Постанова 4812 № 489/8046/18

27.02.20 22-ц/812/439/20 Провадження № 22-ц/812/439/20 Доповідач апеляційної інстанції-Данилова О.О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 лютого 2020 року м. Миколаїв справа № 489/8046/18-ц Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів: головуючого Данилової О.О., суддів: Коломієць В.В., Шаманської Н.О., із секретарем Цуркан І.І., переглянувши в апеляційному порядку у спрощеному провадженні без виклику сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про зміну способу виконання судового рішення про стягнення аліментів та визнання права власності на майно боржника за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва, ухвалене 10 січня 2020 року суддею Коваленком І.В. в приміщенні цього ж суду (повне рішення складено 14 січня 2020 року), У С Т А Н О В И В: У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до ОСОБА_2 , в якому зазначала, що з 1994 року по 2014 рік перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі та має двох дітей: доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3, та сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4. Рішенням суду з ОСОБА_2 стягнуто аліменти на дітей, заборгованість за якими на цей час складає 25 611,69 грн. Наразі вона та ОСОБА_2 є співвласниками квартири АДРЕСА_1 з відповідними частками 2/3 та 1/3. Квартиру придбано за кошти, отримані від Миколаївського регіонального відділення Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву за кредитною угодою № 27 від 11 липня 2001 року, укладеною відповідачем в інтересах сім`ї. З вересня 2011 року кредит погашає вона особисто. Посилаючись на ці обставини, ОСОБА_1 просила змінити спосіб виконання рішення суду про стягнення аліментів (з грошового на майновий), визнати за нею право власності на 1/3 частину квартири, яка належить відповідачу та має вартість 14 436, 66 грн., зменшивши загальний розмір заборгованості за аліментами до 11 175, 03 грн. Відповідач ОСОБА_2 участі у судових засіданнях не приймав. Зареєстрованого місця проживання у м. Миколаєві не має (а.с.51,52,59). Виклик в судове засідання здійснювався через офіційний веб-портал судової влади України (а.с. 70). У листопаді 2019 року позивачка ОСОБА_1 надала суду письмову заяву від імені ОСОБА_2 , в якій заявник визнав позов в повному обсязі (а.с.66). Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 10 січня 2010 року у задоволенні позову відмовлено. Судове рішення мотивовано тим, що сімейне законодавство не передбачає передачу нерухомого майна боржника у власність стягувача аліментів за рішенням суду, а позбавлення особи права власності з підстав, не передбачених законом, є порушенням як національного, так і європейського законодавства. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просила рішення скасувати та посилалась на те, що суд порушив статті 1, 3, 6, 8 Конституції України, не застосував Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод як джерело права (статті 6, 13, 14, статтю 1 Першого Протоколу), ухвалив незаконне та необґрунтоване рішення. Апелянт також вважала порушеними права неповнолітнього на відповідний рівень життя (стаття 8 Закону «Про охорону дитинства»), а також своє право обрати будь-який не заборонений спосіб цивільного захисту. При цьому вважала, що суд не дав належної оцінки визнання позову відповідачем, не вирішив питання щодо призначення тимчасової державної допомоги на утримання дитини, що в сукупності з іншими невмотивованими висновками може бути розцінено як прояв необ`єктивності та заінтересованості в результатах розгляду справи. Апелянт просила ухвалити нове рішення, яким змінити грошовий спосіб виконання рішення про стягнення аліментів з ОСОБА_2 на майновий, визнати за нею право власності на 1/3 частку квартири та зменшити заборгованість на вартість цієї частки ( з 64 812,29 грн. до 50 375,63 грн.). Правом відзиву на апеляційну скаргу відповідач не скористався. Відповідно до частини 1 статті 369 ЦПК апеляційна скарга розглядається судом без повідомлення та виклику учасників справи. Переглянувши справу за наявними в ній та доданими доказами та перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд не вбачає підстав для її задоволення, виходячи з наступного. З матеріалів справи вбачається, що з 26 лютого 1994 року по 26 лютого 2014 року ОСОБА_2 (у період 1993 року - 2005 років мав прізвище ОСОБА_5 ) та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі (а.с. 5,6). Мають дітей: доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та (а.с. 18, 19). 12 грудня 2001 року за ОСОБА_6 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 , придбану за кредитні кошти, які було отримано за кредитною угодою № 27 з Миколаївським регіональним відділенням Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву ( а.с.7-9, 15, 16). На нерухоме майно зареєстроване обтяження (а.с. 48). Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 26 лютого 2014 року за ОСОБА_1 визнано право власності на 2/3 частки квартири, за ОСОБА_2 - на 1/3 частку (а.с. 17-18). Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 13 січня 2015 року з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто аліменти на дітей у твердій грошовій сумі (а.с. 20-21). Заборгованість за аліментами станом на 12 грудня 2017 року складала 25 611, 69 грн. (а.с. 23). За останньою технічною інвентаризацією вартість квартири складала 43 350 грн. (а.с. 24). Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 просила змінити грошовий спосіб виконання рішення суду про стягнення з відповідача заборгованості з виплати аліментів на майновий, визнати за нею право власності на 1/3 частку квартири та зменшити заборгованість на 14 436, 66 грн., що складає вартість цієї частки. Підставами позову вона зазначала наявність у ОСОБА_2 заборгованості зі сплати аліментів в розмірі 25 611,69 грн. та належності у нього на праві власності частки нерухомого майна. Спірні правовідносини виникли в сфері сімейних (аліментних) правовідносин на стадії виконання та регулюються главою 15 СК та нормами виконавчого законодавства. Правила статті 180 СК визначають, що способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину, визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. Отже, законом передбачено, що батьки дитини можуть за домовленістю між собою визначити способи утримання дитини, які можуть бути як в грошовій, так і в натуральній формі. При відсутності такої домовленості, способи утримання визначаються судом. За судовим рішенням такими способами є або тверда грошова сума, або частка від доходу, того з батьків, який проживає окремо. Нормами сімейного законодавства не передбачено визначення за судовим рішенням натуральної форми участі батьків в утриманні дитини. Окремо законодавець передбачив можливість припинення права на аліменти на дитину у зв`язку з набуттям права власності на нерухоме майно. Так, відповідно до статті 190 СК батьки з дозволу органу опіки та піклування можуть укласти договір про припинення права на аліменти для дитини у зв`язку з передачею права власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо). Умови укладення такого договору, участь в цьому самої дитини, набуття нею права власності на нерухоме майно, права та обов`язки батьків після укладення угоди та наслідки вчинення такого правочину та інше, чітко регламентовані частинами 2 - 7 статті 190 СК. Отже, передача права на нерухоме майно в аліментних зобов`язаннях також базується на домовленості сторін та укладенні ними нотаріального договору. Порядок стягнення аліментів та визначення заборгованості з їх сплати передбачений статтею 71 Закону «Про виконавче провадження». Відповідно до частини 1 цієї норми порядок стягнення аліментів визначається законом. З правилами частини 2 статті 71 Закону «Про виконавче провадження» за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці, стягнення може бути звернено на майно боржника. Цією нормою також передбачені умови накладення на боржника штрафу з перерахуванням його стягувачеві, а також притягнення його до адміністративної та кримінальної відповідальності. Звернення стягнення на майно боржника, в тому числі і боржника зі сплати аліментів, має відбуватись з дотриманням вимог статей 48-62 Закону «Про виконавче провадження». Умови звернення стягнення на об`єкти нерухомого майна фізичної особи передбачені статтею 50 цього закону. Норми цивільного процесуального законодавства передбачають можливість зміни способу та порядку виконання судового рішення (стаття 435 ЦПК). Але поняття «спосіб» і «порядок» виконання судового рішення у цій нормі мають спеціальне значення, яке реалізується у виконавчому провадженні з визначеною послідовністю і змістом вчинення виконавчих дій. Тому під зміною способу виконання рішення суду необхідно розуміти прийняття судом нових заходів для реалізації рішення у разі неможливості його виконання у раніше встановлений спосіб. За правилом статті 435 ЦПК не може бути змінено рішення по суті з обранням іншого способу захисту, передбаченого статтею 16 ЦК (постанова Верховного Суду (КЦС) від 10 червня 2019 року у справі справа № 350/426/16-ц). При цьому такі питання не вирішуються в позовному провадженні. Крім того, позовні вимоги ОСОБА_1 , які ґрунтуються на сімейних (аліментних) правовідносинах, пов`язані з припиненням права власності відповідача на нерухоме майно, яке регулюється нормами цивільного законодавства. Відповідно до вимог статті 346 ЦК право власності може бути припинене лише в випадках, встановлених законом. Такої підстави припинення права власності на майно, як передача цього права іншій особі в порядку заміни способу виконання судового рішення про стягнення аліментів, закон не встановлює. Отже, норми матеріального та процесуального права не передбачають права стягувача аліментів змінити спосіб виконання рішення суду про стягнення заборгованості за аліментами, як то зазначає ОСОБА_1 , з грошового на майновий шляхом передачі у її власність частки нерухомого майна, яке належить боржнику ОСОБА_2 . Доводи апелянта про те, що право на задоволення її вимог ґрунтується на положеннях статті 55 Конституції України та статті 13 Конвенції, суд вважає непереконливими. Так, способи захисту цивільного права та інтересу визначені статтею 16 ЦК. При цьому за частиною 2 цієї норми суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань (стаття 55 Конституції). Статтею 13 Конвенції проголошено право на ефективний засіб юридичного захисту, зміст якого полягає в тому, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі. Право на ефективний засіб захисту передбачає можливість для учасника цивільних відносин звернутися до суду, використовуючи такий спосіб захисту права, який прямо не передбачений національним законодавством. Спосіб захисту, обраний ОСОБА_1 (визнання права власності, заміна способу виконання судового рішення), не суперечить положенням статті 16 ЦК. Але підставою відмови їй в позові стало не невідповідність обраного способу захисту, а відсутність підстав для його задоволення. Відмова в позові через відсутність підстав для його задоволення за нормами сімейного та виконавчого законодавства саме по собі не може вважатись порушенням основних засад Конституції України, а саме принципу проголошення України суверенною, незалежною, демократичною, соціальною та правовою державою (стаття 1), визначених Конституцією найвищих соціальних цінностей (стаття 3), принципу здійснення повноважень органами судової влади у встановлених Конституцією межах (стаття 6) та принципу верховенства права, як правової доктрини (панування права в суспільстві та прямої дії норм Основного закону) (стаття 8). Апеляційним судом не встановлено і порушені статей 6 та 14 Конвенції, на що посилається апелянт. Право ОСОБА_1 за статтею 6 Конвенції (справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом) забезпечено розглядом по суті її позову з ухвалення вмотивованого судового рішення та доступом до апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції. При цьому дискримінації за будь-яких ознаками, що заборонено статтею 14 Конвенції, судом не допущено. Відповідність вимог позивачки положенням статті 1 Першого Протоколу Конвенції оцінена судом першої інстанції з викладенням висновків в мотивувальній частині судового рішення. Право ОСОБА_1 на аліменти, в тому числі і заборгованість, ніким не заперечується, а порядок звернення стягнення заборгованості на майно боржника, як то зазначено вище, чітко прописаний нормами виконавчого законодавства та має дотримуватись однаково всіма стягувачами. Не вбачається також і порушень прав неповнолітнього на відповідний рівень життя за стаття 8 Закону «Про охорону дитинства», як то зазначає апелянт, бо визнання за позивачкою права власності на нерухомість боржника на права дитини не впливає. Призначення тимчасової державної допомоги на дитину не є повноваженням суду та виходить за межі заявленого позову. Оцінка визнання позову від імені ОСОБА_2 (а.с. 65) дана судом першої інстанції з викладенням висновків в мотивувальній частині судового рішення, з якими апеляційний суд погоджується. До того ж, визнання позову від імені відповідача у формі листа, направленого на адресу позивачки, що за змістом є заявою по суті спору, суперечить вимогам параграфу 1 глави 1 розділу ІІІ та статті 206 ЦПК. При цьому особа заявника жодним чином не засвідчена. На обґрунтування незаконності судового рішення апелянт посилається на рішення Європейського Суду з прав людини щодо порушення прав особи на справедливий суд, коли національні суду посилались на аргументи, про які заявникам не було відомо (справи «Барндштеллєр про Австрії», «Баллют проти Австрії», «Нідерост-Губер проти Швейцарії»); щодо недопустимості обмеженого тлумачення частини 1 статті 6 Конвенції (справи «Делькарт проти Бельгії», «Морейра де Азеведо проти Португалії»); щодо недопустимості проявів необ`єктивності чи заінтересованості в результатах розгляду справи (справи «Морріс проти Великобританії», «Фіндлей проти Великобританії» та інші); щодо можливості використовувати широкий спектр конкретних заходів для захисту родини (справа «Валліанатос та інші проти Греції»). Проте саме по собі цитування окремого фрагменту рішення Європейського Суду без аналізу обставин справи, що розглядається, у взаємозв`язку з обставинами справи Європейського Суду та без тлумачення цих обставин саме в контексті цього рішення не може вважатись аргументом проти законності рішення суду першої інстанції. Апеляційна скарга містить також інші доводи, зокрема, щодо належного виконання батьками обов`язків щодо утримання дитини, розміру аліментів, наявність домовленості між батьками, незручності у реалізації своїх прав в іншій спосіб тощо. Але ці доводи не мають правового значення в межах заявленого позову та не впливають на вирішення справи по суті. До того ж, Європейський Суд неодноразово зазначав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", параграфи 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії"). Оскільки апеляційна скарга не містить доводів, які б спростовували висновки суду чи доводили б порушення ним норм матеріального та процесуального права, апеляційний суд не вбачає підстав для скасування судового рішення. Керуючись статтями 374, 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 10 січня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня прийняття, але за наявності підстав, передбачених статтею 389 ЦПК, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Головуючий О.О.Данилова Судді: В.В.Коломієць Н.О.Шаманська --------------------------------- Повну постанову складено 28 лютого 2020 року