Постанова Київський апеляційний суд № 753/1174/25

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Апеляційне провадження № 22-ц/824/10800/2026 Справа № 753/1174/25 П О С Т А Н О В А Іменем України 15 липня 2026 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Кашперської Т.Ц., суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А., за участю секретаря Діденка А.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Акціонерна компанія «Київводоканал» на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 03 березня 2026 року (повний текст рішення виготовлено 26 березня 2026 року), ухвалене у складі судді Осіпенко Л.М. в м. Київ у справі за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Акціонерна компанія «Київводоканал» про поновлення на роботі, заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, в с т а н о в и в : В січні 2025 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із даним позовом, просив поновити його на посаді директора Департаменту екологічного нагляду ПрАТ «АК «Київводоканал». Позов мотивував тим, що перебував з відповідачем у трудових правовідносинах. У зв`язку із сімейними обставинами 14 квітня 2022 року ним підготовлено заяву на ім`я голови правління - генерального директора ПрАТ «АК «Київводоканал» щодо надання йому частини основної щорічної відпустки терміном 5 календарних днів з 25 квітня по 29 квітня 2022 року, яка того ж дня направлена за допомогою електронної пошти до Департаменту управління персоналом відповідача. 22 квітня 2022 року напередодні його вибуття до місця проведення відпустки начальник відділу екологічного аналізу та розрахунків Департаменту екологічного нагляду Бур`янова Н.М. підтвердила, що наказ про його відпустку затверджений та проведений, на його прохання наказ був роздрукований із програми ІС-ПРО. Вказаний наказ про його відпустку у програмі ІС-ПРО був підготовлений та зареєстрований 15 квітня 2022 року зі статусом як проведений. 28 квітня 2022 року йому стало відомо, що працівниками безпекового підрозділу ПрАТ «АК «Київводоканал» здійснюється факт документування його відсутності на робочому місці, у той же час працівники кадрового підрозділу відповідача неодноразово телефонували працівнику Департаменту екологічного нагляду з проханням вилучити наказ про його відпустку з системи, на що отримали категоричну відмову. Проте 29 квітня 2022 року у програмі ІС-ПРО замість зареєстрованого вказаного наказу з`явився проект від 14 квітня 2022 року та вже без відповідного номеру, що свідчить про підробку службового документа працівниками департаменту управління персоналом. Натомість йому було надано лист директора департаменту управління персоналом від 26 травня 2022 року, згідно якого у зв`язку з виданням наказу про звільнення ОСОБА_1 з роботи за прогули без поважних причин, датою звільнення буде вважатися перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність. З 25 травня по 10 червня 2022 року він перебував на лікарняному в зв`язку з тимчасовою втратою працездатності. 09 червня 2022 року ОСОБА_1 було призвано на військову службу, внаслідок чого на нього розповсюджуються пільги, передбачені Законами України «Про військовий обов`язок і військову службу», «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей», КзПП України тощо, і він мав встановлені законом гарантії для працівників на час виконання державних або громадських обов`язків. 28 листопада 2024 року на підставі наказу № 228-мтд командира військової частини ОСОБА_1 було виключено зі списків особового складу військової частини, і після завершення процедури демобілізації він вийшов на роботу, однак адміністрація відповідача повідомила його, що 06 грудня 2024 року його звільнено, також роботодавець надав йому копію наказу про звільнення від 26 травня 2022 року № 173-к. Вказував, що з початком воєнних дій на підприємстві склалася домовленість між керівником та працівниками про альтернативні способи створення, пересилання і зберігання наказів роботодавця, повідомлень та інших документів з питань трудових та інших внутрішніх відносин, зокрема, опрацювання в системі ІС-ПРО. Тому позивач добросовісно очікував, що у разі непогодження його заяви від 14 квітня 2022 року про відпустку в програмі ІС-ПРО був би відсутній наказ № 988-В(ГО) від 15 квітня 2022 року. Натомість станом напередодні відпустки вказаний наказ також значився як погоджений, навіть після початку відпустки він так і залишався в програмі ІС-ПРО як погоджений, і був скасований лише 29 квітня 2022 року. Вказані обставини, які викликали відсутність його на роботі в даному конкретному випадку, свідчать про поважність причини його відсутності, а тому і його звільнення за прогул не можна визнати законним. Таким чином, відповідач незаконно застосував положення п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП і незаконно звільнив його з займаної посади. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 03 березня 2026 року позов задоволено, поновлено ОСОБА_1 на посаді директора Департаменту екологічного нагляду ПрАТ «АК «Київводоканал», поновивши йому строк звернення до суду, стягнуто з відповідача на користь держави судовий збір в розмірі 1211,20 грн., рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді допущено до негайного виконання. Відповідач ПрАТ «АК «Київводоканал», не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального і процесуального права, просив скасувати рішення Дарницького районного суду м. Києва від 03 березня 2026 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в позові, покласти на позивача судові витрати. Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, наводив зміст ст. 2 ЦПК України, ст. 43 Конституції України, ст. 5-1, 139, 147, 149 КЗпП України, правові висновки Верховного Суду в постанові від 31 січня 2024 року у справі № 195/1127/22 про те, що при розгляді справ про накладення дисциплінарних стягнень за порушення трудової дисципліни судам необхідно з`ясовувати, в чому конкретно проявилося порушення, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147-149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарного стягнення, зокрема, чи враховані обставини, за яких вчинено проступок. Стверджував, що судом першої інстанції взагалі не досліджувалися обставини звільнення позивача та, відповідно, наявність або відсутність правових підстав для поновлення його на роботі. Підставою застосування до позивача дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення став прогул, поважність якого позивач обґрунтовував посиланням на те, що він скористався відпусткою, однак таке посилання не враховує спеціального законодавства, що регулює трудові взаємовідносини у період дії воєнного стану. Наводив зміст ст. 2, 10 Закону України «Про відпустки», вказував, що період надання відпустки узгоджується до початку періоду відпустки, а конкретні дати початку та закінчення відпустки безпосередньо перед наданням такої відпустки узгоджуються сторонами у заяві та виданому на її підставі наказі. Саме заява працівника є усталеною формою його волевиявлення на надання відпустки; надання відпустки працівникові не відбувається автоматично, а лише шляхом видання уповноваженим працівником наказу про відпустку на підставі поданої працівником заяви. Отже, саме шляхом подання відповідної заяви працівник, виходячи зі своїх особистих інтересів та можливостей відпочинку, має повідомити роботодавця про бажання скористатися своїм правом на відпустку, а роботодавець - прийняти рішення про надання такої відпустки, зважаючи, зокрема, на інтереси виробництва. Відповідну правову позицію висловив Верховний Суд у постанові від 27 липня 2023 року у справі № 243/10624/21, розглядаючи взаємовідносини, що виникли ще до запровадження воєнного стану та внесення змін до законодавства, зокрема в частині надання відпусток. Так, Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15 березня 2022 року було внесено зміни до порядку надання та компенсації відпусток, розрахунку стажу для відпусток, встановлено деякі обмеження. Зокрема, ч. 2 ст. 12 Закону передбачено, що у період дії воєнного стану роботодавець може відмовити працівнику у наданні будь-якого виду відпусток (крім відпустки в зв`язку з вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку), якщо такий працівник залучений до виконання робіт на об`єктах критичної інфраструктури. ПрАТ «АК «Київводоканал» є єдиним у м. Києві виробником та постачальником послуг з централізованого водопостачання та централізованого водовідведення, а тому, оскільки відповідач належить до підприємств критичної інфраструктури, йому частиною 2 ст. 12 Закону надано право відмовляти прцівнику у наданні будь-якого виду відпусток, крім відпустки в зв`язку з вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Тобто, після набрання законної сили Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» працівник не лише повинен звернутися до роботодавця із заявою про надання відпустки, а ще й отримати беззаперечну згоду роботодавця на надання такої відпустки - чим за фактом є ознайомлення з наказом про надання відпустки та отримання його копії. Повідомляв, що 28 квітня 2022 року відповідачу стало відомо, що позивач був відсутній на роботі з 25 квітня 2022 року, оскільки, незважаючи на те, що він як керівник відокремленого структурного підрозділу товариства прямо підпорядковується голові правління - генеральному директору, не погодив з останнім заяви про надання йому такої відпустки та ознайомлення з таким наказом, не з`явився на роботу, що підтверджується відповідними актами та є підставою для звільнення з роботи. Головою правління - генеральним директором згода Гуменюку О.В. на відпустку не надавалася і наказ про надання відпустки не видавався, й відповідно позивач з ним не ознайомлювався. Долучений до позовної заяви проект наказу від 15 квітня 2022 року № 988-В за формою не відповідає наказам голови правління - генерального директора ПрАТ «АК «Київводоканал», оскільки роздрукований не на бланку підприємства, а на бланку ДЕН, який очолював сам позивач, не містить підписів працівника та роботодавця. На оригіналі заяви Гуменюка О.В. про надання йому відпустки наявна резолюція голови правління - генерального директора «Не погоджую», що додатково свідчить про відсутність згоди роботодавця на надання позивачу відпустки. Посилався на правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 235/5659/20 щодо визначення прогулу, наприклад, самовільного використання без погодження з власником днів відгулів, чергової відпустки, та аналогічні правові позиції у постановах Верховного Суду від 07 листопада 2019 року у справі № 1740/2418/18, Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2021 року у справі № 487/8206/18. Таким чином, оскільки позивач за відсутності згоди роботодавця не з`явився на роботу, з урахуванням норм Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», така його відсутність відповідно до правових позицій Верховного Суду вважається прогулом та є підставою для застосування до такого працівника стягнення у вигляді звільнення, на підставі чого наказ про звільнення позивача видано з дотриманням норм чинного законодавства. Також в межах строку апеляційного оскарження ПрАТ «АК «Київводоканал» подав доповнення до апеляційної скарги, у яких наводив зміст ст. 233, 234 КЗпП України, вказував, що судом першої інстанції встановлено, що незважаючи на те, що наказ про звільнення позивача з роботи видано 26 травня 2022 року, позивач був ознайомлений з цим наказом лише 06 грудня 2024 року, і таким чином з урахуванням вимог ст. 122-124 ЦПК України останнім днем для звернення позивачем до суду з позовом про поновлення на роботі був 06 січня 2025 року. Проте позивач направив позовну заяву до суду засобами поштового зв`язку 07 січня 2025 року, тобто з пропуском визначеного законом строку. Посилався на судову практику ЄСПЛ у рішенні «Мельник проти України» про те, що правила регулювання строків для подання скарги мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності, а заінтересовані особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані; правові висновки Верховного Суду у справах № 9901/32/20, № 600/6782/21-а, № 260/192/21, № 160/3121/20 про те, що поновлення процесуального строку є винятком із загального правила та можливе лише за наявності об`єктивних, непереборних, незалежних від волі особи обставин, які реально унеможливили або істотно ускладнили своєчасне звернення до суду і підтверджені належними доказами. Водночас, обов`язок доведення обставин, з якими сторонам пов`язує поважність причин пропуску строків звернення до суду, покладається на особу, яка звернулася до суду. У даній справі позивачем на підтвердження причини пропуску строку надано довідку КНП «Обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Житомирської обласної ради» № 01-06/125-ЗП від 26 лютого 2026 року, разом з тим, згідно з ч. 5 ст. 124 ЦПК України останній день строку триває до 24 години. Із наданої позивачем довідки не вбачається, що у позивача була об`єктивна неможливість подати позовну заяву у визначений КЗпП України строк, оскільки така довідка не свідчить про перебування позивача на стаціонарному лікуванні, а від транспортування до медичного закладу позивач відмовився, що підтверджує належність стану його здоров`я. Більш того, про наявність у позивача можливості звернутися до суду у визначений строк свідчить той факт, що додатки до позовної заяви завірені позивачем 06 січня 2025 року, тобто в день, коли позивач мав звернутися до суду. До того ж позов було подано ОСОБА_1 через засоби поштового зв`язку «Укрпошта» 07 січня 2025 року з поштового відділення у м. Києві. Однак з наданої позивачем довідки про виїзд 06 січня 2025 року до ОСОБА_1 бригади швидкої допомоги вбачається, що такий виїзд було здійснено на адресу АДРЕСА_1 , тобто 06 січня 2025 року ОСОБА_1 перебував у м. Житомир та одночасно цією ж датою погодив додатки до позову і відповідно мав можливість скористатися своїм правом на звернення до суду своєчасно - до 24 години 06 січня 2025 року. Вважав, що матеріали справи не містять належних доказів того, що саме в цей час стан позивача був таким, який реально, об`єктивно і непереборно виключав можливість своєчасного звернення до суду, а сам собою факт звернення за медичною допомогою не є достатнім для поновлення строку. Вирішальним є доведеність того, що відповідний стан особи у конкретний проміжок часу унеможливлював подання позову, а не лише свідчив про наявність певних проблем зі здоров`ям, і аналогічну правову позицію висловив Верховний Суд у постанові від 23 березня 2026 року у справі № 500/5567/24. Від позивача ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Повідомляв, що станом на момент ухвалення рішення суду першої інстанції вже існувало рішення суду апеляційної інстанції від 04 червня 2025 року у справі № 757/21200/22, яким спірні накази, в тому числі на які посилається відповідач, було скасовано судом, а рішення відповідно набрало законної сили. Вирішуючи справу по суті, суд не міг вийти за межі позовних вимог та повторно оцінити факти та обставини. які вже відображені у рішенні суду, що набрало законної сили. Виходячи із розуміння принципів «право на суд» та «спосіб захисту порушеного права», відповідач, після ухвалення судового рішення судом апеляційної інстанції 04 червня 2025 року мав би поновити позивача самостійно, не чекаючи та не змушуючи останнього звертатися із новим позовом до суду. Але такі дії відповідачем були проведені виключно після постановлення судом першої інстанції про поновлення на роботі. Відповідно, вирішуючи спір, в даному випадку суд першої інстанції мав дослідити наявність судового рішення, що набрало законної сили та яким було скасовано накази, прийняті відносно позивача, а також перевірити строки звернення до суду, передбачені ст. 235 КЗпП, а інші факти та обставини не могли входити як до предмету доказування у справі, так і до перевірки судом першої інстанції, в силу своєї преюдиційності. Враховуючи викладене, доводи відповідача в частині того, що суд першої інстанції мав би в межах судового розгляду перевірити правомірність відсторонення позивача, правомірність надання останньому відпустки, фактично зводяться до вимоги перегляду обставин, які вже були предметом розгляду в іншій судовій справі та рішення в якій набрало законної сили і на сьогоднішній день переглядалося трьома інстанціями, що по своїй суті є неприпустимим. Отже, доводи апеляційної скарги фактично зводяться до повторного обґрунтування правомірності наказів про застосування дисциплінарного стягнення і звільнення позивача, тоді як законність зазначених наказів уже була предметом судового розгляду у справі № 757/21200/22 та отримала остаточну правову оцінку судами апеляційної та касаційної інстанцій. Скаржник фактично пропонує суду апеляційної інстанції повторно дослідити обставини законності звільнення позивача, що виходить за межі предмета доказування у цій справі та суперечить принципу правової визначеності, обов`язковості судового рішення і преюдиційності обставин, встановлених судовим рішенням, яке набрало законної сили. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам закону відповідає. Задовольняючи позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що постановою Київського апеляційного суду від 04 червня 2025 року у справі №757/21200/22-ц визнано протиправними та скасовано накази ПрАТ «АК «Київводоканал» № 152-к від 02 травня 2022 року про відсторонення від роботи ОСОБА_1 ; № 173-к від 26 травня 2022 року про звільнення з роботи ОСОБА_1 за прогули без поважних причин; № 116 від 09 червня 2022 року в частині застосування дисциплінарного стягнення до ОСОБА_1 у вигляді оголошення догани, тобто оскільки наказ про звільнення позивача з посади визнано незаконним та скасовано судовим рішенням, яке набрало законної сили, позивач підлягає поновленню на роботі. Оскільки позивач на один день пропустив визначений законом строк звернення до суду з позовом про поновлення на роботі за станом здоров`я, суд першої інстанції розцінив цю обставину, як поважну причину пропуску строку звернення до суду, зважаючи на те, що погіршення стану здоров`я в останній день строку для подання позову об`єктивно не могло бути передбачуваним для позивача, а також врахував те, що пропуск строку є незначним (один день). Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції, так як вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону. Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 перебував з відповідачем ПрАТ «АК «Київводоканал» у трудових відносинах та обіймав посаду директора Департаменту екологічного нагляду - головного еколога ПрАТ «АК «Київводоканал», згідно записів у трудовій книжці позивача (а. с. 124 - 127 т. 1). В період з 25 травня 2022 року по 10 червня 2022 року позивач був тимчасово непрацездатним, згідно відомостей з особистого електронного кабінету позивача у Пенсійному фонді України (а.с. 28 т. 1). В період тимчасової непрацездатності позивача, 26 травня 2022 року його було звільнено з посади на підставі наказу ПрАТ «АК «Київводоканал» «Про звільнення з роботи» за № 173-к, у зв`язку з відсутністю його на роботі в період з 25 квітня 2022 року по 29 квітня 2022 року, що розцінено відповідачем як прогул без поважних причин та грубим порушенням трудової дисципліни (а. с. 23 т. 1). Крім того, 09 червня 2022 року наказом заступника командира НОМЕР_1 Печерської бригади Національної гвардії України (по стройовій частині) за № 145 від 09 червня 2022 року, позивач ОСОБА_1 був призваний на військову службу, зарахований в списки особового складу військової частини (а. с. 21 т. 1). Копію наказу про звільнення вручено позивачу 06 грудня 2024 року, згідно відповідної відмітки у наказі (а. с. 25 т. 1). Позивач оскаржив наказ про звільнення до суду. Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 28 лютого 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ПрАТ «АК «Київводоканал» відмовлено (а. с. 74 - 79 т. 1). Постановою Київського апеляційного суду від 04 червня 2025 року у справі №757/21200/22-ц (провадження № 22-ц/824/1432/2025) рішення Печерського районного суду міста Києва від 28 лютого 2024 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким визнано протиправними та скасовано накази ПрАТ «АК «Київводоканал» № 152-к від 02 травня 2022 року про відсторонення від роботи ОСОБА_1 ; № 173-к від 26 травня 2022 року про звільнення з роботи ОСОБА_1 за прогули без поважних причин; № 116 від 09 червня 2022 року в частині застосування дисциплінарного стягнення до ОСОБА_1 у вигляді оголошення догани (а. с. 156 - 196). Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами. Крім того, до відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_1 на підтвердження дати фактичного поновлення його відповідачем на посаді долучено копію наказу ПрАТ «АК «Київводоканал» від 05 березня 2026 року № 105-к, а також копію постанови Верховного Суду від 13 березня 2026 року у справі № 757/21200/22-ц, яким постанову Київського апеляційного суду від 04 червня 2025 року в частині вирішення позовних вимог про визнання протиправними, незаконними та скасування наказів ПрАТ «АК «Київводоканал» від 26 травня 2022 року № 173-к «Про звільнення з роботи», від 09 червня 2022 року № 116 «Про застосування дисциплінарного стягнення» залишено без змін. Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом. Вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю (стаття 43 Конституції України). Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 5-1 КЗпП України). Частиною 1 ст. 235 КЗпП України передбачено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив у законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиційного установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиційного рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відродження у мотивувальній частині судового акта (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14 (провадження № 61-11сво17)). У постанові від 10 січня 2024 року в справі № 753/7242/21 Верховний Суд зазначив, що преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. При вирішенні даної справи суд першої інстанції вірно виходив із того, що суд не вправі надавати оцінку щодо незаконності звільнення позивача з посади, оскільки такий спір вже розглянутий судом у справі № 757/21200/22-ц, відтак вказане судове рішення має преюдиційне значення для вирішення даної справи, встановлені цим рішенням обставини не підлягають повторному доказуванню відповідно до вимог процесуального закону та підлягають врахуванню судом при розгляді цього спору. Апеляційний суд звертає увагу, що станом на час ухвалення рішення судом першої інстанції доказів поновлення ОСОБА_1 на посаді відповідачем ПрАТ «АК «Київводоканал» за результатами розгляду справи № 757/21200/22-ц надано не було і про поновлення його на роботі жодною зі сторін суду не повідомлялося. Таким чином, забезпечивши повний та всебічний розгляд справи, проаналізувавши всі доводи сторін, дослідивши та надавши правову оцінку всім зібраним у справі доказам за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справах доказів, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, не спростованого доводами апеляційної скарги, що оскільки наказ ПрАТ «Київводоканал» від 26 травня 2022 року №173-к, яким ОСОБА_1 звільнено з роботи, визнано протиправним і скасовано рішенням суду, яке набрало законної сили, позовні вимоги про поновлення позивача на посаді директора Департаменту екологічного нагляду ПрАТ «АК «Київводоканал» є обґрунтованими та підлягають задоволенню. Доводи апеляційної скарги, що судом першої інстанції взагалі не досліджувалися обставини звільнення позивача та, відповідно, наявність або відсутність правових підстав для поновлення його на роботі, відхиляються апеляційним судом як неспроможні. Такі доводи фактично зводяться до повторного обґрунтування правомірності наказу про звільнення позивача, тоді як законність зазначеного наказу вже була предметом судового розгляду у справі № 757/21200/22 та отримала остаточну правову оцінку судами апеляційної та касаційної інстанцій. В апеляційній скарзі ПрАТ «Київводоканал» фактично пропонує суду апеляційної інстанції повторно дослідити обставини законності звільнення позивача, що виходить за межі предмета доказування у цій справі та суперечить принципу правової визначеності, обов`язковості судового рішення і преюдиційності обставин, встановлених судовим рішенням, яке набрало законної сили. Враховуючи вищевикладене, не спростовують правильних висновків суду першої інстанції та відхиляються апеляційним судом доводи апеляційної скарги, що оскільки позивач за відсутності згоди роботодавця не з`явився на роботу, з урахуванням норм Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», така його відсутність відповідно до правових позицій Верховного Суду вважається прогулом та є підставою для застосування до такого працівника стягнення у вигляді звільнення, на підставі чого наказ про звільнення позивача видано з дотриманням норм чинного законодавства. Оцінюючи доводи апеляційної скарги про помилковість висновків суду першої інстанції щодо поновлення строку звернення до суду з цим позовом, апеляційний суд враховує наступне. Відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116). Встановлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Передбачений статтею 233 КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору. Згідно зі статтею 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року. У статті 234 КЗпП України не наведено переліку поважних причин для поновлення строку звернення з заявою про вирішення спору, оскільки їх поважність має визначатися в кожному випадку, залежно від конкретних обставин. У трудових спорах має застосовуватися добросовісність обох сторін (постанова Верховного Суду від 15 березня 2023 року в справі № 910/17459/20), а суд застосовує правові норми, зокрема трудового права, з урахуванням принципу розумності та справедливості (пункт 36 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року в справі № 201/13239/15-ц), і судовий розгляд має бути справедливим (пункт 36 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2023 року в справі № 170/129/21), а також результат тлумачення норм має бути розумним (пункти 42-44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, пункт 7.33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 квітня 2023 року в справі № 911/1278/20). Верховний Суд у постанові від 15 серпня 2023 року в справі № 947/16805/20 вказував, що поважними причинами пропуску строку звернення до суду за вирішенням трудового спору визнаються лише ті обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами щодо неможливості такого звернення. Подібні за змістом правові висновки викладено в постановах Верховного Суду від 17 січня 2024 року в справі № 607/10843/22, від 21 травня 2025 року в справі № 592/7164/24. Судом першої інстанції встановлено, що незважаючи на те, що наказ про звільнення позивача з роботи видано 26 травня 2022 року, ознайомлений позивач з цим наказом був лише 06 грудня 2024 року. Таким чином, з урахуванням вимог ст. 122 - 124 ЦПК України, останнім днем для звернення до суду з позовом про поновлення на роботі був 06 січня 2025 року. Позивач направив позовну заяву до суду засобами поштового зв`язку 07 січня 2025 року, тобто на один день пропустив визначений законом строк звернення до суду з позовом про поновлення на роботі. З цього приводу позивач пояснив, що пропустив строк за станом здоров`я та просив поновити пропущений строк. На підтвердження причини пропуску строку позивачем надано довідку КНП «Обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» Житомирської обласної ради» № 01-06/125-3П від 26 лютого 2026 року, з якої вбачається, що 06 січня 2025 року на адресу позивача ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_1 були здійснені виклики бригади екстреної медичної допомоги через скарги на підвищений артеріальний тиск, головний біль. По прибутті бригади було встановлено попередній діагноз: гіпертонічний криз, вертебро-базилярна недостатність. ОСОБА_1 було надано відповідну медичну допомогу. Від запропонованого транспортування до медичного закладу відмовився (а. с. 67 т. 2). Мотивуючи поважність причин пропуску позивачем строку звернення до суду, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що погіршення стану здоров`я в останній день строку для подання позову об`єктивно не могло бути передбачуваним для позивача, а також враховуючи те, що пропуск строку є незначним (один день). Доводи апеляційної скарги, що із наданої позивачем довідки не вбачається, що у позивача була об`єктивна неможливість подати позовну заяву у визначений КЗпП України строк, оскільки така довідка не свідчить про перебування позивача на стаціонарному лікуванні, а від транспортування до медичного закладу позивач відмовився, що підтверджує належність стану його здоров`я, є помилковими та відхиляються апеляційним судом. Так, довідкою підтверджено, що бригадою екстреної медичної допомоги було надано ОСОБА_1 відповідну медичну допомогу, що свідчить саме про дійсний незадовільний стан його здоров`я, і ці обставини відповідно істотно ускладнили своєчасне звернення позивача до суду в цей самий день, що відповідає правовим висновкам Верховного Суду у справах № 9901/32/20, № 600/678/21-а, № 260/192/21, № 160/3121/20, на які в апеляційній скарзі посилається відповідач. Разом із тим, ОСОБА_1 , з огляду на стан свого здоров`я, який був незадовільним, але водночас не потребував госпіталізації, у розумний та допустимий строк, а саме наступного дня, направив позовну заяву до суду засобами поштового зв`язку. Доводи апеляційної скарги, що наявність у позивача можливості звернутися до суду у визначений строк підтверджується тим, що додатки до позовної заяви завірені позивачем 06 січня 2025 року, тобто в день, коли позивач мав звернутися до суду, і відповідно ОСОБА_1 мав можливість скористатися своїм правом на звернення до суду своєчасно - до 24 години 06 січня 2025 року, відхиляються апеляційним судом, оскільки ґрунтуються на припущенні, що оформлення позовної заяви здійснювалось позивачем саме після погіршення стану його здоров`я, а не до цього, а також на припущенні відповідача щодо дій, які позивач міг чи не міг вчиняти у стані гіпертонічного кризу, з урахуванням діагнозу, підтвердженого медичною довідкою, зокрема звернення до поштового відділення. Доводи відповідача, з посиланням на правові висновки Верховного Суду у постанові від 23 березня 2026 року у справі № 500/5567/24, що матеріали справи не містять належних доказів того, що саме в цей час стан позивача був таким, який реально, об`єктивно і непереборно виключав можливість своєчасного звернення до суду, а сам собою факт звернення за медичною допомогою не є достатнім для поновлення строку, вирішальним є доведеність того, що відповідний стан особи у конкретний проміжок часу унеможливлював подання позову, а не лише свідчив про наявність певних проблем зі здоров`ям, відхиляються апеляційним судом, оскільки рішення суду першої інстанції наведеним правовим висновкам Верховного Суду у постанові від 23 березня 2026 року у справі № 500/5567/24 не суперечить. Так, у справі № 500/5567/24 судами встановлено, що надані позивачем документи не підтверджують існування безперервної, об`єктивної та належно засвідченої перешкоди для звернення до суду впродовж усього процесуального строку, який сплив до моменту подання позову 13 вересня 2024 року, оскільки що у періоди з 08 травня 2024 року до 02 червня 2024 року та з 28 червня 2024 року до 13 вересня 2024 року позивач на лікарняному не перебувала і матеріали справи не містять належних доказів того, що саме в ці періоди її стан був таким, який реально, об`єктивно і непереборно виключав можливість своєчасного звернення до суду. Тобто, обставини, встановлені у справі № 500/5567/24, є відмінними, оскільки у справі, що переглядається, позивачем пропущено лише один день процесуального строку в зв`язку з погіршенням здоров`я, що підтверджено медичною довідкою. Справедливість - це одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (постанова Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. У цій справі судовий розгляд та поновлення строку на звернення до суду слід визнати справедливим з огляду на те, що станом на момент ухвалення рішення суду першої інстанції вже існувало рішення суду апеляційної інстанції від 04 червня 2025 року у справі № 757/21200/22, в межах якого судами перевірялась у тому числі законність наказу про звільнення позивача. Відповідач, після ухвалення судового рішення судом апеляційної інстанції 04 червня 2025 року, враховуючи протиправність наказу про звільнення та його скасування судом, діючи добросовісно, мав би поновити позивача на посаді самостійно, однак цих дій ним зроблено не було. Крім того, поновлення строку на звернення до суду за даних обставин є розумним, з огляду на те, що пропуск позивачем строку є мінімальним і становить один день, в той час як ст. 234 КЗпП України дозволяє судам поновлювати строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів, пропущені з поважних причин, тривалістю до одного року. Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення у судовому рішенні та додатковому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції. Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, зводяться до переоцінки доказів, яким було надано належної оцінки судом, і не спростовують висновків суду першої інстанції. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі. Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд, п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Акціонерна компанія «Київводоканал» залишити без задоволення. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 03 березня 2026 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повний текст постанови складено 16 липня 2026 року. Головуючий: Кашперська Т.Ц. Судді: Фінагеєв В.О. Яворський М.А.