Постанова 4803 № 195/560/18

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/858/20 Справа № 195/560/18 Суддя у 1-й інстанції - Кондус Л. А. Суддя у 2-й інстанції - Лаченкова О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 лютого 2020 року Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справах Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого - Лаченкової О.В. суддів - Варенко О.П., Городничої В.С. при секретарі - Кошарі О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 , на рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 25 липня 2019 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 про визнання права власності на нерухоме майно за законом та в порядку спадкування за заповітом,- ВСТАНОВИЛА: В квітні 2018 року до Томаківського районного суду Дніпропетровської області надійшов позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 про визнання права власності на нерухоме майно за законом та в порядку спадкування за заповітом. Рішенням Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 25 липня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 про визнання права власності на нерухоме майно за законом та в порядку спадкування за заповітом - задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 5/12 частину житлового будинку АДРЕСА_1 у порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Визнано за ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 , право власності на 7/12 частину житлового будинку АДРЕСА_1 у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . В іншій частині позовних вимог відмовлено. Додатковим рішенням Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 08 жовтня 2019 року стягнуто з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , прож. за адресою: АДРЕСА_1 ) судовий збір у сумі 289 грн. (двісті вісімдесят дев`ять грн. 00 коп.) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , прож. за адресою: АДРЕСА_2 ). В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 25 липня 2019 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 про визнання права власності на нерухоме майно за законом та в порядку спадкування за заповітом та постановити нове рішення по заявленим позовним вимогам. Відзивів на апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 25 липня 2019 року від інших учасників справи до суду не надходило. Вислухавши доповідь судді, пояснення осіб, які з`явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що 09 липня 1960 року батьки позивача ОСОБА_4 та ОСОБА_5 уклали шлюб, який зареєстровано в книзі записів актів цивільного стану виконавчого комітету Преображенської сільської ради Дніпропетровської області за № 15, що підтверджується Витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію шлюбу (а.с.113 т.1). У шлюбі у ОСОБА_4 та ОСОБА_5 народилося двоє дітей: ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с.152зв. т.1) та ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с.150 т.1). За час спільного проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_5 побудований житловий будинок та господарські будівлі по АДРЕСА_1 , який відповідно довідки виданої виконавчим комітетом Преображенської сільської ради був введений в експлуатацію у 1967 році (а.с.118 т.1). З Витягу з державного реєстру актів цивільного стану громадян, копії свідоцтва про розірвання шлюбу та копією свідоцтва про укладення шлюбу встановлено, що ОСОБА_1 при реєстрації шлюбів змінювала прізвище з ОСОБА_1 на ОСОБА_1 , а потім з ОСОБА_1 на ОСОБА_1 (а.с. 153, 154 т.1). З копії свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 , виданого повторно відділом ДРАЦС реєстраційної служби Томаківського районного управління юстиції у Дніпропетровській області, вбачається, що ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_5 (а.с.114 т.1). Відповідно до копії довідки Преображенської сільської ради на день смерті матері ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_5 - ОСОБА_1 фактично проживала разом з нею, без реєстрації за адресою АДРЕСА_1 (а.с. 123 т.1). Даний факт також підтверджується показами свідків. Як вбачається з копії свідоцтва про право на спадщину за законом, спадкове майно, у вигляді грошових коштів, що знаходились на рахунках банку, видано спадкоємцю за законом - чоловіку померлої - ОСОБА_4 (а.с. 90 т.1). 26 жовтня 1996 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_11 укладено шлюб, що підтверджується копією свідоцтва про одруження (а.с. 116 т.1). ОСОБА_2 зареєтрована у будинку АДРЕСА_1 з 25.12.1996 року (а.с.122 т.1) . 12 травня 1997 року на підставі рішення виконкому Преображенської сільської ради №262 від 09.04.1997 року видано свідоцтво про право особистої власності на житловий будинок в АДРЕСА_1 , яке зареєстровано органом БТІ за №2-18 (а.с.117 зв. т.1). ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 , виданого повторно відділом ДРАЦС (а.с.93 т.1). Після його смерті відкрилася спадщина на спадкове майно, на частину якого спадкоємці отримали свідоцтва про право власності. Як вбачається з копії спадкової справи за життя ОСОБА_4 склав заповіт, відповідно якого все своє рухоме та нерухоме майно заповів своїй донці - позивачці по справі - ОСОБА_1 (а.с.146 т.1). Відповідно з заявами про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 звернулися його діти - ОСОБА_1 (а.с.145 зв. т.1), ОСОБА_7 (а.с.139) та дружина померлого ОСОБА_2 (а.с.138 зв. т.1) . На частину спадкового майна, а саме земельну ділянку, після смерті ОСОБА_4 позивачка отримала право власності за заповітом, а відповідачка право власності за законом, що вбачається з копій свідоцтв про право власності (а.с.176 т.1 ) та (а.с. 178 т.1) відповідно. Оскільки син спадкодавця ОСОБА_7 , не мав права на обов`язкову частину спадщини після смерті батька ОСОБА_4 , то відповідно після смерті ОСОБА_7 його син ОСОБА_3 , не мав права на спадкове майно після смерті свого діда в порядку спадкування за правом представлення. Згідно пунктів 1, 4, 5 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України від 2003 року цей Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 року та застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Правила книги шостої Цивільного кодексу України застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом. З урахуванням того, що час відкриття спадщини ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_5 та факт отримання її чоловіком ОСОБА_4 22.07.1997 року свідоцтва про право власності в порядку спадкування за законом на спадкове майно - грошові заощадження, тому в даній частині спірні правовідносини регулюються Цивільним кодексом України від 1963 року, з відповідними змінами та доповненнями. Згідно ст. 524 ЦК України від 1963 року спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом. Частиною 1 статті 529 ЦК України від 1963 року передбачено, що при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. Право власності на спадщину, а саме грошові, після смерті дружини ОСОБА_5 отримав її чоловік - батько позивачки ОСОБА_4 , і даний факт не спростовується позивачкою. Що стосується спірного житлового будинку АДРЕСА_1 , суд виходить з наступного. Відповідно довідки виданої виконавчим комітетом Преображенської сільської ради (а.с.118 т.1) житловий будинок розташований по АДРЕСА_1 , побудований та введений в експлуатацію в 1967 році. Головою домогосподарства в 1967 році був ОСОБА_4 . Довідка видана на підставі записів в погосподарській книзі за 1967 рік. До 31.12.1966 року питання набуття права власності регулювались Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків» (далі - Указ від 26 серпня 1948 року), що був визнаний таким, що втратив чинність, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1988 року № 8502-ІІ, і прийнятою відповідно до Указу від 26 серпня 1948 року постановою Ради Міністрів СРСР від 26 серпня 1948 року «Про порядок застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків» (далі - Постанова від 26 серпня 1948 року), які, зокрема, визначали умови та правові наслідки будівництва. Згідно зі статтею 1 Указу від 26 серпня 1948 року кожен громадянин і кожна громадянка мали право купити або збудувати для себе на праві особистої власності жилий будинок на один або два поверхи з числом кімнат від однієї до п`яти як у місті, так і поза містом. Пункт 2 Постанови від 26 серпня 1948 року визначав, що земельні ділянки для будівництва індивідуальних жилих будинків відводяться за рахунок земель міст, селищ, держземфонду і земель держлісфонду у безстрокове користування, а збудовані на цих ділянках будинки є особистою власністю забудовника. Отже, за Указом від 26 серпня 1948 року та Постановою від 26 серпня 1948 року підставою виникнення у громадянина права власності на жилий будинок був сам факт збудування ним його з додержанням вимог цих актів законодавства. Ці правові акти не пов`язували виникнення права власності на житловий будинок із проведенням його реєстрації. Але 31 січня 1966 року було затверджено Інструкцію Міністерства комунального господарства Української РСР про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР. Згідно з пунктами 6, 7 цієї Інструкції підлягали реєстрації всі будинки і домоволодіння, у тому числі належні громадянам на праві особистої власності, і здійснювалась вона на підставі документів, що встановлюють право власності (правовстановлюючих документів, перелік яких додано до вказаної Інструкції). Зокрема, за пунктом 10 цього переліку таким правовстановлюючим документом про право власності на жилий будинок, збудований після видання Указу від 26 серпня 1948 року, є затверджений виконавчим комітетом місцевої ради народних депутатів акт державної комісії про прийняття будинку в експлуатацію. Таким чином, з моменту затвердження виконавчим комітетом місцевої ради народних депутатів акта державної комісії про прийняття збудованого громадянином у 1967 році житлового будинку цей громадянин набув статусу власника житлового будинку. Згідно ст. 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Відповідно до ч.1 ст. 1241 ЦК України малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка). Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 та відмовляючи в частині позовних вимог про визнання за нею права власності за законом після смерті матері ОСОБА_5 , суд першої інстанції дійшов до правильного та обґрунтованого висновку, що право власності на спірний житловий будинок було зареєстровано батьком позивачки у 1997 році, коли він уже перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою, а тому за нею необхідно признати право власності на 5/12 частину житлового будинку АДРЕСА_1 у порядку спадкування за заповітом після смерті батька ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Твердження апеляційної скарги, що суд першої інстанції безпідставно визначив, що довідка видана виконавчим комітетом Преображенської сільської ради Томаківського району Дніпропетровської області від 26.08.2015 року та витяг з господарської книги №5 за 1967-1969 роки та наявність технічного паспорту на житловий будинок не можуть бути належними доказами, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки до 31.12.1966 року питання набуття права власності регулювались Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків», що був визнаний таким, що втратив чинність, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1988 року № 8502-ІІ, і прийнятою відповідно до Указу від 26 серпня 1948 року постановою Ради Міністрів СРСР від 26 серпня 1948 року «Про порядок застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків», які, зокрема, визначали умови та правові наслідки будівництва. Отже, за Указом від 26 серпня 1948 року та Постановою від 26 серпня 1948 року підставою виникнення у громадянина права власності на жилий будинок був сам факт збудування ним його з додержанням вимог цих актів законодавства. Ці правові акти не пов`язували виникнення права власності на житловий будинок із проведенням його реєстрації. 31 січня 1966 року було затверджено Інструкцію Міністерства комунального господарства Української РСР про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР. Згідно з пунктами 6, 7 цієї Інструкції підлягали реєстрації всі будинки і домоволодіння, у тому числі належні громадянам на праві особистої власності, і здійснювалась вона на підставі документів, що встановлюють право власності (правовстановлюючих документів, перелік яких додано до вказаної Інструкції). Зокрема, за пунктом 10 цього переліку таким правовстановлюючим документом про право власності на жилий будинок, збудований після видання Указу від 26 серпня 1948 року, є затверджений виконавчим комітетом місцевої ради народних депутатів акт державної комісії про прийняття будинку в експлуатацію. Таким чином, з моменту затвердження виконавчим комітетом місцевої ради народних депутатів акта державної комісії про прийняття збудованого громадянином у 1967 році житлового будинку цей громадянин набув статусу власника житлового будинку. Однак, позивачем не надано належних та допустимих доказів затвердження виконавчим комітетом місцевої ради народних депутатів акта державної комісії про прийняття збудованого громадянином у 1967 році житлового будинку та введення його у експлуатацію. Також, судом першої інстанції було досліджено та проаналізовано всі надані позивачем докази в достатньому обсязі й встановлено, що надані позивачем докази не можуть бути підтвердженням прийняття державною комісією збудованого у 1967 році житлового будинку та введення його у експлуатацію. Доводи апеляційної скарги, що судом першої інстанції не враховано, що на час смерті 1995 року ОСОБА_5 відповідно до положення ст.ст. 548,549 ЦК України в редакції 1963 року ОСОБА_1 (донька) фактично прийняла спадщину після смерті матері в розмірі 1/4 частки, оскільки вступила в управління та володіння спадковим майном, колегія суддів ставиться критично, оскільки позивачем не надано доказів, що ОСОБА_5 (за життя) було зареєстровано/оформлено право власності на спірний житловий будинок у встановленому законодавством порядку. Тобто, спадкодавець повинен був здійснити дії, які необхідні для набуття права власності на визначене нерухоме майно, зокрема на житловий будинок, іншу споруду, проте за життя ОСОБА_5 не здійснювала належним чином реєстрацію права власності на збудований спірний будинок. Будь-яких додаткових обґрунтувань чи нових доказів, що не були подані ОСОБА_1 до суду першої інстанції, апеляційна скарга не містить. Посилання апелянта, що судом першої інстанції не надано правової оцінки факту, що ОСОБА_4 , будучи повноправним та єдиним власником на житловий будинок по АДРЕСА_1 , 15.08.2014 року зробив розпорядження (заповіт) щодо передачі всього належного йому майна ОСОБА_1 , яка на даний час є єдиною спадкоємицею на будинок та земельні ділянки, заповіт не оскаржувався та в законному порядку не відмінявся, тому ОСОБА_2 на дане майно може претендувати лише, як на обов`язкову частку у спадщині відповідно до ст. 1241 ЦК України, половину частки, яка належала б кожному зі спадкоємців у разі спадкування за законом, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки не є підставою для скасування оскаржуваного рішення суду. Доводи апеляційної скарги, що в даному спорі з моменту укладення шлюбу між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 26.10.1996 року та до державної реєстрації домоволодіння по АДРЕСА_1 12.04.1997 року не може розглядатися як майно набуте під час шлюбу, є безпідставними, оскільки висновки суду першої інстанції відповідають встановленим обставинам у справі та вимогам чинного законодавства. Приведені в апеляційній скарзі доводи про те, що суд не дав оцінки наданих ним доказам не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці, та особистого тлумачення апелянтом норм матеріального та процесуального права. Відповідно до ст.89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування чи зміни рішення - не встановлено, а тому апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - без змін. Відповідно до ст.141 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишаючи рішення суду без змін не змінює розподіл судових витрат. Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 25 липня 2019 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий суддя О.В.Лаченкова Судді О.П.Варенко В.С.Городнича