Постанова 4802 № 161/27086/25

Справа № 161/27086/25 Головуючий у 1 інстанції: Олексюк А. В. Провадження № 22-ц/802/782/26 Доповідач: Бовчалюк З. А. ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 13 липня 2026 року місто Луцьк Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - судді Бовчалюк З.А., суддів - Здрилюк О.І., Карпук А.К., з участю секретаря судового засідання Власюк О.С., прокурора Рішка А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом заступника керівника Луцької окружної прокуратури Мацюка Сергія Ярославовича, який поданий в інтересах держави в особі Луцької міської ради, до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення із замовника будівництва коштів пайової участі до місцевого бюджету, інфляційних втрат та 3% річних за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 квітня 2026 року, В С Т А Н О В И В: Заступник керівника Луцької окружної прокуратури Мацюка Сергія Ярославовича подав в інтересах держави в особі Луцької міської ради, до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення із замовника будівництва коштів пайової участі до місцевого бюджету, інфляційних втрат та 3% річних. Вказував, що у період з 06.12.2019 по 24.12.2019 відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 здійснили реконструкцію адміністративного приміщення на АДРЕСА_1 на підставі повідомлення про початок будівельних робіт. 26.01.2021 об`єкт введено в експлуатацію, що підтверджується зареєстрованою декларацією. Водночас із її змісту не вбачається сплати відповідачами пайової участі. Згідно з інформацією Луцької міської ради від 18.12.2025, замовники будівництва не сплачували пайову участь та не передавали об`єкти інфраструктури у власність громади. На момент початку будівництва та введення об`єкта в експлуатацію статтю 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», яка передбачала обов`язок пайової участі, було виключено Законом №132-ІХ. Відповідачі пайовий внесок не сплачували та до укладення відповідного договору не зверталися, у зв`язку з чим правовідносини щодо пайової участі між сторонами не виникли. При цьому після 01.01.2020 обов`язок укладення таких договорів було скасовано, а перехідні положення Закону №132-ІХ визначають порядок участі лише для окремих об`єктів будівництва. Обов`язок замовника будівництва з приводу звернення у 2020 році до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва виникає: - для об`єктів, будівництво яких розпочато у попередні роки, якщо станом на 01.01.2020 вони не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, протягом 10 робочих днів після 01.01.2020; - для об`єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році, протягом 10 робочих днів після початку такого будівництва. Відповідачі були зобов`язані у 2020 році звернутися до позивача із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва протягом 10 робочих днів після початку будівництва об`єкта (згідно повідомлення про початок виконання будівельних робіт від 06.12.2019 № ВЛ 061193401200) і до введення його в експлуатацію у січні 2021 року (згідно декларації про готовність від 26.01.2021№ ВЛ101210126237) сплатити пайовий внесок, загальна сума коштів які підлягають стягненню із відповідача становить 194 296,33 грн (102800 грн основна сума боргу + 91946,33 грн інфляційних втрат та трьох процентів річних). Просить суд стягнути солідарно із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь Луцької міської ради для зарахування в дохід місцевого бюджету грошові кошти на загальну суму 194 296,33 грн, з яких: - 102 800,00 грн безпідставно збережені грошові кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту; - 76 405,85 грн інфляційних втрат та 15 090,48 грн трьох процентів річних за користування безпідставно збереженими коштами пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, а також судові витрати по справі. Ухвалою Луцького міськрайонного суду від 03 квітня 2026 року закрито провадження у справі в частині стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 102800 грн пайової участі у зв`язку із її добровільною сплатою відповідачами. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 квітня 2026 року позов задоволено. Стягнуто солідарно із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь Луцької міської ради 76 405 гривень 85 копійок інфляційних втрат та 15 090 гривень 48 копійок трьох процентів річних за користування безпідставно збереженими коштами пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту. Вирішено питання розподілу судових витрат. Не погоджуючись з рішеннями суду першої інстанції, відповідач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу у якій, покликаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне встановлення фактичних обставин справи, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким в задоволенні позову прокурора відмовити. Заслухавши пояснення прокурора дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення. Судом встановлено, що у період з 06.12.2019 по 24.12.2019 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 згідно з повідомлення про початок будівельних робіт від 06.12.2019 № ВЛ 061193401200 було здійснено будівництво об`єкта: «Реконструкція адміністративного приміщення на АДРЕСА_1 ». 26.01.2021 відділом державного архітектурно-будівельного контролю Луцької міської ради зареєстровано декларацію про готовність вказаного об`єкту до експлуатації № ВЛ 101210126237 від 26.01.2021, що підтверджується відповідним витягом з вебсайту «e-construction.gov.ua». За змістом декларації про готовність, відповідачами не сплачувалась пайова участь. Відповідно до інформації Луцької міської ради від 18.12.2025, замовники будівництва не сплачували відповідні кошти пайової участі, будь-які об`єкти інфраструктури у власність Луцької міської територіальної громади не передавали. Предметом розгляду є вимога про стягнення з відповідачів солідарно інфляційних втрат та 3 % річних у зв`язку з простроченням виконання зобов`язання щодо сплати пайової участі замовників будівництва у розвитку інфраструктури населеного пункту, а спір між сторонами у справі стосується визначення початку періоду такого прострочення. Апелянт стверджує, що суд першої інстанції неправильно застосував статті 625 та 266 ЦК України, не врахувавши висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 26.10.2018 у справі № 922/4099/17 та від 23.02.2023 у справі № 911/3025/21. Такі доводи апелянта є помилковими та зроблені з суб`єктивним трактуванням норм права, що регулюють дані правовідносини. Відповідно до частин першої та другої статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). За доводами скаржника вимоги про стягнення грошових коштів, передбачених у статті 625 ЦК України, не є додатковими вимогами в розумінні статті 266 ЦК України, а тому закінчення перебігу позовної давності за основною вимогою у будь-якому випадку не впливає на обчислення позовної давності за вимогою про стягнення 3% річних та інфляційних витрат; стягнення 3% річних та інфляційних витрат можливе до моменту фактичного виконання зобов`язання та обмежується останніми 3 роками, які передували подачі позову. Скаржник стверджує, що близькі за змістом правові позиції викладені у постановах Верховного Суду від 26.10.2018 у справі № 922/4099/17 та від 23.02.2023 року у справі № 911/3025/21, які не врахував суд апеляційної інстанції у цій справі. В контексті викладеного апеляційний суд звертає увагу на наступне. У справі № 922/4099/17 розглядалася вимога про стягнення боргу, пені та 3% річних, при цьому судами було встановлено, що відповідачем було вчинено дії, які свідчать про переривання позовної давності, а саме часткову оплату зобов`язання за контрактом, і позивачем було заявлено до стягнення з відповідача 3% річних за період з 29.05.2013 по 20.10.2017. Суд апеляційної інстанції, взявши до уваги правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 26.04.2017 у справі № 3-1522гс16 (що вимоги про стягнення грошових коштів, передбачених статтею 625 ЦК України, не є додатковими вимогами в розумінні статті 266 ЦК України, а тому закінчення перебігу позовної давності за основною вимогою не впливає на обчислення позовної давності за вимогою про стягнення 3% річних та інфляційних витрат. Стягнення 3% річних та інфляційних витрат можливе до моменту фактичного виконання зобов`язання та обмежується останніми 3 роками, які передували подачі позову) дійшов висновку, що позивач має право на стягнення 3% річних за три роки, які передували моменту звернення з позовною заявою до суду (в межах позовної давності). У постанові від 26.10.2026 у справі № 922/4099/17 Верховний Суд залишив без змін постанову суду апеляційної інстанції. У справі № 911/3025/21 причиною виникнення спору стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для стягнення з відповідача на користь позивача несплаченої суми пайового внеску, а також нарахованих на суму основного боргу пені, 3% річних та інфляційних втрат, при цьому сторони в договорі погодили, що замовник будівництва зобов`язується перерахувати до цільового фонду бюджету сільської ради пайовий внесок на розвиток інженерно-транспортної і соціальної інфраструктури у сумі 1 182 312,00 грн рівними частинами щомісячно з березня 2018 року по лютий 2019 року. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що з моменту недотримання відповідачем строку сплати кожного чергового платежу він вважається таким, що прострочив, та зазначив, що не може ухвалити рішення про стягнення інфляційних та річних нарахувань на частину суми основного боргу в розмірі 591 156,00 грн, щодо якої застосовано позовну давність. Верховний Суд у постанові від 23.02.2023 у справі № 911/3025/21 вказав на помилковість висновку про те, що право позивача є порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного окремого платежу за договором, оскільки чинне законодавство (станом на момент виникнення спірних правовідносин) та умови укладеного сторонами договору про пайову участь прямо передбачають обов`язок відповідача перерахувати кошти пайової участі в повному обсязі у строк до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію, з якого (обов`язку) випливає відповідне господарське зобов`язання за договором. Крім того, Верховний Суд вказав на помилковість висновку суду апеляційної інстанції про додатковий характер вимог про стягнення 3% річних та інфляційних втрат з огляду на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 26.10.2018 у справі № 922/4099/17 (пункт 30 цієї постанови). У справі, що розглядається, судом першої інстанції встановив, що обов`язок відповідачів щодо сплати пайової участі мав бути виконаний до прийняття відповідного об`єкта будівництва в експлуатацію, тобто до 26.01.2021 року (дата видачі декларації ВЛ 101210126237 від 26 січня 2021 року), а з 27.01.2021 такий обов`язок вважається простроченим, отже, перебіг строку позовної давності розпочався з 27.01.2021. Водночас постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із наступними змінами і доповненнями) установлено з 12.03.2020 на всій території України карантин, дію якого неодноразово продовжено. Законом України від 30.03.2020 № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» розділ Прикінцеві та перехідні положення ЦК України доповнено, зокрема, пунктом 12 такого змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину». Постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 №651 "Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" відмінено з 24 години 00 хвилин 30.06.2023 на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. Отже строк дії карантину в Україні закінчився 30.06.2023. Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022, затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-ІX, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. Станом на дату розгляду цієї справи правовий режим воєнного стану в Україні не скасований. Відповідно до пункту 19 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України, в редакції, яка діяла станом на дату звернення Позивача до суду з позовом, у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії. Отже, згідно з положеннями чинного законодавства на дату звернення позивача з позовом до суду, строк позовної давності, визначений статтею 257 ЦК України, був продовжений на строк дії карантину, та в подальшому продовжений на строк дії на території України правового режиму воєнного стану. З огляду на викладене суд першої інстанції у цій справі дійшов правильного висновку, що позивачем не було пропущено строк позовної давності при зверненні до суду з цим позовом. При цьому вказані вище підстави для продовження строків позовної давності є загальними та поширюються як на вимоги щодо стягнення суми основного боргу, так і на вимоги про стягнення інфляційних нарахувань та 3% річних. Оскільки за обставинами цієї справи строки позовної давності розпочалися з 27.01.2021 та, зважаючи на законодавче продовження цих строків, тривали до моменту звернення Позивача з позовом до суду, то період нарахування сум заявлених до стягнення з Відповідачів інфляційних втрат та 3 % річних (з 27.01.2021 до 18.12.2025 ) не виходить за межі тривалості строків позовної давності. Відтак, відсутні підстави вважати, що висновки суду першої інстанції про стягнення нарахованих сум інфляційних втрат та 3 % річних у цій справі є такими, що здійснені з порушенням норм статей 625 та 266 ЦК України. Також скаржник стверджує, що суд першої інстанції не врахував висновки Великої Палати Верховного Суду щодо визначення подібності правовідносин, які містяться у постановах від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22), від 19.05.2020 у справі № 910/719/19 (пункт 6.30), від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16 (пункт 5.5); від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г (пункт 8.2); від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11, від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц); від 12.10.2021 року у справі № 233/2021/19, внаслідок чого формально застосував правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 07.02.2024 року в справі № 910/3831/22, за відсутності ознак подібності правовідносин зі справою, що розглядається, що призвело, на думку Скаржника, до неправильного встановлення моменту, який є початком нарахування інфляційних втрат і 3 відсотків річних. У справі № 910/3831/22 предметом розгляду були вимоги про стягнення сум інфляційних втрат і 3% річних. Позивач, посилаючись на статті 625, 1212 ЦК України, нарахував інфляційні втрати та три проценти річних за період з 26 лютого 2019 року по 07 травня 2021 року, у який відповідач протиправно користувався безпідставно отриманими від позивача коштами, своєчасне не повернення яких позивачу встановлено судовими рішеннями в іншій справі № 910/17567/19. Суди першої та апеляційної інстанції у справі № 910/3831/22 позов задовольнили, визнавши неспроможними посилання відповідача на те, що право вимоги позивача щодо стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат виникло з моменту прийняття постанови Північним апеляційним господарським судом у справі № 910/17567/19, оскільки наявність судових актів, якими встановлено факт безпідставності набуття грошових коштів та набрання ними законної сили не змінює правової природи грошових зобов`язань, а також дати їх виникнення чи припинення. Велика Палата Верховного Суду, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, у постанові від 07.02.2024 у справі № 910/3831/22 зазначила, що правомірність стягнення з набувача на користь потерпілого, крім безпідставно одержаних коштів відповідно до статті 1212 ЦК України, також річних та інфляційних втрат за період безпідставного користування такими коштами відповідно до статті 625 ЦК України є усталеною в судовій практиці (наприклад, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17). Велика палата Верховного Суду зауважила, що спір між сторонами існує лише щодо правильного визначення початку періоду прострочення: від моменту отримання грошових коштів відповідачем без належної правової підстави, як вважає позивач, або з дати набрання законної сили постановою Північного апеляційного господарського суду у справі № 910/17567/19, як вважає відповідач. Щодо визначення моменту виникнення прострочення виконання зобов`язання з повернення безпідставно набутого майна Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07.02.2024 у справі № 910/3831/22 виснувала, що зобов`язання повернути безпідставно набуте майно виникає у особи безпосередньо з норми статті 1212 ЦК України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цього майна (коштів) згодом. Це зобов`язання не виникає з рішення суду. Судове рішення в цьому випадку є механізмом примусового виконання відповідачем свого обов`язку з повернення безпідставно отриманих коштів, який він не виконує добровільно. В іншому випадку (за позицією відповідача) без судового рішення зобов`язання з повернення безпідставно отриманих коштів не виникало б узагалі, тобто якби позивач не звернувся до суду, то відповідач не мав би обов`язку повернути йому безпідставно отримані кошти. Такий підхід суперечив би засадам добросовісності, розумності та справедливості зобов`язання, передбаченим у частині третій статті 509 ЦК України. Також у постанові від 07.02.2024 у справі № 910/3831/22 Велика Палата Верховного Суду вказала, що передбачений частиною другою статті 625 ЦК України обов`язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання, сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми виникає виходячи з наявності самого факту прострочення. У справі, що розглядається, суд першої інстанції встановив, що враховуючи вимоги підпунктів 3, 4 абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" та те, що спірне будівництво розпочате до 21.01.2020 і станом на 01.01.2020 такий об`єкт не введений в експлуатацію, проте об`єкт був введений в експлуатацію у 2021 році, відповідачі, як замовники будівництва, були зобов`язані протягом 10 робочих днів після 01.01.2020 звернутися до позивача із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва, а також сплатити пайову участь грошовими коштами до прийняття цього об`єкта в експлуатацію, доказів чого матеріалів справи не містять. Вказане відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 910/9548/21, відповідно до якої для об`єктів, будівництво яких розпочато раніше (однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію і якщо договори про сплату пайової участі до 01.01.2020 не були укладені) або будівництво яких розпочате у 2020 році, абз. 2 п. 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" визначено обов`язок (за винятком передбачених підпунктом 2 цього абзацу випадків) щодо перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету пайової участі (коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту) до прийняття такого об`єкта в експлуатацію. Водночас, у випадку, якщо замовниками об`єктів будівництва не буде дотримано передбаченого Прикінцевими та перехідними положеннями Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" обов`язку щодо перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (пайової участі) саме до дати прийняття таких об`єктів в експлуатацію, то, ураховуючи викладені у постанові від 14.12.2021 зі справи № 643/21744/19 висновки Великої Палати Верховного Суду, належним та ефективним способом захисту буде звернення в подальшому органів місцевого самоврядування з позовом до замовників будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів пайової участі на підставі статті 1212 ЦК України. Такі висновки викладено у постанові Верховного Суду від 20.07.2022 у справі №910/9548/21. З огляду на викладене суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що обов`язок щодо сплати пайової участі виник у відповідачів з набуттям чинності положеннями Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", тобто з 01.01.2020, який (обов`язок) мав бути виконаний до прийняття відповідного об`єкта будівництва в експлуатацію, тобто до 26.01.2021 (дата видачі декларації), а відтак з 27.01.2021 такий обов`язок вважається простроченим. Такий висновок узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 23.02.2023 у справі № 911/3025/21 щодо того, що чинне законодавство прямо передбачало обов`язок відповідача перерахувати кошти пайової участі в повному обсязі у строк до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію. Апеляційний суд також погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що чинне законодавство не ставить дату виникнення обов`язку щодо сплати пайової участі у залежність від наявності відповідного судового рішення про стягнення таких коштів. Враховуючи викладене, суд відхиляє твердження скаржника щодо неправильного визначення дати початку періоду прострочення виконання зобов`язання щодо сплати пайового внеску у зв`язку з помилковим врахуванням судом апеляційної інстанції висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 07.02.2024 року в справі № 910/3831/22. Такі твердження є необґрунтованими та суперечать нормам підпунктів 3, 4 абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ "Прикінцевих та перехідних положень" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні". В обґрунтування підстави апеляційної скарги, скаржник зазначає, що суд першої інстанції неправильно застосував пункт 2 розділу ІІ (Прикінцеві та перехідні положення) Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", статтю 1212 та частину 2 статті 625 ЦК України, встановивши, що початком періоду прострочення є наступний день після видачі відповідачам сертифікату про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів. Скаржник стверджує, що враховуючи фактичні обставини, встановлені судами попередніх інстанцій, відсутні правові висновки Верховного Суду щодо застосування у сукупності вказаних вище норм у подібних правовідносинах. У справі, що розглядається, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідачі мали звернутися до позивача із заявою про визначення розміру пайової участі, до якої мали бути додані відповідні документи щодо об`єкта будівництва, протягом 10 робочих днів після 01.01.2020, тобто до 16.01.2020 (з врахуванням святкових та вихідних днів), а позивач протягом 15 робочих днів з дня отримання зазначених документів, тобто до 06.02.2020, мав надати відповідачам розрахунок пайової участі щодо об`єкта будівництва. При цьому, застосовуючи пункт 2 розділу ІІ (Прикінцеві та перехідні положення) Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" суд першої інстанції взяв до уваги висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 07.09.2023 у справі № 916/2709/22 та від 04.04.2024 у справі № 923/1306/21, щодо того, що якщо станом на 01.01.2020 об`єкти не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені та, оскільки з 01.01.2020 встановлений статтею 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" обов`язок щодо перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів пайової участі, як і обов`язок щодо укладення відповідного договору, перестав існувати, законодавцем було визначено нормативне регулювання таких правовідносин абзацом 2 пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні"; обов`язок замовника будівництва щодо звернення у 2020 році до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва виникає: для об`єктів, будівництво яких розпочато у попередні роки, якщо станом на 01.01.2020 вони не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, - протягом 10 робочих днів після 01.01.2020. Також відповідно до правової позиції, яка викладена у постанові Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 910/9548/21 для об`єктів, будівництво яких розпочато раніше (однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію і якщо договори про сплату пайової участі до 01.01.2020 не були укладені) або будівництво яких розпочате у 2020 році, абз. 2 п. 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" визначено обов`язок (за винятком передбачених підпунктом 2 цього абзацу випадків) щодо перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету пайової участі (коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту) до прийняття такого об`єкта в експлуатацію. Водночас, у випадку, якщо замовниками об`єктів будівництва не буде дотримано передбаченого "Прикінцевими та перехідними положеннями" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" обов`язку щодо перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (пайової участі) саме до дати прийняття таких об`єктів в експлуатацію, то, ураховуючи викладені у постанові від 14.12.2021 зі справи № 643/21744/19 висновки Великої Палати Верховного Суду, належним та ефективним способом захисту буде звернення в подальшому органів місцевого самоврядування з позовом до замовників будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів пайової участі на підставі статті 1212 ЦК України. Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.02.2024 у справі № 910/3831/22, викладено висновки щодо застосування частини 2 статті 625 ЦК України та статті 1212 ЦК України (зазначені вище). З урахуванням наведеного, зважаючи на вказану практику Верховного Суду, а також на не підтвердженість неправильного застосування судом першої інстанції норм пункту 2 розділу ІІ (Прикінцеві та перехідні положення) Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", статті 1212 ЦК України та частини 2 статті 625 ЦК України, виходячи з установлених у цій справі фактичних обставин, суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, місцевий суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 7678, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Наведені в апеляційних скаргах доводи не спростовують висновків суду та не містять підстав для скасування рішення чи зміні, а є власним суб`єктивним тлумаченням норм права та обставин справи, яким суд дав відповідну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги про безпідставність позовних вимог є власним тлумаченням встановлених обставин справи, були предметом дослідження суду першої інстанції і їм суд в сукупності з іншими доказами по справі дав правильну юридичну оцінку. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку про законність та обґрунтованість ухваленого по даній справі рішення та відсутність підстав для його скасування. Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд У Х В А Л И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 квітня 2026 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий-суддя: Судді: