Постанова Дніпровський апеляційний суд № 199/2598/18

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/714/20 Справа № 199/2598/18 Суддя у 1-й інстанції - Подорець О. Б. Суддя у 2-й інстанції - Куценко Т. Р. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 лютого 2020 року Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого Куценко Т.Р., суддів: Демченко Е.Л., Макарова М.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 , на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 24 липня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного сумісного майна подружжя та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистої власності, поділ спільного майна подружжя та припинення права особи на частку у спільному майні, - ВСТАНОВИЛА: У квітні 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного сумісного майна подружжя (а.с. 2-3). В обгрунтування своїх вимог посилався на те, що з відповідачем у справі перебував у зареєстрованому шлюбі, під час якого за спільні кошти придбали квартиру АДРЕСА_1 . Вважає, що зазначена квартира є спільним майном подружжя, а тому просив суд здійснити поділ спільного майна подружжя, залишивши у власності ОСОБА_1 Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 вартістю 86 994,00 грн. та визнати за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 , номер запису про право власності: 4407484, опис об`єкта: загальна площа 56,9 кв.м., житлова площа 40,4 кв.м., опис: 1 коридор, 2 туалет, 3 ванна, 4 кухня, 5,6,7 житлові кімнати, 8 кладова, 9 коридор, І балкон. Відповідач ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом, в якому просила суд визнати за нею право особистої власності на 58/100 частин квартири АДРЕСА_1 , а 42/100 частин визнати спільним майном подружжя. В обґрунтування позову посилалася на те, що спірна квартира дійсно була придбана у шлюбі, проте, на придбання квартири їй її батьком було подаровано 52 584,00 грн., а тому в цій частині вона вважає спірну квартиру особистою власністю. Враховуючи, що з серпня 2017 року відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_2 ухиляється від утримання спільної дитини, вважає, що суд має відступити від рівності часток у спільній власності подружжя. За таких обставин, просила суд визнати особистою власністю ОСОБА_1 58% (58/100) квартири АДРЕСА_1 . Здійснити поділ спільного майна подружжя, врахувавши частку у квартирі, яка є особистою власністю ОСОБА_1 , відступивши від засади рівності часток та залишити у власності ОСОБА_1 90% (9/10) квартири АДРЕСА_1 та визнати за ОСОБА_2 право власності на 10% (1/10) квартири АДРЕСА_1 . Припинити право власності ОСОБА_2 на його частку у спірній квартирі, відшкодувавши вартість цієї частки з коштів внесених ОСОБА_1 на депозитний рахунок суду, стягнути судові витрати з відповідача за зустрічним позовом (а.с. 16-23). Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 24 липня 2019 року первісний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , про поділ спільного сумісного майна подружжя задоволено в повному обсязі. Визнано квартиру АДРЕСА_1 спільним майном подружжя - ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Визнано в порядку поділу майна подружжя за ОСОБА_2 право приватної власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 56,9 кв.м. та житловою площею 40,4 кв.м., яка складається з: 1 коридор, 2 туалет, 3 ванна, 4 кухня, 5,6,7 житлові кімнати, 8 кладова, 9 коридор, І - балкон, припинивши в цій частині право власності ОСОБА_1 . Залишено незмінним право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 ), загальною площею 56,9 кв.м. та житловою площею 40,4 кв.м., яка складається з: 1 коридор, 2 туалет, 3 ванна, 4 кухня, 5,6,7 житлові кімнати, 8 кладова, 9 коридор, І балкон, за ОСОБА_1 . У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , про визнання права особистої власності, поділ спільного майна подружжя та припинення права особи на частку у спільному майні відмовлено в повному обсязі. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Повернуто ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 17400 (сімнадцять тисяч чотириста) грн. 00 коп., що знаходяться на депозитному рахунку № НОМЕР_1 Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області, код 26239738, МФО 820172, Державна казначейська служба України /а.с. 147, 149-151/. ОСОБА_1 з вказаним рішенням суду не погодилась та подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким первісний позов задовольнити частково, а зустрічний позов задовольнити в повному обсязі, посилаючись на необгрунтованість рішення суду першої інстанції /а.с. 161-167/. ОСОБА_2 своїм правом передбаченим ст. 360 ЦПК не скористався. Частиною 3 статті 3 ЦПК України встановлено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Суд апеляційної інстанції розглядає апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 24 липня 2019 року в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами на підставі пункту 1 частини 4 статті 274 ЦПК України. Перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, з наступних підстав. Згідно з положенням частини 2 статті 374 ЦПК України підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом першої інстанції встановлено, що сторони по справі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі з 20.11.2004 (а.с. 4). На час розгляду справи шлюб розірвано. Під час перебування у шлюбі 25 січня 2014 року було придбано квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 29). Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, відповідач за первісним позовом ОСОБА_1 є власником спірної квартири (а.с. 30). Суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги за первісним позовом, виходив з того, що позивачем доведено факт спільного придбання квартири під час перебування у шлюбі, а у задоволенні зустрічних позовних вимог було відмовлено, у зв`язку з їх недоведеністю. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції виходячи з наступного. Основним завданням суду при вирішенні спорів про поділ майна подружжя є вирішення конфлікту між подружжям, тобто здійснення судом своєї базової функції ухвалення обов`язково рішення, яке безпосередньо припиняє спір, а не виводить його на новий рівень для сторін, які в будь-якому випадку не можуть між собою домовитися. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. Норми статей 57, 60 СК України встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них. Згідно ч. 1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17, постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі №235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі №404/1515/16-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі 372/504/17 (провадження 14-325цс18). Відповідно до ч. 1 ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Згідно до ч. 3 ст. 358 ЦК України кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності; у разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Частиною 3 ст. 368 ЦК України визначено, що майно набуте подружжям за час шлюбу є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно ст. 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. Відповідно до п.п. 22-24 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року № 11, вирішуючи спір між подружжям про майно необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором або законом. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу й залишає майно у їх спільній частковій власності. Відповідно до ч. 1 ст. 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Аналіз положень статей 57 та 62 СК України дає підстави для висновку про те, що стаття 57 цього Кодексу визначає правила віднесення майна до об`єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як стаття 62 цього Кодексу встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньою нормою об`єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду обєктами спільної сумісної власності подружжя. Головним критерієм поділу майна як об`єкта права спільної сумісної власності є припинення правовідносин спільної сумісної власності між колишніми учасниками і припинення відносин спільної власності взагалі (частина третя статті 372 ЦК України); в разі поділу кожен учасник має право одержати в натурі ту частину спільного майна, яка відповідає його частці у спільному сумісному майні. Відповідно до ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених ЗК України. Вирішуючи спори між подружжям про майно, судам необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї. Рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об`єктом права його спільної сумісної власності, передбачено частиною першою статті 63, частиною першою статті 65 СК України. Судом встановлено, що спірна квартира була набута на підставі договору купівлі - продажу від 25 січня 2014 року, в пункті 9 якого зазначено, що покупець ( ОСОБА_1 ) повідомила, що грошові кошти, які витрачає на придбання квартири є спільною сумісною власністю, у зв`язку з чим другим з подружжя (чоловіком ОСОБА_2 ) надана згода на придбання квартири; цей договір укладається в інтересах сім`ї і має правові наслідки для кожного з подружжя, а тому спірна квартира є спільним сумісним майном подружжя /а.с. 27/. Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу у даному випадку не спростована, а підтверджується самим договором купівлі продажу квартири. Колегія суддів звертає увагу на те, що за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані з сім`єю інтереси одного з подружжя. Також колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо не прийняття посилань ОСОБА_1 у зустрічній позовній заяві та її представника у судовому засіданні про те, що 58% спірної квартири придбано за рахунок коштів, які їй дав батько, а тому в цій частині квартира є її особистою власністю, так як вони спростовуються матеріалами справи. Враховуючи презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, спростування правового режиму спільного сумісного майна на квартиру, можливо лише за умови доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, при цьому тягар доказування покладається на того з подружжя, який її спростовує. Оскільки слова одного з подружжя рівноцінні словам другого, то за відсутності письмових доказів джерела набуття грошових коштів надавати перевагу одному чи другому суд не може. Доводи апеляційної скарги щодо неврахування судом першої інстанції покази свідка, а саме її батька щодо підтвердження обставин надання ним коштів від продажу іншої квартири, дочці на придбання спірної квартири, колегією суддів не беруре до уваги, оскільки дані покази не є беззаперечними доказами даної обставинами, а також суду не надано будь-яких інших доказів на підтвердження даної обставини. Крім того, дані обставини також спростовуються змістом договору купівлі-продажу від 25.01.2014 року, а саме пунктом 9 вказаного договору (а.с. 29). А покази свідка ОСОБА_3 взагалі не підтверджують вказану обставину. Також, колегія суддів не вбачає підстав для відступлення від засади рівності часток подружжя, оскільки наведені скаржником доводи не підтвердженні будь-якими належними та допустими доказами. Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив правовідносини, які склалися між сторонами, повно, всебічно і об`єктивно перевірив доводи і заперечення сторін, встановленим фактам і доказам дав правильну правову оцінку і дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог за первісним позовом та про відмову у задоволені зустрічних позовних вимог. Рішення суду першої інстанції винесено з додержанням вимог матеріального та процесуального права, а тому відсутні підстави для його скасування. Доводи скарги позивача фактично зводяться до незгоди заявника із мотивами судового рішення, які наведені в його обґрунтування а також переоцінки доказів, проте відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Судові витрати понесені у зв`язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають, оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення. керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 24 липня 2019 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду у випадках, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Головуючий: Т.Р. Куценко Судді: Е.Л. Демченко М.О. Макаров