Постанова Київський апеляційний суд № 757/53489/25-ц

К И Ї В С Ь К И Й А П Е Л Я Ц І Й Н И Й С У Д П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 16 липня 2026 року місто Київ справа № 757/53489/25 апеляційне провадження № 22-ц/824/6974/2026 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Саліхова В.В., суддів: Євграфової Є.П., Поливач Л.Д., за участю секретаря судового засідання: Зеленчука М.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Губської Алли Володимирівни на ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 12 грудня 2025 року про забезпечення позову, у справі за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_5 про визнання недійсним договору дарування квартири,- в с т а н о в и в : У жовтні 2025 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулись до суду з позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_5 про визнання недійсним договору дарування квартири. В обґрунтування позову вказують, що 02 лютого 2021 року укладено попередній договір купівлі-продажу майна, відповідно до якого ОСОБА_4 зобов`язався до 01 червня 2021 року продати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 нерухоме майно яке знаходиться за адресою АДРЕСА_1 на загальну суму 44,9 млн. грн., що еквівалентно 1,6 млн. доларів США. Проте 01 червня 2021 року договір купівлі-продажу не було укладено, у зв`язку з чим сторони уклали договір про розірвання попереднього договору від 01 червня 2021 року. Незважаючи на розірвання попереднього договору купівлі-продажу від 02 лютого 2021 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не відмовились від свого бажання у майбутньому придбати, а ОСОБА_4 продати нерухоме майно, у зв`язку з чим, на виконання попереднього договору купівлі-продажу від 02 лютого 2021 року та після його розірвання, з метою придбання нерухомого майна ОСОБА_2 передала ОСОБА_4 510 000 доларів США та 15 000 євро, а ОСОБА_3 1 303 015 грн. та 450 000 доларів США, що підтверджується відповідними доказами, у тому числі розписками, листуваннями та судовими експертизами. ОСОБА_1 особисто надала згоду ОСОБА_4 на укладення попереднього договору купівлі-продажу від 02 лютого 2021 року про, що вказано у п.9 самого договору. В свою чергу, договір купівлі-продажу нерухомого майна так і не було укладено, у результаті чого ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не набули жодних прав на майно від ОСОБА_4 . Позивачам у травні 2023 року стало відомо від нового власника нерухомого майна ОСОБА_6 , що 06 вересня 2022 року ОСОБА_4 здійснив продаж нерухомого майна. При цьому, ОСОБА_4 приховав факт продажу майна від позивачів. Отже у силу ч.1 та ч.2 ст.1212, ч.1 ст.1213 ЦК України ОСОБА_4 має кондиційне зобов`язання щодо повернення позивачам отриманих коштів. У період отримання вказаних коштів ОСОБА_4 було здійснено придбання ОСОБА_4 квартири за адресою: АДРЕСА_2 . ОСОБА_4 у листуванні з ОСОБА_3 09 липня 2021 року особисто повідомив, що отримані від нього кошти необхідні для придбання квартири для дружини ОСОБА_1 . Таким чином ОСОБА_4 , ОСОБА_1 мають солідарне зобов`язання щодо повернення коштів взятих у ОСОБА_2 , ОСОБА_3 . Окрім того, вже 26 вересня 2022 року ОСОБА_1 за погодженням з ОСОБА_4 відчужує їх спільну квартиру на користь ОСОБА_5 , яка за інформацією позивачів є матір`ю ОСОБА_1 та довіреною особою подружжя ОСОБА_7 . Вказують, що договір дарування квартири від 26 вересня 2022 року є фіктивним та укладений на шкоду правам їх кредиторів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з метою приховати майно від майбутнього стягнення. Разом з позовною заявою представником позивача було подано заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешт на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 ., яке належить на праві приватної власності ОСОБА_8 . В обґрунтування заяви про забезпечення позову зазначено про необхідність застосування заходу забезпечення позову у вигляді арешту квартири, який передбачає заборону її подальшого відчуження та належним чином забезпечить реальне виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову. Такий вид забезпечення не покладає жодного тягаря на ОСОБА_5 , не впливає на її матеріальний стан як власника майна та не призводить до понесення додаткових витрат унаслідок його застосування. Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 12 грудня 2025 року заяву про забезпечення позову задоволено. Накладено арешт на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , яка належить на праві приватної власності ОСОБА_5 . Не погоджуючись з вказаною ухвалою суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - адвокат Губська А.В. подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, просила ухвалу скасувати та постановити нову, якою відмовити у задоволенні заяви про забезпечення позову, зняти арешт з квартири. На обґрунтування доводів апеляційної скарги посилався на те, що оскаржувана ухвала постановлена з порушенням норм процесуального права, а саме вимог ст..ст. 149,152 ЦПК України, постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.2006 №9 «Про застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяви про забезпечення позову», а також за неповного з`ясування обставин справи, невідповідність висновків суду обставинам справи та всупереч правовим позиціям Верховного Суду. Вказує на не співмірність заходів забезпечення позову та не взяття до уваги інтереси інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів. Зазначає, що відповідачі є батьками двох неповнолітніх дітей 2015 року народження, яким ОСОБА_5 04.11.2025 року подарувала квартиру, розташовану за адресою АДРЕСА_2 . Таким чином суд першої інстанції вжив заходи забезпечення стосовно майна, яке не належить відповідачам. Вказує, що у даній справі позовні вимоги про визнання оскаржуваного договору фраундаторним ґрунтуються виключно на тому, що в цивільній справі №757/46105/25 відповідачі будуть визнані боржниками шляхом постановлення рішення про задоволення позовних вимог про стягнення з них коштів, проте наразі такого рішення не існує і на даний час жодних доказів на підтвердження наявності підстав для стягнення з відповідачів коштів, виконання яких потребує вжиття заходів забезпечення, немає. Посилається на те, що на час укладання оскаржуваного правочину відповідачі не мали жодного зобов`язань перед позивачами, вимоги щодо стягнення або повернення будь-яких коштів станом на 22.09.2022 року позивачами до відповідачами не заявлялись, тобто вони не є кредиторами ОСОБА_4 та ОСОБА_1 . Від представника позивачів - адвоката Опрі С.І. надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він наголошує на законності оскаржуваної ухвали та на безпідставності доводів апеляційної скарги. В обґрунтування відзиву на апеляційну скаргу вказує, що реальність даного спору підтверджується судовими рішеннями першої та апеляційної інстанції щодо забезпечення позову у справі №757/46105/25. Зазначає, що закон не вимагає наявності набравшого законної сили судового рішення про стягнення коштів для підтвердження реальності спору - достатньо доказів, що між сторонами дійсно виник спір. Реальність спору між сторонами підтверджена численними доказами, а доводи апеляційної скарги про відсутність реального спору є безпідставними та такими, що суперечать матеріалам справи. Наголошує на тому, що ланцюгове відчуження квартири на користь малолітніх дітей відповідачів свідчить про продовження фраундаторної схеми. Вказує, що повторне відчуження квартири відбулось після подачі позовної заяви та в умовах наявного спору, а накладення арешту не порушує права малолітніх дітей. Наголошує на співмірності накладеного арешту із заявленими позовними вимогами, оскільки спрямовано виключно на збереження предмету спору та не покладає надмірного тягаря на сторону відповідача. В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Величко М.М. підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити. Представник ОСОБА_3 та ОСОБА_2 - адвокат Нуралін М.В. проти доводів апеляційної скарги заперечував та просив залишити скаргу без задоволення, а ухвалу суду - без змін. Представник ОСОБА_4 - Шеремет М.О. надіслала клопотання про відкладення розгляду справи, яке мотивовано тим, що ОСОБА_4 не був обізнаний про наявність справи, копію апеляційної скарги не отримував. Адвокат Шеремет М.О. приймає участь в інших справах, а саме 15.07.2026 року у Черкаському апеляційному суді, які знаходяться поза межами міста Києва. Відмовляючи у задоволенні клопотання адвоката Шеремет М.О. про відкладення розгляду справи, колегія суддів виходить із того, що згідно з частиною другою статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає її розгляду. Суд зауважує, що ухвалу про відкриття апеляційного провадження від 13 квітня 2026 року, копію апеляційної скарги з додатками та судову повістку було надіслано ОСОБА_4 засобами поштового зв'язку. Вказане поштове відправлення не було вручено адресату, причина невручення зазначено «адресат відсутній». У контексті прецедентної практики Європейського суду з прав людини, зокрема у справах «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine) та «Перетяка та Шереметьєв проти України» (Peretyaka and Sheremetyev v. Ukraine), наголошується, що сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження. Обов`язок щодо належного представлення своєї позиції лежить саме на зацікавленій стороні, а не на суді. Більше того, у справі «Union Alimentaria Sanders S.A. v. Spain» ЄСПЛ підкреслив, що право на розгляд справи упродовж розумного строку (стаття 6 Конвенції) накладає на учасників процесу обов`язок демонструвати належну сумлінність у виконанні процесуальних дій та уникати тактик, спрямованих на затягування розгляду. Колегія суддів зауважує, що вказані адвокатом обставини, не є безумовною причиною для відкладення правосуддя. При цьому, доказів неможливості участі адвоката 16 липня 2026 року у судовому засіданні, зокрема і у режимі відеоконференції за допомогою власних технічних засобів, Шеремет М.О. не надала Колегія суддів вважає, що відкладення розгляду призведе до необґрунтованого порушення принципу юридичної визначеності та прав інших учасників справи. Враховуючи викладене, колегія суддів, керуючись ч. 2 ст. 372 ЦПК України, ухвалила провести розгляд справи за відсутності учасників справи, які не з'явилися в судове засідання, однак були належно повідомлені про час та місце розгляду справи. Заслухавши доповідь судді-доповідача Саліхова В.В., з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків. Правова природа та загальні принципи щодо забезпечення позову закріплені в Главі 10 ЦПК. Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. У частині 1 ст.150 ЦПК України закріплено види забезпечення позову. Верховний Суд у постановах від 31 липня 2024 року в справі №623/2015/21, від 29 липня 2024 року в справі №761/80/23, від 15 липня 2024 року в справі №361/5905/23 виснував, що метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення. Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). При цьому при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності доводів заявника щодо забезпечення позову; збалансованості інтересів сторін; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимогти, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; ймовірність утруднення виконання або невиконання рішення в разі невжиття таких заходів. Відповідно до ч.3 ст.150 ЦПК України заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Ці обставини є істотними і необхідними для забезпечення позову. Інститут забезпечення позову являє собою сукупність встановлених законом заходів, що вживаються судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, якщо у них існують побоювання, що виконання ухваленого у справі рішення виявиться у майбутньому утрудненим чи неможливим. Отже, умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може утруднити або унеможливити виконання рішення по суті позовних вимог. Забезпечення позову є тимчасовим обмеженням і його значення полягає в тому, що ним захищаються законні інтереси позивача на той випадок, коли відповідач буде діяти недобросовісно або коли невжиття заходів забезпечення позову може потягти за собою неможливість виконання судового рішення. Крім цього, інститут забезпечення позову захищає в рівній мірі інтереси як позивача, так і відповідача. Цивільний процесуальний закон не зобов`язує при розгляді питань про забезпечення позову перевіряти обставини, які мають значення для справи, а лише запобігає ситуації, при якій може бути утруднено чи стане неможливим виконання рішення у разі задоволення позову. Згідно з п.п.1, 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 22 грудня 2006 року «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише у разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до даних дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб, чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. У постанові від 24 квітня 2024 року в справі №754/5683/22 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що з 15 грудня 2017 року законодавець серед передумов забезпечення позову визначає можливий вплив невжиття заходів забезпечення позову не тільки на виконання рішення суду, а й на можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Тлумачення наведених норм процесуального права дає підстави для висновку, що можливість забезпечення судом позову не пов`язується з тим, чи підлягає рішення суду, ухвалене по суті спору, примусовому виконанню. Цивільний процесуальний закон не забороняє вживати заходи забезпечення позову в справі, рішення в якій не підлягає примусовому виконанню, якщо забезпечення позову сприятиме ефективному захисту порушених прав позивача. І навпаки, якщо рішення в справі підлягатиме примусовому виконанню, вжиття заходів забезпечення позову, зокрема накладення арешту на майно, не завжди може бути необхідним та співмірним із пред`явленими вимогами позову і відповідати характеру порушеного права позивача. Тому Велика Палата Верховного Суду констатувала, що як характер спору (майновий або немайновий), так і те, чи підлягає судове рішення в конкретній справі примусовому виконанню, не мають вирішального значення при дослідженні судом питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову. Ключовим є встановлення судом: 1) наявності спору між сторонами; 2) ризику незабезпечення ефективного захисту порушених прав позивача, який може проявлятися як через вплив на виконуваність рішення суду у конкретній справі, так і шляхом перешкоджання поновленню порушених чи оспорюваних прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду; 3) співмірності обраного позивачем виду забезпечення позову з пред`явленими позовними вимогами; 4) дійсної мети звернення особи до суду з заявою про забезпечення позову, зокрема, чи не є таке звернення спрямованим на зловживання учасником справи своїми правами. Наявність або відсутність підстав для забезпечення позову суд вирішує в кожній конкретній справі з урахуванням установлених фактичних обставин такої справи та загальних передумов для вчинення відповідної процесуальної дії. Як вбачається з матеріалів справи, позивачі звернувся до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування квартири. Порушуючи питання про забезпечення позову, шляхом накладення арешту на квартиру, яка належала відповідачам та була відчужена, позивачі посилалися на попередню поведінку відповідачів та неодноразове переоформлення квартири та те, що невжиття заходів забезпечення позову у випадку задоволення позовних вимог може утруднити чи зробити неможливим виконання судового рішення. Викладені обставини, враховуючи положення ст.151 ЦПК України є достатніми для обґрунтованого припущення позивача, що невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду у разі його задоволення. При цьому варто врахувати, що підтвердити за допомогою реально існуючих доказів подію, яка ймовірно настане або може настати в майбутньому, фактично неможливо, а тому наявність чи відсутність підстав для забезпечення позову оцінюються судом в залежності від кожного конкретного випадку, з урахуванням фактичних обставин справи і змісту позовних вимог. Як вбачається з матеріалів справи спір між сторонами виник з приводу купівлі продажу об`єкта нерухомості, передачі позивачами відповідача грошових коштів та не виконання відповідачами зобов`язань щодо оформлення на позивачів права власності на об`єкт нерухомості, а відтак з урахуванням обставин справи колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що достатнім та співмірним є забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру, оскільки предметом даного спору є визнання недійсним договору дарування квартири. Такий захід вважається ефективним для запобігання відчуженню майна та гарантує реальне виконання майбутнього рішення суду. Доводи апеляційної скарги про те, що позивач не довів наявність реальної загрози, що відповідачі відчужать майно чи іншим способом унеможливить виконання рішення суду, колегія суддів відхиляє, оскільки забезпечення позову є тимчасовим обмеженням і його значення полягає в тому, що ним захищаються законні інтереси позивача на той випадок, коли відповідач буде діяти недобросовісно або коли невжиття заходів забезпечення позову може потягти за собою неможливість виконання судового рішення. Крім цього, інститут забезпечення позову захищає в рівній мірі інтереси як позивача, так і відповідача. Посилання в апеляційній скарзі на те, що арешт на майно обмежує права малолітніх дітей відповідачів, колегія суддів відхиляє, оскільки накладення арешту на майно не обмежує прав неповнолітніх на проживання у ній. При цьому, цивільний процесуальний закон, а саме ст.ст.151-152 ЦПК України передбачає можливість обмеження особи у здійсненні права власності при вжитті заходів забезпечення цивільного позову зокрема шляхом накладення арешту на майно, отже ухвала суду відповідає приписам Конституції України і діючому законодавству. За таких обставин, висновок суду першої інстанції про необхідність забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру є законним та обґрунтованим, доводи апеляційної скарги вказаного висновку не спростовують. Таким чином, ухвала суду постановлена з дотриманням норм процесуального права, підстав для її скасування колегія суддів не вбачає. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Губської Алли Володимирівни залишити без задоволення. Ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 12 грудня 2025 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її ухвалення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 20 липня 2026 року. Головуючий: Судді: