Ухвала ККС ВС № 333/6778/19

УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 липня 2026 року м. Київ справа № 333/6778/19 провадження № 51-2150ск26 Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі: головуючого ОСОБА_1 , суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , розглянувши касаційну скаргу захисника ОСОБА_4 в інтересах ОСОБА_5 на ухвалу Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 13 листопада 2025 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 09 квітня 2026 року, встановив: Ухвалою Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 13 листопада 2025 року, залишеною без змін ухвалою Запорізького апеляційного суду від 09 квітня 2026 року, відносно ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Запоріжжя, проживаючого там само за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого, застосовано примусові заходи медичного характеру у виді госпіталізації до психіатричного закладу із суворим наглядом у зв`язку із вчиненням ним у стані неосудності суспільно небезпечного діяння, передбаченого ч. 1 ст. 115 Кримінального кодексу України (далі - КК). Запобіжний захід у вигляді поміщення до психіатричного закладу Дніпровська філія «Спеціальний заклад з надання психіатричної допомоги» Державної установи «Інститут судової психіатрії» Міністерства охорони здоров`я України, застосований до ОСОБА_5 , до набрання ухвалою законної сили, залишено без змін. Також ухвалою вирішено долю речових доказів у кримінальному провадженні. За фактичними обставинами, встановленими судом, 03 липня 2019 року, у період часу приблизно з 18:00 до 20:00, ОСОБА_5 , знаходячись у приміщенні квартири АДРЕСА_2 , будучи в стані неосудності, не усвідомлюючи наслідки своїх дій у вигляді настання смерті потерпілої та не маючи можливості ними керувати, невстановленим способом заподіяв смерть ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , після чого розчленив її труп за допомогою залізовмісного предмету, що володіє ріжучими, пиляючими властивостями, відділивши нижні кінцівки та голову від тулубу. Вимоги, викладені в касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі захисник ОСОБА_4 просить оскаржені судові рішення скасувати у зв`язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, а кримінальне провадження закрити у зв`язку з тим, що судами не доведено поза розумним сумнівом заподіяння смерті ОСОБА_6 саме діями ОСОБА_5 . На обґрунтування своїх вимог зазначає про таке: - працівниками поліції до ОСОБА_5 було застосовано недозволені методи у виді протиправного фізичного (побоїв) та психологічного насильства, проте ефективного розслідування за заявою ОСОБА_5 проведено не було й суди цих обставин належним чином не перевірили; - клопотання про застосування до ОСОБА_5 примусових заходів медичного характеру не відповідає вимогам ч. 1 ст. 504, п. 1 ч. 1 ст. 505 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), не містить конкретного опису обставин вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК, відомостей про поведінку ОСОБА_5 до вчинення суспільно небезпечного діяння та після нього. Натомість суд першої інстанції вийшов за межі викладених у клопотанні фактичних обставин щодо інкримінованих ОСОБА_5 діянь в частині не встановлення способу заподіяння потерпілій смерті та встановлення факту її приховування, про що в клопотанні прокурора не йшлося, чим допустив порушення приписів ч. 2 ст. 22, ч. 1 ст. 337, ч. 1 ст. 512 КПК. Суд апеляційної інстанції аналогічні мотиви захисту про вихід місцевим судом за межі обвинувачення, викладені в апеляційній скарзі, безпідставно відхилив, чим порушив вимоги ч. 1 ст. 337, ч. 1 ст. 405 КПК; - судами не встановлено діяння (нанесення по голові ОСОБА_6 10 ударів), наслідків (від яких потерпіла померла) та причинного зв`язку між діянням та наслідками; - в недотримання положень статей 84, 91, 92, 94, пунктів 1-3 ч. 1 ст. 513 КПК суди не зазначили належних та допустимих доказів, які би вказували на насильницьку смерть потерпілої та нанесення ОСОБА_5 10 ударів по голові ОСОБА_6 , що спричинило її смерть; - судом першої інстанції не досліджено жодного доказу, який би був належним, допустимим, достовірним та підтверджував єдину версію, якою розумна та безстороння людина може пояснити факти, встановлені судом, щодо того, що настання смерті ОСОБА_6 відбулося внаслідок її вбивства невстановленим способом саме ОСОБА_5 , оскільки наявність трупа в квартирі, якою користується останній, не доводить поза розумним сумнівом, що саме ОСОБА_5 до цього причетний; - надана судами попередніх інстанцій кримінально-правова оцінка інкримінованого ОСОБА_5 суспільно небезпечного діяння не ґрунтується на відомостях, які характеризують суспільну небезпеку таких дій; - в суді першої інстанції не було безпосередньо досліджено «ножівку», яку було надано свідку ОСОБА_7 для ідентифікації, не надано доказів здійснення свідком такої ідентифікації, як не надано стороною обвинувачення й доказів щодо наявності на ній слідів, що мають доказове значення для цього провадження; - на обґрунтування висновків про винуватість ОСОБА_5 суд поклав недопустимі в розумінні приписів статей 86, 87 КПК докази, а саме показання свідків ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , які здійснювали свої повноваження без належних на те правових підстав та здійснили побиття ОСОБА_5 ; - протокол огляду місця події від 06 липня 2019 року, а саме квартири АДРЕСА_2 , є недопустимим, оскільки: огляд було проведено до внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) без доказів фіксації у певній процесуальній формі інформації про вчинення кримінального правопорушення; у протоколі не зазначено номеру в журналі єдиного обліку заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події, що вказує на протиправність дій поліцейських; стороною обвинувачення не доведено, що огляд місця події шляхом проникнення у квартиру був невідкладним, викликаний рятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, судом такі (невідкладні) обставини не встановлені, а у матеріалах кримінального провадження відсутні будь?які дані, які б стали підставою для проведення огляду місця події у вищевказаній квартирі до внесення відомостей про вчинення кримінального правопорушення до ЄРДР; огляд житла ОСОБА_5 було здійснено без ухвали слідчого судді, при цьому слідчий звернувся до суду з клопотанням про проведення обшуку не невідкладно, а лише через день; ухвала слідчого судді від 08 липня 2019 року, на яку послався суд першої інстанції, не містить обов`язкових відомостей, визначених ч. 3 ст. 233, ч. 3 ст. 234 КПК, а саме не вказано про конкретні підстави для проникнення до житла ОСОБА_5 без ухвали слідчого судді, суддя лише формально зазначив, що такі були, тобто не здійснив судового контролю за правомірністю проникнення до житла, не вказав особу, якій належить житло та у фактичному володінні якої воно знаходиться, речі, документи, інше майно, яке планується відшукати або яке вже відшукано (знайдено) слідчим, а також їхній зв`язок із вчиненим кримінальним правопорушенням; - протокол огляду місця події від 06 липня 2019 року, наданий під час розгляду справи стороною обвинувачення, не відповідає тому, який був наданий стороні захисту при розгляді слідчим суддею клопотання слідчого у справі № 333/5010/19, а саме у частині зазначення підписантів протоколу (учасників дії) та, власне, їх підписів під ним (відсутні декілька підписів), а також додатку до нього. У додатках до протоколу відсутні відомості про долучення до нього відеофіксації (відеозапису) огляду місця події, який був продемонстрований у судовому засіданні, разом з тим конверт, в якому зберігався відеозапис, у додатках до протоколу не вказаний та не підписаний слідчим й іншими особами, про що стороною захисту було заявлено в суді першої інстанції на обґрунтування доводів про недопустимість такого відеозапису. Відтак висновки суду щодо оцінки вказаних обставин в ухвалі є необґрунтованими; - захиснику ОСОБА_4 не надано в порядку ст. 290 КПК матеріали досудового розслідування. На відхилення аналогічних доводів апеляційної скарги, суд безпідставно послався на рапорт слідчого від 26 листопада 2019 року як на доказ надання матеріалів досудового розслідування захиснику для ознайомлення та ухилення останнього від ознайомлення, проте указаний рапорт у судових засіданнях не досліджувався безпосередньо, що позбавило сторону захисту надати пояснення відносно нього, а крім того зазначений рапорт виданий (складений) лише стороною обвинувачення та не може засвідчувати події, що, нібито, мали місце за участю захисника. Ухилення захисника ОСОБА_4 від ознайомлення з матеріалами досудового розслідування не доведено. Мотиви Суду Перевіривши касаційну скаргу та долучені до неї копії оскаржених судових рішень, колегія суддів виходить з такого. Відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає. Згідно з вимогами ч. 1 ст. 433 КПК, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Статтею 370 КПК встановлено, що судове рішення повинно бути ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом, на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до вимог, встановлених в ст. 94 цього Кодексу, де мають бути наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення. За приписами ст. 94 КПК суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору їх достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Відповідно до ст. 17 КПК особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. Тобто, дотримуючись засади змагальності та виконуючи свій обов`язок, передбачений ст. 92 КПК, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна та безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред`явлено обвинувачення. Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розуміння пояснення події, що є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин було вчинено і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину. Відповідно до ч. 1 ст. 513 КПК, під час постановлення ухвали про застосування примусових заходів медичного характеру суд з`ясовує такі питання: 1) чи мало місце суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення; 2) чи вчинено це суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення особою; 3) чи вчинила ця особа суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення у стані неосудності; 4) чи не захворіла ця особа після вчинення кримінального правопорушення на психічну хворобу, яка виключає застосування покарання; 5) чи слід застосовувати до цієї особи примусові заходи медичного характеру і якщо слід, то які. За ч. 2 ст. 513 КПК, визнавши доведеним, що ця особа вчинила суспільно небезпечне діяння у стані неосудності або після вчинення кримінального правопорушення захворіла на психічну хворобу, яка виключає можливість застосування покарання, суд постановляє ухвалу про застосування примусових заходів медичного характеру. Вказаних вимог судом першої інстанції дотримано у повному обсязі. Як убачається з ухвали Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 13 листопада 2025 року, висновок місцевого суду про доведеність вчинення ОСОБА_5 суспільно небезпечного діяння, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК, зроблено з дотриманням приписів ст. 23 КПК. Судом з`ясовано всі обставини, що належать до предмета доказування, які підтверджено дослідженими в судовому засіданні доказами, оціненими відповідно до правил ст. 94 цього Кодексу та з дотриманням інших вимог кримінального процесуального законодавства. Ці докази в сукупності та взаємозв`язку є достатніми для постановлення ухвали про застосування до ОСОБА_5 примусових заходів медичного характеру. Ухвала суду першої інстанції відповідає вимогам статей 370, 372 КПК і є обґрунтованою. Висновок суду про доведеність обставин вчинення саме ОСОБА_5 суспільно небезпечного діяння ґрунтується на таких встановлених фактах. Тіло ОСОБА_6 було знайдено в розчленованому стані в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , в якій мешкає лише ОСОБА_5 . Смерть ОСОБА_6 , відповідно до висновку експерта № 2509 від 08 липня 2019 року, настала за п`ять днів або більше до моменту проведення експертизи, тобто 03 липня 2019 року або раніше. Враховуючи, що мати ОСОБА_6 - ОСОБА_10 , під час звернення до поліції із заявою про зникнення доньки, зазначила, що її донька ОСОБА_6 зникла 03 липня 2019 року, то суд обґрунтовано встановив, що смерть ОСОБА_6 настала саме 03 липня 2019 року, протягом 3 днів тіло ОСОБА_6 знаходилось в квартирі, якою користується лише ОСОБА_5 . При цьому частини тіла ОСОБА_6 : нижні кінцівки, голова були від`єднанні від тулуба. Ноги знаходились в холодильнику в коридорі квартири, а тулуб без ніг та голови, обмотаний ганчір`ям, поміщений в металевий таз, знаходився у ванній кімнаті, місцезнаходження голови не встановлено. На місці події виявлені декілька пар полімерних рукавичок, на підлозі кімнати № 5 були нашарування речовини бурого кольору зі слідами замивання, що свідчить про те, що ОСОБА_5 вжив заходів для приховування смерті ОСОБА_6 . Сліди крові, яка за висновками експертів може походити від ОСОБА_6 , були знайдені в різних кімнатах квартири: в коридорі, ванній кімнаті, кімнаті № 5, кімнаті №

6. Також в різних кімнатах був знайдений одяг ОСОБА_6 зі слідами її крові, що свідчить про те, що від`єднання частин тіла ОСОБА_6 відбувалось саме в квартирі ОСОБА_5 . За висновками експертизи від`єднання частин тіла відбулось за допомогою металевого предмета, що володіє ріжучими, пиляючими властивостями. Свідок ОСОБА_7 впізнав пилку «ножівку», яка була знайдена на місці події в квартирі ОСОБА_5 як ту, що була в нього придбана в період, коли настала смерть ОСОБА_6 . Це пояснює, що саме ОСОБА_5 , а не інша особа, для від`єднання частин тіла ОСОБА_6 придбав пилку у свідка ОСОБА_7 . Доводи захисника про те, що свідок ОСОБА_7 не впізнав ОСОБА_5 під час судового засідання та вказував, що пилку в нього придбав чоловік плотної статури, суд відхилив на підставі даних з досліджених протоколів слідчих експериментів за участю ОСОБА_5 , із яких вбачається, що останній мав більш плотну статуру ніж на час розгляду провадження в суді. Серед іншого, суд зважив на те, що тулуб був поміщений у вагани та зверху вкритий одягом, простинями, фарбою з різким запахом ацетону, змоченим цементом. На місці події виявлений металевий таз зі слідами цементного розчину. Враховуючи значну тривалість по часу та складність описаних процесів, а також необхідність залучення матеріалів, таких як цемент, то суд визнав доведеним, що ці дії не могли бути вчинені іншими особами в квартирі, якою користується ОСОБА_5 . Крім того, суд взяв до уваги, що вхідні двері в квартиру АДРЕСА_2 були зачиненні ззовні на замок, пошкоджень не мали, що підтверджується показаннями ОСОБА_11 , які надані ним в суді, та його поясненнями під час повідомлення на службу «102» безпосередньо після виявлення трупу ОСОБА_6 , а також висновком експерта № 3-336 від 07 жовтня 2019 року. Доводи захисника про те, що судом не встановлено діяння (нанесення по голові ОСОБА_6 10 ударів), наслідків (від яких потерпіла померла) та причинного зв`язку між діянням та наслідками, а також не зазначено належних та допустимих доказів, які б такі обставини підтверджували, колегія суддів відхиляє, оскільки судом не визнавалось доведеним, що вбивство ОСОБА_6 відбулось саме шляхом нанесення їй 10 ударів, це лише версія сторони обвинувачення, яка не знайшла свого доказового підтвердження в ході судового розгляду. Суд вмотивовано виходив із того, що ним не було встановлено способу вчинення суспільно небезпечного діяння, яке призвело до смерті ОСОБА_6 , проте це обумовлено розчленуванням тіла ОСОБА_6 та від`єднанням голови. Разом з тим, аналіз досліджених за правилами ст. 94 КПК доказів не залишив суду сумнівів щодо заподіяння смерті ОСОБА_6 від дій ОСОБА_5 . Окремо суд зазначив, що під час судового розгляду використані всі можливості збору та дослідження доказів, які б допомогли встановити обставини події, що підлягали доказуванню по справі. Так, органом досудового розслідування з метою перевірки версії ОСОБА_5 про те, що він викинув голову у смітник, було проведено огляд сміттєвих баків, розташованих біля будинку АДРЕСА_3 , а також території полігону твердих побутових відходів «Вельтум-Запоріжжя», що розташований в м. Запоріжжі по вул. Базова, 10-В, 07 липня 2019 року, 08 липня 2019 року, 09 липня 2019 року, але голову трупа ОСОБА_6 не знайдено. Як пояснив в судовому засіданні свідок ОСОБА_12 - керівник відділу твердих побутових відходів ТОВ «Вельтум-Запоріжжя», на територію полігону з вивозу твердих побутових відходів за вказаною адресою щоденно привозять сміття з усього міста Запоріжжя. Протягом трьох днів працівники поліції із залученням військових шукали голову людини на території полігону, але не знайшли, оскільки сміття щоденно засипається в котлован й віднайти в ньому раніше висипане сміття неможливо. Була перевірена версія законного представника ОСОБА_5 - ОСОБА_11 , про вчинення вбивства ОСОБА_6 іншими особами, які також викрали майно з квартири АДРЕСА_2 . Судом така версія вмотивовано відхилена, оскільки під час судового розгляду не встановлені будь-які фактичні дані, які б свідчили про присутність на місці події інших осіб. При цьому суд взяв до уваги, що за висновками судово-медичних експертиз вилучені на місці події сліди крові, поту можуть належати ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , оскільки вони мають однакову групу крові. Але, враховуючи множинність та великий обсяг таких слідів на місці події, а також характер суспільно небезпечного діяння та відсутність видимих тілесних ушкоджень із зовнішніми кровотечами у ОСОБА_5 , обґрунтованим є висновок, що виявлені сліди крові на місці події належать ОСОБА_6 . Із протоколу огляду місця події квартири АДРЕСА_2 від 06 липня 2019 року не вбачаються будь-які сліди присутності інших осіб. Посилання сторони захисту на пояснення ОСОБА_5 про те, що в його квартирі знаходився чоловік і жінка відхилені судом з тих мотивів, що сам ОСОБА_5 під час досудового розслідування надавав інші пояснення, які суд, враховуючи, що останній на час надання пояснень перебував у стані неосудності, не брав до уваги як самостійне джерело доказів, проте проаналізував. Доводи про викрадення ДВД-плеєра, флешок, фотоапарата та іншого майна з квартири, в якій проживав ОСОБА_5 , як доказ присутності інших осіб, судом не прийняті як обґрунтовані, оскільки ОСОБА_11 в цій квартирі не проживав, періодичність візитів до цієї квартири та час останнього візиту зазначити не зміг, а відповідно встановити час та обставини зникнення цього майна з квартири ОСОБА_5 неможливо. Суд врахував, що ОСОБА_5 страждає на шизофренію з 1995 року, на момент вчинення суспільно небезпечного діяння не працював, матеріально забезпечувався батьком, проте не встановив підстав вважати, що вказане майно зникло саме 03 липня 2019 року, а не раніше. За допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, які були досліджені судом, вмотивовано встановлено, що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, щодо заподіяння смерті ОСОБА_6 , за якою саме ОСОБА_5 невстановленим способом вбив ОСОБА_6 03 липня 2019 року, оскільки всі докази вказують на таке. Верховний Суд неодноразово наголошував у своїх рішеннях, що КПК не містить заборони щодо встановлення тих чи інших обставин на підставі сукупності непрямих (стосовно конкретного факту) доказів, які хоча й безпосередньо не вказують на відповідну обставину, але підтверджують її поза розумним сумнівом на основі логічного аналізу їх сукупності та взаємозв`язку (статті 85 та 94 КПК). Згідно з усталеною практикою Суду, доказування тих чи інших обставин злочину, як правило, ґрунтується не на одному чи кількох прямих доказах, а на сукупності всіх, у тому числі непрямих, доказів. Саме з урахуванням такого аналізу та оцінки всіх доказів і робиться висновок про доведеність поза розумним сумнівом або недоведеність (згідно із цим стандартом доказування) факту вчинення злочину конкретною особою (див., наприклад, постанови Верховного Суду від 07 грудня 2020 року у справі № 728/578/19, від 27 вересня 2023 року у справі № 607/5769/21, від 15 квітня 2024 року у справі № 587/102/18, від 15 січня 2026 року у справі № 536/1112/19 тощо). Отже, на підставі досліджених доказів, зміст яких детально відтворений в ухвалі місцевого суду, які були оцінені у їх сукупності та взаємозв`язку, суд дійшов обґрунтованого висновку про вчинення ОСОБА_5 діяння, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК, де версію сторони захисту розцінив як лінію поведінки, спрямовану на отримання бажаного процесуального результату, яка, натомість, не ґрунтується на досліджених доказах і спростовується встановленими фактичними даними. З долученої копії ухвали апеляційного суду вбачається, що під час перегляду ухвали суду першої інстанції апеляційним судом дотримано вимог ст. 419 КПК, він, діючи в межах, передбачених ст. 404 КПК та в порядку, визначеному ст. 405 цього Кодексу, дав належну оцінку доводам, викладеним стороною захисту, які є аналогічними доводам касаційної скарги захисника. Зокрема, суд апеляційної інстанції перевірив правильність і повноту встановлення фактичних обставин кримінального провадження, які підлягають доказуванню в цій справі, а також дотримання правил оцінки доказів відповідно до вимог ст. 94 КПК, що стали підґрунтям до висновків місцевого суду, серед яких показання свідків ОСОБА_13 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_7 , а також письмові докази: протокол огляду предмету від 18 жовтня 2019 року, протокол огляду місця події від 06 липня 2019 року, висновок експерта № 1591 від 30 липня 2019 року, висновок судово-медичної експертизи № 492 від 08 серпня 2019 року, висновок експерта № 2030 від 04 жовтня 2019 року, висновок судово-медичної та судово-імунологічної експертизи № 2509 від 08 липня 2019 року, висновок експерта № 3-336 від 07 жовтня 2019 року, протокол пред`явлення трупу для впізнання від 07 липня 2019 року, які детально відтворено та проаналізовано місцевим судом. Суд апеляційної інстанції зважив на пояснення ОСОБА_5 , надані ним в ході розгляду клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру, відповідно до яких 03 липня 2019 року в квартирі окрім нього перебувала потерпіла та ще якийсь чоловік. ОСОБА_5 заперечив вчинення суспільно небезпечного діяння, та зазначив, що чув як потерпіла свариться з цим чоловіком, а коли прокинувся, то побачив, що усе розкидано та зникли його речі. Під час апеляційного розгляду ОСОБА_5 також категорично заперечив вчинення ним суспільно небезпечного діяння та добровільно, в присутності свого захисника та законного представника, пояснив, що в той день в квартирі їх було троє: він, потерпіла та якийсь чоловік. На його переконання потерпіла щось підсипала йому у пиво і він заснув. Коли прокинувся, то почув чоловічий і жіночий крики, то були потерпіла та якийсь чоловік, вони сперечалися. Потерпіла обізвала цього чоловіка, а він вдарив її пляшкою по голові, після цього він знову заснув. Коли прокинувся, то знайшов труп потерпілої, який знаходився біля столу. При цьому ОСОБА_5 зазначив, що голова, ноги та інші частини тіла не були відокремлені від трупа потерпілої. Труп потерпілої був без ознак насильницької смерті. Крім нього і трупу потерпілої в квартирі нікого не було. На питання про те, яким чином з трупу потерпілої зникла голова та ноги, ОСОБА_5 відповідати відмовився. Крім того, ОСОБА_5 зазначив, що він переміщав по квартирі труп потерпілої, хотів винести труп і позбутися його, щоб його не звинуватили у вбивстві, «хотів винести труп потерпілої по частинам». Також зазначив, що на момент його затримання труп потерпілої знаходився в його квартирі, при цьому труп був без голови і без ніг, оскільки він це бачив. На питання про те, хто окрім нього міг відрізати голову і ноги від трупу потерпілої, ОСОБА_5 зазначив, що він вживав спиртні напої і не пам`ятає що відбувалося. Щодо оцінки таких пояснень ОСОБА_5 апеляційний суд обґрунтовано виходив із того, що зі слів ОСОБА_5 він після виявлення трупа у своїй квартирі не повідомив про це ані в поліцію, ані батькові. Натомість покинув приміщення своєї квартири і декілька наступних днів не з`являвся там. Ключів від квартири ОСОБА_5 , окрім як у нього і його батька, більше ні у кого не було, тобто доступу до квартири сторонні особи не мали. При цьому, станом на 06 липня 2019 року (коли ОСОБА_11 виявив у квартирі труп) вхідні двері в квартиру АДРЕСА_2 були зачинені ззовні на замок та пошкоджень не мали, що підтверджується як поясненнями законного представника ОСОБА_11 , який своїм ключем відчинив квартиру, так і висновком експерта № 3-336 від 07 жовтня 2019 року. Таким чином, сукупність наведених доказів та обставин у їх сукупності поза розумним сумнівом свідчить про те, що саме ОСОБА_5 , будучи в стані неосудності, вчинив суспільно-небезпечне діяння, передбачене ч. 1 ст. 115 КК, а саме невстановленим способом вбив ОСОБА_6 . Після чого, побоюючись настання за це відповідальності, розчленував її труп з метою виносу з квартири тіла по частинам і про зазначені обставини органи поліції і батька ( ОСОБА_11 ) не повідомив. Апеляційний суд також перевірив доводи про невідповідність вимогам закону клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру та вмотивовано їх спростував. Обґрунтовано виходив із того, що відповідно до ч. 2 ст. 292 КПК клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру має відповідати вимогам ст. 291 цього Кодексу, а також містити інформацію про примусовий захід медичного характеру, який пропонується застосувати, та позицію щодо можливості забезпечення участі особи під час судового провадження за станом здоров`я. З матеріалів кримінального провадження вбачається, що під час підготовчого судового засідання суд не встановив підстав для повернення прокурору клопотання про застосування до ОСОБА_5 примусових заходів медичного характеру, оскільки воно в повній мірі відповідає вимогам ст. 291 КПК, у ньому, серед іншого, наведено виклад фактичних обставин суспільно небезпечного діяння, які прокурор вважає встановленими, та зазначено інформацію про примусовий захід, який пропонується застосувати. При цьому, виходячи із завдань підготовчого судового засідання, на цій стадії встановлюється лише відповідність форми клопотання вимогам, визначеним кримінальним процесуальним законом, а оцінка викладених в клопотанні обставин відноситься до стадії судового розгляду кримінального провадження. В клопотанні прокурор виклав фактичні обставини суспільно небезпечного діяння у тому обсязі, який він вважав встановленим. Жодних підстав вважати, що фактичні обставини суспільно небезпечного діяння викладені прокурором у спосіб, який призвів до порушення права на захист ОСОБА_5 , як на тому наголошував захисник, апеляційний суд не встановив, і доводи його касаційної скарги, які по суті зводяться лише до заперечення таких висновків, змістовно їх не спростовують, з огляду на що є безпідставними. Апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що сторону захисту не було поставлено у нерівне становище порівняно зі стороною обвинувачення, або ж стан, який унеможливив реалізацію захистом процесуальних прав. Усі зазначені в клопотанні прокурора докази були надані ним в судовому засіданні і безпосередньо досліджені судом першої інстанції за участю сторін. Окрім письмових доказів та показань, судом першої інстанції також було безпосередньо досліджено в судовому засіданні речові докази, як то: наволочку з РБК; пару кросівок синього кольору з РБК; джинсову куртку з РБК; джинси синього кольору; предмети одягу; два будівельних пензля з фарбою сірого кольору; п`ять предметів одягу; викрутку з РБК; ручну пилку; гантелю; предмет схожий на ніж; накладний замок з ключем; флакон з туалетною водою; ручну пилку з нашаруванням РБК; пару кросівок сірого кольору; пару капців; паперовий пакет з цементом; виріз з простирадла з РБК; виріз з коврової доріжки зі слідом ноги; будівельний шпатель; пару полімерних рукавичок з РБК; два чеки; пару полімерних рукавичок; металевий сантехнічний вентиль; фотознімки в кількості 25 штук; недопалок; виріз з РБК; полімерну упаковку «Ручійок»; залізні вагани. Матеріали провадження свідчать про те, що в умовах змагального судового процесу стороні захисту було надано можливість доводити і спростовувати обставини, які становлять предмет судового розгляду, а також висловлювати свої аргументи з приводу наданих прокурором доказів. В цьому контексті правильним є висновок апеляційного суду про відсутність підстав для повернення клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру прокурору, оскільки суд дійшов висновку про виклад у такому клопотанні з достатньою повнотою фактичних обставин кримінального провадження з наведенням усіх елементів, які підлягають доказуванню в кримінальному провадженні, й незгода сторони захисту з ними не є підставою для застосування положень п. 3 ч. 3 ст. 314 КПК. Не визнав цей суд обґрунтованими і доводи апеляційної скарги захисника про те, що суд в ухвалі викривив зміст і суть клопотання та вийшов за межі викладених у ньому обставин суспільно небезпечного діяння, чим перебрав на себе функцію обвинувачення, оскільки з матеріалів провадження встановив, що внаслідок розчленування тіла потерпілої та від`єднання голови ні під час досудового розслідування, ні під час судового провадження не було встановлено спосіб вчинення суспільно небезпечного діяння. Отже, суд цілком обґрунтовано зазначив в ухвалі про те, що суспільно небезпечне діяння, а саме вбивство ОСОБА_6 , ОСОБА_5 вчинив невстановленим способом. Апеляційний суд правильно виходив із того, що ситуація, коли частина обставин, які доводить сторона, не визнаються доведеними або спростовуються, є природним наслідком судового розгляду, проте встановлення судом певних обставин не так, як зазначено в клопотанні, не свідчить про безпідставність клопотання в цілому у цій справі. У цьому провадженні суд не збільшував обсяг обставин, за яких було вчинено суспільно небезпечне діяння, а лише зазначив, що воно було вчинено невстановленим способом, а тому доводи захисника в цій частині не свідчать про істотне порушення судом вимог кримінального процесуального закону в значенні ст. 412 КПК та жодним чином не свідчать про упередженість суду та про порушення права на захист ОСОБА_5 . Відхиляє суд касаційної інстанції й доводи захисника про вихід місцевого суду за межі клопотання в частині не встановлення способу заподіяння потерпілій смерті та встановлення факту її приховування. Аналогічні доводи були предметом перевірки та оцінки суду апеляційної інстанції, який їх вмотивовано відхилив. У своїй апеляційній скарзі захисник вказував, що суд, зазначивши в ухвалі про те, що ОСОБА_5 вжив заходів для приховування смерті потерпілої, тим самим вийшов за межі клопотання, оскільки в клопотанні прокурор не вказував про такі дії ОСОБА_5 . За оцінкою таких доводів апеляційний суд обґрунтовано зазначив, що посилання суду в ухвалі на вжиття ОСОБА_5 заходів для приховування смерті не охоплюється обставинами вчинення суспільно небезпечного діяння, які встановив суд. Вказівка суду на застосування ОСОБА_5 заходів для приховування смерті потерпілої була вжита судом саме на підтвердження висновку про те, що суспільно небезпечне діяння було вчинено саме ОСОБА_5 , а не як обставина вчиненого суспільно небезпечного діяння, отже вказане, усупереч доводам захисника, не може бути розцінено як прояв упередженості суду, вихід за межі клопотання чи порушення права на захист ОСОБА_5 . Верховний Суд погоджується із такими висновками апеляційного суду, вважає їх обґрунтованими. З приводу доводів про те, що суд в обґрунтування свого висновку про вчинення суспільно небезпечного діяння ОСОБА_5 протиправно послався на показання свідків ОСОБА_9 та ОСОБА_8 , колегія суддів апеляційного суду правильно виходила із того, що за мотивувальною частиною ухвали місцевого суду показання свідків ОСОБА_9 та ОСОБА_8 були враховані судом виключно в частині обставин затримання ОСОБА_5 . Висновок суду про вчинення останнім суспільно небезпечного діяння не ґрунтується на поясненнях ОСОБА_5 , наданих під час затримання. Згідно зі ст. 87 КПК недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Суд зобов`язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння: порушення права особи на захист; отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права. Право зберігати мовчання і привілей від самовикриття передбачені, аби забезпечити підозрюваній особі, яку допитує поліція, можливість зробити вільний вибір: давати їй свідчення чи мовчати (Allan v. the United Kingdom, заява № 48539/99, рішення від 05 листопада 2002 року § 50). Право зберігати мовчання застосовується з моменту, коли підозрюваний допитується поліцією (John Murray v. the United Kingdom, заява № 18731/91, рішення від 08 лютого 1996 року, § 45). Зокрема, особа, яку підозрюють у вчиненні кримінального правопорушення, має право бути повідомленою про її право не свідчити проти себе (Ibrahim and Others v. the United Kingdom, заяви № 50541/08, 50571/08, 50573/08 та 40351/09, рішення від 13 вересня 2016 року § 272). Відповідно до усталеної практики касаційного суду, закріпленої у постановах Верховного Суду від 10 вересня 2019 року у справі № 295/13008/15-к (провадження № 51-8420км18), від 02 березня 2021 року у справі № 737/641/17 (провадження № 51-6562км18), від 03 червня 2021 року у справі № 522/18414/19 (провадження № 51-596км21), від 17 січня 2023 року у справі № 648/1543/15-к (провадження № 51-4764км21), Верховний Суд послідовно визнає недопустимими показання, отримані від підозрюваної особи під час слідчих дій, у випадку порушення її права зберігати мовчання і не свідчити проти себе або права бути представленим захисником. Це пояснюється тим, що право особи давати показання без застосування примусу лежить у самому серці кримінального процесу, тому для оцінки допустимості показань визначальним є дотримання права особи зберігати мовчання і, як гарантія цього права, забезпечення його права бути представленим захисником. Порушення цих прав має або може мати прямий вплив на зміст отриманих показань і, таким чином, такі порушення є релевантним фактором для оцінки допустимості показань. Місцевий суд відповідно до положень статей 23, 94, 87, 95 КПК оцінив показання ОСОБА_5 , надані в ході досудового розслідування як недопустимі докази, при цьому зважив на те, що останній під час судового розгляду указував на свою непричетність до інкримінованих дій. Водночас, оскільки прокурором було надано достатню кількість самостійних доказів, які беззаперечно вказували на вчинення ОСОБА_5 інкримінованих дій, ці докази було покладено місцевим судом в основу постановленої ухвали, з чим вмотивовано погодився апеляційний суд. При цьому питання правомірності дій вказаних свідків під час затримання ОСОБА_5 перебуває поза межами обставин, які підлягають встановленню у цьому провадженні, і на правильність висновків суду першої інстанції не впливає. За практикою ЄСПЛ, зокрема, у справах «Вергельський проти України» (п. 97) та «Яременко проти України» (п. 57), у тих справах, де особа висуває небезпідставну скаргу про те, що вона була піддана поганому поводженню зі сторони суб`єктів владних повноважень усупереч ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), у світлі загального обов`язку держави відповідно до ст. 1 Конвенції, вказане вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Чинним кримінальним процесуальним законом не встановлено будь-якого іншого порядку, ніж визначений у ст. 214 КПК, що має застосовуватися для розгляду і перевірки заяв про вчинення кримінального правопорушення, де визначено і повноважних суб`єктів для здійснення провадження за такими заявами, до яких суди будь-якої інстанції не належать. За своїм змістом зазначені вище доводи захисника є твердженнями про вчинення правопорушень працівниками правоохоронних органів, належним засобом доказування чого є процесуальне рішення за наслідками здійснення кримінального провадження. Суд касаційної інстанції в межах касаційного провадження, з огляду на межі судового розгляду, визначені ч. 1 ст. 433 КПК, не має повноважень встановлювати такі факти. Водночас, забезпечення перевірки заяви про застосування недозволених методів ведення досудового розслідування шляхом проведення уповноваженим органом офіційного розслідування із внесенням відомостей до ЄРДР щодо можливих порушень прав людини, гарантованих статтями 27, 28 Конституції України, є обов`язковим й суд апеляційної інстанції, як видно з матеріалів провадження, таких підходів дотримався. Дотримання місцевим судом правил перевірки заяви про застосування працівниками поліції фізичного насильства під час затримання було предметом перевірки апеляційного суду за доводами апеляційної скарги захисту, які є аналогічними з доводами касаційної скарги захисника ОСОБА_4 . Апеляційний суд їх перевірив та надав вмотивовані відповіді щодо визнання таких доводів необґрунтованими. З приводу таких аргументів апеляційний суд зазначив, що судом першої інстанції під час нового розгляду цього провадження було встановлено, що першим слідчим відділом Територіального управління ДБР, розташованого у м. Мелітополі, проводиться досудове розслідування у кримінальному провадженні № 62021080020000232, внесеному до ЄРДР 07 жовтня 2021 року щодо перевищення влади та службових повноважень з боку службових осіб Комунарського ВП ГУНП в Запорізькій області стосовно ОСОБА_5 . Станом на день ухвалення судом першої інстанції оскаржуваного у цій справі судового рішення досудове розслідування у кримінальному провадженні № 62021080020000232 тривало та не було закінчено, а тому суд провів судовий розгляд на підставі наданих йому доказів і надав їм відповідну оцінку у своєму рішенні. Під час розгляду апеляційним судом було встановлено, що станом на 09 лютого 2026 року досудове розслідування у кримінальному провадженні № 62021080020000232 також тривало і не було закінчено. Між тим, з матеріалів цього провадження вбачається, що в основу ухвали суду не покладено жодного доказу, який би ґрунтувався на показаннях, отриманих від ОСОБА_5 під час досудового розслідування (протокол його допиту чи слідчого експерименту за його участі тощо). Отже самі по собі результати розслідування кримінального провадження № 62021080020000232 не можуть вплинути на законність та обґрунтованість прийнятого судом рішення щодо ОСОБА_5 . Вказані висновки Верховний Суд вважає правильними та звертає увагу при цьому, що порушення навіть фундаментальних прав і свобод особи під час кримінального провадження не у всіх випадках має прямий вплив на дотримання гарантій справедливого судового розгляду, зокрема й на допустимість доказів. Протиправний влив на підозрюваного може становити серйозне порушення фундаментальних прав особи, однак сам собою не впливає на допустимість доказів, отриманих під час кримінального провадження, законність та обґрунтованість оскаржених судових рішень. Колегія суддів виходить із того, що навіть якщо докази отримані в той час, коли сталося порушення того чи іншого права, однак це порушення прямо не впливало на отримання доказу, а лише співпадало у часі, це не є достатньою підставою до висновку, що докази отримані внаслідок такого порушення. Отже, для вирішення питання про те, чи може порушення певних основоположних прав і свобод особи стати підставою для скасування судового рішення, необхідно взяти до уваги не лише сам факт такого порушення, але й встановити його вплив на процес і характер отримання доказів, процедуру судового розгляду. Таких підстав для визнання доказів, покладених у висновок про доведеність певних обставин в цій справі, недопустимими у цьому кримінальному провадженні судами попередніх інстанцій не встановлено, з чим погоджується і колегія суддів Верховного Суду. Доводи сторони захисту про відсутність у справі доказів того, що смерть потерпілої настала внаслідок саме насильницьких дій, також вмотивовано спростовано апеляційним судом, який виходив із того, що в приміщенні квартири ОСОБА_5 було виявлено численні сліди крові, які можуть належати як потерпілій, так і ОСОБА_5 за умови наявності у останнього тілесних ушкоджень із зовнішньою кровотечею на момент суспільно небезпечного діяння. Втім жодних даних про наявність у ОСОБА_5 на момент події суспільно небезпечного діяння таких тілесних ушкоджень у цій справі не встановлено, й це дає підстави стверджувати, що виявлені в квартирі ОСОБА_5 численні сліди крові належать саме потерпілій. Відтак чисельність та обсяг виявлених слідів крові поза розумним сумнівом свідчить про те, що смерть потерпілої настала саме від насильницьких дій, а не від природної смерті, нещасного випадку чи від вжитого спиртного, як про те наголошував захист. Апеляційний суд також вмотивовано визнав безпідставними доводи захисника про не доведення тієї обставини, що саме ОСОБА_5 розчленував тіло потерпілої та помістив його частини у різні місця, адже під час апеляційного розгляду ОСОБА_5 в добровільному порядку пояснював, що коли він прокинувся, то знайшов труп потерпілої, який знаходився біля столу. При цьому, за поясненнями останнього, голова, ноги та інші частини тіла не були відокремлені від трупа потерпілої, а крім нього і трупа потерпілої в квартирі нікого більше не було. Отже, за відсутності будь-яких обґрунтованих даних про перебування у квартирі ОСОБА_5 в цей період інших сторонніх осіб, як і відсутність самого навіть доступу до цієї квартири сторонніх осіб поза волею ОСОБА_5 , у апеляційного суду, як і у суду першої інстанції обґрунтовано не виникло сумніву у тому, що труп потерпілої був розчленований саме ОСОБА_5 . Крім того, під час допиту в судовому засіданні свідок ОСОБА_7 зазначив, що під час попереднього судового розгляду він в судовому засіданні впізнав «ножівку» серед речових доказів. «Ножівка», яку впізнав свідок, була знайдена на місці події в квартирі ОСОБА_5 . Як встановив апеляційний суд, за поясненнями, добровільно наданими ОСОБА_5 в присутності захисника під час апеляційного розгляду, коли він ( ОСОБА_5 ) виявив труп потерпілої, то голова, ноги та інші частини тіла не були відокремлені від трупа потерпілої, доступу до квартири у сторонніх осіб не було, адже коли ОСОБА_11 прийшов до квартири, то він відчинив двері своїм ключем, при цьому ні двері, ні замок не мали пошкоджень, отже принести цю пилку до квартири міг лише ОСОБА_5 . Що стосується доводів захисника про те, що в суді першої інстанції не було безпосередньо досліджено «ножівку», яку було надано свідку ОСОБА_7 для ідентифікації, як не надано стороною обвинувачення й доказів щодо наявності на ній слідів, що мають доказове значення для цього провадження, то колегія суддів виходить з такого. Відповідно до ч. 2 ст. 349 КПК, обсяг доказів, які будуть досліджуватися, та порядок їх дослідження визначаються ухвалою суду і в разі необхідності можуть бути змінені. Приписи ст. 22 КПК визначають правила змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Зокрема, кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Натомість суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків. Згідно з положеннями ст. 26 КПК сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених цим Кодексом, а суд у кримінальному провадженні вирішує лише ті питання, що винесені на його розгляд сторонами та віднесені до його повноважень цим Кодексом. Наведені вище норми кримінального процесуального закону свідчать про те, що ініціатива стосовно визначення обсягу доказів, що підлягають дослідженню судом, може бути як у сторони обвинувачення, так і в сторони захисту. При цьому, кримінальний процесуальний закон не містить імперативних норм стосовно безумовного обов`язку суду дослідити речові докази, якщо сторони не наполягають на тому. Для сторони обвинувачення в КПК не передбачено обов`язку клопотати перед судом про безпосереднє дослідження речових доказів. Оцінка таких доказів на предмет достовірності та допустимості забезпечується іншими процесуальними інструментами, як то протоколами, постановами, показаннями тощо. Сторона ж захисту протягом судового розгляду в судах попередніх інстанцій, як видно з оскаржених судових рішень та касаційної скарги, не заявляла про необхідність безпосереднього дослідження речового доказу - пилки «ножівки», при цьому, не була позбавлена права чи можливості заявляти відповідні клопотання та ставити перед судом питання про дослідження тих чи інших речових доказів, проте не вважала за доцільне виявляти відповідну дієву ініціативу, обравши на власний розсуд процесуальну позицію та спосіб її відстоювання перед судом, отже і обумовивши відповідні наслідки своєї процесуальної поведінки, які з урахуванням обставин цього провадження не дають підстав вважати порушеними вимоги кримінального процесуального закону стосовно врахування судами процесуальних позицій сторін щодо речових доказів в кримінальному провадженні та їх оцінки. Більш того, колегія суддів звертає увагу, що, спростовуючи доводи апеляційної скарги захисту про те, що саме ОСОБА_5 розчленував тіло потерпілої та помістив його частини у різні місця, апеляційний суд обґрунтовано зазначив, що сама по собі відсутність на «ножівці» будь?яких слідів не спростовує наведених доводів захисту, оскільки відсутність слідів на будь-якому предметі може бути зумовлена рядом обставин, зокрема ретельного змивання залишків біологічного матеріалу. До того ж суди дійшли висновку про розчленування трупа ОСОБА_6 залізовмісним предметом, що володіє ріжучими, пиляючими властивостями, а не конкретним предметом. Також в своїй апеляційній скарзі, як і в скарзі, поданій до касаційного суду, захисник ОСОБА_4 посилався на те, що протокол огляду місця події від 06 липня 2019 року є недопустимим доказом, втім за матеріалами справи суд апеляційної інстанції вмотивовано спростував такі доводи, які до того ж ретельно були перевірені місцевим судом. Огляд місця події - це слідча дія, яка має на меті безпосереднє сприйняття, дослідження обстановки на місці події, виявлення, фіксацію та вилучення різних речових доказів, з`ясування характеру події, що відбулася, встановлення особи злочинця та мотивів скоєння злочину. Огляд місця події є однією з перших та невідкладних слідчих дій, а протокол - процесуальним джерелом доказів. За змістом статей 214, 223, 237 КПК огляд є слідчою (розшуковою) дією, спрямованою на отримання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні, яка проводиться в межах досудового розслідування кримінального провадження. У невідкладних випадках огляд місця події може бути проведений до внесення відомостей до Єдиного реєстру досудового розслідування, що здійснюється після огляду. Підставою для проведення огляду місця події слугує інформація про вчинення кримінального правопорушення, зафіксована у певній процесуальній формі. В цій справі до початку проведення огляду місця події у певній процесуальній формі було зафіксовано інформацію про вчинення кримінального правопорушення, адже, як зазначив апеляційний суд, з матеріалів цього кримінального провадження вбачається, що підставою для проведення огляду місця події було повідомлення оперативного чергового Комунарського ВП про те, що до служби «102» надійшло повідомлення, що за адресою: АДРЕСА_1 виявлено труп без голови. Отже, для того, щоб здійснити перевірку вказаної інформації та з`ясувати обставини події, було здійснено огляд вказаної квартири, в ході якого виявлено труп з ознаками насильницької смерті. Згідно з ч. 1 ст. 233 КПК ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи з будь-якою метою, інакше як лише за добровільною згодою особи, яка ним володіє, або на підставі ухвали слідчого судді, крім випадків, установлених частиною третьою цієї статті. Отже, законодавцем окрім можливості проникнення до житла чи іншого володіння особи на підставі судового рішення, передбачено іншу процесуальну гарантію захисту прав особи, а саме можливість проникнути до житла чи іншого володіння особи за добровільною згодою особи, яка ним володіє. У цьому кримінальному провадженні судом першої інстанції було встановлено, що огляд місця події - квартири АДРЕСА_2 було проведено за добровільною письмовою згодою власника квартири - ОСОБА_11 . Водночас дані про те, що ОСОБА_11 (власник квартири) заперечував свою добровільну згоду та/або висловлював будь-які заперечення з приводу вказаної слідчої дії, відсутні. Більш того, саме ОСОБА_11 звернувся до поліції з повідомленням про виявлення трупа (як він вважав його сина) у вказаній квартирі. Враховуючи викладене, порушень процесуальних гарантій прав ОСОБА_5 у зв`язку з проведенням огляду житла, в якому він проживав, без отримання ухвали слідчого судді в даному випадку колегія суддів апеляційного суду не встановила, враховуючи, зокрема, висновки Верховного Суду в постанові від 29 вересня 2020 року (справа № 418/801/17, провадження №51-1005км20). Суд апеляційної інстанції вмотивовано спростував доводи захисника про те, що стороною обвинувачення не було доведено, що огляд місця події був невідкладним, та правильно виходив із того, що місце виявлення трупа завжди вважається місцем події, незалежно від того, де настала смерть певної людини, зазначена слідча дія була невідкладною, здійснювалася з метою перевірки отриманої інформації. При цьому, що наданий суду протокол огляду місця події підписаний усіма учасниками цієї слідчої дії та містить оформлені належним чином додатки, а здійснені слідчим під час огляду місця події дії були притаманні саме огляду місця події і такі дії не свідчать про те, що органом досудового розслідування проводився саме обшук. Крім того, як встановив суд, в матеріалах справи наявна згода власника житла на проведення такого огляду. Тому висновки суду першої інстанції про те, що зазначена слідча дія була невідкладною, здійснювалася з метою перевірки отриманої інформації, є правильними. Оскільки фактичні дані отримано в порядку, передбаченому КПК, апеляційний суд обґрунтовано не встановив недотримання судом першої інстанції вимог КПК щодо оцінки цього доказу. Стосовно незазначення слідчим у протоколі огляду місця події номеру в журналі єдиного обліку заяв і повідомлень про вчинені правопорушення та інші події, на що посилався захисник в апеляційній скарзі й згадує в касаційній скарзі, суд обґрунтовано вказав, що це не є істотним порушенням вимог КПК і на допустимість результатів проведеної слідчої дії не впливає. Спростував апеляційний суд й доводи сторони захисту про недопустимість як доказу протоколу огляду місця події від 06 липня 2019 року через те, що на копії протоколу, який був наданий стороні захисту при розгляді слідчим суддею клопотання слідчого, були відсутні деякі підписи. Обґрунтовано зазначив, що протокол огляду місця події не може бути визнано недопустимим доказом лише з посиланням на те, що учасники цієї слідчої дії його несвоєчасно підписали. Встановив, що сторона захисту не ставила під сумнів інформацію, викладену у протоколі, тобто змістовно не оспорювала зміст протоколу цієї слідчої дії, де дійшов обґрунтованого висновку, що формальні зауваження, які не впливають на зміст проведеної слідчої дії, не можуть нівелювати доказ у цілому. При цьому колегією суддів апеляційного суду також встановлено, що наданий суду протокол огляду місця події підписаний усіма учасниками цієї слідчої дії та містить оформлені належним чином додатки. Щодо доводів касаційної скарги про порушення приписів ст. 290 КПК та залишення вказаного без належної оцінки суду апеляційної інстанції, то такі не ґрунтуються на змісті оскаржених судових рішень та вимогах закону. Як видно з ухвали суду першої інстанції, доводи захисника ОСОБА_4 про те, що йому, як захиснику ОСОБА_5 , не були відкриті матеріали кримінального провадження, місцевий суд перевірив, навів мотиви їх відхилення. Суд встановив, що під час досудового розслідування правову допомогу ОСОБА_5 надавали захисники - адвокати ОСОБА_4 та ОСОБА_14 на підставі договорів про надання правової допомоги. Згідно рапорту слідчого ОСОБА_15 від 26 листопада 2019 року адвокату ОСОБА_4 надано доступу до всіх матеріалів кримінального провадження, однак останній покинув кабінет слідчого, відмовившись від ознайомлення з матеріалами провадження, на телефонні дзвінки не відповідав, тобто знехтував своїм правом, як захисника ОСОБА_5 на ознайомлення з матеріалами провадження відповідно до вимог ст. 290 КПК. Дану відмову засвідчили своїми підписами свідки ОСОБА_16 , ОСОБА_17 та ОСОБА_18 . Захисник ОСОБА_14 під час виконання слідчим вимог ст.290 КПК разом із ОСОБА_5 ознайомився з матеріалами справи, про що зробив запис у протоколі про надання доступу до матеріалів досудового розслідування від 26 листопада 2019 року. Питання щодо правильності застосування місцевим судом норм КПК при аналізі й оцінці зазначених обставин було предметом перевірки суду апеляційної інстанції за аналогічними доводам касаційної скарги захисника ОСОБА_4 доводами його апеляційної скарги, який порушень вимог кримінального процесуального закону не встановив. Суд апеляційної інстанції на підставі матеріалів кримінального провадження встановив, що до клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру було долучено рапорт слідчого від 26 листопада 2019 року, зі змісту якого вбачається, що адвокату ОСОБА_4 у період часу з 15:15 по 16:40 в приміщенні Комунарського ВП надано доступ до всіх матеріалів кримінального провадження. Захисник після отримання доступу до матеріалів зробив фотокопії матеріалів провадження, отримав копію клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру щодо ОСОБА_5 та реєстр матеріалів досудового розслідування в присутності працівників Комунарського ВП, які перебували у складі конвою, - ОСОБА_19 , ОСОБА_20 та ОСОБА_21 . Однак від підпису у протоколі ознайомлення захисник ОСОБА_4 відмовився та покинув приміщення Комунарського ВП, що засвідчено підписами зазначених вище присутніх осіб. При цьому із матеріалів провадження вбачається, що захисник ОСОБА_14 та ОСОБА_5 ознайомилися з матеріалами справи, що засвідчили своїми підписами у протоколі про надання доступу до матеріалів досудового розслідування від 26 листопада 2019 року. На підставі наведеного суд дійшов умотивованого висновку, що сторона обвинувачення виконала покладений на неї обов`язок надати стороні захисту доступ до матеріалів досудового розслідування, а сторона захисту реалізувала своє право на ознайомлення з такими матеріалами в порядку ст.290 КПК в обраний нею спосіб. З цих же підстав колегія суддів відхилила як необґрунтовані доводи захисника про те, що досудове розслідування щодо ОСОБА_5 не було закінчено. Також апеляційний суд встановив, що після надходження до суду клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру захисник ОСОБА_4 вже 27 листопада 2019 року звернувся до суду із клопотанням про зміну запобіжного заходу щодо ОСОБА_5 , до якого долучив копію клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру та фотокопію висновку судово-психіатричного експерта № 191, що додатково свідчить про те, що захиснику були відкриті матеріали досудового розслідування та він із ними ознайомився і мав у своєму розпорядженні їх фотокопії. Твердження захисника про те, що вказаний рапорт не був долучений до клопотання та походження його у справі не відоме, суд апеляційної інстанції спростував, констатувавши, що рапорт слідчого від 26 листопада 2019 року долучений до клопотання прокурора про застосування до ОСОБА_5 примусових заходів медичного характеру, а посилання на цей рапорт міститься в описі матеріалів, направлених до суду. Обґрунтовано зауважив суд й про те, що з огляду на час перебування матеріалів провадження щодо ОСОБА_5 на розгляді суду першої інстанції, захисник ОСОБА_4 за необхідності мав достатній час для ознайомлення з матеріалами провадження та висловлення своєї позиції з приводу наданих стороною обвинувачення доказів. Верховний Суд бере до уваги, що захисник в касаційній скарзі не спростовує обґрунтованості таких висновків. Спростував апеляційний суд й доводи захисника, що вказаний рапорт не був досліджений в судовому засіданні, а також, що особи, які його підписали, не були допитані судом. Вказане, на переконання судової колегії, достовірності викладених у цьому рапорті обставин не спростовує, а захисник у скарзі не зазначив, чи порушувалося взагалі стороною захисту питання про виклик і допит вказаних осіб. Крім того, захисник наведених у цьому рапорті обставин жодним чином не спростував і переконливих аргументів, які би ставили під сумнів дійсність цих відомостей, не навів. Суд першої інстанції обґрунтовано послався на цей рапорт на підтвердження свого висновку про відсутність у цьому провадженні порушень вимог ст. 290 КПК і жодних підстав сумніватися у достовірності наведених у рапорті слідчого обставин суд першої інстанції, за висновками апеляційного суду, не мав. Відхилив апеляційний суд також доводи захисника про те, що в разі якщо слідчий дійсно встановив, що захисник зволікає з ознайомленням із матеріалами провадження, він мав звернутися до слідчого судді з відповідним клопотанням, оскільки положення ч. 10 ст. 290 КПК розповсюджуються на випадки, коли сторона кримінального провадження при ознайомленні з матеріалами допускає зволікання, тобто затягує таке ознайомлення, натомість у цій справі захиснику ОСОБА_4 було надано доступ до матеріалів провадження, він зробив з них фотокопії, проте засвідчити цей факт відмовився. Отже, в даному випадку жодних підстав для звернення до слідчого судді задля встановлення строку ознайомлення з матеріалами слідчий не мав. З указаними мотивами погоджується й колегія суддів касаційного суду. Суди попередніх інстанцій навели обґрунтовані, вичерпні та достатні мотиви до відхилення доводів захисника ОСОБА_22 про порушення відносно нього положень щодо порядку та правил відкриття матеріалів досудового розслідування й спростування ним в касаційній скарзі останній не наводить. Як небезпідставно зазначили суди, закон не визначає певної форми процесуального документа, яким би підтверджувався факт надання доступу та ознайомлення з матеріалами провадження, а лише встановлює, що цей факт повинен бути письмово підтверджений самим учасником кримінального провадження, якому надано доступ. Такі письмові документи повинні додаватися до матеріалів кримінального провадження як підтвердження того, що кожна із сторін виконала свої обов`язки і не порушила прав учасників кримінального провадження (зокрема, права вимагати відкриття матеріалів провадження та права на ознайомлення з цими матеріалами). У даному випадку факт надання захиснику ОСОБА_22 доступу до всіх матеріалів кримінального провадження суди встановили на підставі рапорту слідчого від 26 листопада 2019 року, натомість відмова захисника від надання письмового підтвердження не може бути безумовною підставою до застосування наслідків, передбачених ч. 12 ст. 290 КПК. Про дослідження зазначеного рапорту безпосередньо за правилами ст. 358 КПК чи ч. 3 ст. 404 КПК сторона захисту, як видно з оскаржених судових рішень, не клопотала, отже відповідні доводи касаційної скарги про не дослідження зазначеного документа безпосередньо у суді не можуть свідчити про допущення судом таких порушень вимог кримінального процесуального закону, що в аспекті приписів ст. 412 КПК перешкодили чи могли перешкодити ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення. Разом з тим, захисник в касаційній скарзі не зазначає про те, що він був якимось чином обмежений в реалізації своїх прав на ознайомлення з матеріалами досудового розслідування, не мав достатнього часу для цього в суді, звертався із відповідними клопотаннями, проте не отримав такої можливості. Доводи касаційної скарги про те, що надана судами попередніх інстанцій кримінально-правова оцінка суспільно небезпечного діяння, інкримінованого ОСОБА_5 , не ґрунтується на відомостях, які характеризують суспільну небезпеку таких дій, колегія суддів вважає безпідставними. З оскаржених судових рішень вбачається, що з висновків судово-психіатричних експертиз № 191, № 137 та № 241-к було встановлено, що ОСОБА_5 страждав і на теперішній час страждає на хронічне психічне захворювання у формі шизофренії параноїчної, тому він не може усвідомлювати свої дії та керувати ними та потребує застосування щодо нього примусових заходів медичного характеру у вигляді госпіталізації до спеціального закладу з наданням психіатричної допомоги. Отже, обираючи ОСОБА_5 примусовий захід медичного характеру, суд першої інстанції керувався фактичними даними висновків судово-психіатричних експертиз та кримінальним законом. Врахувавши характер і тяжкість захворювання, на яке страждає ОСОБА_5 , тяжкість та суспільну небезпеку вчиненого ним діяння, наслідки, що настали, а також ступінь небезпечності ОСОБА_5 для оточуючих, суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_5 потребує застосування примусових заходів медичного характеру саме у вигляді госпіталізації до закладу із суворим наглядом, з чим обґрунтовано погодився апеляційний суд, який вмотивовано спростував доводи захисника про недоведеність суспільної небезпеки ОСОБА_5 , адже висновок суду про небезпечність ОСОБА_5 для суспільства було зроблено на підставі аналізу тяжкості та обставин вчиненого ОСОБА_5 суспільно небезпечного діяння та характеру наявного у нього психічного захворювання. Обставини вчиненого ОСОБА_5 суспільно небезпечного діяння - вбивства потерпілої, та подальше розчленування її тіла, у поєднанні із характером наявного у ОСОБА_5 психічного захворювання поза розумним сумнівом свідчать про суспільну небезпеку ОСОБА_5 для оточуючих та про необхідність застосування до нього примусових заходів медичного характеру, а тому доводи про протилежне є безпідставними. Відповідно до ч. 2 ст. 95 КК особа, до якої застосовуються примусові заходи медичного характеру, має право звернутися до обраного нею незалежного лікаря-психіатра з метою отримання висновку про стан свого психічного здоров`я. У висновку незалежного лікаря-психіатра мають бути зазначені підстави для зміни або припинення застосування примусових заходів медичного характеру. У разі відсутності таких підстав у висновку обґрунтовується необхідність продовження застосування примусових заходів медичного характеру. З касаційної скарги не вбачається посилань на те, що сторона захисту була позбавлена можливості реалізації відповідних процесуальних прав щодо проведення тої чи іншої експертизи чи комплексу експертних досліджень чи була обмежена в реалізації цього права певними причинами з метою подання доказу на противагу висновкам експертів, які були надані суду за ініціативою прокурора та які могли би, на переконання захисту, поставити під сумнів достовірність висновків експертів, що були оцінені судом відповідно до приписів ст. 94 КПК. На переконання колегії суддів, рішення суду першої інстанції щодо вчинення ОСОБА_5 суспільно небезпечного діяння, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК, прийнято відповідно до вимог закону і встановлених фактичних обставин у цьому провадженні та є обґрунтованим. Суд апеляційної інстанції перевірив усі доводи сторони захисту, які є аналогічними доводам касаційної скарги захисника, надав на них вичерпні відповіді. Недотримання ним приписів статей 370, 419 КПК колегією суддів Верховного Суду не встановлено. Доводи касаційної скарги, які пов`язані з незгодою із оцінкою, наданою судом доказам на предмет їх достовірності, про що, серед іншого, йдеться в касаційній скарзі, суд касаційної інстанції не перевіряє, оскільки такі питання відносяться до компетенції перевірки апеляційного суду. Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону чи неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які би могли бути підставами для скасування чи зміни оскаржених судових рішень, за змістом оскаржених судових рішень та доводів касаційної скарги, судами попередніх інстанцій допущено не було. Обґрунтування касаційної скарги не містить доводів, які викликають необхідність перевірки їх матеріалами кримінального провадження, а з касаційної скарги та наданих копій судових рішень убачається, що підстав для задоволення скарги немає. Враховуючи викладене, Суд доходить висновку, що на підставі приписів п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою законного представника необхідно відмовити. Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, Суд постановив: Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника ОСОБА_4 в інтересах ОСОБА_5 на ухвалу Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 13 листопада 2025 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 09 квітня 2026 року. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3