Постанова 4855 № 826/20323/16

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 826/20323/16 Суддя (судді) першої інстанції: Качур І.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 січня 2020 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого судді: Кузьмишиної О.М., суддів: Костюк Л.О., Пилипенко О.Є., за участю секретаря судового засідання Білоус А.С. позивач: ОСОБА_3; представника відповідача: Зайченко Ю.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, ОСОБА_3 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 жовтня 2019 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг про визнання протиправним та скасування наказу № 694-к від 21.11.2016 р. В С Т А Н О В И В : ОСОБА_3 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва (далі - суд) з позовом до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (далі - відповідач) та просить суд : - визнати протиправним та скасувати наказ керівника апарату Національної комісії, що здійснює державне регулювання ринків у сфері фінансових послуг Галабудської Т.М. від 21 листопада 2016 року № 694-к «Про переведення ОСОБА_3 »; - поновити ОСОБА_3 на посаді заступника директора департаменту методології, стандартів регулювання та нагляду за фінансовими установами Національної комісії, що здійснює державне регулювання ринків у сфері фінансових послуг, та виплатити середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з 22 листопада 2016 року по день поновлення на роботі; - постанову суду в частині поновлення ОСОБА_3 на посаді заступника директора департаменту методології, стандартів регулювання та нагляду за фінансовими установами Національної комісії, що здійснює державне регулювання ринків у сфері фінансових послуг та виплати середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу на користь ОСОБА_3 звернути до негайного виконання. В обґрунтування позову позивач зазначає про те, що з даним наказом не погоджується, оскільки відповідачем протиправно переведено ОСОБА_3 на посаду начальника відділу стандартів реєстрації, ліцензування та дозвільних процедур департаменту консолідованого нагляду та методології на ринках фінансових послуг на період соціальної відпустки по догляду за дитиною основного працівника ОСОБА_4 , з чим позивач не погодився та відмовився від переведення на дану посаду, оскільки це порушує його законне право на працю. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.10.2019 року адміністративний позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано протиправними дії керівника апарату Національної комісії, що здійснює державне регулювання ринків у сфері фінансових послуг Галабудської Т.М. щодо винесення наказу від 21 листопада 2016 року № 694-к «Про переведення ОСОБА_3 ». У задоволені інших позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись із прийнятим рішенням, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій він просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити. Вважає, що обраний судом спосіб захисту його порушених прав не захистить його прав. Незастосування судом першої інстанції іншого способу захисту прав позивача є порушенням норм матеріального та процесуального права. Також апеляційну скаргу подано відповідачем, який просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким в задоволенні позову відмовити. Обґрунтовуючи свою апеляційну скаргу, апелянт зазначає, що наказом керівника апарату Нацкомфінпослуг від 27.11.2017 р. № 538-к «Про скасування наказу від 21.11.2016 р. № 694-к» оскаржуваний наказ скасовано, а відтак вважає, що з моменту скасування оскаржуваного наказу відсутній предмет спору. В судовому засіданні позивач підтримав свою апеляційну скаргу та просив суд її задовольнити. Проти апеляційної скарги відповідача заперечував. Представник відповідача підтримав свою апеляційну скаргу та просив суд її задовольнити. Проти апеляційної скарги позивача заперечував, просив в її задоволенні відмовити. У відповідності до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги та, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг є обґрунтованою та підлягає задоволенню, апеляційна скарга ОСОБА_3 не обґрунтованою та не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Як встановлено судом першої інстанції, 10.08.2016 року ОСОБА_3 попереджено про наступне звільнення із займаної посади відповідно до п. 1 ст. 40 КЗпП України, п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889- VІІІ (далі - Закон 889-VІІІ) по закінченню двомісячного терміну у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці. Одночасно ОСОБА_3 було запропоновано посаду начальника відділу стандартів реєстрації, ліцензування та дозвільних процедур департаменту консолідованого нагляду та методології на ринках фінансових послуг на період соціальної відпустки по догляду за дитиною основного працівника ОСОБА_4 Від запропонованої посади позивач письмово відмовився тому, що запропонована посада за розміром оплати праці не відповідає попередній посаді, що унеможливлює її прийняття, зважаючи також і на те, що це строкове призначення (переведення). 19.08.2016 року ОСОБА_3 було вдруге попереджено про наступне звільнення із займаної посади відповідно до п. 1 ст. 40 КЗпП України, п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VІІІ по закінченню двомісячного терміну у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці. Одночасно було запропоновано посаду начальника відділу стандартів реєстрації, ліцензування та дозвільних процедур департаменту консолідованого нагляду та методології на ринках фінансових послуг на період соціальної відпустки по догляду за дитиною основного працівника ОСОБА_4 Від запропонованої посади позивач письмово відмовився вдруге тому, що запропонована посада не є рівнозначною та не є вакантною. 21.09.2016 року позивача було втрете попереджено про наступне звільнення із займаної посади відповідно до п. 1 ст. 40 КЗпП України, п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VІІІ по закінченню двомісячного терміну у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці. Одночасно було запропоновано посаду начальника відділу стандартів реєстрації, ліцензування та дозвільних процедур департаменту консолідованого нагляду та методології на ринках фінансових послуг на період соціальної відпустки основного працівника ОСОБА_4 або до її фактичного виходу на роботу. Від запропонованої посади позивач втрете письмово відмовився, оскільки дана посада не є вакантною та рівнозначною. 21.11.2016 року о 17 годині позивача було запрошено до кабінету в.о. начальника управління персоналом Нацкомфінпослуг та, у присутності керівника апарату Нацкомфінпослуг Галабудської Т.М. та інших працівників, було ознайомлено із наказом від 21 листопада 2016 року № 694-к «Про переведення ОСОБА_3 ». Позивач не погоджуючись з оскаржуваним наказом, вважаючи його таким що порушує його законні права та інтереси, звернувся до суду за захистом своїх порушених прав та інтересів. Приймаючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не надано своєї згоди на переведення на іншу посаду, враховуючи її нерівнозначність. Однак, відповідачем було протиправно винесено оскаржуваний наказ про його переведення на іншу посаду. В той же час, суд першої інстанції зазначив, що підстави для скасування оскаржуваного наказу відсутні з огляду на його скасування відповідачем. Надаючи оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів виходить із наступного. Правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці визначенні Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП України). Так, із приписів ст. 51 КЗпП України вбачається, що однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Пункт 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України передбачає, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Частина 3 ст. 492 КЗпП України встановлює, що одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників. Відповідно до ч. 2 ст. 41 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII (надалі - Закон № 889-VIII) переведення здійснюється лише за згодою державного службовця. Відповідно до ч. 3 ст. 87 вказаного Закону процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю. Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу рівнозначну, а в разі відсутності такої - іншої роботи чи посади відповідно до його кваліфікації, або якщо він відмовляється від такого переведення. З урахуванням вищенаведених положень суд першої інстанції дійшов висновку, що керівником апарату Національної комісії, що здійснює державне регулювання ринків у сфері фінансових послуг Галабудською Т.М. вчинено протиправні дії щодо прийняття наказу від 21.11.2016 року № 694-к «Про переведення ОСОБА_3 », оскільки позивачеві мали б запропонувати переведення на рівноцінну посаду, а в разі відсутності такої вакантної посади, надати інформацію про всі наявні інші вакантні посади, які позивач може займати відповідно до своєї кваліфікації. В той же час, суд першої інстанції відмовив в задоволенні позовних вимог про скасування оскаржуваного наказу та поновлення позивача на попередній посаді із виплатою середнього заробітку, оскільки наказом керівника апарату Нацкомфінпослуг від 27.11.2017 р. № 538-к «Про скасування наказу від 21.11.2016 р. № 694-к» оскаржуваний наказ було скасовано. Надаючи оцінку висновкам суду першої інстанції, колегія суддів виходить із наступного. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Водночас ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. За змістом ч. 1 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси. Отже, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Тобто, у порядку адміністративного судочинства може бути оскаржене лише таке рішення, яке порушує безпосередньо права чи обов`язки позивача. Предметом оскарження в даній справі є наказ керівника апарату Національної комісії, що здійснює державне регулювання ринків у сфері фінансових послуг Галабудської Т.М. від 21.11.2016 року № 694-к «Про переведення ОСОБА_3 » та поновлення його на посаді заступника директора департаменту методології, стандартів регулювання та нагляду за фінансовими установами Національної комісії, що здійснює державне регулювання ринків у сфері фінансових послуг із виплатою середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу з 22.11.2016 року по день поновлення на роботі. Як встановлено судом першої інстанції, наказом керівника апарату Нацкомфінпослуг від 27.11.2017 р. № 538-к «Про скасування наказу від 21.11.2016 р. № 694-к» скасовано оскаржуваний наказ. На виконання наказу Нацкомфінпослуг від 27.11.2017 р. № 538-к було здійснено відповідний перерахунок заробітної плати позивачу за період з 21.11.2016 р. по 27.11.2017 р. за час фактичного перебування на роботі у сумі 7 153,71 грн. З нарахованої суми утримані всі податки і збори. 30.11.2017 р. позивачу було перераховано на його картковий рахунок в банку АТ «Райфайзен Банк Аваль» кошти в сумі 5 073,74 грн. Окрім того, колегією суддів встановлено, що рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.04.2019 р. у справі № 826/10017/18 за позовом ОСОБА_3 до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері фінансових послуг про визнання протиправним та скасування наказу від 24.05.2018 р. № 287-к, поновлення на роботі, у задоволенні позову відмовлено. Дане рішення залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18.11.2019 р. Рішення набрало законної сили. У судовому рішенні зазначено, що оскаржуваний наказ Нацкомфінпослуг від 24.05.2018 р. № 287-к «Про звільнення ОСОБА_3 » було прийнято відповідачем на підставі подання голови Дисциплінарної комісії Нацкомфінпослуг від 18.05.2018 р. № 59/ДК-08, висновку та інформаційної довідки дисциплінарної комісії Нацкомфінпослуг від 18.05.2018 р., актів про відсутність позивача на робочому місці, починаючи з 26.02.2018 р. по 26.03.2018 р. включно. 24.05.2018 р. Нацкомфінпослуг видано наказ № 287-к «Про звільнення ОСОБА_3 », відповідно до якого, заступника директора Департаменту методології, стандартів регулювання та нагляду за фінансовими установами Нацкомфінпосуг ОСОБА_3 звільнено з займаної посади відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу». Зважаючи на вищевикладене, слід дійти висновку, що оскаржуване рішення не створює для позивача жодних правових наслідків, а тому підстави для задоволення позову відсутні. Відповідно до ч. 2 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Таким чином, вказаними нормами права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Отже, суд може захистити право або інтерес іншим способом, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Застосування конкретного способу захисту порушеного у сфері публічно-правових відносин права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (пункт 145) Європейський суд з прав людини зазначив, що норма статті 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Європейський суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом. З урахуванням наведеного, ефективний засіб правового захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату, а ухвалення рішень, які безпосередньо не призводять до змін в обсязі прав, та до забезпечення їх примусової реалізації не відповідає змісту цього поняття та зазначеній нормі міжнародного права. Відсутність "бажаного результату" виключає можливість визначення ефективності правового захисту, оскільки "бажаний результат" встановлює межі (кінцеву мету) правового захисту, який полягає у використанні передбачених законом можливостей для поновлення порушеного, визнання невизнаного, чи присудження оспорюваного права саме в цих межах. Крім того, у рішенні від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1465а15 Верховний Суд України дійшов висновку, що рішення суду, у випадку задоволення позову, має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду; спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. Кодекс адміністративного судочинства України спрямовує правосуддя в адміністративних справах саме на забезпечення реалізації права особи на ефективний судовий захист, створюючи судам всі необхідні механізми для гарантування цього. Суд вважає за доцільне звернути увагу на положення пунктів 53-55 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи «Щодо якості судових рішень», які передбачають, що згідно з тлумаченням Європейського суду з прав людини право на справедливий суд, зафіксоване в статті 6 Конвенції, означає те, що судове рішення повинно бути таким, яке можна ефективно виконати на користь сторони, яка виграла справу; Конвенція не передбачає теоретичного захисту прав людини, а має на меті гарантувати максимальну ефективність такого захисту; рішення повинно бути сформульоване таким чином, щоб його можна було втілити в життя; нечітке рішення, яке можна тлумачити по-різному, підриває ефективність та надійність судового процесу. Відтак, з метою виконання завдання адміністративного судочинства, передбаченого ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України щодо ефективного поновлення прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, саме на суд покладено обов`язок ухвалення рішення, яке відновить права платника податків у сфері публічно-правових відносин від порушень. Разом з тим, суд першої інстанції, визнаючи протиправними дії керівника апарату Нацкомфінпослуг від 21.11.2016 р. «Про переведення ОСОБА_3 », відповідно до якого ОСОБА_3 з 21.11.2016 р. переведено на посаду начальника відділу стандартів реєстрації, ліцензування та дозвільних процедур департаменту консолідованого нагляду та методології на ринках фінансових послуг, порушив норми ч. 2 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України, прийнявши рішення в частині позовних вимог, яка не була заявлена позивачем. При цьому, суд першої інстанції не враховував вищенаведені норми та не обґрунтував необхідність виходу за межі позовних вимог та не визначив спосіб захисту прав позивача. За таких обставин, рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог про визнання протиправними дій керівника апарату Національної комісії, що здійснює державне регулювання ринків у сфері фінансових послуг Галабудської Т.М. щодо винесення наказу від 21 листопада 2016 року № 694-к «Про переведення ОСОБА_3 » підлягає скасуванню із винесенням нової постанови про відмову в задоволенні позову в цій частині. Зважаючи на те, що в даній справі відсутній предмет спору, колегія суддів не вважає за доцільне надавати оцінку доводам позивача про порушення порядку його переведення. Щодо доводів Нацкомфінпослуг про необхідність закриття провадження у даній справі з підстав, визначених у пп. 8 п. 1 ст. 238 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Положеннями пп. 8 п. 1 ст. 238 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд закриває провадження у справі щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо оскаржувані порушення були виправлені суб`єктом владних повноважень і при цьому відсутні підстави вважати, що повне відновлення законних прав та інтересів позивача неможливе без визнання рішень, дій або бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправними після такого виправлення. Аналіз положень даної статті свідчить про те, що провадження у справі може бути закрито у разі, коли виправлені відповідачем порушення відновлюють права позивача без визнання дій, бездіяльності або прийнятих суб`єктом владних повноважень рішень протиправними. В той же час, позивач не погоджується з тим, що його права є відновленими, не зважаючи на відсутність предмету спору, а тому положення даної статті в даному випадку не можуть бути застосовані. Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. Згідно ч. 1 ст. 317 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя . Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. В контексті вищевикладеного слід дійти висновку, що доводи апеляційної скарги Нацкомфінпослуг в оскаржуваній частині частково спростовують висновки суду першої інстанції, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні фактичних обставин справи та норм процесуального права, що регулюють спірні правовідносини, а відтак її апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 висновків суду першої інстанції не спростовують, у зв`язку із чим, його апеляційна скарга підлягає залишенню без розгляду. Керуючись ст.ст. 229, 243, 244, 250, 310, 311, 313, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Апеляційну скаргу Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг задовольнити частково. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 жовтня 2019 року в частині задоволених позовних вимог про визнання протиправними дій керівника апарату Національної комісії, що здійснює державне регулювання ринків у сфері фінансових послуг, Галабудської Т.М. щодо винесення наказу від 21 листопада 2016 року № 694-к «Про переведення ОСОБА_3 » скасувати та прийняти в цій частині нову постанову, якою в задоволенні позову відмовити. В решті рішення суду залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя: О.М. Кузьмишина Судді: Л.О.Костюк О.Є.Пилипенко Повний текст постанови виготовлено 27.01.2020 р.