує, що у зв`язку з відсутністю у відповідача-1 оригіналів документів, які стали підставою для прийняття реєстратором Красносільської сільської ради Лиманського району Одеської області Попиком В.М. рішення про державну реєстрацію права власності, суд першої інстанції при винесенні рішення також помилково дійшов висновку про існування Декларації про готовність об`єкта до експлуатації від 20.10.2016 року № ОД142162941306, незважаючи на заперечення позивача щодо відсутності її оригіналу та невідповідності її даних. Також, скаржник зазначає, що судом першої інстанції при розгляді справи та винесенні оскаржуваного рішення було проігноровано доводи позивача щодо відсутності рішень Одеської міської ради, м. Одеса про надання відповідачу-1 у власність чи користування земельної ділянки, розташованої за адресою: м. Одеса, вул. Краснова, 11/1. При цьому, Одеська міська рада, м. Одеса, посилаючись на правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 року у справі № 2-921/09, вважає, що об`єкт, який належить на праві приватної власності Товариству з обмеженою відповідальністю Обрій ХХІ, м. Одеса, є самочинно збудованим об`єктом, оскільки його площу відповідачем-1 було збільшено на 915,9 кв. м. без дозвільної документації. Враховуючи викладене, на думку скаржника, позовна вимога Одеської міської ради, м.Одеса про зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю Обрій ХХІ, м.Одеса привести до попереднього стану земельну ділянку за адресою: м. Одеса, вул. Краснова, 11/1, на користь Одеської міської ради шляхом знесення складових частин нежитлових будівель є самостійною вимогою власника земельної ділянки, а не похідною. Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 14.01.2020 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Одеської міської ради, м.Одеса на рішення Господарського суду Одеської області від 13.12.2019 року у справі №916/2464/19, справу призначено до судового розгляду. 05.02.2020 року поштою до Південно-західного апеляційного господарського суду від Товариства з обмеженою відповідальністю Обрій ХХІ, м. Одеса надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач-1 просив суд апеляційну скаргу Одеської міської ради, м. Одеса залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 13.12.2019 року у справі № 916/2464/19 залишити без змін. Судовою колегією відзив долучено до матеріалів справи. Відповідач-1 обґрунтовує відзив тим, що посилання позивача на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права не знайшло свого підтвердження, оскільки зазначений у рішенні об`єкт нерухомого майна судом не визнавався об`єктом незавершеного будівництва. Крім того, Товариство з обмеженою відповідальністю Обрій ХХІ, м. Одеса вважає, що позивач в апеляційній скарзі помилково зазначає, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення, проігноровано той факт, що відповідачем-1 не було надано доказів реєстрації органом державного архітектурно-будівельного контролю вказаної Декларації про готовність об`єкта до експлуатації, оскільки в матеріалах справи наявні скан-копії реєстраційної справи № 1081976351101 щодо об`єкту нерухомого майна. Як зазначає відповідач-1, з картки прийому заяви від 01.11.2016 року № 71947890 вбачається, що заявником було подано оригінал Декларації ОД № 142162941306, яка знаходиться в матеріалах реєстраційної справи. Відповідач-1, посилаючись на правову позицію, визначену у постанові Верховного Суду від 21.01.2020 року у справі № 820/5483/17 зазначає, що ним було добросовісно отримано зареєстровану декларацію від уповноваженого органу, тому фактичне покладення на відповідача відповідальності за неналежне виконання уповноваженими державними органами функцій, визначених законом, не відповідає принципу верховенства права. Також, відповідач-1, посилаючись на п. 5.17 Постанови Верховного Суду від 04.09.2018 року у справі № 915/127/18, п. 27 Постанови Верховного Суду від 16.01.2019 року у справі № 755/9555/18, зазначає у відзиві про те, що позивачем при формуванні позовних вимог обрано неналежний спосіб захисту, оскільки після внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно належним способом захисту права є не скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію, яке вичерпало свою дію, а скасування запису про проведену державну реєстрацію відповідного права. Крім того, Товариство з обмеженою відповідальністю Обрій ХХІ, м. Одеса у відзиві, посилаючись на вимоги ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу просить суд застосувати до спірних правовідносин строк позовної давності, з огляду на те, що позивач мав би знати, з урахуванням компетенції, що на нього покладається, про те, що об`єкт, розташований по вул. Краснова 11/1 у місті Одеса, було збудовано у 2008 році, а тому вимоги позивача задоволенню не підлягають. 11.03.2020 року поштою до Південно-західного апеляційного господарського суду від Товариства з обмеженою відповідальністю Обрій ХХІ, м. Одеса надійшли письмові пояснення у справі, в яких відповідач-1 щодо строку позовної давності зазначив, що позовна вимога позивача необґрунтована, права та інтереси позивача не порушені, однак чинним законодавством не заборонено заявляти клопотання про застосування до вимог позивача строків позовної давності, оскільки у разі, якщо суд дійде висновків про наявність порушення права позивача, задоволення його вимоги після спливу встановлених законодавством строків порушить принцип юридичної визначеності як складової принципу верховенства права. Щодо користування земельною ділянкою за адресою вул. Краснова 11/1, відповідач-1 зауважив, що нормами земельного законодавства не передбачено можливості передачі у власність чи користування окремим співвласникам будівель, розташованих на земельних ділянках, земельної ділянки, на якій розташовані така будівля, або її частини. Для цього вимагається згода іншого співвласника. Товариство з додатковою відповідальністю Одеська швейна фабрика, м. Одеса є основним землекористувачем, оскільки саме йому належить переважна частка у праві спільної часткової власності на нерухоме майно. Жодних дій щодо оформлення права спільної сумісної власності Товариство з додатковою відповідальністю Одеська швейна фабрика, м. Одеса не вживало та не надавало згоди на звернення до органу місцевого самоврядування зі спільною заявою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою, а відповідач-1 неодноразово звертався до Департаменту комунальної власності Одеської міської ради про надання дозволу на розробку проекту землеустрою. Судовою колегією письмові пояснення було долучено до матеріалів справи. Інші учасники справи своїм правом згідно ч. 1 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України не скористались, відзив на апеляційну скаргу не надали, що згідно з ч. 3 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку. В судовому засіданні, в якому оголошувалась перерва, представники Одеської міської ради, м. Одеса та Товариства з обмеженою відповідальністю Обрій ХХІ, м.Одеса підтримали свої доводи та заперечення щодо апеляційної скарги з мотивів, що викладені письмово. Представники інших учасників справи в судове засідання не з`явились, будь-яких клопотань до суду апеляційної інстанції не надали, про дату, про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлені належним чином, про що свідчать наявні у матеріалах справи поштові повідомлення про вручення ухвал Південно-західного апеляційного господарського суду. Також, з метою належного повідомлення учасників справи, 10.03.2020 року на офіційному веб-сайті суду на веб-порталі «Судова влада» додатково було розміщено інформацію щодо повідомлення учасників справи про дату, час та місце проведення судового засідання у справі № 916/2464/19. Згідно із нормами ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Відповідно до положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Також, відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного, зокрема "+11 посилань", "ТОВ "ФПК "ГРОСС" проти України", "Гержик проти України" суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження. Вказане узгоджується з рішенням Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі «Смірнов проти України», відповідно до якого в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції. Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту. В своїх рішеннях Європейський суд також наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки. Оскільки судом апеляційної інстанції створено всі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, вжито заходи для належного повідомлення сторін про час та місце розгляду справи, враховуючи, що участь в засіданні суду є правом, а не обов`язком сторін, явка учасників судового процесу ухвалою суду не визнана обов`язковою, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представників всіх учасників справи. Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Обговоривши доводи та вимоги апеляційної скарги, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права України, фактичні обставини справи, оцінивши докази на їх підтвердження в межах доводів апеляційної скарги, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі перегляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, та матеріалів справи, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Одеської міської ради, м.Одеса не підлягає задоволенню, а рішення Господарського суду Одеської області від 13.12.2019 року у справі № 916/2464/19 підлягає зміні в мотивувальній частині із залишенням без змін висновків суду першої інстанції, виходячи з наступного. Господарським судом Одеської області та Південно-західним апеляційним господарським судом було встановлено та неоспорено учасниками справи наступні обставини. Товариство з додатковою відповідальністю Одеська швейна фабрика, м. Одеса на підставі договору купівлі-продажу майна, укладеного між Управлінням обласної ради з питань використання майна та приватизації та Закритим акціонерним товариством «Одеська швейна фабрика» від 10.12.2004 року, є власником 24/25 частин об`єкта нерухомого майна, розташованого за адресою: м. Одеса, вул. Краснова, 11/1, що складається з будівлі літ. «А», загальною площею 1231,5 кв.м., 24/25 огорожі № 2, 24/25 мостіння - «І». Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна державна реєстрація вказаного права власності здійснена 13.01.2005 року. Товариство з обмеженою відповідальністю Обрій ХХІ, м. Одеса є власником 1/25 частин об`єкта нерухомого майна, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , що складається з будівель літ «Б», літ «В», площею 57,7 кв.м, літ. «Г», на підставі свідоцтва про право власності від 25.11.2005 року серії САА № 444527, виданого Виконавчим комітетом Одеської міської ради. Підставою виникнення права власності Товариства з обмеженою відповідальністю Обрій ХХІ, м. Одеса на 1/25 частину вищевказаного об`єкту нерухомого майна, загальною площею 57,7 кв. м., який розташований за адресою: м. Одеса, вул. Краснова, 11/1, є договір купівлі-продажу майна спільної власності територіальних громад сіл, селищ та міст області шляхом викупу від 01.03.2005 року, посвідчений приватним нотаріусом за № 992, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю Обрій ХХІ, м. Одеса та Управлінням обласної ради з питань використання майна та приватизації. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна державна реєстрація вказаного права власності здійснена 30.11.2005 року. В матеріалах справи наявна копія Декларації від 20.10.2016 року за №ОД142162941306 про готовність до експлуатації об`єкта, який належить до I-III категорії складності, загальна площа новозбудованої будівлі за вказаною декларацією складає 915,9 кв.м. З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №175448533 від 29.07.2019 року вбачається, що державним реєстратором Красносільської сільської ради Попиком В.М. 01.11.2016 року внесено запис про проведення державної реєстрації права власності за Товариством з обмеженою відповідальністю Обрій ХХІ, м.Одеса на 1/25 об`єкта нерухомого майна, розташованого за адресою: м. Одеса, вул. Краснова, 11/1, загальною площею 2205,1 кв.м. Підставою для виникнення права власності, як вбачається з інформаційної довідки, є Свідоцтво про право власності від 25.11.2005 року, Декларація про готовність об`єкта до експлуатації № ОД142162941306 від 20.10.2016 року; підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 32322553 від 10.11.2016 року, прийняте державним реєстратором Попиком В.М. 14.05.2019 року листом № 02-04/853 Управління капітального будівництва Одеської міської ради у відповідь на запит Департаменту комунальної власності Одеської міської ради повідомило, що між Управлінням та Товариством з обмеженою відповідальністю Обрій ХХІ, м. Одеса договір на пайову участь замовника у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Одеси при проведенні будівництва за адресою: м. Одеса, вул. Краснова, 11/1, не укладався. Листом № 1015-05/1-3871 від 27.08.2019 року Департаментом державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області у відповідь на запит Департаменту комунальної власності Одеської міської ради повідомлено, що відповідно до даних реєстру, документів, що надають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, ведення якого розпочато з 2011 року, відомості про Декларацію про готовність об`єкта до експлуатації №ОД142162941306 від 20.10.2016 року відсутні. 28.05.2019 року Управління Державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради у відповідь на запит Департаменту комунальної власності Одеської міської ради листом № 01-8/301вих. повідомило про відсутність у реєстрі документів, що надають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, та відсутність інформації щодо Декларації про готовність об`єкта до експлуатації № ОД142162941306 від 20.10.2016 року. 19.07.2019 року Департаментом комунальної власності Одеської міської ради листом №01-11/020 було повідомлено позивача про самовільне збільшення Товариством з обмеженою відповідальністю Обрій ХХІ, м. Одеса площі об`єкта нерухомого майна, який розташований за адресою: м. Одеса, вул. Краснова, 11/1, з 57,7 кв. м. до 2205,1 кв.м. 14.08.2019 року Управлінням Державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради було видано наказ про проведення позапланової перевірки на об`єкті виконання будівельних робіт за адресою: м. Одеса, вул. Краснова, 11/1, замовником якого виступає Товариство з обмеженою відповідальністю Обрій ХХІ, м.Одеса. За результатами проведення позапланової перевірки на об`єкті виконання будівельних робіт за адресою: м. Одеса, вул. Краснова, 11/1, замовником якого виступає Товариство з обмеженою відповідальністю Обрій ХХІ, м. Одеса, Управлінням Державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради було видано припис від 28.08.2019 року про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил. 11.09.2019 року Управлінням Державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради було винесено постанову № 057119/427-вих про накладення на Товариство з обмеженою відповідальністю Обрій ХХІ, м. Одеса штрафу за правопорушення у сфері містобудівної діяльності. Матеріали справи також містять скан-копії документів реєстраційної справи №1081976351101 на об`єкт нерухомого майна, що розташований за адресою: м. Одеса, вул.Краснова, 11/1. Так, до скан-копій документів реєстраційної справи Управлінням додано, зокрема, рішення державного реєстратора Красносільської сільської ради Попика В.М. від 10.11.2016 року (індексний номер 32322553) про державну реєстрацію за Товариством права власності на 1/25 об`єкта нерухомого майна за адресою: м. Одеса, вул. Краснова, 11/1, загальною площею 2205,1 кв. м., а також Декларацію про готовність об`єкта до експлуатації від 20.10.2016 року № ОД142162941306. При цьому, Управлінням державної реєстрації юридичного департаменту Одеської міської ради повідомлено, що на адресу останнього не надходили оригінали реєстраційної справи на 1/25 об`єкта нерухомого майна за адресою: м. Одеса, вул. Краснова, 11/1, загальною площею 2205,1 кв.м., який належить на праві власності Товариству з обмеженою відповідальністю Обрій ХХІ, м. Одеса. Звертаючись до господарського суду із позовними вимогами у даній справі, позивачем було наголошено, що державна реєстрація права власності за Товариством з обмеженою відповідальністю Обрій ХХІ, м. Одеса на об`єкт нерухомого майна була проведена із порушенням вимог чинного законодавства, оскільки було неправомірно збільшено площу нерухомого майна, у зв`язку з чим, наявні підстави для скасування рішення державного реєстратора та зобов`язання привести земельну ділянку до попереднього стан шляхом її звільнення від об`єкту самочинного будівництва. Норми права, які регулюють спірні правовідносини, доводи та мотиви відхилення аргументів, викладених скаржником в апеляційній скарзі, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції. Способи захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам. За положеннями ст. 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою ст. 16 Цивільного кодексу України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом. Згідно з ч. 1 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. В контексті зазначеної норми, звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод або законних інтересів позивача. Тому особа повинна довести (а суд - встановити), що їй належать права, свободи або законні інтереси, за захистом яких вона звернулася до суду. Права, свободи та законні інтереси, які належать конкретній особі (особам) є предметом судового захисту. Заінтересованість повинна мати об`єктивну основу. Юридична заінтересованість не випливає з факту звернення до суду, а повинна передувати йому. Статтею 5 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері господарсько-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Під захистом прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права. З аналізу вищезазначених норм, вбачається, що під час розгляду справи позивач повинен довести, а суд встановити факти або обставини, які б свідчили про порушення індивідуально виражених прав чи інтересів позивача. При цьому, судова колегія зазначає, що цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб. Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальні норми не встановлюють конкретних заходів, то особа має право обрати спосіб із числа передбачених ст. 16 Цивільного кодексу України з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення. Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до ст. 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту), кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому як ефективний спосіб слід розуміти такий, що приводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам. Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У п. 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом. Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за ст. 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)). Іншими словами, у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет міжнародного договору за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права для вирішення конкретного спору. За таких обставин, для того щоб в судовому порядку захистити порушене право або законний інтерес особи, яка звертається за захистом такого права до суду, по-перше, право такої особи має бути порушено, по-друге, особа має довести, що саме діями відповідача порушуються її права (законні інтереси), а по-третє, обраний позивачем спосіб захисту має поновити порушені права (законні інтереси) позивача. Статтею 21 Цивільного кодексу України визначено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України. Повноваження державного реєстратора та порядок їх реалізації у спірних правовідносинах визначаються, зокрема, Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок № 1127). Відповідно до ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Пунктом 9 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» надано визначення поняттю реєстраційної дії та встановлені засади вказаної діяльності. Так, реєстраційна дія - це державна реєстрація прав, внесення змін до записів Державного реєстру прав, скасування державної реєстрації прав, а також інші дії, що здійснюються в Державному реєстрі прав, крім надання інформації з Державного реєстру прав. Загальними засадами державної реєстрації прав є: 1) гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження; 2) обов`язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав; 3) публічність державної реєстрації прав; 4) внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом; 5) відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав. Згідно з ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» обов`язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування. Положеннями ч. 1 ст. 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди (їх окремі частини), квартири, житлові та нежитлові приміщення. Згідно з ч. 2 ст. 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», якщо законодавством передбачено прийняття в експлуатацію об`єкта нерухомого майна, державна реєстрація прав на такий об`єкт проводиться після прийняття його в експлуатацію в установленому законодавством порядку. Частиною 3 ст. 10 зазначеного Закону передбачено, що державний реєстратор: 1)встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації; 2) перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; 5) відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів таких прав; 7)виготовляє електронні копії документів, поданих у паперовій формі, та розміщує їх у реєстраційній справі в електронній формі у відповідному розділі Державного реєстру прав (у разі якщо такі копії не були виготовлені під час прийняття документів за заявами у сфері державної реєстрації прав); 8) формує за допомогою Державного реєстру прав документи за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав; 9) формує реєстраційні справи у паперовій формі. Державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Стаття 18 Закону передбачає, що державна реєстрація прав проводиться в такому порядку: 1) прийняття/отримання документів для державної реєстрації прав, формування та реєстрація заяви в базі даних заяв; 2) виготовлення електронних копій документів, поданих для державної реєстрації прав, шляхом сканування (у разі подання документів у паперовій формі) та їх розміщення у Державному реєстрі прав; 3) встановлення черговості розгляду заяв, зареєстрованих у базі даних заяв; 4) перевірка документів на наявність підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень; 5) прийняття рішення про державну реєстрацію прав (у разі відсутності підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав); 6) відкриття розділу в Державному реєстрі прав та/або внесення до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідних відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів цих прав; 7) формування витягу з Державного реєстру прав про проведену державну реєстрацію прав для подальшого використання заявником; 8) видача/отримання документів за результатом розгляду заяви. Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим/отриманим документам. Відповідно до ч. 4 вказаної статті державній реєстрації підлягають виключно заявлені права та їх обтяження за умови їх відповідності законодавству і поданим документам. Відповідно до абз. 1 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав. Згідно з п. 26 Постанови Кабінету Міністрів України від 06.06.2018 року №484 «Деякі питання функціонування Державного реєстру речових прав на нерухоме майно» відомості про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів таких прав вносяться до Державного реєстру прав виключно на підставі рішення державного реєстратора. Колегія суддів зазначає, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію, а тому після внесення реєстратором запису до реєстру, скасування зазначеного рішення не може бути належним способом захисту права та інтересу позивача. За певних умов таким належним способом може бути скасування запису про проведену державну реєстрацію права (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, від 04.09.2018 № 915/127/18, від 22.08.2018 у справі №925/1265/16). Під час вирішення тотожних спорів суди мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17). Водночас, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 року № 915/127/18 зазначено, що у разі, коли суд установить, що суб`єкт державної реєстрації прав правомірно прийняв рішення про державну реєстрацію права (зокрема, для державної реєстрації подані всі необхідні документи, які вимагаються відповідно до закону, та немає встановлених законом підстав для відмови у державній реєстрації права), це не є перешкодою для задоволення позову про скасування запису про проведену державну реєстрацію права, якщо наявність такого запису порушує право або інтерес позивача. Тому за позовом про скасування запису про проведену державну реєстрацію відповідного права відповідачем є не суб`єкт державної реєстрації прав, а особа, щодо права якої здійснено такий запис. З урахуванням викладеного, а також з огляду на те, що в даному випадку позивач звернувся до суд з позовною вимогою саме про скасування рішення державного реєстратора Красносільської сільської ради Лиманського району Одеської області Попика В.М., с.Красносілка Одеської області від 10.11.2016 року (індексний номер 32322553) про державну реєстрацію за Товариством з обмеженою відповідальністю Обрій ХХІ, м. Одеса права власності на 1/25 об`єкта нерухомого майна розташованого за адресою: м. Одеса, вул.Краснова, 11/1, загальною площею 2205,1 кв.м., а не самого запису про реєстрацію відповідного права, прийнятого на підставі оскаржуваного рішення, матеріали справи не містять змін предмету позову, наданих суду першої інстанції у порядку, передбаченому чинним процесуальним законодавством України, колегія суддів Південно-західного апеляційного суду зазначає, що позивачем невірно обрано спосіб захисту порушеного права у зазначеній частині, оскільки оскаржуване рішення вже вичерпало свою дію фактом внесення до реєстру відповідного запису, а скасування такого рішення не поновить прав позивача, за умови їх порушення, з огляду на що позовні вимоги в частині скасування оскаржуваного рішення державного реєстратора не підлягають задоволенню. Аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 07.11.2019 року у справі № 916/2825/18. Судова колегія вважає за необхідне зазначити, що за вищевказаних обставин, правомірність прийняття оскаржуваного рішення, як і обставини наявності чи відсутності належним чином оформленої Декларації про готовність об`єкта до експлуатації №ОД142162941306 від 20.10.2016 року, яка стала підставою для прийняття оскаржуваного рішення, судовою колегією по суті в апеляційному порядку не перевіряється, з огляду на недоцільність здійснення таких дій за умови самостійно обраного позивачем неналежного способу захисту. Суд першої інстанції на це уваги не звернув і помилково розглянув позовні вимоги в цій частині по суті, що є порушенням норм матеріального та процесуального права України, тому рішення в його мотивувальній частині підлягає зміні. Що стосується позовних вимог про зобов`язання Товариство з обмеженою відповідальністю Обрій ХХІ, м. Одеса привести до попереднього стану земельну ділянку, розташовану за адресою: м. Одеса, вул. Краснова, 11/1, на користь позивача шляхом знесення складових частин нежитлових будівель: літ. «Д», літ. «Е», літ. «Ж», площею 915,9 кв.м., судова колегія зазначає таке. Так, вказана позовна вимога ґрунтується на обставинах того, що відповідачем-1 самовільно було здійснено реконструкцію об`єкта нерухомості (збільшено площу такого об`єкта), який розміщено на земельній ділянці за адресою: м. Одеса, вул. Краснова, 11/1, що належить до комунальної власності територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради та яка використовується відповідачем-1 без правовстановлюючих документів, а тому вказана реконструкціє є самочинним будівництвом на вищевказаній земельній ділянці. Відповідно до ч. 2 ст. 331 Цивільного кодексу України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Відповідно до ч. 4 ст. 376 Цивільного кодексу України якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. Відповідно до ч. 5 ст. 26 Закону України Про регулювання містобудівної діяльності (в редакції від 12.06.2011 року) проектування та будівництво об`єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: 1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних; 2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи; 3) затвердження проектної документації; 4) виконання підготовчих та будівельних робіт; 5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів; 6) реєстрація права власності на об`єкт містобудування. Відповідно до ч. 5, 6 ст. 39 Закону України Про регулювання містобудівної діяльності (в редакції від 12.06.2011 року) датою прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта є дата реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації або видачі сертифіката. Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю відмовляють у реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації, якщо така декларація подана чи оформлена з порушенням встановлених вимог. Відповідно до ч. 9 ст. 39 Закону України Про регулювання містобудівної діяльності (в редакції від 12.06.2011 року) зареєстрована декларація про готовність об`єкта до експлуатації або сертифікат є підставою для укладення договорів про постачання на прийнятий в експлуатацію об`єкт необхідних для його функціонування ресурсів - води, газу, тепла, електроенергії, включення даних про такий об`єкт до державної статистичної звітності та оформлення права власності на нього. При цьому, після реєстрації права власності на збудований об`єкт нерухомості на підставі зареєстрованої Декларації про готовність об`єкта до експлуатації, цей документ вичерпує свою дію фактом виконання, та виключає можливість віднесення такого об`єкта до самочинного з огляду на його узаконення (аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 19.09.2018 року у справі № 804/1510/16 та від 02.10.2018 року у справі №465/1461/16-а). За таких обставин, судова колегія зазначає, що після реєстрації права власності на збудований об`єкт нерухомості на підставі зареєстрованої Декларації про готовність об`єкта до експлуатації, цей документ вичерпує свою дію фактом виконання, а сам факт реєстрації такої декларації та отримання свідоцтва на право власності на її підставі виключає можливість віднесення спірного об`єкта нерухомого майна до самочинного з огляду на його узаконення. Аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд в постанові від 06.08.2019 року у справі № 916/2470/18. В даному випадку, як вже було зазначено раніше, з огляду на неправильно обраний позивачем спосіб захисту порушеного права, в зв`язку з чим позовні вимоги в частині скасування оскаржуваного рішення державного реєстратора не підлягають задоволенню, як оскаржуване рішення державного реєстратора, так і відповідний запис, внесений до реєстру на підставі такого рішення залишаються чинними, що в свою чергу виключає можливість на теперішній час віднесення реконструйованого об`єкту нерухомості до об`єкту самочинного будівництва в межах даної справи, що також виключає можливість задоволення позовної вимоги про зобов`язання Товариство з обмеженою відповідальністю Обрій ХХІ, м. Одеса привести до попереднього стану земельну ділянку, розташовану за адресою: м. Одеса, вул. Краснова, 11/1, на користь позивача шляхом знесення складових частин нежитлових будівель: літ. «Д», літ. «Е», літ. «Ж», площею 915,9 кв.м. З урахуванням зазначеного судова колегія погоджується із висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог в повному обсязі, проте з мотивів, викладених у постанові суду апеляційної інстанції. Виходячи з вищевикладеного, доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі, судова колегія вважає непереконливими та такими, що спростовуються наявними матеріалами справи. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін проти України", § 58, рішення від 10 лютого 2010 року). Пункт 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвеція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України", no. 4241/03, від 28.10.2010 року). Обґрунтованим визнається рішення суду, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. (п. 58 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Серявін проти України"). Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади обов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Колегія суддів зауважує, що ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує особі право на справедливий суд. Однак ця стаття не закріплює будь-яких правил допустимості доказів чи правил їх оцінки, а тому такі питання регулюються передусім національним правом і належать до компетенції національних судів. Для того, щоб судовий розгляд був справедливим, як того вимагає п. 1 ст. 6 Конвенції, суд зобов`язаний належним чином вивчити та перевірити зауваження, доводи й докази, а також неупереджено їх оцінити на предмет того, чи будуть вони застосовуватися в рішенні суду. І хоча Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях констатує, що п. 1 ст. 6 Конвенції дійсно вимагає, щоб суди мотивували висновки в рішеннях, однак ця вимога не означає обов`язку суду надавати детальну відповідь на кожен аргумент; таке питання вирішується виключно у світлі обставин конкретної справи. Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24.05.2018 року у справі № 918/519/17. Враховуючи викладене, судова колегія вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо відмови у задоволенні позовних вимог повному обсязі, проте мотивувальна частина рішення підлягає зміні з її викладенням в редакції постанови суду апеляційної інстанції, при цьому мотиви, з яких подана апеляційна скарга, не можуть бути підставою для скасування такого висновку. Що стосується посилання відповідача-1 щодо пропуску позивачем строку позовної давності, судова колегія зазначає, що вказана заява судом апеляційної інстанції не розглядається, оскільки позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи (ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України), тобто з огляду на відмову у задоволенні позову з вищевикладених підстав, застосування до спірних правовідносин інституту позовної давності неможливе. За таких обставин, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Одеської міської ради, м. Одеса не підлягає задоволенню, а рішення Господарського суду Одеської області від 13.12.2019 року у справі № 916/2464/19 підлягає зміні в його мотивувальній частині із залишенням без змін в іншій частині. Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника. Керуючись ст. 129, 269, 270, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Південно-західний апеляційний господарський суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Одеської міської ради, м. Одеса на рішення Господарського суду Одеської області від 13.12.2019 року у справі № 916/2464/19 залишити без задоволення. Рішення Господарського суду Одеської області від 13.12.2019 року у справі №916/2464/19 змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції постанови Південно-західного апеляційного господарського суду. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку в строки, передбачені ст. 288 Господарського процесуального кодекс України. Вступна і резолютивна частина постанови проголошені в судовому засіданні 16.03.2020 року. Повний текст постанови складено 17 березня 2020 року. Головуючий суддя Г.І. Діброва Судді Г.П. Разюк А.І. Ярош