Постанова 4855 № 620/2043/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 620/2043/19 Суддя першої інстанції: Падій В.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 лютого 2020 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: судді-доповідача - Степанюка А.Г., суддів - Губської Л.В., Епель О.В., при секретарі - Ліневській В.В., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2019 року, повний текст якого складено 31 жовтня 2019 року, у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії, - В С Т А Н О В И Л А: У липні 2019 року ОСОБА_1 (далі - Позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Чернігівського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області (далі - Відповідач, ГУ ПФ в Чернігівській області) про: - визнання протиправною бездіяльності ГУ ПФ в Чернігівській області щодо не проведення перерахунку щомісячної додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров`ю, відповідно до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» у розмірі 50% від мінімальної пенсії за віком в періоди з 22.05.2008 року по 31.12.2010 року, з 01.01.2014 року по 02.08.2014 року, з 01.01.2015 року і по теперішній час; - зобов`язання ГУ ПФ в Чернігівській області провести ОСОБА_1 перерахунок та виплату щомісячної додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров`ю, відповідно до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» в розмірі 50% від мінімальної пенсії за віком в періоди з 22.05.2008 року по 31.12.2010 року, з 01.01.2014 року по 02.08.2014 року, з 01.01.2015 року і по теперішній час; - встановлення судового контролю за виконанням рішення суду шляхом зобов`язання ГУ ПФ в Чернігівській області подати у двотижневий строк з моменту набрання рішенням суду законної сили звіт про виконання рішення суду. Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 21.10.2019 року позов задоволено частково: - визнано протиправною бездіяльність ГУ ПФ в Чернігівській області щодо проведення ОСОБА_1 перерахунку щомісячної додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров`ю, відповідно до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», в розмірі 50% від мінімальної пенсії за віком в періоди з 01.07.2008 року по 31.12.2010 року, з 01.01.2014 року по 02.08.2014 року; - зобов`язання ГУ ПФ в Чернігівській області провести ОСОБА_1 перерахунок та виплату щомісячної додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров`ю, відповідно до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», в розмірі 50% від мінімальної пенсії за віком в періоди з 01.07.2008 року по 31.12.2010 року, з 01.01.2014 року по 02.08.2014 року, з урахуванням проведених виплат. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що у період з 22.05.2008 року по 31.12.2010 року, з 01.01.2014 року по 02.08.2014 року чинним законодавством не було передбачено норми, якою наділено Кабінет Міністрів України повноваженнями визначати порядок і розмір виплат, передбачених Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», у той час як у період з листопада 2011 року по грудень 2013 року, а також з 03.08.2014 року відповідні норми є чинними. Крім того, суд підкреслив на необґрунтованості посилання Позивача на рішення Конституційного Суду України від 17.07.2018 року №6-р/2018, оскільки ним не визначалися неконституційними внесені зміни до ст. ст. 50, 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, Відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його та прийняти нове, яким адміністративний позов залишити без розгляду. Свою позицію обґрунтовує тим, що Чернігівський окружний адміністративний суд, поновлюючи ОСОБА_1 строк звернення до суду, не врахував, що останній перебуває на обліку в ГУ ПФ в Чернігівській області з 30.06.2008 року, а тому, оскільки пенсія є щомісячною періодичною виплатою, то про порушення своїх прав Позивач міг або повинен був дізнатися ще у липні 2008 року. Після усунення визначених в ухвалі від 11.12.2019 року про залишення апеляційної скарги без руху недоліків ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 24.12.2019 року відкрито апеляційне провадження у справі і встановлено строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу. У межах встановленого судом строку відзиву на апеляційну скаргу не надійшло. Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 21.01.2020 року справу призначено до розгляду у порядку письмового провадження. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню в частині, виходячи з такого. Як вбачається з матеріалів справи, Позивач є особою, яка має право на пільги та компенсації, встановлені Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», що підтверджується наявною у матеріалах справи копією посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у 1990 році категорії 1, що підтверджується копією посвідчення серії НОМЕР_1 від 12.02.2019 року (а.с. 30). Крім того, ОСОБА_1 є особою з інвалідністю третьої групи внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням службових обов`язків по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (а.с. 31). Позивач перебуває на обліку у ГУ ПФ в Чернігівській області з 01.07.2008 року та отримує пенсію по 3 групі інвалідності згідно ст. 21 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» та додаткову пенсію за шкоду, заподіяну здоров`ю, призначену йому ст. 50 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Судом першої інстанції встановлено, що з 01.07.2008 року ОСОБА_1 виплачувалася надбавка до пенсії - 3 категорія ЧАЕС у сумі 48,20 грн., з 01.10.2010 - категорія ЧАЕС інвалід 3 групи (за рішенням суду) у сумі 132,93 грн., з 01.11.2010 - категорія ЧАЕС інвалід 3 групи (за рішенням суду) у сумі 361,50 грн., з 01.12.2010 - категорія ЧАЕС інвалід 3 групи (за рішенням суду) у сумі 361,50 грн., з 01.01.2011 - категорія ЧАЕС інвалід 3 групи (за рішенням суду) у сумі 361,50 грн., з 01.04.2011 - категорія ЧАЕС інвалід 3 групи (за рішенням суду) у сумі 353,27 грн. (а.с.44-47). 14.05.2019 року ОСОБА_1 звернувся із заявою до ГУ ПФУ в Чернігівській області, в якій зазначив, що додаткова пенсія за шкоду, спричинену здоров`ю, нараховується і виплачується йому у зменшеному розмірі, ніж передбачено законом, з 01.01.2019 року вказана пенсія має виплачуватись йому у сумі 748,50 грн., у зв`язку з чим просив провести йому перерахунок додаткової пенсії за шкоду, спричинену здоров`ю, та виплачувати її у розмірі, передбаченому законом (а.с.63). Листом від 24.05.2019 року №2084/03/І-12 Відповідачем повідомлено Позивача, зокрема, що розмір його пенсії обчислений відповідно до норм чинного законодавства України, додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров`ю, особі, віднесеній до 1 категорії, інваліду 3 групи виплачується у сумі 284,70 грн. відповідно до пункту 13 Порядку обчислення пенсій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.11.2011 року № 1210 «Про підвищення рівня соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (а.с.32-33). На підставі встановлених вище обставин, виходячи з приписів ст. ст. 19, 46 Конституції України, ст. ст. 49, 50, 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», а також ряду законів України про Державний бюджет України на відповідний рік і практики Верховного Суду, суд першої інстанції прийшов до висновку про часткову обґрунтованість позовних вимог з огляду на необхідність застосування до спірних правовідносин положень Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» у період, коли не були чинними норми про наявність у Кабінету Міністрів України повноважень на встановлення порядку і розміру відповідних виплат, виходячи із наявного фінансового ресурсу. З таким висновком суду першої інстанції не можна повністю погодитися з огляду на таке. Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров`я та створює єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення визначає Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (далі - Закон). Згідно ст. 49 Закону пенсії особам, віднесеним до категорій 1, 2, 3, 4, встановлюються у вигляді: а) державної пенсії; б) додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров`ю, яка призначається після виникнення права на державну пенсію. Відповідно до ст. 50 Закону додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров`ю, особам, віднесеним до І категорії, які є інвалідами ІІІ групи призначається у розмірі 50 відсотків мінімальної пенсії за віком. Указана редакція статті 50 Закону діяла до 01.01.2008 року. Законом України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» текст статті 50 Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» викладено у такій редакції: «Особам, віднесеним до категорії 1, призначається щомісячна додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров`ю, у розмірах: інвалідам I групи - 30 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність; інвалідам II групи - 20 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність; інвалідам III групи, дітям-інвалідам, а також хворим внаслідок Чорнобильської катастрофи на променеву хворобу - 15 процентів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність. Розмір прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначається на момент виплати додаткової пенсії згідно із законом про Державний бюджет України і не може коригуватися іншими нормативно-правовими актами». Водночас, рішенням Конституційного Суду України від 22.05.2008 року № 10-рп/2008 було визнано неконституційними зміни в Законі України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Положення Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України», визнані неконституційними, втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення. Отже, з моменту прийняття Конституційним Судом України рішення про неконституційність положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України», ст. 50 Закону почала діяти у попередній редакції. Постановою Кабінету Міністрів України «Деякі питання соціального захисту окремих категорій громадян» від 28.05.2008 року № 530 у редакції до 23.07.2011 року було встановлено, що особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, щомісячна додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров`ю, відповідно до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» виплачується у таких розмірах до прожиткового мінімуму, встановленого законом для осіб, які втратили працездатність - тим, що належать до категорії 1: інвалідам I групи - 30 відсотків; інвалідам II групи - 20 відсотків; інвалідам III групи, дітям-інвалідам, а також тим, що страждають внаслідок Чорнобильської катастрофи на променеву хворобу, - 15 відсотків. Таким чином, у період з 22.05.2008 року до 31.12.2010 року діяла редакція ст. 50 Закону, яка передбачала розмір додаткової пенсії Позивача - 50% мінімальної пенсії за віком. Викладене, у свою чергу, свідчить про обґрунтованість позиції суду першої інстанції про те, що у період з 01.07.2008 року по 31.12.2010 року ОСОБА_1 мав право на отримання додаткової пенсії у розмірі 50% мінімальної пенсії за віком, як це було передбачено приписами ст. 50 Закону. При цьому, визначаючи даний період з 01.07.2008 року, а не з 22.05.2008 року, Чернігівський окружний адміністративний суд вірно підкреслив, що відповідна пенсія була призначена Позивачу лише з 01.07.2008 року, що виключає можливість задоволення позовних вимог до 30.06.2008 року включно. Постановою Кабінету Міністрів України від 23.11.2011 року № 1210 були визначені мінімальні розміри основної пенсії для інвалідів, щодо яких встановлено причинний зв`язок інвалідності з Чорнобильською катастрофою, а також щомісячної додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров`ю особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2011 рік» від 04.06.2011 року № 3491-VI, який набрав чинності 19.06.2011 року, зокрема пунктом 7 частиною 1 зазначеного Закону Прикінцеві положення Закону України «Про Державний бюджет України на 2011 рік» доповнено пунктом 4, яким встановлено, що у 2011 році норми і положення, зокрема, статей 39, 50, 51, 52, 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявного фінансового ресурсу бюджету Пенсійного фонду України на 2011 рік. Рішенням Конституційного Суду України від 26.12.2011 року норми пункту 4 Прикінцевих положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2011 рік» визнано такими, що відповідають Конституції України, тобто є конституційними. Відповідно до п. 3 Прикінцевих положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2012 рік» норми і положення статей 20, 21, 22, 23, 30, 31, 37, 39, 48, 50, 51, 52, 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів Державного бюджету України та бюджету Пенсійного фонду України на 2012 рік. Рішенням Конституційного Суду України від 25.01.2012 року визначено, що в аспекті конституційного подання положення частини 2 статті 96, пунктів 2, 3, 6 статті 116 Конституції України треба розуміти так, що повноваження Кабінету Міністрів України щодо розробки проекту закону про Державний бюджет України та забезпечення виконання відповідного закону пов`язані з його функціями, в тому числі щодо реалізації політики у сфері соціального захисту та в інших сферах. Кабінет Міністрів України регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та законів України. Суди під час вирішення справ про соціальний захист громадян керуються, зокрема, принципом законності. Цей принцип передбачає застосування судами законів України, а також нормативно-правових актів відповідних органів державної влади, виданих на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, в тому числі нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, виданих у межах його компетенції ‚ на основі і на виконання Бюджетного кодексу України, закону про Державний бюджет України на відповідний рік та інших законів України. Крім того, пунктом 4 Прикінцевих положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2013 рік» встановлено, що у 2013 році норми і положення, зокрема, статті 50, 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України виходячи з наявних фінансових ресурсів Державного бюджету України та бюджету Пенсійного фонду України на 2013 рік. У подальшому, Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2014 рік», який набрав чинності 03.08.2014 року, доповнено Розділ «Прикінцеві положення» Закону України «Про державний бюджет України на 2014 рік» пунктом 67, якими встановлено, що норми і положення статей 20, 21, 22, 23, 30, 31, 37, 39, 48, 50, 51, 52 та 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених положеннями постанови Кабінету Міністрів України від 23.11. 2011 року № 1210 «Про підвищення рівня соціального захисту найбільш вразливих верств населення». Крім того, 28.12.2014 року прийнято Закон України «Про Державний бюджет України на 2015 рік», пунктом 9 Прикінцевих положень якого встановлено, що норми і положення, зокрема, статей 50, 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування. Законом України «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин» від 28.12.2014 року № 79-VIII, який набрав чинності 01.01.2015 року, розділ VI Прикінцеві та перехідні положення Бюджетного кодексу України доповнено пунктом 26, яким встановлено, що норми і положення статей 20, 21, 22, 23, 30, 31, 37, 39, 48, 50, 51, 52 та 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування. Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що визначення порядку та розмірів виплат зазначеним категоріям громадян у 2011, 2012 та 2013 бюджетних роках делеговано Кабінету Міністрів України. Натомість, як вірно зауважив суд першої інстанції, з 01.01.2014 року Законом України «Про Державний бюджет України на 2014 рік» не було передбачено жодних змін чи обмежень для застосування розміру додаткової пенсії, встановленого статтею 50 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Чинним залишався й Порядок обчислення пенсій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 23.11.2011 року № 1210 «Про підвищення рівня соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Отже, у період з 1 січня по 2 серпня 2014 року територіальні управління Пенсійного фонду повинні були нараховувати та виплачувати пенсію Позивачу в розмірі, визначеному ст. 50 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», а не Порядком обчислення пенсій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 23.11.2011 року № 1210 «Про підвищення рівня соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 21.02.2018 року у справі № 619/2262/17, від 19.06.2018 року у справі № 344/14522/17. При цьому суд першої інстанції вірно відхилив посилання Позивача на рішення Конституційного Суду України від 17.07.2018 року №6-р/2018, оскільки ним не визнавалися неконституційними (такими, що не відповідають Конституції України) зміни, внесені до ст. 50 Закону. Судовою колегією враховується, що статтею 46 Основного Закону закріплено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. Відповідно до ч. 2 ст. 95 Конституції України тільки законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків. Як зазначив Конституційний Суд України у рішенні від 26.12.2011 року № 20-рп/2011 одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень. Крім того, у вказаному рішенні Конституційним Судом України також було зазначено, що передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з ч. 1 ст. 17 Конституції України є найважливішою функцією держави. Водночас зміст основного права не може бути порушений. У рішенні від 25.01.2012 року №3-рп/2012 єдиним судовим органом конституційної юрисдикції було зазначено, що суди загальної юрисдикції України під час вирішення справ щодо соціального захисту прав громадян повинні застосовувати нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, прийняті на підставі і на виконання Бюджетного кодексу України, інших законів України, в тому числі закону про Державний бюджет України на відповідний рік. Однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціальною захисту за рахунок коштів Державною бюджету України виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов`язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. При цьому рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги - принципам пропорційності і справедливості. Повноваження Кабінету Міністрів України щодо розробки проекту закону про Державний бюджет України та забезпечення виконання відповідного закону пов`язані з його функціями, в тому числі щодо реалізації політики у сфері соціального захисту та в інших сферах. Кабінет Міністрів України регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції України та законів України. Суди під час вирішення справ про соціальний захист громадян керуються, зокрема, принципом законності. Цей принцип передбачає застосування судами законів України, а також нормативно-правових актів відповідних органів державної влади, виданих на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, у тому числі нормативно-правових, актів Кабінету Міністрів України, виданих у межах його компетенції, на основі і на виконання Бюджетного кодексу України, закону про Державний бюджет України на відповідний рік та інших законів України. Крім того, право встановлювати тимчасові обмеження щодо виплати пенсії узгоджуються з правовою позицією Європейського суду з прав людини, викладеною у справі «Валентина Ніканорівна Великода проти України», яка полягає в тому, що зменшення розміру пенсійного забезпечення не є порушенням права власності у розумінні Протоколу № 1, оскільки таке зменшення відбувається шляхом внесення законодавчих змін до акту, яким встановлено таке право власності. Крім того суд стверджує, що перша і найважливіша вимога ст. 1 Протоколу № 1 є те, що будь-яке втручання з боку державних органів в мирне володіння майном, повинно бути законним і що воно повинне переслідувати законну мету в інтересах суспільства. Будь-яке втручання також повинно бути пропорційними переслідуваній меті. Іншими словами, необхідно знайти справедливий баланс («золоту середину») до вимог загальних інтересів спільноти та вимог захисту основних прав особистості. Необхідний баланс не буде знайдений, якщо особі або особам доводиться нести індивідуальний і надмірний тягар. При цьому ЄСПЛ зазначає, що зменшення розміру пенсії мабуть було зроблено державою через економічну політику і фінансові труднощі. Разом з тим, вирішуючи даний спір по суті за весь визначений Позивачем період, суд першої інстанції, поновлюючи ОСОБА_1 строк звернення до суду із вказаним позовом з підстав, що останній дізнався про порушення своїх прав зі змісту листа ГУ ПФ в Чернігівській області від 24.05.2019 року №2084/03/І-12, не врахував такого. Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено раніше, Позивач звернувся до суду із даним позовом 11.07.2019 року (а.с. 34). Відповідно до ч. ч. 1-2 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Згідно ч. ч. 3, 4 ст. 123 КАС України якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду. Якщо після відкриття провадження у справі суд дійде висновку, що викладений в ухвалі про відкриття провадження у справі висновок суду про визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду був передчасним, і суд не знайде інших підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, суд залишає позовну заяву без розгляду. З наведених норм вбачається, що за загальним правилом перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на адміністративний позов, тобто, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду. Встановлення строків звернення до суду з відповідними позовними заявами законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними, передбачених Кодексом адміністративного судочинства України, певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Таким чином, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі, і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Рішенням Конституційного Суду України № 17-рп/2011 від 13.12.2011 року визначено, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків, обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя. Поважними причинами визнаються лише ті обставини, які були чи об`єктивно є непереборними, тобто, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами. Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 15.05.2019 року у справі № 804/4217/18. Як було встановлено раніше, судом першої інстанції задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 за періоди з 01.07.2008 року по 31.12.2010 року та з 01.01.2014 року по 02.08.2014 року. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Відтак, позовні вимоги за вказані періоди заявлені з пропуском шестимісячного строку звернення до суду, визначеного ст. 122 КАС України, за відсутності поважних причин його пропуску та підстав для поновлення. Судова колегія вважає за необхідне зауважити, що спірні пенсійні виплати є постійними, виплачуються щомісячно і правовідносини закінчуються на день проведення таких виплат. Тобто, про своє порушене право Позивач дізнався або повинен був дізнатися після отримання неповних сум виплат, які здійснювалися згідно постанов Кабінету Міністрів України у менших розмірах, ніж визначено Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Разом з тим, положення ст. 51 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» та ст. 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», на які посилався ОСОБА_1 у своїй заяві (а.с. 60-62) виключають можливість їх застосування до спірних правовідносин, оскільки, по-перше, приписи ст. 51 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» не врегульовують питання виплати додаткової пенсії за правилами Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», по-друге, ст. 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» врегульовано питання виплати вже нарахованої, але не виплаченої пенсії, а тому дані норми не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, адже, як було встановлено раніше, Позивачу за відповідний період пенсія не нараховувалася. Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне підкреслити, що Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував на тому, що право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим, оскільки за своєю природою це право вимагає регулювання з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання (рішення від 18.10.2005 року у справі «МШ «Голуб» проти України»). У рішенні Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі «Смірнова проти України» визначено, що нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції. Таким чином, при зверненні до суду з позовом про зобов`язання здійснити нарахування та виплату пенсії відповідно до вимог ст. 50 Закону з 22.05.2008 року Позивачем пропущено шестимісячний строк звернення до суду, передбачений ч. 2 ст. 122 КАС України, а тому позовні вимоги за період з 22.05.2008 року по 31.12.2010 року, з 01.01.2014 року по 02.08.2014 року та з 01.01.2015 року по 10.01.2019 року підлягають залишенню без розгляду. Інша частина позовних вимог, починаючи з 11.01.2019 року, задоволенню не підлягає з підстав, обґрунтування яких зазначено вище. Аналогічну позицію щодо подібних правовідносин висловив Верховний Суд у постанові від 19.06.2018 року у справі № 344/14522/17. Судовою колегією враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Таким чином, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що суд першої інстанції не повністю встановив фактичні обставини справи та при ухваленні рішення допустив порушення норм процесуального права, помилково вирішивши по суті спір за періоди з 22.05.2008 року по 31.12.2010 року, з 01.01.2014 року по 02.08.2014 року та з 01.01.2015 року по 10.01.2019 року, позовні вимоги щодо яких підлягали залишенню без розгляду у зв`язку з пропуском строків звернення до суду. Згідно п. 3 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково. Відповідно до ч. 1 ст. 319 КАС України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду з підстав, встановлених 240 цього Кодексу. Приписи п. 8 ч. 1 ст. 240 КАС України визначають, що суд своєю ухвалою залишає позовну заяву без розгляду з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу, зміст яких зазначено вище. За таких обставин колегія суддів приходить до висновку про необхідність часткового задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції із залишенням позовної заяви без розгляду в частині позовних вимог за періоди з 22.05.2008 року по 31.12.2010 року, з 01.01.2014 року по 02.08.2014 року та з 01.01.2015 року по 10.01.2019 року. Керуючись ст. ст. 123, 240, 242-244, 250, 308, 311, 315, 319, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області - задовольнити частково. Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2019 року - скасувати в частині вирішених позовних вимог за періоди з 22 травня 2008 року по 31 грудня 2010 року, з 01 січня 2014 року по 02 серпня 2014 року та з 01 січня 2015 року по 10 січня 2019 року. Позовні вимоги за періоди з 22 травня 2008 року по 31 грудня 2010 року, з 01 січня 2014 року по 02 серпня 2014 року та з 01 січня 2015 року по 10 січня 2019 року - залишити без розгляду. В іншій частині рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2019 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття. Касаційна скарга на рішення суду апеляційної інстанції подається безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України. Суддя-доповідач А.Г. Степанюк Судді Л.В. Губська О.В. Епель Повний текст постанови складено « 05» лютого 2020 року.