Постанова 4803 № 932/6933/20

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/8833/20 Справа № 932/6933/20 Суддя у 1-й інстанції - Кудрявцева Т.О. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 грудня 2020 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючого - Городничої В.С., суддів - Лаченкової О.В., Петешенкової М.Ю., за участю секретаря - Солодової І.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 , який діє в інтересах ОСОБА_2 , на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 17 серпня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про розподіл майна подружжя,- ВСТАНОВИЛА: У червні 2020 року позивачзвернувся до суду першої інстанції з вищевказаним позовом. В обгрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що 20.03.1992 року вона уклала шлюб з відповідачем, від шлюбу неповнолітніх дітей немає. На теперішній час шлюбні стосунки з відповідачем припинені, наразі вона звернулася до суду з позовом про розірвання шлюбу. У період зареєстрованого шлюбу ними було придбано наступне майно: квартира АДРЕСА_1 (нова адреса АДРЕСА_2 ) згідно договору купівлі-продажу від 26.07.1996 року, посвідченого Шостою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою за реєстровим номером 3-8049 та зареєстрованого в КП ДМБТІ у книзі № 105п за реєстровим номером 36 від 28.05.1997 року. Зазначена квартира придбана на ім`я ОСОБА_2 , вона складається з двох житлових кімнат, площею 27,5 кв.м., загальною площею 45,3 кв.м. Позивач зазначала, що вона неодноразово просила відповідача розділити спільне майно мирним шляхом, виділивши їй Ѕ частку, проте він категорично відмовляється це зробити та зазначає, що все майно, що ними придбано у шлюбі, це його особисте майно, що змусило її звернутися до суду із даним позовом. Враховуючи вищезазначене, позивач просила суд поділити спільне сумісне майно подружжя, виділити їй у власність 1/2 частину квартири за адресою АДРЕСА_3 , що складається з двох житлових кімнат, площею 27,5 кв.м., загальною площею 45,3 кв.м. Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 17 серпня 2020 року позовні вимоги задоволено. Розділено майно, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 (зареєстрована АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ) та ОСОБА_2 (зареєстрований АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 ). Визнано за ОСОБА_3 (зареєстрована АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ) право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , яка складається з: 1-коридор, 2-житлова, 3-кухня, 4-житлова, 5-санвузол, житловою площею 27,5 кв.м., загальною площею 45,3 кв.м. Визнано за ОСОБА_2 (зареєстрований АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 ) право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , яка складається з: 1-коридор, 2-житлова, 3-кухня, 4-житлова, 5-санвузол, житловою площею 27,5 кв.м., загальною площею 45,3 кв.м. Стягнуто з ОСОБА_2 (зареєстрований АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_3 (зареєстрована АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ) понесені витрати по справі сплачений судовий збір у розмірі 2605,00 грн. В своїй апеляційній скарзі ОСОБА_2 не погоджується з рішенням суду та посилається на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, а також на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи. ОСОБА_3 відповідно до ст. 360 ЦПК України подала відзив, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість доводів апелянта. Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін, з наступних підстав. Судом встановлено, що з 20 березня 1992 року сторони перебували в зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_3 , виданим Відділом РАГС виконкому Бабушкінської райради народних депутатів м. Дніпропетровська, актовий запис №

210. Від шлюбу неповнолітніх дітей сторони не мають. Встановлено, що шлюбні відносини між сторонами припинені, позивач звернулася до суду з позовом про розірвання шлюбу. У період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі була придбана квартира АДРЕСА_1 (нова адреса АДРЕСА_3 ) згідно договору купівлі-продажу від 26.07.1996 року, укладеного між ОСОБА_3 , яка діяла від імені власників ОСОБА_4 і ОСОБА_5 , та ОСОБА_2 , який посвідчений Шостою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою за реєстровим номером 3-8049 та зареєстрованого в КП ДМБТІ у книзі № 105п за реєстровим номером 36 від 28.05.1997 року. Зазначена квартира є двокімнатною, житловою площею 27,5 кв.м., загальною площею 45,3 кв.м., та складається з: 1-коридор, 2-житлова, 3-кухня, 4-житлова, 5-санвузол. Право власності на цю квартиру зареєстровано за ОСОБА_2 . Задовольняючи позов у повному обсязі, суд першої інстанції виходив з обгрунтованості позовних вимог, а також взяв до уваги те, що спірне нерухоме майно було придбане під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі та відповідачем не спростовано презумпцію спільності майна подружжя за статтею 60 СК України, у зв`язку з чим суд прийшов до висновку, що квартира АДРЕСА_1 (колишня адреса АДРЕСА_4 ), житловою площею 27,5 кв.м., загальною площею 45,3 кв.м., є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , визначивши рівними частки в даному нерухомому майні кожного з них по 1/2 частині. В своїй апеляційній скарзі апелянт посилається на те, що він придбав спірну квартиру за особисті кошти, а тому вказана квартира є особистою приватною власністю відповідача. Однак, колегія суддів не приймає до уваги такі доводи апелянта з наступних підстав. Відповідно до ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Статтею 63 СК України передбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Отже, нормою статті 60 СК України визначено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована і один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Як роз`яснено в п.п. 23, 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» (далі Постанова) - вирішуючи між подружжям спір про майно, необхідно встановити обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (ст.ст.60,69 СК України, ч.3 ст. 368 ЦК), відповідно до ч.ч.2,3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Згідно ст. 69 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. Відповідно до ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду". Твердження апелянта про те, що квартира АДРЕСА_1 є його особистою власністю, оскільки придбана за його особисті кошти, є безпідставними та жодним чином не доведеними ні в суді першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції. Крім того, колегія суддів вважає, що посилання апелянта на свідчення свідків для даної категорії справ не достатньо, зокрема, рішення суду не може ґрунтуватись лише на одних показах свідків, оскільки у відповідності до ч.1 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції обгрунтовано ухвалив рішення в межах заявлених вимог і на підставі доказів, наданих позивачем. Приведені в апеляційній скарзі доводи апелянтом не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення апелянтом норм процесуального закону. Відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена. Крім цього, зазначене також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року). Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Тому, вирішуючи даний спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Таким чином, доводи апеляційної скарги є необґрунтованими, а рішення суду відповідає вимогам закону та матеріалам справи. Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , який діє в інтересах ОСОБА_2 , залишити без задоволення. Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 17 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий: В.С. Городнича Судді: О.В. Лаченкова М.Ю. Петешенкова