Постанова Київський апеляційний суд № 759/11775/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД № справи: 759/11775/19 № апеляційного провадження: 22-ц/824/2552/2020 Головуючий у суді першої інстанції: Бабич Н.Д. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Немировська О.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 13 лютого 2020 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів: головуючого - Немировської О.В. суддів - Чобіток А.О., Ящук Т.І. при секретарі - Шепель К.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про вселення, усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням та встановлення порядку користування жилим приміщенням, за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Святошинського районного суду м.Києва від 07 листопада 2019 року, встановив: у липні 2019 року позивач ОСОБА_2 , в інтересах якої діє її мати ОСОБА_1 , звернулась до суду з позовом, в кому просила вселити її до будинку АДРЕСА_1 та зобов`язати відповідачів не чинити перешкоди у користування власністю, надати ключі від будинку та визначити спільний порядок користування будинком. Рішенням Святошинського районного суду м.Києва від 07 листопада 2019 року позов було задоволено частково, вселено до спірного будинку ОСОБА_2 в особі законного представника ОСОБА_1 . В задоволенні інших вимог - відмовлено. Не погоджуючись з вказаним рішенням, відповідач ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу, у якій просив рішення скасувати та ухвалити у справі нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права. Заслухавши доповідь судді Немировської О.В., пояснення ОСОБА_4 , ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_5 , дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Звертаючись до суду з даним позовом позивач посилалась на те, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є власником 7/18 частин жилого будинку АДРЕСА_1 з відповідними господарськими будівлями та побутовими спорудами на підставі Свідоцтва про право на спадщину за законом (а.с.13). Іншими співвласниками жилого будинку є відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . Позивач зазначала, що відповідачі чинять їй перешкоди у користування належною їй частиною будинку, у зв`язку з чим вона вимушена була звернутись до суду з вимогами про вселення, зобов`язання не чинити перешкоди у користуванні власністю та надати ключі від спірного будинку, а також визначити спільний порядок користування будинком шляхом виділення їй двох жилих кімнат площею 23,4 кв.м. та 11,8 кв.м., коридору площею 10,1 кв.м., ванної кімнати та вбиральні площею 4,3 та 1,5 кв.м. Рішенням Святошинського районного суду м.Києва від 07 листопада 2019 року позов було задоволено частково, вселено до спірного будинку ОСОБА_2 в особі законного представника ОСОБА_1 . В задоволенні інших вимог - відмовлено. Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що неповнолітня ОСОБА_2 є власником частини спірного будинку та зареєстрована в ньому, а тому підлягає вселенню в особі законного представника - ОСОБА_1 . Такий висновок суду є законним та обґрунтованим, відповідає встановленим у справі обставинам. Суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права та послався на положення статей 16, 316, 317, 319, 321, 328, 386, 391, 405 ЦК України. Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог сторонами у справі не оскаржуються, а тому судом апеляційної інстанції не переглядається. У своїй апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_4 посилався на те, що судом першої інстанції не в повному обсязі досліджено обставини справи та не надано оцінки доказам, що призвело до невірного вирішення спору по суті. Однак, такі доводи апелянта є необґрунтованими та не можуть бути підставою для скасування рішення суду. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_6 , законним представником якої є ОСОБА_1 , є власником 7/18 частин жилого будинку з відповідними господарськими та побутовими спорудами за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідачу ОСОБА_4 належить 4/18 частин спірного будинку, а ОСОБА_3 - 7/18 частин. У спірному будинку зареєстровані позивач ОСОБА_2 та відповідач ОСОБА_4 . З експлікації з Технічного паспорту на садибний (індивідуальний) жилий будинок, виготовлений 12 жовтня 2012 року, вбачається, що спірний будинок складається з одного поверху та мансарди, загальна площа становить 145, 9 кв.м., жила - 80,3 кв.м. Будинок містить 5 жилих кімнат, площею 12,1 кв.м., 23, 4 кв.м., 11,8 кв.м., 18,9 кв.м., 14,1 кв.м. (а.с.11). У своїй апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_4 посилався на те, що судом першої інстанції не було враховано те, що вселення позивача разом з її законним представником порушує право недоторканності житла та зазначав, що хоча він і не заперечує права власності позивача на частку в майні, однак вважає спільне користування будинком неможливим, оскільки в ньому проживають інші члени його сім`ї. Однак такі доводи апеляційної скарги є необґрунтованими та не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно зі ст. 317, 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Цими правами власник розпоряджається на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Положеннями ст. 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. ОСОБА_4 у своїй апеляційній скарзі також зазначав, що судом першої інстанції не було враховано право позивача отримати від відповідачів грошову компенсацію своєї частки у майні, що є підставою для відмови у вселенні. Вказані доводи також не можуть бути підставою для скасування рішення суду, оскільки з вимогами про припинення права власності ОСОБА_2 на 7/18 частин будинку з виплатою їй компенсації ОСОБА_4 та ОСОБА_3 не звертались. Саме по собі твердження скаржника про те, що він не заперечує таку можливість, не може бути підставою для відмови позивачу в реалізації її права власності шляхом усунення перешкод у користуванні майном. Безпідставними є і посилання апелянта на те, що оскаржуване рішення суду суперечить моральним засадам суспільства, оскільки позивач у справі є неповнолітньою особою, зареєстрована у спірному будинку, право власності на 7/18 частин якого зареєстроване за нею у встановленому законом порядку, а тому відмова у захисті її прав шляхом вселення призвела б до порушення її законних прав та інтересів. Також слід зауважити, що матеріали справи не містять доказів про те, що у спірному будинку зареєстроване місце постійного проживання інших малолітніх або неповнолітніх осіб. Згідно з пунктами 1, 2 ст.3 Конвенції ООН «Про права дитини» від 20 листопада 1989 року, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом. Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень ЄСПЛ, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР. Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права Враховуючи наведене, доводи, викладені в апеляційній скарзі, висновків суду не спростовують, рішення було ухвалено судом першої інстанції при дотриманні норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду - без змін. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382 ЦПК України, суд постановив: апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення, а рішення Святошинського районного суду м.Києва від 07 листопада 2019 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду в касаційному порядку протягом тридцяти днів. Повний текст постанови виготовлено 18 лютого 2020 року. Головуючий Судді