Постанова 4872 № 915/156/25

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД _____________________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 липня 2026 рокум. ОдесаСправа № 915/156/25 Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючої судді Принцевської Н.М.; суддів: Богацької Н.С., Савицького Я.Ф.; (Південно-західний апеляційний господарський суд, м. Одеса, пр-т Шевченка, 29) секретар судового засідання (за доручення головуючої судді): Романенко Д.С.; за участю представників сторін: Прокурор Черніговська О.С.; від Миколаївської міської ради не з`явився; від Фізичної особи-підприємця Тараненко Алли Анатоліївни не з`явився; від Фізичної особи-підприємця Капацини Миколи Васильовича Панченко С.В.; розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Миколаївської області від 01.10.2025 (повний текст рішення складено 07.11.2025, суддя Ільєва Л.М.) у справі №915/156/25 за позовом Першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури в інтересах держави до відповідачів:

1. Миколаївської міської ради;

2. Фізичної особи-підприємця Тараненко Алли Анатоліївни;

3. Фізичної особи-підприємця Капацини Миколи Васильовича; про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом визнання незаконними і скасування пунктів рішення міськради, визнання недійсним договору оренди землі, визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності, визнання недійсним договору купівлі-продажу зі скасуванням державної реєстрації права власності, звільнення та повернення земельної ділянки, (суддя першої інстанції: Ільєва Л.М., дата та місце ухвалення рішення: 01.10.2025, Господарський суд Миколаївської області, м. Миколаїв), У квітні 2025 року Перший заступник керівника Миколаївської обласної прокуратури звернувся до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою в інтересах держави до Миколаївської міської ради, фізичної особи-підприємця Тараненко Алли Анатоліївни та фізичної особи-підприємця Капацини Миколи Васильовича, в якій просив суд: - усунути перешкоди територіальній громаді міста Миколаєва у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом визнання незаконними і скасування пунктів 17, 17.1 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 04.09.2009 №36/56, якими затверджено проект відведення та надано в оренду строком на 25 років фізичній особі-підприємцю Тараненко Аллі Анатоліївні земельну ділянку площею 2416 кв.м для обслуговування нежитлових приміщень за адресою: Варварівський спуск, 1/4 у місті Миколаєві; - усунути перешкоди територіальній громаді міста Миколаєва у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом визнання недійсним договору оренди землі від 17.03.2010, зі змінами та доповненнями, зі скасуванням державної реєстрації права оренди в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (запис від 30.05.2018 №26429442); - усунути перешкоди територіальній громаді міста Миколаєва у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності від 10.09.2008 серії САС №228672 на будівлю складу, який складається з однієї основної будівлі літ. А площею 56,9 кв.м, службових будівель та споруд по вул. Варварівський спуск, 1/4; - усунути перешкоди територіальній громаді міста Миколаєва у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом визнання недійсним договору купівлі-продажу від 02.11.2017, укладеного між Тараненко А.А. та Капациною М.В., зі скасуванням державної реєстрації права власності та із закриттям відповідного розділу Державного реєстру та реєстраційної справи (запис №23161250 від 02.11.2017); - усунути перешкоди територіальній громаді міста Миколаєва у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом зобов`язання фізичної особи - підприємця Капацини Миколи Васильовича (код ЄДРПОУ НОМЕР_1 ) знести (демонтувати) огорожу та звільнити ділянку від металевих конструкцій (понтонів); - усунути перешкоди територіальній громаді міста Миколаєва у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом зобов`язання фізичної особи - підприємця Капацини Миколи Васильовича (код ЄДРПОУ НОМЕР_1 ) повернути територіальній громаді міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради (код ЄДРПОУ 26565573) земельну ділянку площею 2416 кв.м з кадастровим номером 4810136300:05:001:0013. Свої позовні вимоги Прокурор обґрунтовував тим, що надання земельної ділянки водного фонду, будівництво об`єктів нерухомості та оформлення права власності на них здійснено з порушенням вимог земельного, водного та містобудівного законодавства. Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 01.10.2025 у даній справі у задоволенні позову першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури в інтересах держави до Миколаївської міської ради , Фізичної особи-підприємця Тараненко Алли Анатоліївни та Фізичної особи-підприємця Капацини Миколи Васильовича про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом визнання незаконними і скасування пунктів рішення міськради, визнання недійсним договору оренди землі, визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності, визнання недійсним договору купівлі-продажу зі скасуванням державної реєстрації права власності, звільнення та повернення земельної ділянки було відмовлено в повному обсязі; скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 19.05.2025 року у справі №915/156/25, а саме: скасувано заборону суб`єктам державної реєстрації прав, які уповноважені відповідно до законодавства України, проводити реєстраційні дії щодо об`єкту нерухомого майна - будівлі складу площею 56,9 кв.м по вул. Варварівський спуск, 1/4, у місті Миколаєві та земельної ділянки площею 2416 кв.м з кадастровим номером 4810136300:05:001:0013 або проводити зміни в будь-який інший спосіб в Державному реєстрі прав, вчиняти реєстраційні дії відносно вказаних об`єктів, у тому числі внаслідок їх поділу чи об`єднання; скасовано заборону фізичній особі підприємцю Капацині Миколі Васильовичу укладати договори, вчиняти інші правочини щодо об`єктів нерухомого майна - складу площею 56,9 кв.м по вул. Варварівський спуск, 1/4, у місті Миколаєві та земельної ділянки площею 2416 кв.м з кадастровим номером 4810136300:05:001:0013, а також проведення на ділянці будь- яких будівельних робіт. Суд першої інстанції у своєму рішенні дійшов висновку, що Прокурором не доведено відведення спірної земельної ділянки повністю в межах прибережної захисної смуги Бузького лиману. Так місцевий господарський суд виходив із того, що спірні правовідносини виникли у 2009 році у зв`язку з прийняттям рішення Миколаївської міської ради про затвердження проєкту землеустрою та передачу земельної ділянки в оренду, у зв`язку з чим до них підлягають застосуванню положення Земельного та Водного кодексів України у редакціях, чинних на момент виникнення спірних правовідносин, а не зміни, внесені до законодавства у подальшому. З огляду на це суд визнав неприйнятними висновки Регіонального офісу водних ресурсів, оскільки вони ґрунтуються на нормативному регулюванні, яке не діяло на час прийняття оскаржуваного рішення міської ради. Водночас суд першої інстанції установив, що до складу спірної земельної ділянки входило 81 кв. м земель водного фонду, щодо яких проєктом землеустрою були визначені відповідні обмеження використання, у зв`язку з чим дійшов висновку, що земельна ділянка лише частково сформована за рахунок прибережної захисної смуги Бузького лиману, а доводи Прокурора про розташування всієї її площі в межах 100-метрової прибережної захисної смуги не знайшли підтвердження. Крім того Господарський суд Миколаївської області визнав безпідставними доводи Прокурора щодо обов`язковості передачі земельної ділянки в оренду за результатами земельних торгів, оскільки на момент прийняття оскаржуваного рішення на земельній ділянці були розташовані належні орендарю об`єкти нерухомого майна, а рішення міської ради про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою зберігало чинність відповідно до законодавства, що діяло на той час. Cуд першої інстанції дійшов висновку про обрання Прокурором неналежного та неефективного способу захисту порушеного права, зазначивши, що заявлені вимоги про визнання незаконним і скасування рішення Миколаївської міської ради після його реалізації шляхом укладення договору оренди, не можуть призвести до поновлення порушеного права, а тому не є ефективним способом судового захисту. Також суд зазначив, що, з огляду на встановлене часткове, а не повне, розташування спірної земельної ділянки в межах прибережної захисної смуги Бузького лиману, заявлені Прокурором вимоги є неспівмірними, оскільки їх задоволення призвело б до припинення права оренди щодо всієї земельної ділянки, хоча спір фактично стосується лише її частини. Місцевий господарський суд вказав, що вимога про визнання недійсним договору оренди не може розглядатися як негаторний позов, оскільки між сторонами існують договірні правовідносини, у зв`язку з чим Прокурором обрано неналежний спосіб захисту. Господарський суд Миколаївської області також врахував наявність рішення Заводського районного суду м. Миколаєва, яке набрало законної сили та є преюдиційним, яким за Відповідачем-3 визнано право оренди спірної земельної ділянки, у зв`язку з чим дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимог щодо скасування державної реєстрації права оренди. Суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог Прокурора щодо визнання недійсним свідоцтва про право власності від 10.09.2008, скасування державної реєстрації права власності та усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, виходячи з того, що на момент видачі свідоцтва судове рішення, на підставі якого воно було оформлене, було чинним, а на час звернення з позовом ФОП Тараненко А.А. вже не був власником спірного нерухомого майна і не здійснював жодних дій, які б перешкоджали користуванню чи розпорядженню земельною ділянкою. Крім того, суд зазначив, що Прокурором не доведено об`єктивної необхідності визнання недійсним свідоцтва про право власності, а також не надано належних і допустимих доказів фактичного знищення будівлі складу, що виключає застосування положень статті 349 Цивільного кодексу України щодо припинення права власності. Також місцевий господарський суд відмовив у задоволенні вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 02.11.2017 та скасування державної реєстрації права власності Капацини М.В., зазначивши, що за умови кваліфікації спірного об`єкта як самочинного будівництва належними способами захисту відповідно до статті 376 Цивільного кодексу України є вимоги про знесення самочинного будівництва або визнання права власності на нього, тоді як заявлені Прокурором вимоги не забезпечують відновлення порушених прав територіальної громади. Суд також визнав нерелевантними посилання Прокурора на окремі правові висновки Верховного Суду щодо самовільного зайняття земельних ділянок. Крім цього, суд першої інстанції дійшов висновку про недоведеність вимог Прокурора щодо зобов`язання ФОП Капацини М.В. демонтувати огорожу та звільнити земельну ділянку від будівельних матеріалів, оскільки Прокурором не подано належних і допустимих доказів, які б підтверджували розміщення зазначених об`єктів саме в межах прибережної захисної смуги та, відповідно, наявність перешкод у здійсненні територіальною громадою права користування і розпорядження земельною ділянкою. Суд першої інстанції також дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимоги Прокурора щодо зобов`язання ФОП Капацини М.В. повернути спірну земельну ділянку, оскільки сама по собі наявність встановлених обмежень у використанні її частини як прибережної захисної смуги не зумовлює повернення всієї земельної ділянки. Суд зазначив, що Прокурором не доведено порушення Відповідачем режиму використання земель водного фонду чи вчинення дій, заборонених земельним і водним законодавством, а заявлений спосіб захисту є непропорційним, оскільки призведе до припинення права оренди на всю земельну ділянку, хоча спір стосується лише її частини. Крім того, суд виходив із необхідності дотримання принципів мирного володіння майном, належного урядування та справедливого балансу між суспільним інтересом і правами Відповідача. Водночас суд зазначив, що до заявленого негаторного позову позовна давність не застосовується. Не погоджуючись з таким рішенням, Заступник керівника Миколаївської обласної прокуратури звернувся до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким позов задовольнити у повному обсязі. На переконання Прокурора, означене рішення ухвалене з порушенням норм процесуального та неправильним застосуванням норм матеріального права, що згідно зі ст. 277 Господарського процесуального кодексу України є підставою для його скасування та ухвалення нового рішення про задоволення позову. Так Апелянт вважає, що внаслідок неналежної оцінки доказів та усупереч норм матеріального та процесуального права, суд першої інстанції дійшов до помилкового висновку про не підтвердження Прокурором факту належності спірної ділянки до прибережної захисної смуги. Зокрема Прокурор вказує на наявність у матеріалах справи листа Регіонального офісу водних ресурсів у Миколаївській області від 25.10.2024 № 815/10, відповідно до якого спірна земельна ділянка накладається на визначену в законодавстві прибережну захисну смугу шириною 100 м водного водного об?єкту - Бузького лиману. Тобто, зі змісту листа вочевидь випливає що спірна ділянка розташована на відстані не більше 100 м від урізу води Бузького лиману. Зазначену обставину ні судом, ні іншими учасниками справи не спростовано. Позаяк судом зазначену інформацію не прийнято до уваги, з огляду на посилання у відповідному листі на наказ Міністерства екології та природних ресурсів України від 03.03.2017 № 103 «Про затвердження меж районів річкових басейнів, суббасейнів та водогосподарських ділянок», який не існував на момент виникнення спірних правовідносин. Помилково не приймаючи цей доказ, місцевий господарський суд залишив поза увагою, що у наказі Міністерства екології та природних ресурсів України від 03.03.2017 № 103 визначаються виключно межі районів річкових басейнів, суббасейнів та водгосподарських ділянок, а не нормативні межі прибережних захисних смуг, а тому посилання Регіонального офісу водних ресурсів у Миколаївській області у листі від 25.10.2024 на цей нормативний акт, який виник пізніше, ніж первісне рішення Миколаївської міської ради (від 04.09.2009), але при цьому чинний станом на час, коли порушення при використанні ділянки водного фонду тривали, жодним чином не спростовує факт розташування спірної ділянки у безпосередній близькості до водного об?єкту. Крім того Апелянт зазначає, що всупереч вимог ст. 2, 80, 86, 236 Господарського процесуального кодексу України, надаючи оцінку листу Регіонального офісу водних ресурсів у Миколаївській області від 25.10.2024 № 815/10, суд не врахував норми закону, які діяли на момент виникнення спірних правовідносин. Апелянт також вважає, що суд залишив поза увагою інші наявні у матеріалах справи докази, які підтверджують належність спірної ділянки у повному обсязі до нормативно визначеної прибережної захисної смуги Бузького лиману. Зокрема, листа виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 09.05.2023 №1657/02.02.01-22/11/14/23, долученого до інформації Регіонального офісу водних ресурсів в області від 25.10.2024 №815/10, з якого вбачається, що рішень щодо затвердження документації із землеустрою з визначення водоохоронних зон та прибережних захисних смуг на території землекористування міста Миколаєва не приймалось, а тому, вочевидь при визначенні належності спірної ділянки до прибережної захисної смуги слід керуватися саме положеннями закону. В апеляційній скарзі Прокурор зазначає, що висновок суду першої інстанції про неспівмірність заявлених позовних вимог є помилковим, оскільки спірна земельна ділянка площею 2 416 кв. м повністю, а не частково, розташована в межах прибережної захисної смуги Бузького лиману, що підтверджується належними та допустимими доказами. Так Прокурор посилається на те, що забудова земель у межах прибережної захисної смуги законодавством не допускається, а передача такої земельної ділянки в оренду під забудову суперечить вимогам земельного та водного законодавства, порушує встановлений режим використання таких земель та обмежує безперешкодний доступ громадян до узбережжя. Також Апелянт зазначає, що законодавчі обмеження щодо використання земель прибережних захисних смуг є чіткими, доступними та передбачуваними як для органу місцевого самоврядування, так і для орендарів, а наслідком їх недотримання може бути визнання незаконними відповідних рішень та повернення земельної ділянки. На переконання Прокурора повернення спірної земельної ділянки територіальній громаді переслідує легітимну мету забезпечення її використання відповідно до цільового призначення та захисту суспільного інтересу, зумовленого особливим статусом земель прибережної захисної смуги. Прокурор також зазначає, що задоволення позовних вимог є пропорційним легітимній меті втручання у право мирного володіння земельною ділянкою. Посилається на правові висновки Верховного Суду, відповідно до яких втручання держави у право власності є виправданим у разі порушення встановленого законом порядку надання земельних ділянок, оскільки це спрямовано на захист суспільного інтересу та забезпечення законності у сфері земельних відносин. Вказує, що користування земельною ділянкою водного фонду всупереч вимогам законодавства створює конфлікт між правом особи на мирне володіння майном та конституційними правами інших осіб на безпечне довкілля, збереження природних ресурсів і вільний доступ до узбережжя, а тому у спірних правовідносинах втручання держави відповідає критеріям правомірності, сформульованим у практиці ЄСПЛ. На думку Прокурора, перебування спірної земельної ділянки у користуванні Відповідача завдає шкоди природоохоронним та водозахисним об`єктам, порушує право громадян на безперешкодний доступ до узбережжя Бузького лиману та безпечне для життя і здоров`я довкілля, тоді як повернення земельної ділянки територіальній громаді спрямоване на відновлення законності, правового режиму земель водного фонду та задоволення суспільного інтересу. Крім того, Прокурор зазначає, що навіть у разі правильності висновку суду про часткове накладення земельної ділянки на прибережну захисну смугу це не є підставою для відмови у позові, оскільки предметом договору оренди та об`єктом цивільних прав є сформована земельна ділянка з кадастровим номером 4810136300:05:001:0013 площею 2 416 кв. м, а не її окрема частина. Апелянт посилається на те, що порушення вимог земельного та водного законодавства стосується всієї сформованої земельної ділянки як єдиного об`єкта цивільних прав, у зв`язку з чим позовні вимоги заявлено щодо всієї земельної ділянки. Зазначає, що після її повернення територіальній громаді уповноважений орган матиме можливість у позасудовому порядку вирішити питання щодо зміни цільового призначення чи поділу земельної ділянки, тоді як Прокурор і суд не наділені повноваженнями здійснювати поділ сформованої земельної ділянки або вирішувати спір щодо її частини як самостійного об`єкта цивільних прав. Прокурор вважає помилковим висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для продажу права оренди на спірну ділянку на земельних торгах, у порядку ст. 134 Земельного кодексу України. Прокурор також не погоджується з висновком суду про неефективність обраного способу захисту в частині визнання незаконним та скасування рішення Миколаївської міської ради, зазначаючи, що така вимога є належним способом захисту порушених інтересів держави. Апелянт посилається на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, відповідно до яких якщо порушення інтересів держави полягає у незаконній зміні категорії земель або їх цільового призначення, вимога про визнання незаконним та скасування відповідного рішення органу місцевого самоврядування є належним та ефективним способом захисту. Зазначає, що оспорюване рішення міської ради, яким змінено цільове призначення спірної земельної ділянки та передано її в оренду для цілей, несумісних із правовим режимом земель прибережної захисної смуги, не вичерпало своєї дії укладенням договору оренди, а продовжує породжувати правові наслідки, тому може бути визнане незаконним лише за рішенням суду. Крім того на переконання Прокурора, судом першої інстанції не враховано, що обставини, встановлені у справі № 487/540/18 не є преюдицією у справі № 915/156/25, оскільки в основу позовів покладено різні підстави набуття права оренди. Прокурор також не погоджується з твердженням суду про виникнення даного спору виключно через помилки з боку держави та органу місцевого самоврядування під час формування спірної ділянки та відсутності будь-яких порушень з боку ФОП Тараненко А.А. та ФОП Капацини М.В. Поза увагою суду, на думку Апелянта, залишились його доводи про те, що починаючи з 2010 року, ні ФОП Тараненко А.А., ні ФОП Капацина М.В., усупереч цільовому призначенню спірної ділянки, зазначеному у Державному рестрі речових прав на нерухоме майно (для будівництва та обслуговування інших будівель громадської забудови), не отримали жодних дозвільних документів на будівництво. Вказане, на переконання Скаржника у сукупності свідчить про незабезпечення судом повноти, всебічності розгляду справи з метою досягнення завдань господарського судочинства, спрямованих на ефективне поновлення порушених інтересів держави загалом та територіальної громади. Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду відкладено вирішення питання щодо можливості відкриття, повернення, залишення без руху або відмови у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою Заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Миколаївської області від 01.10.2025 у справі №915/156/25 до надходження матеріалів справи з суду першої інстанції; витребувано у Господарського суду Миколаївської області матеріали справи №915/156/25. 08.12.2025 до Південно-західного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи №915/156/25. Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 11.12.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Миколаївської області від 01.10.2025 по справі №915/156/25; призначено розгляд справи №915/156/25 за апеляційною скаргою Заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Миколаївської області від 01.10.2025 на 09.02.2026 року о 12-00 год. 19.12.2026 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Фізичної особи-підприємця Капацини Миколи Васильовича надійшов відзив на апеляційну скаргу Заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури у якому Відповідач-3 просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Миколаївської області від 01.10.2025 у справі № 915/156/25, а рішення Господарського суду Миколаївської області від 01.10.2025 у справі № 915/156/25 залишити без змін. Так Відповідач-3 у своєму відзиві зазначає, що Прокурором неправильно обрано спосіб захисту порушених прав територіальної громади міста Миколаєва, оскільки спірна земельна ділянка перебуває у комунальній власності територіальної громади в особі Миколаївської міської ради, з якою укладено договір оренди землі. Також Фізична особа-підприємець Капацина Микола Васильович вказує, що за наявності договірних правовідносин між власником земельної ділянки та орендарем захист порушених прав має здійснюватися зобов`язально-правовими способами, а не шляхом пред`явлення негаторного позову. На переконання Відповідача-3, заявлені Прокурором вимоги про визнання недійсними договору оренди землі та договору купівлі-продажу із скасуванням державної реєстрації речових прав не відповідають належному способу захисту, а як наслідок є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову, у зв`язку з чим рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим. Відповідач-3 зазначає, що задоволення позовних вимог Прокурора призведе до непропорційного втручання у право мирного володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. На його переконання, при вирішенні питання щодо припинення права оренди земельної ділянки суд має враховувати принципи правової визначеності та «належного урядування», оскільки Відповідач-2 набув право користування земельною ділянкою на підставі договору оренди, укладеного з органом місцевого самоврядування, а негативні наслідки можливих помилок органу влади не можуть автоматично покладатися на добросовісного користувача без надання відповідної компенсації чи іншого належного відшкодування. Крім того Відповідач-3 вказує, що, набуваючи право власності на нерухоме майно та право користування земельною ділянкою, він діяв як інвестор у розумінні Закону України «Про інвестиційну діяльність», здійснюючи вкладення коштів у розвиток відповідної території та майна. На його переконання, при придбанні майна та набутті права користування земельною ділянкою він мав обґрунтовані очікування щодо законності такого користування, оскільки земельна ділянка тривалий час перебувала в оренді, право на нерухоме майно було зареєстроване у встановленому порядку, а відповідні рішення щодо відведення землі та оформлення прав були прийняті уповноваженими органами. На переконання Відповідача-3 задоволення позовних вимог Прокурора фактично призведе до втрати ним результатів здійснених інвестицій без належного відшкодування, що суперечитиме гарантіям захисту інвестицій, передбаченим Законом України «Про інвестиційну діяльність», а також принципам правової визначеності та захисту легітимних очікувань особи. На його думку, ризик можливих порушень, допущених органами місцевого самоврядування під час передачі земельної ділянки в оренду, не може покладатися виключно на добросовісного набувача майна. Фізична особа-підприємець Капацина Микола Васильович зазначає, що посилання Прокурора на порушення вимог ст. 60 Земельного кодексу України та ст. 88 Водного кодексу України є необґрунтованими, оскільки правове регулювання прибережних захисних смуг протягом часу неодноразово змінювалося. На його переконання, вимога щодо визначення прибережної захисної смуги в межах 100 метрів від урізу води для земель у межах населених пунктів була запроваджена лише з 24.07.2021, тобто після прийняття рішення Миколаївської міської ради від 04.09.2009 та укладення Договору оренди землі від 17.03.2010, а тому не може мати зворотної дії та впливати на законність правовідносин, що виникли раніше. Відповідач-3 вказує, що на момент набуття ним права власності на нерухоме майно та права користування земельною ділянкою у 2017 році він не мав об`єктивної можливості передбачити подальші законодавчі зміни щодо режиму прибережних захисних смуг. Крім того, зазначає, що відповідно до затвердженої містобудівної документації земельна ділянка віднесена до території громадської забудови, що підтверджує правомірність її використання. У зв`язку з цим Відповідач-3 вважає, що висновки Прокурора про порушення режиму прибережної захисної смуги не ґрунтуються на законодавстві, чинному на момент виникнення спірних правовідносин. Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.02.2026 оголошено перерву в судовому засіданні по справі №915/156/25 до 12.03.2026 року о 13-30 год. Разом з тим, оскільки відповідно до наказу голови суду №27-в від 03.03.2026 суддя учасник колегії суддів Діброва Г.І. з 09.03.2026 по 13.03.2026 перебувала у відрядженні, а також відповідно до наказу голови суду №30-в від 03.03.2026 головуюча суддя Принцевська Н.М., а також судді учасники колегії суддів Діброва Г.І., Ярош А.І. з 16.03.2026 по 20.03.2026 брали участь у підготовці НШСУ для підтримання кваліфікації суддів апеляційних господарських судів, ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 04.03.2026 повідомлено учасників справи про те, що судове засідання з розгляду апеляційної скарги Заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Миколаївської області від 01.10.2025 у справі №915/156/25 відбудеться 30.03.2026 року о 12-30 год. 10.03.2026 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Фізичної особи-підприємця Капацини Миколи Васильовича надійшло клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів. Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 23.03.2026 задоволено клопотання Фізичної особи-підприємця Капацини Миколи Васильовича про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів та системи відеоконференцзв`язку EASYCON. Разом з тим, у зв`язку з оголошенням у місті Одесі та Одеській області повітряної тривоги, судове засідання призначене на 30.03.2026 року о 12-30 год. не відбулось. Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 30.03.2026 повідомлено учасників справи, що розгляд справи №915/156/25 за апеляційною скаргою Заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Миколаївської області від 01.10.2025 відбудеться в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів та системи відеоконференцзв`язку EASYCON 04.05.2026 року о 14-00 год. Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 04.05.2026 оголошено перерву у судовому засіданні до 08.06.2026 року о 13-30 год. У зв`язку з оголошенням у м. Одесі повітряної тривоги, та відповідно необхідності перебування працівників та відвідувачів суду в укритті, судове засідання по справі №915/156/25 призначене на 08.06.2026 не відбулось. Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 08.06.2026 повідомлено учасників справи №915/156/25, що наступне судове засідання з розгляду апеляційної скарги Заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Миколаївської області від 01.10.2025 відбудеться 07.07.2026 року о 12-30 год. У зв`язку з тим, що судді - учасники колегії Ярош А.І. та Діброва Г.І. з 06.07.2026 по 04.08.2026 відповідно до наказів від 22.06.2026 № 159-в, №160-в, перебувають у відпустках, розпорядженням керівника апарату суду №80 від 06.07.2026 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи №915/156/25. Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи від 06.07.2026 визначено новий склад колегії суддів: головуюча суддя Принцевська Н.М., судді: Богацька Н.С., Савицький Я.Ф. Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 06.07.2026 справу №915/156/25 за апеляційною скаргою Заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Миколаївської області від 01.10.2025 прийнято до свого провадження колегією суддів у новому складі: головуюча суддя Принцевська Н.М., судді Богацька Н.С., Савицький Я.Ф. Відповідач-1 та Відповідач-2 своїм правом на подання відзиву не скористалися, що у відповідності до ч.3 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду оскарженого рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку. 07.07.2026 у судове засідання з`явилися Прокурор та представник Відповідача-3, які підтримали доводи та вимоги викладені ними письмово. Представники Відповідача-1 та Відповідача-2 у судове засідання не з`явилися. Про день, час та місце розгляду апеляційної скарги були повідомлені належним чином. Відповідно до положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Також, відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного, зокрема "+11 посилань", "ТОВ "ФПК "ГРОСС" проти України", "Гержик проти України" суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження. Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту. З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи "Федіна проти України" від 02.09.2010, "Смірнова проти України" від 08.11.2005, "Матіка проти Румунії" від 02.11.2006, "Літоселітіс проти Греції" від 05.02.2004 та інші). Враховуючи викладене, а також зважаючи на те, що явка представників сторін судом обов`язковою не визнавалась, участь в засіданні суду є правом, а не обов`язком учасників справи, колегія суддів апеляційного господарського суду, з урахуванням ст. 120, ст. 202, ст. 270, ч. 2 ст. 273 Господарського процесуального кодексу України, вважає за необхідне розглянути справу за відсутності представників Відповідача-1 та Відповідача-2, за наявними у справі матеріалами. Відповідно до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Розглянувши матеріали справи, дослідивши апеляційну скаргу та відзив на неї, заслухавши пояснення Прокурора та представника Відповідача-3, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, судова колегія апеляційної інстанції встановила наступне. Як вбачається з матеріалів справи 12 вересня 2006 року між Управлінням з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення м. Миколаєва та ПП Тараненко А.А. укладено Договір оренди №22 індивідуального визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до комунальної власності. Пунктом 1.1 вказаного Договору встановлено, що у строкове платне користування передається на підставі розпорядження Управління з питань використання та розвитку комунальної власності міської ради від 21.06.2006 №206-р окреме індивідуально визначене майно приміщення рятувальної станції №1 площею 168,5 кв.м, розміщене за адресою: м. Миколаїв, вул. Варварівський спуск, 1а. Також 12.09.2006 між Управлінням з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення м. Миколаєва та ПП Тараненко А.А. складено та підписано акт прийому-передачі нежитлового приміщення по Договору оренди № 22 від 12.09.2006. Відповідно до витягу з розпорядження Управління з питань використання та розвитку комунальної власності Миколаївської міської ради від 21.09.2006 № 9-р «Про використання нежитлових приміщень міської комунальної власності», Управлінням скасовано пункт 4 розпорядження Фонду комунальної власності від 21.06.2006 № 206-р, яким було передбачено надання дозволу Управлінню МНС на передачу в оренду ПП Тараненко А.А. нежитлового приміщення рятувальної станції за адресою: м. Миколаїв, вул. Варварівський спуск, 1а, для використання під підсобні приміщення строком на 10 років. В матеріалах справи наявне звернення ФОП Тараненко А.А., адресоване Миколаївському міському голові, в якому зазначено, що у зв`язку з укладенням Договору оренди №22 від 12.09.2006 з Управлінням з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення м. Миколаєва щодо користування приміщенням рятувальної станції №1 за адресою: м. Миколаїв, вул. Варварівський спуск, 1а, останній звернувся з проханням надати дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою та укладення договору оренди земельної ділянки орієнтовною площею 2800 кв.м за зазначеною адресою строком на 10 років. За результатами розгляду вказаного звернення Миколаївською міською радою в п. 38 розділу 1 рішення від 03.03.2007 №11/31 "Про надання дозволів на складання проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок юридичним особам, громадянам та внесення змін до рішень міської ради по Заводському району м. Миколаєва" надано дозвіл Приватному підприємцю Тараненко Аллі Анатоліївні для складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 2800 кв.м, з метою передачі її в оренду, на строк оренди майна до 11.09.16, для обслуговування орендованих приміщень на Варварівському узвозі, 1-а. При цьому вказано про уточнення площі земельної ділянки проектом землеустрою щодо відведення земельної ділянки. В матеріалах справи міститься копія інвентаризаційної справи № 27891, ФОП Тараненко А.А. за адресою: АДРЕСА_1 , в якій зазначено, що було самочинно збудовані нежитлові приміщення, а саме склад літ. А-1 загальною площею 56,9 кв.м ((3,52*4,89) + (10,01*4,10) + (3,52+4,10)/2*0,55), душ літ. Б-1 (1,6*1,66), вбиральня літ. В-1 (1,10*0,96). Відповідно до довідки належності будинку (домоволодіння) № 1\4 по вулиці Варварівський спуск вказаний вище об`єкт зареєстровано в реєстрову книгу № 15, реєстровий № 1517 за Тараненко Аллою Анатоліївною на підставі свідоцтва на право власності видане Виконкомом Миколаївської міської ради від 10.09.2008 на підставі Рішення Виконкому Миколаївської міської ради № 1675 від 20.08.2008. При цьому з наявної в матеріалах справи копії листа ГУ МНС України в Миколаївській області від 02.10.2007 № 69/8312 на адресу ПП Тараненко А.А. вбачається, що вказане Управління МНС за результатами розгляду листа ПП Тараненко А.А. не заперечувало проти будівництва нежитлових приміщень: склад літ. А-1 загальною площею 56,9 кв.м ((3,52*4,89) + (10,01*4,10) + (3,52+4,10)/2*0,55), душ літ. Б-1 (1,6*1,66), вбиральня літ. В-1 (1,10*0,96), поблизу Варварівського спуску, м. Миколаєва, за умови виконання заходів по пожежній безпеці згідно діючих нормативних актів. Матеріали справи містять рішення Господарського суду Миколаївської області від 11.02.2008 у справі № 5/871/07 за позовом Фізичної особи-підприємця Тараненко Алли Анатоліївни до Миколаївської міської ради про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно склад літ. А-1 загальною площею 56,9 кв.м, душ літ. Б-1 (1,6*1,66), вбиральня літ. В-1 (1,10*0,96), огорожа № 1 та споруди № 2, розташовані поблизу Варварівського спуску, яким позов Фізичної особи-підприємця Тараненко Алли Анатоліївни було задоволено та визнано за останньою право власності на самочинно збудоване нерухоме майно склад літ. А-1 загальною площею 56,9 кв.м, душ літ. Б-1 (1,6*1,66), вбиральня літ. В-1 (1,10*0,96), огорожа № 1 та споруди № 2, розташовані поблизу Варварівського спуску. Постановою Вищого господарського суду України від 10.06.2009 у справі № 5/871/07-НР задоволено касаційне подання прокуратури, скасовано рішення Господарського суду Миколаївської області від 11.03.2008 та справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 26.08.2009 у справі № 5/871/07-НР, яке набрало законної чинності, у задоволенні позовних вимог ФОП Тараненко А.А. відмовлено у повному обсязі. Рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 25.07.2008 №1573 "Про зміну та надання адрес та внесення змін до рішень виконкому міської ради" п. 57 вирішено нежитловим приміщенням складу поблизу Варварівського спуску (літ. А-1, літ. Б-1, літ. В-1, огорожа № 1 та споруда № 2), надати нову адресу: Варварівський спуск, 1/4. 10.09.2008 Тараненко А.А. було видано свідоцтво серії САС №228672 про право власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 , що складається з однієї основної будівлі літ. А загальною площею 56,9 кв.м, службових будівель та споруд. Підставою для видачі вказаного свідоцтва в ньому вказано рішення виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 20.08.2008 №1675. Відповідно до витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 20182971 від 10.09.2008 за Тараненко А.А. було зареєстровано право власності на нежитлову будівлю складу, яка розташована за адресою: вул. Варварівський спуск, 1/4. В матеріалах справи наявне звернення ФОП Тараненко А.А. від 21.05.2009, яким вона звернулась до міського голови Чайки В.Д. з листом, в якому просила внести зміни в раніше видане рішення сесії в частині призначення земельної ділянки для обслуговування належних їй приміщень строком на 25 років. Листом Управління містобудування та архітектури виконкому Миколаївської міської ради від 29.05.2009 № 171886/2 за результатами розгляду звернення ПП Тараненко А.А. повідомило виконком міської ради, що вважає можливою передачу в оренду земельної ділянки орієнтовною площею 2800 кв.м для обслуговування нежилих приміщень за адресою: Варварівський спуск, 1/4. 09.06.2009 відбулось засідання постійної комісії міської ради з питань архітектури, будівництва та регулювання земельних відносин, на якому розглядалась інформація депутата Бердника А.М. відносно звернення ФОП Тараненко А.А. стосовно затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 2416 кв.м, у т.ч. 81 кв.м водної акваторії, з метою передачі її в оренду на 25 років для обслуговування власних нежитлових приміщень по Варварівському спуску, 1/4. За результатами вказаного засідання було рекомендовано погодити оренду вказаної земельної ділянки на 25 років. На замовлення ФОП Тараненко А.А. згідно з Договором № 43 від 12.06.2009 Комунальним підприємством "Госпрозрахункове проектно-вишукувальне бюро" виготовлено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду ФОП Тараненко А.А. для обслуговування нежитлових приміщень (склад рятувальних засобів, службове приміщення, споруди) по Варварівському спуску, 1/4 в Заводському районі м. Миколаєва. Вказаний проект відведення земельної ділянки в оренду ФОП Тараненко А.А. був погоджений відповідними органами. Так, в листі Управління Держкомзему у місті Миколаєві від 15.06.2009 № 2497/22 визначені умови відведення земельної ділянки ПП Тараненко А.А. по Варварівському спуску, 1/4, в Заводському районі м. Миколаєва, які мають бути дотримані під час розробки проекту землеустрою щодо відведення вказаної земельної ділянки. Управлінням містобудування та архітектури виконкому Миколаївської міської ради у висновку від 16.06.2009 № 17-1886/3 погоджено проект землеустрою щодо відведення ФОП Тараненко А.А. земельної ділянки в оренду площею 2416 кв.м за рахунок земель, не наданих у власність чи користування площею 2335 кв.м та земель водного фонду 81 кв.м для обслуговування нежитлових приміщень (склад рятувальних засобів, службове приміщення, споруди) по Варварівському спуску, 1/4 в Заводському районі м. Миколаєва. Також у висновку наведені діючі обмеження типу 01.06.05 зміна цільового призначення, типу 01.06.23 інші обмеження (каналізація, водопровід, газопровід) та типу 01.05.02 прибережні захисні смуги вздовж річок, навколо водойм та на островах. Листом Міської санітарно-епідеміологічної станції від 17.06.2009 № 1384/5 погоджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки загальною площею 2416 кв.м, в т.ч. за рахунок земель, не наданих у власність чи користування площею 2335 кв.м та земель водного фонду 81 кв.м для обслуговування нежитлових приміщень (склад рятувальних засобів, службове приміщення, споруди) по Варварівському спуску, 1/4 в Заводському районі м. Миколаєва. Висновком Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Миколаївській області від 17.06.2009 № 01-04/4095-05 погоджено ФОП Тараненко А.А. проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 2416 кв.м для обслуговування нежитлових приміщень (склад рятувальних засобів, службове приміщення, споруди) по Варварівському спуску, 1/4, в Заводському районі м. Миколаєва. Висновком Управління культури Миколаївської обласної державної адміністрації від 17.06.2009 № 1930 погоджено проект землеустрою щодо відведення ФОП Тараненко А.А. земельної ділянки площею 2416 кв.м, розташованої в м. Миколаєві, на Варварівському спуску, 1/4 (Заводський район) за рахунок земель, не наданих у власність чи користування для обслуговування нежитлових приміщень (склад рятувальних засобів, службове приміщення, споруди). Листом Управлінням Держкомзему у місті Миколаєві від 17.06.2009 № 2578 погоджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, розроблений КП "Госпрозрахункове проектно-вишукувальне бюро", щодо передачі в оренду ПП Тараненко А.А. загальною площею 0,2416 га, з них: 0,2335 га землі, які використовуються у комерційних цілях (в т.ч. 0,0221 га капітальна одно- та двоповерхова забудова; 0,0083 га тимчасова забудова, 0,0006 га під спорудою, 0,2025 під проїздами, проходами та площадками); 0,0081 га внутрішні води, в т.ч. 0,0081 га під лиманами, за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, з віднесенням її до земель іншої комерційної діяльності для обслуговування приміщень по Варварівському спуску, 1/4, в Заводському районі м. Миколаєва. Управлінням земельних ресурсів Миколаївської міської ради в листі від 23.12.2009 № 02-19/1615 надано висновок про погодження розробленого КП "Госпрозрахункове проектно-вишукувальне бюро" проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду ФОП Тараненко А.А. загальною площею 0,2416 га, за рахунок земель міста, не наданих у власність чи користування, площею 0,2335 га та земель водного фонду площею 81 кв.м, для обслуговування нежитлових приміщень (склад рятувальних засобів, службове приміщення, споруди) по Варварівському спуску, 1/4, в Заводському районі м. Миколаєва. Також у висновку наведені діючі обмеження типу 01.06.05 зміна цільового призначення, типу 01.06.23 інші обмеження (каналізація, водопровід, газопровід) та типу 01.05.02 прибережні захисні смуги вздовж річок, навколо водойм та на островах. Також в проекті землеустрою містяться листи ТОВ "Ірбіс-плюс" та Миколаївської морської спортивно-технічної школи Товариства сприяння обороні України від 17.06.2009 № 9 про відсутність претензій щодо меж земельної ділянки, яка належить Тараненко А.А., що примикає до їх території. Рішенням Миколаївської міської ради від 04.09.2009 № 36/56 (пункти 17, 17.1 розділу 1) затверджено проєкт землеустрою щодо відведення Фізичній особі-підприємцю Тараненко Аллі Анатоліївні земельної ділянки площею 2 416 кв. м, у тому числі: 221 кв. м під капітальною забудовою, 83 кв. м під тимчасовою забудовою, 87 кв. м під спорудою та 2 025 кв. м під проходами і проїздами, за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, з віднесенням її до земель комерційного призначення для обслуговування нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_1 та вирішено передати фізичній особі-підприємцю Тараненко Аллі Анатоліївні в оренду строком на 25 років земельну ділянку площею 2416 кв.м для обслуговування нежитлових приміщень за адресою: Варварівський спуск, 1\4. В матеріалах справи наявне розпорядження Управління з використання та розвитку комунальної власності Миколаївської міської ради від 30.06.2009 №299р, яким було дозволено управлінню з питань НС та ЦЗ населення списати з балансу морально застарілі, повністю зношені та непридатні для подальшого використання й експлуатації основні фонди та інші необоротні матеріальні активи на підставі актів списання, що додаються та згідно з додатком до розпорядження. До вказаних матеріальних активів включено і будівлі рятувального пункту, що перебували у користуванні Тараненко А.А. Відповідно до актів приймання-передачі (внутрішнього переміщення) основних засобів від 30.06.2009 ФОП Тараненко А.А. здала управлінню з питань НС та ЦЗ населення будинок та будівлі рятувальної станції №1 по вул. Варварівський спуск, 1а. За інформацією управління з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення Миколаївської міської ради від 08.01.2024 №17-43/04 на виконання вказаного розпорядження приміщення рятувально-водолазної станції на воді по вул. Варварівському спуску, 1А, були списані з балансу управління як непридатні для подальшого використання. 17.03.2010 між Миколаївською міською радою (орендодавець) та ФОП Тараненко А.А. (орендар) укладено Договір оренди землі (далі Договір оренди), відповідно до п. 1.1 якого орендодавець на підставі рішення від 04.09.2009 № 36/56 передає, а орендар приймає в оренду земельну ділянку для обслуговування нежитлових приміщень за адресою: Варварівський спуск, 1/4 (Заводський район). Відповідно до п. 2.1-2.5 Договору оренди в оренду передається земельна ділянка загальною площею 2416 кв.м без права передачі її в суборенду. На земельній ділянці знаходяться нежитлові приміщення, що належать ФОП Тараненко А.А. Нормативна грошова оцінка земельної ділянки згідно з витягом з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки від 21.01.10 № 72 (з урахуванням коефіцієнту щорічної індексації 1.059) у 2010 році становить 1656820,32 грн. Земельна ділянка, яка передається в оренду, не має недоліків, що можуть перешкоджати її ефективному використанню. Згідно з п. 3.1 Договору оренди він діє протягом 25 років з дати його державної реєстрації. Після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 3 місяці до закінчення строку дії договору звернутись письмово до орендодавця з проханням щодо продовження строку дії договору. Відповідно до п. 4.1, 4.2 Договору оренди за оренду земельної ділянки орендар сплачує орендну плату у грошовій формі. Розмір орендної плати: річна орендна плата за земельну ділянку (2416 кв.м) встановлюється у розмірі 3% від нормативної грошової оцінки, де нормативна грошова оцінка земельної ділянки (2416 кв.м) у 2010 році складає 1656820,32 грн. Виходячи з цього, розмір орендної плати за рік за цим договором у 2010 році складає 49704,62 грн. Пунктами 5.1-5.3 Договору оренди передбачено, що земельна ділянка передається в оренду для обслуговування нежитлових приміщень. Цільове призначення земельної ділянки землі природоохоронного заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, за функціональним призначенням комерційного використання. Умови збереження стану об`єкта оренди: на земельній ділянці не дозволяється діяльність, не пов`язана з цільовим призначенням земельної ділянки. Зміна цільового призначення земельної ділянки можлива лише у разі прийняття Миколаївською міською радою рішення про затвердження проекту відведення земельної ділянки у зв`язку зі зміною цільового призначення земельної ділянки та внесення відповідних змін до договору. Роботи по розробці проекту відведення оплачує орендар. Орендар шляхом здійснення заходів, передбачених п.п. «а», «в» пункту 1 ст. 164 Земельного кодексу України, повинен забезпечити раціональну організацію території, захист земельної ділянки від водної та вітрової ерозії, підтоплення забруднення відходами виробництва, хімічними й радіоактивними речовинами від інших процесів руйнування; орендар забезпечує знімання, використання й збереження речового шару ґрунту при проведенні робіт, пов`язаних із порушенням земель. Передача земельної ділянки в оренду здійснюється згідно до проекту її відведення за актом приймання-передачі об`єкта оренди в день державної реєстрації цього договору. Право на оренду земельної ділянки виникає після державної реєстрації цього договору (п. 6.1- 6.2 Договору оренди). Відповідно до пп. «а» п. 9.1 Договору оренди орендодавець має право вимагати від орендаря використання земельної ділянки за цільовим призначенням, згідно з договором оренди. Згідно з пп. «а» п. 9.3 Договору оренди орендар має право самостійно визначати напрями своєї господарської діяльності відповідно до призначення земельної ділянки та умов договору. Вказаний Договір оренди землі від 17.03.2010 був посвідчений нотаріально приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Лашиною О.П. та зареєстровано за №

481. Зазначений Договір оренди був зареєстрований 26.04.2010 у Миколаївській регіональній філії ДП "Центр ДЗК", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис №041049700064. Крім того 26.04.2010 зазначений Договір оренди земельної ділянки зареєстровано у Миколаївській регіональній філії ДП "Центр ДЗК" за № 041049700064 та в Книзі договорів оренди землі за № 7536. 26.04.2010 між Миколаївською міською радою та ФОП Тараненко Аллою Анатоліївною складено та підписано Акт приймання-передачі земельної ділянки, за яким Миколаївська міська рада на підставі свого рішення від 04.09.2009 №36/56 передала в оренду ФОП Тараненко А.А., а остання прийняла земельну ділянку за адресою: Варварівський спуск, 1/4, для обслуговування нежитлових приміщень, загальна площа якої складає 2416 кв.м, у т.ч. 221 кв.м - під капітальною забудовою, 83 кв.м - під спорудами, 352 кв.м - під проходами, площадками, 162 кв.м під зеленими насадженнями. 02.11.2017 між Тараненко Аллою Анатоліївною (продавцем) та Капациною Миколою Васильовичем (покупцем) укладено Договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Димовим О.С. та зареєстрований у реєстрі за № 2156, за умовами якого Капацина Микола Васильович набув у власність нежитлову будівлю складу, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , що складається з основної будівлі літ. А загальною площею 56,9 кв. м, а також службових будівель і споруд. П. 1.3. вказаного Договору купівлі-продажу встановлено, що вказане майно належить Продавцю на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_2 , виданого виконавчим комітетом Миколаївської міської ради 10.09.2008 зареєстрованого в електронному реєстрі права власності на нерухоме майно 10.09.2008 , реєстраційний номер майна 24655394. Витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно, виданий Миколаївським міжміським бюро технічної інвентаризації 10.09.2008 за №20182971, номер запису 1512 в книзі

15. Того ж дня приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Димовим О.С. проведено державну реєстрацію права власності Капацини Миколи Васильовича на зазначене нерухоме майно у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, про що внесено запис № 23161250. Рішенням Заводського районного суду Миколаївської області у справі № 487/540/18 від 25.04.2018, яке набрало законної чинності 25.05.2018, було визнано за Капациною Миколою Васильовичем право оренди земельної ділянки, визначеної умовами договору оренди землі від 17.03.2010, зареєстрованого у Миколаївській міській ради (код ЄДРПОУ 26565573, місце знаходження м. Миколаїв вул. Адміральська, 20), запис у книзі реєстрації договорів оренди №7536 від 26.04.2010; визнано договір оренди землі №7536 від 17.03.2010 зміненим в частині зазначення «Орендаря»; встановлено вважати з 02.11.2017 орендарем земельної ділянки площею 2416 кв.м кадастровий номер 4810136300:05:001:0013 для обслуговування нежитлових приміщень, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 . 30.05.2018 приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Душейко О.М. було здійснено державну реєстрацію права оренди земельної ділянки кадастровий номер 4810136300:05:001:0013 за Капациною Миколою Васильовичем, номер запису 264229442. В матеріалах справи міститься Лист Регіонального офісу водних ресурсів у Миколаївській області від 25.10.2024 № 815/10, який було надано на виконання листа Миколаївської обласної прокуратури від 17.10.2024 № 15/1-620ВИХ-24, в якому було зазначно, що земельна ділянка площею 0,2416 га з кадастровим номером 4810136300:05:001:0013 накладається на визначену в законодавстві прибережну захисну смугу шириною 100 м водного об`єкта Бузький лиман. Також було зазначено, що згідно з Листом виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 09.05.2023 № 1657/02.02.01-22/11/14/23 рішень про затвердження документації із землеустрою про затвердження проектів щодо визначення водоохоронних зон та прибережних захисних смуг на території землекористування м. Миколаєва не приймалось. Додатками до листа було надано викопіювання з геопорталу Держводагенства "Державний водний кадастр: облік поверхневих водних об`єктів", викопіювання з відкритих даних Державного земельного кадастру України щодо земельної ділянки з кадастровим номером 4810136300:05:001:0013, викопіювання з даних Державного водного кадастру та додано лист виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 09.05.2023 № 1657/02.02.01-22/11/14/23. Відповідно до Акта обстеження земельної ділянки від 08.11.2024, складеного Департаментом архітектури та містобудування Миколаївської міської ради, зазначено, що за результатами візуального огляду земельної ділянки з кадастровим номером 4810136300:05:001:0013 встановлено, що на ній розміщені металеві конструкції, земельна ділянка захаращена та огороджена. При цьому будь-яких будівель чи споруд на зазначеній земельній ділянці не виявлено, що підтверджується фотоматеріалами, доданими до акта обстеження. Оцінюючи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права, перевіривши дотримання судом норм процесуального права, в контексті встановлених обставин, судова колегія дійшла наступних висновків. Щодо наявності у Прокурора підстав для представництва інтересів держави. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Абзацом 1 частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" визначений вичерпний перелік підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді. Так, Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Конституційний Суд України зазначив, що поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах" означає орган, на який державою покладено обов`язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом, відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (абзац 2 частини 5 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99). Отже, вирішення питання про орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, полягає у встановленні органу, який, використовуючи на підставі норм законодавства надані йому повноваження, зобов`язаний з метою захисту інтересів держави вчиняти юридичні дії, що впливають на права та обов`язки суб`єктів спірних правовідносин, зобов`язуючи їх припинити порушення інтересів держави та усунути наслідки цих порушень (зокрема, звертатись до суду з відповідним позовом). Відповідно до абзаців 1-3 частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована Прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва Прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень. Згідно із частиною четвертою статті 53 Господарського процесуального кодексу України Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду Прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу. Відповідно до абзацу 2 частини п`ятої статті 53 Господарського процесуального кодексу України у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою Прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу Позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду Прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу Позивача. Встановлена цим законом умова про необхідність звернення Прокурора до компетентного органу перед пред`явленням позову, спрямована на те, аби Прокурор надав органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18). За позовною заявою, поданою Прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу Позивача. Тобто визначений частиною четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" обов`язок Прокурора перед зверненням з позовом звернутись спершу до компетентного органу стосується звернення до органу, який надалі набуде статусу Позивача. У цій статті не йдеться про досудове врегулювання спору і, відповідно, вона не покладає на Прокурора обов`язок вживати заходів з такого врегулювання шляхом досудового звернення до суб`єкта, якого Прокурор вважає порушником інтересів держави і до якого як до Відповідача буде звернений позов. Іншими словами, Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб`єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою Прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу Позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду Прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу Позивача (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц). Отже, якщо Прокурор звертається до суду з позовною заявою в інтересах держави, він зобов`язаний у позовній заяві вказати підставу для здійснення представництва інтересів, передбачену частиною третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру", та обґрунтувати її. У такому разі статусу Позивача набуває або орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах (за наявності такого органу), або Прокурор (у разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду). Процесуальні наслідки відсутності, зокрема, обґрунтування підстави для звернення до суду Прокурора визначені статтею 174 Господарського процесуального кодексу України. Натомість якщо суд установить відсутність підстав для представництва Прокурором інтересів держави вже після відкриття провадження у справі, то позовну заяву Прокурора слід вважати такою, що підписана особою, яка не має права її підписувати. І в таких справах виникають підстави для застосування положень пункту 2 частини першої статті 226 Господарського процесуального кодексу України (залишення позову без розгляду) (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21). Таким чином, процесуальний статус сторін у справі залежить як від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, так і від наведеного Прокурором обґрунтування наявності підстав для представництва інтересів держави у конкретній справі. У свою чергу суд оцінює наведене Прокурором обґрунтування та у випадку встановлення відсутності підстав для представництва застосовує наслідки, передбачені статтею 174 або статтею 226 Господарського процесуального кодексу України. У постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у разі, якщо державний орган або орган місцевого самоврядування діє або приймає рішення всупереч закону та інтересам Українського народу, Прокурор має право діяти на захист порушених інтересів держави шляхом подання відповідного позову до суду. В цьому випадку органи, які прийняли рішення чи вчинили дії, що, на думку Прокурора, порушують інтереси держави, набувають статусу Відповідача. Орган державної влади (або місцевого самоврядування), який порушив права держави чи територіальної громади прийняттям незаконного рішення від імені відповідного суб`єкта права, не може (в силу відсутності повноважень на захист) та не повинен (з огляду на відсутність спору з іншим учасником цивільних правовідносин) бути Позивачем за позовом Прокурора, спрямованим на оскарження незаконного рішення цього ж органу та відновлення порушених прав і законних інтересів держави чи територіальної громади. В процесуальному аспекті орган, який прийняв такий акт, не має зацікавленості у задоволенні позовних вимог, відстоюючи правомірність своїх дій, що суперечить правовому статусу Позивача. Водночас доведення правомірності дій, які оспорюються Позивачем, забезпечується процесуальними повноваженнями Відповідача. При цьому фактичним Позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган або Прокурор. Узагальнюючи наведені у постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 висновки щодо застосування норм права, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що: 1) Прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо: - орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси; - орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави; 2) Прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний Позивач, якщо: - відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; - орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави. Як було встановлено судовою колегією, спірна земельна ділянка є землею комунальної власності, яка розташована в межах міста Миколаєва, а повноваження щодо розпорядження нею відповідно до статті 122 Земельного кодексу України здійснює Миколаївська міська рада. У зв`язку з цим саме міська рада реалізує від імені територіальної громади повноваження власника земельної ділянки та зобов`язана діяти виключно в межах і у спосіб, визначених законом. У справі, що переглядається, звертаючись до суду з позовом в інтересах держави, Прокурор вказав, що є самостійним Позивачем, оскільки саме внаслідок прийняття Миколаївською міською радою оспорюваного рішення та його подальшої реалізації спірну земельну ділянку, яка частково розташована в межах прибережної захисної смуги та пляжної зони Бузького лиману, було незаконно передано в оренду для забудови комерційними об`єктами. Крім того, Прокурор вказує, що орган місцевого самоврядування не вжив заходів щодо усунення порушень, пов`язаних із самочинним будівництвом, а навпаки сприяв оформленню права власності на відповідні об`єкти нерухомості. З огляду на наведене Прокурор вважає, що Миколаївська міська рада не може виступати позивачем у цій справі, оскільки саме її рішення та бездіяльність, на думку Прокурора, стали причиною порушення інтересів держави і територіальної громади. Тому Прокурор звернувся до суду в інтересах держави без визначення міської ради як позивача. Таким чином, у справі яка переглядається, Прокурор визначив Міськраду співвідповідачем, з огляду на предмет та підстави заявлених позовних вимог, навівши відповідно до вимог статті 53 Господарського процесуального кодексу України в позовній заяві обґрунтування щодо того, в чому на його думку, полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту. За таких підстав колегія суддів доходить висновку про те, що Прокурором підтверджено підстави для представництва інтересів держави у цій справі. Зазначений висновок суду апеляційної інстанції щодо наявності у Прокурора повноважень на звернення з цим позовом до суду в інтересах держави як самостійного Позивача узгоджується з викладеною вище останньою актуальною правовою позицією Великої Палата Верховного Суду щодо застосування положень частин третьої та четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", частин четвертої та п`ятої статті 53 Господарського процесуального кодексу України, викладеною в постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18. Щодо суті спору судова колегія зазначає наступне. Відповідно до статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу. Наявність інтересу означає, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав в інших осіб. Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. За змістом пунктів "б", "ґ" статті 5 Земельного кодексу України земельне законодавство базується на принципах, зокрема, забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; забезпечення гарантій прав на землю. Відповідно до ч. 1 ст. 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (ч. 1, 2 ст. 319 Цивільного кодексу України). Частиною першою статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Відповідно до частини другої статті 83 Земельного кодексу України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності. Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону (частина перша статті 116 Земельного кодексу України). Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом (частина друга статті 90 Земельного кодексу України). Частиною другою статті 152 Земельного кодексу України передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Згідно зі статтею 93 Земельного кодексу України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам, іноземцям і особам без громадянства, міжнародним об`єднанням і організаціям, а також іноземним державам. Строк оренди земельної ділянки не може перевищувати 50 років. Право користування (оренда, емфітевзис) земельною ділянкою сільськогосподарського призначення може відчужуватися, передаватися у заставу її користувачем без погодження із власником такої земельної ділянки, крім випадків, визначених законом. Відчуження, застава права користування земельною ділянкою здійснюється за письмовим договором між її користувачем та особою, на користь якої здійснюються відчуження або на користь якої передається у заставу право користування. Такий договір є підставою для державної реєстрації переходу права користування у порядку, передбаченому законодавством. Статтею 124 Земельного кодексу України передбачений порядок передачі земельних ділянок в оренду. Так, відповідно до частини першої статті 124 Земельного кодексу України (тут і далі у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки. Частиною другою статті 124 Земельного кодексу України встановлено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу (частина третя статті 124 Земельного кодексу України). Положеннями частини першої статті 134 Земельного кодексу України унормовано, що земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об`єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Відповідно до ч.2. статті 134 Земельного кодексу України не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі: - розташування на земельних ділянках об`єктів нерухомого майна, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, в яких відсутні акції (частки, паї), що належать державі, крім випадків відмови власника розташованого на земельній ділянці нерухомого майна від її викупу або укладення договору оренди; - використання земельних ділянок для користування надрами та спеціального водокористування відповідно до отриманих спеціальних дозволів (ліцензій); - використання релігійними організаціями, які легалізовані в Україні, земельних ділянок під культовими будівлями; - перебування в користуванні земельних ділянок або розташованих на них будівель підприємств, установ та організацій, що належать до державної та комунальної власності, підприємств і громадських організацій у сферах культури і мистецтв (у тому числі національних творчих спілок); - розміщення дипломатичних та прирівняних до них представництв іноземних держав і міжнародних організацій згідно з міжнародними договорами України; - будівництва та обслуговування лінійних об`єктів транспортної та енергетичної інфраструктури (доріг, газопроводів, водопроводів, ліній електропередачі, аеропортів, нафто- та газових терміналів, електростанцій тощо); - проведення комплексної реконструкції кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду відповідно до закону; - будівництва соціального та доступного житла; - будівництва об`єктів, передбачених Державною цільовою програмою підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу, що фінансується за рахунок державного чи місцевих бюджетів. Як встановлено судом, 12.09.2006 між Управлінням з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення м. Миколаєва та ПП Тараненко А.А. було укладено Договір оренди № 22, за яким останній передано у строкове платне користування індивідуально визначене комунальне майно приміщення рятувальної станції № 1 площею 168,5 кв. м за адресою: м. Миколаїв, вул. Варварівський спуск, 1а. Разом з тим, розпорядженням Управління з питань використання та розвитку комунальної власності Миколаївської міської ради від 21.09.2006 № 9-р було скасовано пункт розпорядження, яким надався дозвіл на передачу зазначеного майна в оренду ПП Тараненко А.А. Надалі ФОП Тараненко А.А. звернувся до Миколаївської міської ради із заявою про надання в оренду земельної ділянки для обслуговування орендованих приміщень, у зв`язку з чим рішенням міської ради від 03.03.2007 № 11/31 йому надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Судовою колегією було встановлено, що на зазначеній території ФОП Тараненко А.А. самочинно збудувала нежитлові приміщення (склад, душову, вбиральню, огорожу та споруди), що зафіксовано в інвентаризаційній справі № 27891. Пізніше ФОП Тараненко А.А. звернулася до Господарського суду Миколаївської області з позовом до Миколаївської міської ради про визнання права власності на зазначене вище самочинно збудоване нерухоме майно. Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 11.03.2008 у справі № 5/871/07 за ФОП Тараненко А.А. було визнано право власності на вказані об`єкти, однак постановою Вищого господарського суду України від 10.06.2009 це рішення скасовано, а за результатами нового розгляду рішенням Господарського суду Миколаївської області від 26.08.2009 у задоволенні позову про визнання права власності відмовлено. Водночас до скасування зазначеного судового рішення, рішенням Виконавчого комітету Миколаївської міської ради об`єкту було присвоєно адресу Варварівський спуск, 1/4, а 10.09.2008 Тараненко А.А. було видано свідоцтво серії САС №228672 про право власності на нерухоме майно за адресою: Миколаївська область, м. Миколаїв, вул. Варварівський спуск, 1/4, що складається з однієї основної будівлі літ. А загальною площею 56,9 кв.м, службових будівель та споруд. Підставою для видачі вказаного свідоцтва в ньому вказано рішення виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 20.08.2008 №1675. 21.05.2009 ФОП Тараненко А.А. звернулася до міського голови Чайки В.Д. з листом, в якому просила внести зміни в раніше видане рішення сесії в частині призначення земельної ділянки для обслуговування належних їй приміщень строком на 25 років. Апеляційним господарським судом було встановлено, що 04.09.2009 рішенням Миколаївської міської ради № 36/56 , а саме пунктами 17 та 17.1 розділу 1, було затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 2416,км. м, у тому числі 221 кв.м під капітальною забудовою, 83 кв.м під тимчасовою забудовою, 87 кв.м під спорудою, 2025 кв.м під проходами та проїздами, за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування з віднесенням її до земель комерційного призначення для обслуговування нежитлових приміщень за адресою: Варварівський спуск, 1/4; передано фізичній особі-підприємцю Тараненко Аллі Анатоліївні в оренду строком на 25 років земельну ділянку площею 2416 кв.м для обслуговування нежитлових приміщень за адресою: Варварівський спуск, 1/4. Зі змісту наведеного рішення вбачається, що підставою для передачі спірної земельної ділянки в оренду слугувало існування у ФОП Тараненко А.А. права власності на нежитлові приміщення, розташовані за вказаною адресою, оскільки саме для їх обслуговування земельна ділянка була відведена та передана у користування. Разом із тим, як уже зазначалося судовою колегією, постановою Вищого господарського суду України від 10.06.2009 у справі № 5/871/07-НР рішення Господарського суду Миколаївської області, яким було визнано за ФОП Тараненко А.А. право власності на самочинно збудовані нежитлові приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , скасовано, а справу передано на новий розгляд. За результатами нового розгляду рішенням Господарського суду Миколаївської області від 26.08.2009, яке набрало законної сили, у задоволенні позову про визнання права власності відмовлено повністю. Отже, станом на дату прийняття Миколаївською міською радою рішення від 04.09.2009 № 36/56 існувало судове рішення, яке набрало законної сили та яким встановлено відсутність правових підстав для визнання за ФОП Тараненко А.А. права власності на зазначене нерухоме майно. Апеляційний господарський суд звертає увагу, що Миколаївська міська рада була обізнана або, принаймні, повинна була бути обізнана про наявність рішення Господарського суду Миколаївської області від 26.08.2009 у справі № 5/871/07-НР, яким ФОП Тараненко А.А. було відмовлено у визнанні права власності на спірне нерухоме майно, оскільки саме Миколаївська міська рада була Відповідачем у вказаній справі, а її представник Голубенко Д.К. брав безпосередню участь у судовому засіданні, під час якого було проголошено відповідне судове рішення. Незважаючи на зазначені обставини, Миколаївська міська рада не врахувала правові наслідки ухвалення вказаного судового рішення та вже 04.09.2009, тобто після прийняття відповідного судового рішення, прийняла рішення № 36/56, яким затвердила проект землеустрою та передала ФОП Тараненко А.А. в оренду земельну ділянку саме для обслуговування нежитлових приміщень, право власності на які судовим рішенням не було визнано. Таким чином, при прийнятті зазначеного рішення Миколаївська міська рада виходила з наявності у ФОП Тараненко А.А. права власності на відповідні об`єкти нерухомого майна, хоча на той момент існувало судове рішення, яке спростовувало наявність такого права. Судова колегія також відхиляє доводи Відповідача-3 та висновки суду першої інстанції щодо наявності у Відповідача-2 свідоцтва про право власності як доказу існування у нього права власності на спірне нерухоме майно та зазначає наступне. Саме по собі свідоцтво про право власності не є самостійною та незалежною правовою підставою виникнення права власності, а лише посвідчує право, набуте на підставі відповідного юридичного факту. У спірних правовідносинах такою правовою підставою було рішення Господарського суду Миколаївської області про визнання за ФОП Тараненко А.А. права власності на самочинно збудовані об`єкти нерухомості. Водночас як уже неодноразово згадувалося, постановою Вищого господарського суду України від 10.06.2009 зазначене судове рішення було скасовано, а за результатами нового розгляду рішенням Господарського суду Миколаївської області від 26.08.2009 у задоволенні позову про визнання права власності відмовлено. Отже, юридичний факт, який був підставою для виникнення права власності, відпав. За таких обставин саме лише існування свідоцтва про право власності, яке не було окремо скасоване чи визнане недійсним, не може свідчити про наявність у Відповідача-2 права власності на спірне нерухоме майно та не легалізує його набуття за відсутності належної правової підстави. Виходячи із системного аналізу положень ч. 2 ст. 124 і абз. 2 ч. 2 ст. 134 Земельного кодексу України, незастосування конкурентної процедури у вигляді земельних торгів допускається виключно у випадку, коли земельна ділянка державної чи комунальної власності надається фізичним або юридичним особам у користування з метою обслуговування та експлуатації виключно існуючих об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд), розташованих на такій земельній ділянці та належних на праві власності зазначеним особам для їх подальшого використання відповідно до того цільового та функціонального призначення, яке існувало на момент їх придбання. Таке правове регулювання з боку законодавця є виправданим і логічним та створює передумови одночасно як для усунення випадків покладення на власників таких об`єктів надмірного тягаря, пов`язаного з необхідністю оформлення права землекористування, так і для недопущення ухилення учасників земельних правовідносин від дотримання положень законодавства щодо отримання земельних ділянок на конкурентних засадах та/або їх отримання з метою використання, що відрізняється від цільового використання об`єктів нерухомості, та/або у розмірі, який необґрунтовано значно перевищує площу таких об`єктів. Аналогічний за змістом правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 30.03.2021 у справі №922/1323/20, від 11.08.2021 у справі №922/443/20. За таких обставин встановлена судом апеляційної інстанції відсутність у Відповідача-2 права власності на нерухоме майно, для обслуговування якого передавалася спірна земельна ділянка, а також відсутність інших передбачених законом винятків, виключали можливість застосування частини другої статті 134 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). За таких обставин правові підстави для передачі спірної земельної ділянки в оренду без проведення земельних торгів були відсутні. Сам факт чинності рішення про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою не свідчить про виникнення у особи безумовного права на отримання земельної ділянки в оренду поза конкурентними засадами та не звільняє орган місцевого самоврядування від обов`язку перевірити наявність передбачених законом підстав для застосування відповідного винятку із загального правила щодо передачі земельних ділянок державної та комунальної власності на земельних торгах. При цьому визначальним для вирішення питання щодо можливості передачі спірної земельної ділянки в оренду без проведення земельних торгів є не факт надання дозволу на розроблення проекту землеустрою, а наявність на момент прийняття рішення про передачу земельної ділянки в оренду передбачених законом підстав, які дозволяють застосувати позаконкурсний порядок її надання. У разі відсутності таких підстав орган місцевого самоврядування зобов`язаний був застосувати загальний порядок передачі земельної ділянки, передбачений земельним законодавством, тобто шляхом проведення земельних торгів. За таких обставин Миколаївська міська рада не мала правових підстав для передачі Відповідачу-2 спірної земельної ділянки в оренду поза конкурентними засадами, а тому оспорюване рішення в цій частині прийнято з порушенням вимог статей 124, 134 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), у зв`язку з чим воно не може вважатися таким, що відповідає вимогам земельного законодавства. Таке порушення встановленого земельним законодавством порядку передачі земельної ділянки комунальної власності в оренду свідчить про незаконність оспорюваного рішення Миколаївської міської ради в цій частині, оскільки воно є складовою процедури передачі земельної ділянки в користування та безпосередньо стало підставою для укладення договору оренди. Щодо висновку суду першої інстанції про відсутність підстав для продажу права оренди спірної земельної ділянки на земельних торгах у порядку статті 134 Земельного кодексу України, який обґрунтований посиланням на частину третю Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння будівництву» № 509-VI від 16.09.2008 та збереженням чинності рішення Миколаївської міської ради від 03.03.2007 № 11/31 про надання ФОП Тараненко А.А. дозволу на розроблення проєкту землеустрою, колегія суддів зазначає таке. Як встановлено судом апеляційної інстанції, 12.09.2006 ФОП Тараненко А.А. звернулася до Миколаївського міського голови із заявою, в якій, посилаючись на укладений з Управлінням з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення м. Миколаєва договір оренди № 22 від 12.09.2006 щодо користування приміщенням рятувальної станції № 1 за адресою: м. Миколаїв, вул. Варварівський спуск, 1а, просила надати дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою та передачу в оренду земельної ділянки орієнтовною площею 2800 кв. м строком на 10 років для обслуговування зазначеного об`єкта. Разом із тим 21.05.2009 ФОП Тараненко А.А. повторно звернулася до Миколаївського міського голови із заявою, в якій просила внести зміни до раніше прийнятого рішення міської ради в частині цільового використання земельної ділянки та строку її оренди, а саме передати земельну ділянку для обслуговування належних їй нежитлових приміщень строком на 25 років. Аналіз змісту зазначених звернень свідчить, що вони ґрунтуються на різних фактичних обставинах та передбачають різні умови надання земельної ділянки. Так, первісне звернення від 12.09.2006 було обумовлене укладенням договору оренди приміщення рятувальної станції та стосувалося надання земельної ділянки строком на 10 років для обслуговування цього об`єкта. Натомість звернення від 21.05.2009 стосувалося передачі земельної ділянки для обслуговування вже належних ФОП Тараненко А.А. нежитлових приміщень та передбачало інший строк оренди 25 років. Отже, звернувшись із заявою від 21.05.2009, ФОП Тараненко А.А. фактично змінила істотні умови отримання земельної ділянки, а саме правові та фактичні підстави її надання, мету використання земельної ділянки, а також строк, на який вона мала бути передана в оренду. Крім того, дослідивши проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду ФОП Тараненко А.А. для обслуговування нежитлових приміщень (складу рятувальних засобів, службового приміщення, споруд) по Варварівському спуску, 1/4 у Заводському районі м. Миколаєва, колегія суддів встановила, що зазначений проєкт було розроблено саме з урахуванням підстав та умов, викладених у зверненні від 21.05.2009, а не тих, які були зазначені у первісному зверненні 2006 року. Також матеріалами справи підтверджується, що рішенням Миколаївської міської ради від 04.09.2009 № 36/56 ФОП Тараненко А.А. передано в оренду строком на 25 років земельну ділянку площею 2416 кв. м для обслуговування нежитлових приміщень по вул. Варварівський спуск, 1/4, що також відповідає змісту саме звернення від 21.05.2009. За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що звернення ФОП Тараненко А.А. від 21.05.2009 за своїм змістом та правовою природою є новим самостійним зверненням, а не продовженням реалізації рішення Миколаївської міської ради від 03.03.2007 № 11/31. У зв`язку з цим до спірних правовідносин не підлягають застосуванню положення частини третьої Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння будівництву» № 509-VI від 16.09.2008 щодо збереження чинності рішень про надання дозволів на розроблення документації із землеустрою, прийнятих до набрання чинності зазначеним Законом. Отже, висновок суду першої інстанції про наявність підстав для застосування зазначеної норми матеріального права та, як наслідок, про відсутність необхідності передачі права оренди спірної земельної ділянки на земельних торгах є помилковим, оскільки не відповідає встановленим обставинам справи та правильному застосуванню норм земельного законодавства. Також судова колегія вважає за необхідне дослідити питання щодо правового режиму земель, які були передані в оренду Відповідачу-2, зокрема їх належності до відповідної категорії земель та встановлених щодо них обмежень у використанні. Категорії земель визначають цільове призначення земельної ділянки та встановлюють певні обмеження та можливості щодо її використання. Приписи статті 18 Земельного кодексу України (тут і далі у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначили, що до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об`єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим. Законодавець у приписах статті 19 Земельного кодексу України встановив, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на дев`ять категорій (землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісогосподарського призначення; землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення). Аналіз зазначених правових норм дає підстави вважати, що усі землі в межах території України за основним цільовим призначенням належать до певної категорії, жодна земельна ділянка не може бути без віднесення її до певної категорії. Водночас правовий режим земель - це комплекс правових норм, що регулюють використання та охорону земель певної категорії, включаючи права та обов`язки землекористувачів. Категорія земель є більш загальним поняттям, що характеризує землю за її основним цільовим призначенням, визначеним законом. Правовий режим земель передбачає більш детальний виклад правил використання та охорони земель певної категорії, який охоплює, зокрема, обмеження на використання землі. Категорія земель визначає загальне цільове призначення, а особливий режим використання конкретизує правила використання та охорони земель, що належать до певної категорії. Отже, саме належність земельних ділянок до тієї чи іншої категорії земель зумовлює встановлення у їхніх межах особливого режиму використання землі. Згідно зі статтею 4 Водного кодексу України (тут і далі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водоймами, болотами, а також островами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів. За змістом статті 59 Земельного кодексу України та статті 85 Водного кодексу України громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб (у тому числі рибництва (аквакультури), культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт, догляду, розміщення та обслуговування об`єктів портової інфраструктури і гідротехнічних споруд тощо, а також штучно створені земельні ділянки для будівництва та експлуатації об`єктів портової інфраструктури та інших об`єктів водного транспорту. Відповідно до статті 60 Земельного кодексу вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: а) для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; б) для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; в) для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів. При крутизні схилів більше трьох градусів мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється. Розмір та межі прибережної захисної смуги уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів - з урахуванням містобудівної документації. Крім того, згідно зі статтею 88 Водного кодексу України з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм в межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менше 3 гектарів - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів. Якщо крутизна схилів перевищує три градуси, мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється. У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися. Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води. Правовий режим прибережних захисних смуг визначається статтями 60- 62 Земельного кодексу України та статтями 1, 88 - 90 Водного кодексу України. Так, згідно зі статтею 61 Земельного кодексу України, статтею 89 Водного кодексу України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. У прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється, зокрема, будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів. Об`єкти, що перебувають у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг. За змістом статті 90 Водного кодексу України прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів входить у зону санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов`язковим централізованим водопостачанням і каналізацією. Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц та постановах Верховного Суду від 20.05.2025 у справі № 906/57/24, від 30.09.2025 у справі № 914/3230/23, від 11.01.2023 у справі № 924/820/21, від 12.12.2023 у справі № 917/1024/22, від 01.12.2021 у справі № 917/1082/20. Судова колегія зазначає, що відповідно до Листа виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 09.05.2023 № 1657/02.02.01-22/11/14/23, долученого до інформації Регіонального офісу водних ресурсів у Миколаївській області від 25.10.2024 № 815/10, рішення щодо затвердження документації із землеустрою з визначення водоохоронних зон та прибережних захисних смуг на території міста Миколаєва не приймалися. Також матеріали справи не містять доказів розроблення та затвердження відповідної документації із землеустрою щодо встановлення меж водоохоронних зон та прибережних захисних смуг у межах території міста Миколаєва на момент прийняття рішення щодо передачі оспорюваної земельної ділянки. За таких обставин, враховуючи відсутність затвердженої документації із землеустрою щодо встановлення меж прибережних захисних смуг, питання щодо належності спірної земельної ділянки до земель прибережної захисної смуги підлягає вирішенню з урахуванням положень чинного на момент виникнення спірних правовідносин законодавства, яке визначає правовий режим таких земель та встановлює відповідні обмеження щодо їх використання. При цьому, відсутність проекту землеустрою щодо встановлення меж прибережної захисної смуги не означає відсутності такої смуги, оскільки її розміри визначаються безпосередньо законом. Отже, при наданні земельної ділянки за відсутності відповідної землевпорядної документації необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 Водного кодексу України, та положень законодавства щодо визначення меж водоохоронних зон. Аналогічні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 469/1393/16-ц та від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14-ц. Прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території водоохоронної зони. Таким чином, на землі прибережних захисних смуг поширюється особливий порядок їх надання й використання. Надання у користування земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59-61 Земельного кодексу України, суперечить вимогам статті 93 цього Кодексу. Таким чином, на земельних ділянках усіх категорій земель, крім земель морського транспорту, можуть встановлюватися прибережні захисні смуги, які надаються в користування лише для цілей, визначених статтею 59, 60 Земельного кодексу України та статтею 85, 88-89 Водного кодексу України. За наведених обставин судова колегія вважає за необхідне дослідити питання щодо належності спірної земельної ділянки до земель прибережної захисної смуги, враховуючи положення Земельного та Водного кодексу України та встановити наявність чи відсутність передбачених законодавством обмежень щодо її використання. Так апеляційним господарським судом було встановлено, що проект землеустрою щодо відведення ФОП Тараненку А.А. земельної ділянки, який було затверджено рішенням Миколаївської міської ради №36/56 від 04.09.2009, був погоджений усіма уповноваженими органами, зокрема Управлінням Держкомзему у місті Миколаєві, Управлінням містобудування та архітектури виконавчого комітету Миколаївської міської ради, Міською санітарно-епідеміологічною станцією, Державним управлінням охорони навколишнього природного середовища в Миколаївській області, Управлінням культури Миколаївської обласної державної адміністрації та Управлінням земельних ресурсів Миколаївської міської ради. Із затвердженого проекту землеустрою вбачається, що сформована земельна ділянка загальною площею 0,2416 га складалася із земель, не наданих у власність чи користування, площею 0,2335 га та земель водного фонду площею 0,0081 га (81 кв. м), які віднесені до внутрішніх вод (під лиманом). З наведеного вбачається, що до складу сформованої земельної ділянки була, зокрема, включена частина земель водного фонду, що прямо зазначено в листах відповідних органів. При цьому, апеляційним господарським судом було також встановлено, що матеріали проекту землеустрою та висновки Управління містобудування та архітектури виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 16.06.2009 № 17-1886/3 і Управління земельних ресурсів Миколаївської міської ради від 23.12.2009 № 02-19/1615 містять відомості про встановлені щодо земельної ділянки обмеження, зокрема обмеження типу 01.05.02 прибережні захисні смуги вздовж річок, навколо водойм та на островах, а також обмеження типу 01.06.05 (зміна цільового призначення) та 01.06.23 (інші обмеження, пов`язані з розміщенням інженерних мереж). Це свідчить про те, що під час розроблення та погодження проекту землеустрою було зафіксовано включення до складу земельної ділянки частини земель водного фонду та наявність установлених законом обмежень щодо їх використання, як прибережної захисної смуги вздовж річок, навколо водойм та на островах. Також судова колегія зазначає, що відповідно до графічних матеріалів проекту землеустрою, а саме плану земельної ділянки та плану меж зон дії обмежень у її використанні, вбачається, що спірна земельна ділянка повністю розташована в межах зони обмеження «прибережна захисна смуга». Тобто, ще на етапі розроблення та погодження документації із землеустрою було визначено наявність відповідного обмеження у використанні земельної ділянки, пов`язаного з її розташуванням у межах прибережної захисної смуги. Крім того, відповідно до інформації Регіонального офісу водних ресурсів у Миколаївській області від 25.10.2024 №815/10, спірна земельна ділянка площею 2416 кв. м з кадастровим номером 4810136300:05:001:0013 розташована в межах законодавчо визначеної прибережної захисної смуги водного об`єкта Бузького лиману. Згідно з даними Національної кадастрової системи Державного земельного кадастру, спірна земельна ділянка розташована безпосередньо біля урізу води Бузького лиману та повністю розташована в межах 100-метрової прибережної захисної смуги (відстань від урізу води до меж земельної ділянки становить орієнтовно від 30 до 70 метрів). Таким чином, наведені обставини у своїй сукупності свідчать про те, що спірна земельна ділянка належить до земель, на які поширюється спеціальний режим використання, встановлений законодавством для прибережних захисних смуг, що передбачає обмеження щодо здійснення господарської діяльності та використання таких земель. Як зазначалося вище, відповідно до положень статті 59 Земельного кодексу України та статті 85 Водного кодексу України, земельні ділянки прибережних захисних смуг можуть передаватися громадянам та юридичним особам у користування виключно для визначених законом цілей, зокрема для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт, догляду, розміщення та обслуговування об`єктів портової інфраструктури і гідротехнічних споруд тощо. При цьому законодавством встановлено спеціальний режим використання таких земель, що виключає їх використання для інших цілей, не пов`язаних із визначеним правовим режимом прибережних захисних смуг. Водночас, рішенням Миколаївської міської ради від 04.09.2009 №36/56 (пункти 17, 17.1 розділу 1) ФОП Тараненко А.А. було передано в оренду земельну ділянку площею 2416 кв. м строком на 25 років саме для обслуговування нежитлових приміщень за адресою: м. Миколаїв, Варварівський спуск, 1/4. На виконання зазначеного рішення 17.03.2010 між Миколаївською міською радою та ФОП Тараненко А.А. укладено Договір оренди землі, відповідно до умов якого земельна ділянка передавалася в оренду для обслуговування нежитлових приміщень, пунктами 5.1 5.3 якого було визначено її цільове призначення як землі природоохоронного призначення із функціональним використанням для комерційної діяльності, а також встановлено, що на земельній ділянці не допускається здійснення діяльності, не пов`язаної з її цільовим призначенням. Таким чином, з умов оспорюваного рішення Миколаївської міської ради та укладеного на його підставі Договору оренди землі вбачається, що спірна земельна ділянка була передана ФОП Тараненко А.А. не для цілей, прямо передбачених статтею 59 Земельного кодексу України та статтею 85 Водного кодексу України для земель прибережних захисних смуг, а для обслуговування об`єктів із комерційним функціональним призначенням. За таких обставин передача земельної ділянки, яка належить до земель прибережної захисної смуги Бузького лиману, для комерційного використання не відповідала встановленому законом режиму використання таких земель та була здійснена з порушенням вимог земельного та водного законодавства, що додатково свідчить про незаконність рішення Миколаївської міської ради від 04.09.2009 №36/56. Стаття 2 Господарського процесуального кодексу України визначає, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Згідно з частиною першою статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до Відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб. Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), вказував, що для того, аби бути ефективним, національний засіб юридичного захисту має бути спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваного порушення чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (рішення від 26.10.2000 у справі "Кудла проти Польщі" ("Kudla v. Poland", заява № 30210/96, § 158), 16.08.2013 у справі "Гарнага проти України" ("Garnaga v. Ukraine", заява № 20390/07, § 29). Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. ЄСПЛ у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" ("Chahal v. the United Kingdom", заява № 22414/93, § 145) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом. Засіб захисту, що вимагається законом або договором, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (рішення ЄСПЛ від 05.04.2005 у справі "Афанасьєв проти України" ("Afanasyev v. Ukraine" (заява № 38722/02, § 75)). Таким чином, у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. У рішенні ЄСПЛ від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" (Doran v. Ireland) зазначено, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. У рішенні від 29.06.2006 у справі "Пантелеєнко проти України" (Panteleyenko v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним як на практиці, так і за законом. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права. На це вказується, зокрема, і в пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 №15-рп/2004 у справі №1-33/2004, де зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі. Конституційний Суд України в пункті 9 мотивувальної частини рішення від 30.01.2003 № 3-рп/2003 у справі № 1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Таким чином, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права та забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства. Отже, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом. Так, відповідно до статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа чи суб`єкт господарювання має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного та господарського законодавства. Наведена норма визначає об`єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. Способами захисту суб`єктивних прав є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17). Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним і правомірним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14, від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17). Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин. Як було зазначено раніше Прокурор звернувся до суду з наступними позовними вимогами: - усунути перешкоди територіальній громаді міста Миколаєва у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом визнання незаконними і скасування пунктів 17, 17.1 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 04.09.2009 №36/56, якими затверджено проект відведення та надано в оренду строком на 25 років фізичній особі-підприємцю Тараненко Аллі Анатоліївні земельну ділянку площею 2416 кв.м для обслуговування нежитлових приміщень за адресою: Варварівський спуск, 1/4 у місті Миколаєві; - усунути перешкоди територіальній громаді міста Миколаєва у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом визнання недійсним договору оренди землі від 17.03.2010, зі змінами та доповненнями, зі скасуванням державної реєстрації права оренди в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (запис від 30.05.2018 №26429442); - усунути перешкоди територіальній громаді міста Миколаєва у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності від 10.09.2008 серії САС №228672 на будівлю складу, який складається з однієї основної будівлі літ. А площею 56,9 кв.м, службових будівель та споруд по вул. Варварівський спуск, 1/4; - усунути перешкоди територіальній громаді міста Миколаєва у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом визнання недійсним договору купівлі-продажу від 02.11.2017, укладеного між Тараненко А.А. та Капациною М.В., зі скасуванням державної реєстрації права власності та із закриттям відповідного розділу Державного реєстру та реєстраційної справи (запис №23161250 від 02.11.2017); - усунути перешкоди територіальній громаді міста Миколаєва у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом зобов`язання фізичної особи - підприємця Капацини Миколи Васильовича (код ЄДРПОУ НОМЕР_1 ) знести (демонтувати) огорожу та звільнити ділянку від металевих конструкцій (понтонів); - усунути перешкоди територіальній громаді міста Миколаєва у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом зобов`язання фізичної особи - підприємця Капацини Миколи Васильовича (код ЄДРПОУ НОМЕР_1 ) повернути територіальній громаді міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради (код ЄДРПОУ 26565573) земельну ділянку площею 2416 кв.м з кадастровим номером 4810136300:05:001:0013. Судова колегія вважає за необхідне надати окрему правову оцінку кожній із заявлених Прокурором позовних вимог, з`ясувавши їх належність та ефективність як способів захисту порушеного права, відповідність приписам матеріального права та усталеним правовим висновкам Верховного Суду. Такий підхід обумовлений тим, що кожна із заявлених вимог має самостійний предмет, правову природу та спрямована на досягнення різних правових наслідків, а відтак підлягає перевірці на предмет її обґрунтованості, необхідності та здатності забезпечити реальне поновлення прав територіальної громади, на захист яких Прокурор звернувся до суду. Щодо позовної вимоги усунути перешкоди територіальній громаді міста Миколаєва у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом визнання незаконними і скасування пунктів 17, 17.1 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 04.09.2009 №36/56, якими затверджено проект відведення та надано в оренду строком на 25 років фізичній особі-підприємцю Тараненко Аллі Анатоліївні земельну ділянку площею 2416 кв.м для обслуговування нежитлових приміщень за адресою: Варварівський спуск, 1/4 у місті Миколаєві судова колегія зазначає наступне. Як встановлено судом апеляційної інстанції, рішенням Миколаївської міської ради від 04.09.2009 № 36/56, а саме пунктом 17 розділу 1, затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 2 416 кв. м, у тому числі: 221 кв. м під капітальною забудовою, 83 кв. м під тимчасовою забудовою, 87 кв. м під спорудою, 2 025 кв. м під проходами та проїздами, за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, з віднесенням її до земель комерційного призначення для обслуговування нежитлових приміщень за адресою: Варварівський спуск, 1/4. Отже, зазначеним рішенням Миколаївської міської ради було не лише затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а й фактично змінено її цільове призначення шляхом віднесення земельної ділянки до земель комерційного призначення для обслуговування нежитлових приміщень. Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно земельна ділянка площею 2 416 кв. м з кадастровим номером 4810136300:05:001:0013 має цільове призначення для будівництва та обслуговування інших будівель громадської забудови. Разом із тим, як було зазначено апеляційним господарським судом, спірна земельна ділянка розташована в межах прибережної захисної смуги, а тому належить до земель, щодо яких законодавством установлено спеціальний правовий режим використання. Норми Земельного кодексу України та Водного кодексу України вказують на те, що землі, розташовані в межах прибережних захисних смуг, належать до земель водного фонду, правовий режим яких визначений законом. Особливості використання таких земель обумовлені їх природоохоронним призначенням і спрямовані на забезпечення охорони поверхневих вод від забруднення, засмічення та виснаження, збереження водності водних об`єктів, прибережних екосистем і природних ландшафтів. Саме з огляду на спеціальний правовий режим земель водного фонду законодавець установив для них особливий порядок використання та низку обмежень щодо здійснення господарської діяльності, які є обов`язковими незалежно від форми власності на земельну ділянку чи виду речового права на неї. Правовий режим земель водного фонду визначений безпосередньо законом та має імперативний характер. Встановлені законом обмеження щодо використання таких земель є обов`язковими незалежно від форми власності на земельну ділянку, виду речового права на неї чи змісту індивідуального акта органу державної влади або органу місцевого самоврядування. Відповідно до пунктів 1, 2 статті 20 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення) віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу земельних ділянок у власність чи користування, їх вилучення (викуп), затверджують проєкти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного чи історико-культурного призначення. Разом із тим наведені положення визначають виключно компетенцію відповідних органів щодо прийняття рішень про зміну цільового призначення земельних ділянок і не можуть тлумачитися як такі, що наділяють їх правом змінювати встановлений законом правовий режим окремих категорій земель. Реалізація таких повноважень можлива лише за умови дотримання вимог спеціального законодавства, яким визначено особливості використання відповідної категорії земель. Отже, зміна цільового призначення земельної ділянки, розташованої в межах прибережної захисної смуги, є допустимою лише за умови, що нове цільове призначення не суперечить спеціальному правовому режиму земель водного фонду. Встановлення ж земельній ділянці цільового призначення, яке передбачає її використання для цілей, несумісних із правовим режимом земель водного фонду, фактично призводить до обходу встановлених законом обмежень та виходить за межі повноважень органу місцевого самоврядування. Крім того, матеріали проєкту землеустрою, а також висновки Управління містобудування та архітектури виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 16.06.2009 № 17-1886/3 та Управління земельних ресурсів Миколаївської міської ради від 23.12.2009 № 02-19/1615 містять відомості про наявність установлених щодо спірної земельної ділянки обмежень у її використанні, зокрема, обмеження виду 01.06.05, що стосується зміни цільового призначення земельної ділянки. Наведене свідчить, що на момент прийняття оспорюваного рішення Відповідачу-1 та Відповідачу-2 було достеменно відомо про існування встановлених законом обмежень щодо використання спірної земельної ділянки. За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що, приймаючи рішення про зміну цільового призначення спірної земельної ділянки Миколаївська міська рада діяла поза межами наданих їй законом повноважень та всупереч імперативним вимогам статей 58 60 Земельного кодексу України і статей 87 89 Водного кодексу України. У зв`язку із цим оспорюване рішення в зазначеній частині не відповідає вимогам закону та підлягає визнанню його незаконним та скасуванню. Окрім того пунктом 17.1. розділу 1 вказаного рішення було вирішено передати фізичній особі-підприємцю Тараненко Аллі Анатоліївні в оренду строком на 25 років земельну ділянку площею 2416 кв.м для обслуговування нежитлових приміщень за адресою: Варварівський спуск, 1\4. Колегія судів зазначає, що воля територіальної громади як власника земель комунальної власності може бути виражена виключно у рішеннях органу місцевого самоврядування, прийнятих у межах повноважень та у спосіб, визначений Конституцією і законами України. Тому здійснення Миколаївською міською радою розпорядження земельною ділянкою всупереч вимогам земельного законодавства та водного законодавства не може розцінюватися як належне волевиявлення територіальної громади, а відтак не породжує тих правових наслідків, на які було спрямоване відповідне рішення. Згідно з ч. 1 ст. 21 Цивільного кодексу України, суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства та порушує цивільні права чи інтереси. Аналогічно, згідно з ч. 10 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення відповідного договору, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням (близькі за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі №483/448/20, від 05.07.2023 у справі №912/2797/21, від 12.09.2023 у справі №910/8413/21). У постанові від 11.06.2024 у справі №925/1133/18 Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що рішення міської ради (у частині зміни цільового призначення земельної ділянки) не вичерпало своєї дії шляхом виконання (укладенням відповідного договору тощо), а наразі є чинним та породжує відповідні правові наслідки. Отже, якщо Прокурор вважає, що порушення інтересів держави полягає у незаконній зміні категорії земель за цільовим призначенням, то вимога про визнання незаконним та скасування рішення міської ради (у частині зміни цільового призначення земельної ділянки) є належною та ефективною. Прокурор може звертатися з позовом про визнання незаконним і скасування такого рішення. Така ж правова позиція сформована Верховним Судом у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у постанові від 17.04.2025 у справі №904/186/23. Рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване. Тому оскарження такого рішення спрямоване не на втрату ним юридичної сили, а на захист інтересу у юридичній визначеності на майбутнє. Такий інтерес порушується, допоки існує незаконне рішення (триваюче порушення). Тому його можна оскаржити впродовж усього часу тривання порушення зазначеного інтересу. Аналогічний висновок викладено у п. 83 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі №469/1044/17, п. 5.24 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 09.10.2024 у справі №904/205/23, постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 17.04.2025 у справі №904/186/23. Як було встановлено 17.03.2010 між Миколаївською міською радою та ФОП Тараненко А.А. було укладено Договір оренди землі, відповідно до пункту 1.1 якого орендодавець на підставі рішення Миколаївської міської ради від 04.09.2009 № 36/56 передав, а орендар прийняв у строкове платне користування земельну ділянку для обслуговування нежитлових приміщень за адресою: м. Миколаїв, Варварівський спуск, 1/4. З наведеного вбачається, що пункт 17.1 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 04.09.2009 № 36/56, яким вирішено передати спірну земельну ділянку в оренду ФОП Тараненко А.А., був реалізований шляхом укладення зазначеного договору оренди. З огляду на викладене, колегія суддів враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду, відповідно до якої рішення органу місцевого самоврядування, яке було виконане шляхом укладення відповідного договору, вичерпує свою дію, а тому вимога про визнання його незаконним та скасування сама по собі не є належним та ефективним способом захисту порушеного права, оскільки її задоволення не призводить до відновлення такого права. На відміну від рішення про передачу земельної ділянки в оренду, яке було реалізоване шляхом укладення договору та вичерпало свою дію, рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки не втрачає своєї юридичної сили внаслідок укладення договору оренди, а продовжує породжувати правові наслідки, оскільки визначає правовий режим земельної ділянки. Саме такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18, відповідно до якого вимога про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування є належним та ефективним способом захисту у випадку, коли таке рішення не вичерпало своєї дії та продовжує породжувати юридичні наслідки, зокрема у зв`язку зі зміною категорії або цільового призначення земельної ділянки. Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що пункт 17 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 04.09.2009 № 36/56 в частині віднесення спірної земельної ділянки до земель комерційного призначення прийнятий із порушенням вимог земельного законодавства, порушує майнові інтереси територіальної громади як власника земель комунальної власності та продовжує породжувати правові наслідки, а тому він. За таких обставин вимога Прокурора про визнання незаконним та скасування зазначеної частини рішення міської ради є належним та ефективним способом захисту порушених інтересів держави та територіальної громади, а тому зазначена вимога підлягає задоволенню. Щодо позовної вимоги усунути перешкоди територіальній громаді міста Миколаєва у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом визнання недійсним Договору оренди землі від 17.03.2010, зі змінами та доповненнями, зі скасуванням державної реєстрації права оренди в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (запис від 30.05.2018 №26429442) судова колегія зазначає наступне. Згідно зі статтею 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. За змістом частин першої та третьої статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Частиною другою статті 215 Цивільного кодексу України, зокрема, передбачено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (стаття 216 Цивільного кодексу України). Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним (ч. 1,2 ст. 228 Цивільного кодексу України). Неконкурентне надання землі у користування не відповідає принципам справедливості, розумності і добросовісності (пункт 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України). Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі №688/2908/16-ц. Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права, передбачених частинами 1, 2 статті 228 Цивільного кодексу України, договір оренди земельної ділянки, укладений без дотримання конкурентних засад, спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою, відповідно до частин 1, 2 статті 228 Цивільного кодексу України є нікчемним. Окрім того, колегія суду звертає увагу на те, що у постанові Верховного Суду від 09.08.2023 у справі №922/1832/19 зазначено, якщо існує зловживання громадянином такими пільговими умовами, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування повинен не допустити надання йому земельної ділянки на пільговій (позаконкурентій) основі, однак якщо і орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування не перешкоджає такому зловживанню, то ці особи (громадянин та відповідний орган) створюють незаконні передумови для отримання громадянином земельної ділянки на пільговій (позаконкурентій) основі, а правочин, укладений за наслідками таких діянь, спрямований на отримання земельної ділянки без дотримання конкурентних засад, спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою державної чи комунальної власності, то він відповідно до частин першої та другої статті 228 Цивільного кодексу України є нікчемним. Нікчемність правочину має місце не в наслідок повторного отримання спірної земельної ділянки, а у зв`язку з отриманням її всупереч імперативним вимогам Земельного кодексу України про неможливість такого отримання в позаконкурсному порядку (постанова Верховного Суду від 10.01.2024 у справі №922/1130/23). Оскільки спірний договір оренди за відсутності для цього підстави, визначеної в абзаці 2 частини 2 статті 134 Земельного кодексу України, укладений без дотримання конкурентних засад, тобто спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою комунальної власності, такий договір згідно з частинами 1 та 2 статті 228 Цивільного кодексу України є нікчемним. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 04.10.2023 у справі №916/2319/22. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29.09.2020 у справі №688/2908/16-ц звертала увагу, що якщо правочин є нікчемним, то позовна вимога про визнання його недійсним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, вимога про визнання його недійсним за загальним правилом не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі №463/5896/14-ц, від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17. Враховуючи наведене, а також беручи до уваги, що судова колегія дійшла висновку про незаконність рішення Миколаївської міської ради від 04.09.2009 № 36/56 в частині передачі ФОП Тараненко А.А. спірної земельної ділянки в оренду, оскільки таке рішення прийнято з порушенням вимог статей 124, 134 Земельного кодексу України, без проведення земельних торгів за відсутності передбачених законом підстав для передачі земельної ділянки поза конкурентними засадами, а також усупереч встановленому законом правовому режиму земель прибережної захисної смуги Бузького лиману, судова колегія доходить висновку, що укладений на його виконання Договір оренди землі від 17.03.2010 не має самостійної правової підстави для виникнення. Оскільки спірний Договір оренди укладено виключно на виконання зазначеного незаконного рішення, а його укладення фактично було спрямоване на незаконне набуття права користування земельною ділянкою комунальної власності всупереч вимогам земельного законодавства, а відтак такий правочин відповідно до частин першої та другої статті 228 Цивільного кодексу України є нікчемним. А отже, беручи до уваги, що недійсність такого правочину прямо встановлена законом та визнання його недійсним у судовому порядку законом не вимагається, судова колегія доходить висновку, що заявлена Прокурором вимога про визнання недійсним Договору оренди землі від 17.03.2010 задоволенню не підлягає. Водночас позовна вимога про скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права оренди на спірну земельну ділянку не підлягає задоволенню внаслідок обрання Прокурором неефективного способу захисту порушених прав, оскільки таке скасування не призведе до їх поновлення. Так Велика Палата Верховного Суду неодноразово формулювала висновки про те, що функцією державної реєстрації права є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Подібні висновки наведені, зокрема, в постановах від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (пункт 96), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 48). Отже, фактичне володіння нерухомим майном здійснюється шляхом оголошення в реєстрі права на нерухоме майно. Володіння, оголошення (як і будь-який факт) не можуть бути скасовані. Тому вимога скасувати державну реєстрацію права не відповідає належному способу захисту. У зв`язку з наведеним в задоволенні позовних вимог про скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права оренди слід також відмовити. Разом з тим щодо висновку суду першої інстанції, що рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 25.04.2018 №487/540/18, яке набрало законної чинності, було визнано право оренди на спірну земельну ділянку за Капациною М.В., судова колегія зазначає наступне. Згідно з частинами 4, 7 статті 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для господарського суду. Велика Палата Верховного Суду в пункті 32 постанови від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17 дійшла висновку, що преюдиційне значення у справі надається саме обставинам, установленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють лише обставини, які належали до предмета доказування у відповідній справі, безпосередньо досліджувались і встановлювались у ній судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (аналогічний висновок сформульовано у постановах Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 917/1338/18 (пункт 61), від 16.11.2022 у справі № 910/6355/20 (пункт 9.7)). Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що обставини, які підлягають встановленню судом у справі, - це юридичні факти, тобто життєві обставини (дії, події), з якими правом пов`язується виникнення юридичних наслідків, такі як вчинення чи невчинення певної дії певною особою; настання чи ненастання певних подій; час, місце вчинення дій чи настання подій тощо. Обставини встановлюються судом шляхом оцінки доказів, які були досліджені в судовому засіданні. За наслідками такої оцінки доказів, зокрема щодо їх належності, допустимості, достовірності, достатності, суд робить висновок про доведеність чи недоведеність певних обставин. Натомість правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних життєвих обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема, у висновках, зроблених у зв`язку з установленими судом життєвими обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов`язання належним чином відповідно до закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону тощо (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 01.09.2020 у справі № 907/29/19 (пункт 7.10), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 136), від 16.11.2022 у справі № 910/6355/20 (пункт 9.8)). У пункті 89 постанови від 13.05.2026 у справі № 456/252/22 Велика Палата Верховного Суду виснувала про те, що правова оцінка суду і встановлені ним обставини не є тотожними поняттями. Висновки (судження) суду щодо прав і обов`язків сторін, зроблені на підставі встановлених при розгляді справи обставин, не є преюдиційними. Судова колегія зазначає, що рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 25.04.2018 у справі № 487/540/18 за Капациною Миколою Васильовичем було визнано право оренди земельної ділянки, визначеної умовами Договору оренди землі від 17.03.2010, зареєстрованого в Миколаївській міській раді за № 7536 від 26.04.2010, а також визнано зазначений договір зміненим у частині визначення орендаря та встановлено, що з 02.11.2017 орендарем земельної ділянки площею 2416 кв. м, кадастровий номер 4810136300:05:001:0013, для обслуговування нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_1 є Капацина Микола Васильович. Аналізуючи зміст зазначеного судового рішення, колегія суддів зазначає, що предметом розгляду у справі № 487/540/18 було виключно питання переходу права оренди земельної ділянки від ФОП Тараненко А.А. до ОСОБА_1 у зв`язку з набуттям останнім права власності на розташований на ній об`єкт нерухомого майна. Вирішуючи спір, суд застосував положення статті 377 Цивільного кодексу України та статті 120 Земельного кодексу України, які регулюють перехід права користування земельною ділянкою у разі переходу права власності на розміщений на ній об`єкт нерухомості. Водночас питання законності передачі Миколаївською міською радою спірної земельної ділянки в оренду ФОП Тараненко А.А., дотримання вимог статей 124, 134 Земельного кодексу України при її передачі, а також законності виникнення у ФОП Тараненко А.А. права оренди земельної ділянки предметом розгляду у справі № 487/540/18 не були, а відтак суд у зазначеній справі не досліджував зазначених обставин та не надавав їм правової оцінки. Крім того, у межах справи № 487/540/18 судом не досліджувалися питання законності будівництва об`єкта нерухомого майна, розташованого на спірній земельній ділянці, законності виникнення права власності на цей об`єкт, а також правомірності його подальшого відчуження на користь Капацини М.В. За таких обставин, колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції помилково визнав встановленими на підставі рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 25.04.2018 у справі № 487/540/18 обставини щодо законності набуття Капациною М.В. права оренди спірної земельної ділянки та фактично законності первісного надання земельної ділянки ФОП Тараненко А.А. Щодо позовної вимоги усунути перешкоди територіальній громаді міста Миколаєва у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом зобов`язання фізичної особи - підприємця Капацини Миколи Васильовича (код ЄДРПОУ НОМЕР_1 ) повернути територіальній громаді міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради (код ЄДРПОУ 26565573) земельну ділянку площею 2416 кв.м з кадастровим номером 4810136300:05:001:0013 судова колегія зазначає наступне. Як вбачається з позовних вимог у даній справі, метою звернення Прокурора до суду з відповідним позовом є повернення відповідній територіальній громаді земельної ділянки, яка фактично не вибувала з комунальної власності, а була передана в оренду з порушенням вимог законодавства. Тобто, за своїм змістом та спрямованістю даний позов є негаторним, тобто позовом власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 Цивільного кодексу України, частина друга статті 152 Земельного кодексу України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання негаторного позову. Негаторний позов має на меті усувати триваючі порушення правомочностей позивача, а не ті, що мали місце в минулому; тобто, вдаючись до такого способу захисту, позивач захищається від порушень, що мають місце на час звернення із позовом, та від відповідного порушника. Триваючий характер правопорушення та наявність його в момент подання позову є однією з умов звернення з негаторною вимогою. Аналогічна правова позиція Верховного Суду викладена у постанові від 04.10.2023 у справі №910/6205/22. Негаторний позов - це позов власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати Відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном. Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 Земельного кодексу України). Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 Цивільного кодексу України). Велика Палата Верховного Суду вже неодноразово виснувала про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам Земельного кодексу України є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу (див. також висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц; від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 70); від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 80); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 96); від 7 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (пункт 45)). Оскільки судовою колегією встановлено, що спірна земельна ділянка належить до земель прибережної захисної смуги Бузького лиману, на які поширюється спеціальний правовий режим використання, визначений земельним та водним законодавством, її передача у користування могла здійснюватися виключно з дотриманням вимог статті 59 Земельного кодексу України та статті 85 Водного кодексу України. Разом із тим, як встановлено апеляційним господарським судом, спірну земельну ділянку було передано в оренду для обслуговування нежитлових приміщень, тобто для цілей, які не відповідають визначеному законом режиму використання земель прибережних захисних смуг. Встановлення зазначених обставин є визначальним для вирішення спору, оскільки свідчить про неправомірне вибуття спірної земельної ділянки з володіння територіальної громади. За таких обставин судова колегія переходить до оцінки заявленої Прокурором вимоги про повернення земельної ділянки територіальній громаді, зокрема щодо її відповідності належному та ефективному способу захисту порушеного права. Як було встановлено судовою колегією, спірна земельна ділянка, яка була передана спочатку Відповідачу-2, а згодом Відповідачу-3 належить до земель, на які поширюється спеціальний режим використання, встановлений законодавством для прибережних захисних смуг, що передбачає обмеження щодо здійснення господарської діяльності та використання таких земель. Відповідно до положень статті 59 Земельного кодексу України та статті 85 Водного кодексу України, земельні ділянки прибережних захисних смуг можуть передаватися громадянам та юридичним особам у користування виключно для визначених законом цілей, зокрема для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт, догляду, розміщення та обслуговування об`єктів портової інфраструктури і гідротехнічних споруд тощо. При цьому законодавством встановлено спеціальний режим використання таких земель, що виключає їх використання для інших цілей, не пов`язаних із визначеним правовим режимом прибережних захисних смуг. Водночас рішенням Миколаївської міської ради від 04.09.2009 №36/56 (пункти 17, 17.1 розділу 1) ФОП Тараненко А.А. було передано в оренду земельну ділянку площею 2416 кв. м строком на 25 років саме для обслуговування нежитлових приміщень за адресою: м. Миколаїв, Варварівський спуск, 1/4, які є самочинними. На виконання зазначеного рішення 17.03.2010 між Миколаївською міською радою та ФОП Тараненко А.А. укладено договір оренди землі, відповідно до умов якого земельна ділянка передавалася в оренду для обслуговування нежитлових приміщень. При цьому пунктами 5.1 5.3 договору визначено її цільове призначення як землі природоохоронного призначення із функціональним використанням для комерційної діяльності, а також встановлено, що на земельній ділянці не допускається здійснення діяльності, не пов`язаної з її цільовим призначенням. Таким чином, з умов оспорюваного рішення Миколаївської міської ради та укладеного на його підставі договору оренди землі вбачається, що спірна земельна ділянка була передана ФОП Тараненко А.А. не для цілей, прямо передбачених статтею 59 Земельного кодексу України та статтею 85 Водного кодексу України для земель прибережних захисних смуг, а для обслуговування об`єктів із комерційним функціональним призначенням. Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням Земельного кодексу України та Водного кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку варто розглядати як негаторний позов, який можна заявити упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 71); від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 96); від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 81); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 97); від 7 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (пункт 46)). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (абзац п`ятий пункту 143), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 99), від 7 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (пункт 46)). У зв`язку з викладеним, а також встановленими під час апеляційного розгляду обставинами приналежності спірної земельної ділянки до земель водного фонду, а також відсутності законної підстави користуватися нею для цілей, визначених рішенням Миколаївської міської ради та Договором оренди, колегія суддів вважає мотивованими позовні вимоги Прокурора про усунення перешкоди територіальній громаді міста Миколаєва у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом зобов`язання фізичної особи - підприємця Капацини Миколи Васильовича (код ЄДРПОУ НОМЕР_1 ) повернути територіальній громаді міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради (код ЄДРПОУ 26565573) земельну ділянку площею 2416 кв.м з кадастровим номером 4810136300:05:001:0013. Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що обраний Прокурором спосіб захисту у вигляді повернення спірної земельної ділянки є належним та ефективним, оскільки спрямований на відновлення порушених прав територіальної громади міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради, як власника земельної ділянки. За таких обставин висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення зазначеної позовної вимоги є помилковим, а доводи Прокурора, викладені в апеляційній скарзі, знайшли своє підтвердження під час апеляційного перегляду справи. Щодо позовної вимоги про усунення перешкоди територіальній громаді міста Миколаєва у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом зобов`язання фізичної особи - підприємця Капацини Миколи Васильовича (код ЄДРПОУ НОМЕР_1 ) демонтувати огорожу та звільнити ділянку від металевих конструкцій (понтонів) судова колегія зазначає таке. Відповідно до акта обстеження земельної ділянки від 08.11.2024, складеного Департаментом архітектури та містобудування Миколаївської міської ради, під час візуального огляду земельної ділянки з кадастровим номером 4810136300:05:001:0013 встановлено, що на ній розміщені металеві конструкції, земельна ділянка захаращена та огороджена. Зазначені обставини підтверджуються фотоматеріалами, доданими до акта обстеження. При цьому Відповідачем-3 не надано належних та допустимих доказів на спростування зазначених обставин, зокрема доказів відсутності на спірній земельній ділянці огорожі та металевих конструкцій (понтонів). Згідно зі статтею 78 Земельного кодексу України право власності на землю полягає у праві володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Відповідно до частини другої статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо такі порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Ураховуючи встановлений колегією суддів факт відсутності у Відповідача-3 правових підстав для користування спірною земельною ділянкою та необхідність її повернення територіальній громаді міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради, наявність на земельній ділянці огорожі та металевих конструкцій обмежує можливість власника вільно користуватися та розпоряджатися належною йому земельною ділянкою. Вимога про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою є належним способом захисту права власника землі у разі створення таких перешкод іншою особою, а обов`язок привести земельну ділянку у стан, придатний для її використання власником, покладається на особу, яка фактично створює такі перешкоди. За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що позовна вимога про зобов`язання Відповідача-3 демонтувати огорожу та звільнити земельну ділянку від металевих конструкцій (понтонів) є обґрунтованою, відповідає передбаченому законом способу захисту права власності на землю та підлягає задоволенню. Щодо позовної вимоги усунути перешкоди територіальній громаді міста Миколаєва у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом визнання недійсним договору купівлі-продажу від 02.11.2017, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , зі скасуванням державної реєстрації права власності та із закриттям відповідного розділу Державного реєстру та реєстраційної справи (запис №23161250 від 02.11.2017) судова колегія зазначає наступне. Як встановлено судом, 02.11.2017 між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено Договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Димовим О.С. та зареєстрований в реєстрі за № 2156. За умовами зазначеного договору ОСОБА_1 набув у власність нежитлову будівлю складу, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , що складається з основної будівлі літ. А загальною площею 56,9 кв. м, а також службових будівель і споруд. Таким чином, на момент розгляду справи право власності на зазначений об`єкт нерухомого майна, який, за доводами сторони, розташований на спірній земельній ділянці, було відчужено та перейшло до ОСОБА_1 . Наведене свідчить про те, що право власності на спірний об`єкт нерухомості належить не Відповідачу, а іншій особі, яка набула його на підставі договору купівлі-продажу. Прокурор обґрунтовував зазначену позовну вимогу тим, що ОСОБА_2 не набула права власності на об`єкт нерухомого майна, який є предметом вищезазначеного договору купівлі-продажу. У зв`язку з цим, на думку Прокурора, вона не була наділена правом розпоряджатися зазначеним майном, зокрема відчужувати його шляхом укладення договору купівлі-продажу з ОСОБА_1 . За ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. За загальним правилом, правочин є найбільш поширеним юридичним фактом сфери приватного права, підставою виникнення цивільних прав та обов`язків. Правочин характеризується сукупністю ознак, що властиві йому та надають можливість відмежувати його від інших юридичних фактів. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.09.2024 у справі № 914/1785/22 виснувала, що: "згідно із ч.ч. 1, 2 ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду. У пп. 11.82-11.85 постанови від 09.02.2022 у справі № 910/6939/20 та пп. 8.43-8.46 постанови від 16.11.2022 у справі № 911/3135/20 Велика Палата Верховного Суду вказувала, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. При цьому суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. У позовній заяві позивач оскаржує договори купівлі-продажу від 30.01.2009 № 110 та від 22.05.2009 № 1045 за якими нежитлові приміщення загальною площею 230,1 кв.м, що знаходяться на АДРЕСА_2 були відчужені відповідно на користь ПП "Мотор" та ПП "Ярина Плюс". При цьому з матеріалів справи вбачається, що позивач звернувся до суду за захистом свого права власності на земельні ділянки, які, на його думку, самовільно використовує Відповідач-1 шляхом розміщення на них належних йому нежитлових приміщень загальною площею 230,1 кв.м. Водночас позивач не є стороною спірних договорів купівлі-продажу та не заявляє своїх прав або інтересів на нежитлові приміщення загальною площею 230,1 кв.м, які є предметом цих договорів. Внаслідок укладення Відповідачами спірних договорів обсяг прав та обов`язків позивача ніяким чином не змінюється. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що права та інтереси позивача укладенням Відповідачами спірних договорів не порушуються. Отже, позовні вимоги Львівської міськради про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нежитлових приміщень від 22.05.2009 № 1045 та від 30.01.2009 № 110 задоволенню не підлягають". Подібний висновок міститься і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17.12.2025 у справі № 908/2388/21, а саме: "щодо вимог про визнання недійсними укладених між Відповідачами договорів купівлі-продажу, то слід зазначити, що Міськрада не є стороною спірних договорів та не заявляє про свої права або інтереси щодо об`єктів купівлі-продажу. Внаслідок укладення Відповідачами спірних договорів обсяг прав та обов`язків Міськради жодним чином не змінюється. Укладення оскаржуваних договорів не створило для позивача як дійсного власника земельної ділянки жодних правових наслідків. При цьому самі договори, на відміну від розташування на земельній ділянці самочинного будівництва, не створюють для позивача перешкоди в розпорядженні земельною ділянкою. Отже, права та інтереси Міськради укладенням Відповідачами спірних договорів не порушуються. Визнання цих договорів недійсними не приведе до відновлення порушених прав власника земельної ділянки, що є підставою для відмови в задоволенні відповідних позовних вимог про визнання договорів недійсними". Миколаївська міська рада, яка діє від імені територіальної громади міста Миколаєва та є власником спірної земельної ділянки, не є стороною Договору купівлі-продажу від 02.11.2017, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Предметом зазначеного договору є відчуження об`єкта нерухомого майна, а не земельної ділянки, права на яку належать територіальній громаді міста Миколаєва. Відтак саме по собі укладення цього договору не впливає на обсяг прав як власника земельної ділянки та не є юридичним фактом, яким порушуються її права чи охоронювані законом інтереси. За таких обставин визнання недійсним Договору купівлі-продажу від 02.11.2017 не призведе до відновлення прав територіальної громади міста Миколаєва на спірну земельну ділянку, а тому заявлена Прокурором вимога не відповідає критерію ефективності способу судового захисту та не підлягає задоволенню. Такий висновок узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною, зокрема, у постанові від 17.12.2025 у справі № 908/2388/21. Разом з тим щодо вимоги скасування державної реєстрації права власності на нежитлову будівлю, складу, який складається з однієї будівлі літ. А, загальною площею 56,9 кв. м, службових будівель та споруд та розташовану за адресою: АДРЕСА_1 із закриттям відповідного розділу Державного реєстру та реєстраційної справи (запис №23161250 від 02.11.2017) судова колегія зазначає таке. Як убачається з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, щодо об`єкта нерухомого майна, який був предметом договору купівлі-продажу від 02.11.2017, внесено запис про державну реєстрацію права власності № 23161250 від 02.11.2017. Відповідно до зазначеного запису право приватної власності на нежитлову будівлю складу загальною площею 56,9 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано за Капациною Миколою Васильовичем. Апеляційним господарським судом встановлено, що об`єкт нерухомого майна, а саме нежитлова будівля складу загальною площею 56,9 кв. м, рішенням Господарського суду Миколаївської області від 26.08.2009 у справі № 5/871/07-НР був визнаний об`єктом самочинного будівництва, а тому було відмовлено ОСОБА_2 у визнанні за нею права власності на зазначений об`єкт. Підставою для такого висновку суду стало те, що Миколаївська міська рада у встановленому законодавством порядку не приймала рішення про надання земельної ділянки для будівництва зазначеного об`єкта, у зв`язку з чим його спорудження було здійснено без належних правових підстав. У постанові від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що знаходження на земельній ділянці одного власника об`єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі в цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі (пункт 84). Відповідно до статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Реєстру. До інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, застосування норм Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності. Самостійного значення для виникнення права власності факт державної реєстрації не має. При цьому термін «визнання», який вживається в Законі України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та нормах статті 376 Цивільного кодексу України, має різне змістовне значення. У контексті регулювання відносин, пов`язаних із самочинним будівництвом, термін «визнання» має чітко визначений зміст - визнання судом права власності на нерухоме майно, збудоване на земельній ділянці за тією чи іншою особою. Самою по собі реєстраційною дією передбачений статтею 376 Цивільного кодексу України судовий порядок не може бути підмінений. Системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація права власності не породжує права власності, в силу державної реєстрації право власності не виникає, а державна реєстрація визначає лише момент, з якого право власності може виникнути за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності. У постанові від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що сама по собі державна реєстрація не є окремою підставою набуття особою права власності, а є офіційним засвідченням державою набуття особою права власності (пункт 123). Факт набуття права власності має передувати державній реєстрації, оскільки юридичний зміст державної реєстрації полягає у визнанні і підтвердженні державою цього факту. Повноцінне здійснення прав на нерухоме майно неможливе без державної реєстрації з огляду на те, що вона є завершальним етапом набуття повного обсягу речових прав. Однак сама по собі державна реєстрація речових прав не захищає учасників цивільних відносин від порушень права власності та інших речових прав. Як слідує із змісту частини третьої статті 376 Цивільного кодексу України, особа, яка здійснила самочинне будівництво, не може звертатись за підтвердженням належного їй права власності або вимагати визнання належного їй права в іншому, позасудовому порядку. Способи захисту прав особи - власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, прямо визначені статтею 376 Цивільного кодексу України, яка регулює правовий режим самочинно побудованого майна. Частинами третьою - п`ятою статті 376 Цивільного кодексу України, відповідно, встановлено таке. Право власності на самочинно збудоване майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб. Визнання права власності в порядку частини третьої або п`ятої статті 376 Цивільного кодексу України призводить до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна - або особі, яка здійснила самочинне будівництво, надається земельна ділянка у встановленому порядку під уже збудоване нерухоме майно як обов`язкова умова для визнання права власності на таке майно (частина третя статті 376 Цивільного кодексу України); або право власності на самочинно збудоване нерухоме майно визнається за особою - власником земельної ділянки (частина п`ята статті 376 Цивільного кодексу України). При цьому формулювання положень статті 376 Цивільного кодексу України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Тож, як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 Цивільного кодексу України не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, норм частини четвертої цієї статті (пункти 6.31-6.33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13; пункти 53-56 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц; пункт 46 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 923/196/20). За обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстроване за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 Цивільного кодексу України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна. У категорії справ, за обставинами яких певна особа неправомірно зареєструвала право власності на самочинно побудоване майно, неналежною є як вимога про скасування рішення (запису) про реєстрацію права власності, так і вимога про припинення права власності (пункт 154 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справi № 916/1174/22). Таким чином, усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду, відповідно до якої у спорах про знесення об`єкта самочинного будівництва заявлені позовні вимоги про скасування рішень державного реєстратора є неналежними та такими, що не спрямовані на реальний захист прав та інтересів позивача. Разом з тим судова колегія зазначає, що Прокурором не було заявлено вимогу про знесення відповідного об`єкта нерухомості, оскільки останній відсутній на земельній ділянці. Так, відповідно до акта обстеження земельної ділянки від 08.11.2024, складеного Департаментом архітектури та містобудування Миколаївської міської ради, під час візуального огляду земельної ділянки з кадастровим номером 4810136300:05:001:0013 встановлено, що на ній розміщені металеві конструкції, земельна ділянка захаращена та огороджена. Водночас будь-яких будівель чи споруд на зазначеній земельній ділянці не виявлено, що підтверджується фотоматеріалами, доданими до зазначеного акта. З наданих фотоматеріалів також убачається відсутність на спірній земельній ділянці будь-яких об`єктів нерухомого майна. Наведені обставини Відповідачем-3 не заперечуються. Більше того, останній підтвердив відсутність на спірній земельній ділянці будь-якого об`єкта нерухомого майна, у тому числі нежитлової будівлі складу загальною площею 56,9 кв. м, право власності на яку зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно посилаюсь на військові дії, які велися неподалік Миколаєва у 2022 році. Отже, враховуючи наведені обставини, колегія суддів зазначає, що на момент звернення з позовом спірний об`єкт самочинного будівництва фактично був відсутній, що підтверджується матеріалами справи та не заперечується Відповідачем-3. За таких обставин вимога про знесення об`єкта самочинного будівництва не могла бути заявлена, оскільки відсутність самого об`єкта виключає можливість застосування такого способу захисту. Водночас колегія суддів зазначає, що наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію права власності на неіснуючий об`єкт нерухомого майна порушує права Миколаївської міської ради як власника спірної земельної ділянки, оскільки створює юридичну невизначеність щодо наявності на земельній ділянці об`єкта нерухомості та може перешкоджати власнику у реалізації повноважень щодо користування та розпорядження земельною ділянкою. Відповідно до статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. При цьому відповідно до статті 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. За таких обставин, з урахуванням фактичної відсутності об`єкта нерухомого майна, щодо якого здійснено державну реєстрацію права власності, належним та ефективним способом захисту порушених прав Миколаївської міської ради є скасування державної реєстрації права власності на такий об`єкт із закриттям відповідного розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У контексті наведеного колегія суддів доходить висновку, що позовна вимога Прокурора про скасування державної реєстрації права власності на об`єкт нерухомого майна із закриттям відповідного розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на нежитлову будівлю, складу, який складається з однієї будівлі літ. А, загальною площею 56,9 кв. м, службових будівель та споруд та розташовану за адресою: АДРЕСА_1 із закриттям відповідного розділу Державного реєстру та реєстраційної справи (запис №23161250 від 02.11.2017 є належним та ефективним способом захисту порушених прав Миколаївської міської ради як власника спірної земельної ділянки. У зв`язку з цим зазначена позовна вимога підлягає задоволенню. Щодо позовної вимоги про усунення перешкоди територіальній громаді міста Миколаєва у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності від 10.09.2008 серії САС №228672 на будівлю складу, який складається з однієї основної будівлі літ. А площею 56,9 кв.м, службових будівель та споруд по АДРЕСА_1 судова колегія зазначає таке. Судом апеляційної інстанції встановлено, що 10.09.2008 Тараненко А.А. було видано свідоцтво серії САС №228672 про право власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 , що складається з однієї основної будівлі літ. А загальною площею 56,9 кв.м, службових будівель та споруд. Підставою для видачі вказаного свідоцтва в ньому вказано рішення виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 20.08.2008 №1675. Суть державної реєстрації прав - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, які вже мали місце на підставі рішень відповідних органів, договорів чи інших правовстановлюючих документів, шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру прав, а не безпосереднє створення таких фактів зазначеними записами. Відтак, свідоцтво про право власності є лише документом, яким оформлюється відповідне право, але не є правочином, на підставі якого це право виникає, змінюється чи припиняється, тобто, оскаржуване свідоцтво про право власності не породжує виникнення у Відповідача відповідного права, а тільки фіксує факт його наявності. Такої позиції притримується ВС КГС у постанові від 27.06.2018 у справі № 925/797/17. Як зазначалося раніше, свідоцтво про право власності на спірний об`єкт нерухомого майна фактично було отримано Тараненко Аллою Анатоліївною на підставі рішення Господарського суду Миколаївської області від 11.02.2008 у справі № 5/871/07, яким за нею було визнано право власності на самочинно збудоване нерухоме майно. Разом з тим, зазначене рішення Господарського суду Миколаївської області від 11.02.2008 у справі № 5/871/07 було скасовано постановою Вищого господарського суду України від 10.06.2009 у справі № 5/871/07-НР, а за результатами нового розгляду справи рішенням Господарського суду Миколаївської області від 26.08.2009 у задоволенні позовних вимог ФОП Тараненко Алли Анатоліївни про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно відмовлено. З наведеного вбачається, що правова підстава для виникнення у Тараненко Алли Анатоліївни права власності на спірний об`єкт нерухомого майна фактично відпала у зв`язку зі скасуванням рішення Господарського суду Миколаївської області від 11.02.2008 у справі № 5/871/07, на підставі якого таке право було визнано. При цьому, враховуючи, що свідоцтво про право власності саме по собі не є правочином або правовстановлюючим документом, на підставі якого виникає речове право, а лише оформлює та підтверджує вже набуте право, скасування чи визнання незаконним такого свідоцтва не є необхідним для усунення порушення прав власника земельної ділянки. Отже, за відсутності чинної правової підстави для набуття права власності на спірний об`єкт нерухомого майна, саме по собі існування свідоцтва про право власності та відповідного запису в державних реєстрах не може свідчити про наявність у особи законного речового права на такий об`єкт. З урахуванням конкретних обставин справи колегія суддів доходить висновку, що задоволення позовної вимоги Прокурора про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності від 10.09.2008 серії САС № 228672 на будівлю складу, яка складається з однієї основної будівлі літ. А площею 56,9 кв. м, службових будівель та споруд за адресою: м. Миколаїв, Варварівський спуск, 1/4, саме по собі не призведе до відновлення порушених прав територіальної громади міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради, на захист яких Прокурор звернувся до суду. Оскільки свідоцтво про право власності лише посвідчує факт існування речового права, але не є документом, на підставі якого таке право виникає, змінюється чи припиняється, визнання його недійсним та скасування не є належним та ефективним способом захисту у спірних правовідносинах. За таких обставин колегія суддів вважає, що зазначений спосіб захисту є неефективним, а тому підстав для задоволення цієї позовної вимоги не вбачається. Щодо висновку суду першої інстанції в частині дотримання принципів мирного володіння майном, належного урядування та справедливого балансу між суспільним інтересом і правами Відповідача-3 судова колегія зазначає таке. За змістом рішення ЄСПЛ від 20.01.2012 у справі "Рисовський проти України" Суд підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була би рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило би загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Апеляційний господарський суд також зазначає, що відповідно до частини 1 статті 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. У практиці ЄСПЛ (рішення у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції", "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства", "Серков проти України") напрацьовано три критерії, які слід оцінювати стосовно сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає непередбачуваності закону. Сумніви щодо тлумачення закону, які залишаються, враховуючи зміни у повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя. Втручання держави у право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Принцип пропорційності передбачає, що втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, якою необхідно досягти, та засобами, які застосовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 11.04.2023 у справі № 915/1912/19, від 12.06.2019 у справі № 916/1986/18, від 29.01.2020 у справі № 927/83/19. Згідно зі статтею 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною 2 статті 353 цього Кодексу. Разом із тим висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а з урахуванням фактичних обставин справи, оскільки ЄСПЛ рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-Відповідача, але й набувала майна. Адже певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, можуть бути пов`язані із протиправною поведінкою самого набувача майна, Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 05.12.2023 у справі № 927/84/19, від 05.11.2020 у справі № 922/3472/19, від 30.11.2022 у справі № 924/82/20. Водночас як було встановлено судом, земельна ділянка, площею 2416 кв.м з кадастровим номером 4810136300:05:001:0013, належить до земель, на які поширюється спеціальний режим використання, встановлений законодавством для прибережних захисних смуг, а тому на зазначену земельну ділянку поширюються обмеження, передбачені для прибережної захисної смуги За таких обставин колегія суддів виснувала, що спірна земельна ділянка не могла бути передана Відповідачу-2 в оренду для обслуговування самочинно збудованих нежитлових приміщень, оскільки існували законодавчо встановлені обмеження щодо її використання. При цьому Відповідачі, проявивши розумну обачність, могли та повинні були знати про особливий правовий режим спірної земельної ділянки, яка розташована у безпосередній близькості до лиману та за своїми зовнішніми, об`єктивними і видимими природними ознаками належить до земель водного фонду. Враховуючи наведене, повернення територіальній громаді міста Миколаєва правомочностей власника земельної ділянки комунальної власності, яка була передана у користування з порушенням вимог земельного та водного законодавства, переслідує легітимну мету, а саме забезпечення контролю за використанням земельної ділянки відповідно до її цільового призначення та в інтересах суспільства. Стосовно пропорційності втручання у право Відповідача-3 на мирне володіння майном, то, судова колегія зазначає, що питання захисту навколишнього природного середовища зумовлює постійний і стійкий інтерес громадськості, а тому й органів державної влади. Економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава має законодавство з цього питання. Тому обмеження права власності будуть допустимими за умови, якщо між індивідуальними та колективними інтересами встановлений розумний баланс. Апеляційний господарський суд зазначає, що право володіння не може ґрунтуватися на факті незаконного користування майном, а тому, за встановленими обставинами справи, судова колегія вважає, що повернення спірної земельної ділянки територіальній громаді м. Миколаєва не спричинить непропорційного втручання у право Відповідача-3 на мирне володіння спірного майна з урахуванням напрацьованих ЄСПЛ трьох критеріїв, які слід оцінювати стосовно сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Змагальність сторін є одним із основних принципів господарського судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст. 76 Господарського процесуального кодексу України). Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України). Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (ст. 78 Господарського процесуального кодексу України). Відповідно до ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає Позивач та Відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу. Тлумачення змісту ст.79 Господарського процесуального кодексу України свідчить про те, що ця стаття покладає на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були. Аналогічний висновок Верховного Суду викладений у постанові від 16.02.2021 у справі №927/645/19. Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови ВС від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17). Зазначений підхід узгоджується і з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п.1 ст.32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри". Отже, надаючи оцінку всім доказам та доводам Прокурора у їх сукупності із застосуванням стандарту доказування «вірогідності доказів», колегія суддів доходить висновку, що надані Прокурором докази підтверджують факт передачі спочатку Відповідачу-2, а в подальшому Відповідачу-3 у користування земельної ділянки, на яку поширюється спеціальний режим використання земель водного фонду та прибережних захисних смуг. При цьому зазначена земельна ділянка була надана у користування не для цілей, які допускаються законодавством з урахуванням встановленого для таких земель спеціального режиму, а для обслуговування нежитлових приміщень, що суперечить передбаченим законом обмеженням щодо використання земель водного фонду та прибережних захисних смуг. Отже, враховуючи встановлені обставини, судова колегія частково не погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позову першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури в інтересах держави до Миколаївської міської ради, фізичної особи-підприємця Тараненко Алли Анатоліївни та фізичної особи-підприємця Капацини Миколи Васильовича про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом визнання незаконними і скасування пунктів рішення міськради, визнання недійсним договору оренди землі, визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності, визнання недійсним договору купівлі-продажу зі скасуванням державної реєстрації права власності, звільнення та повернення земельної ділянки та вважає, що доводи Прокурора, викладені ним в апеляційній скарзі, знайшли своє часткове підтвердження під час перегляду судом апеляційної інстанції оскаржуваного рішення, тому апеляційна скарга Прокурора підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції частковому скасуванню з викладенням мотивувальної та резолютивної частини рішення в редакції суду апеляційної інстанції. Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково. Відповідно до частини першої статті 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга Заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Миколаївської області від 01.10.2025 по справі № 915/156/25 потребує часткового задоволення, а рішення Господарського суду Миколаївської області від 01.10.2025 по справі № 915/156/25 підлягає частковому скасуванню з викладенням мотивувальної та резолютивної частини рішення в редакції суду апеляційної інстанції. Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на Відповідачів. Керуючись ст. 129, 269, 270, 275, 277, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Миколаївської області від 01.10.2025 по справі №915/156/25 задовольнити частково.

2. Рішення Господарського суду Миколаївської області від 01.10.2025 по справі №915/156/25 скасувати частково, виклавши резолютивну частину рішення в наступній редакції: "Позовні вимоги першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури в інтересах держави до Миколаївської міської ради, Фізичної особи-підприємця Тараненко Алли Анатоліївни та Фізичної особи-підприємця Капацини Миколи Васильовича про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом визнання незаконними і скасування пунктів рішення міськради, визнання недійсним договору оренди землі, визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності, визнання недійсним договору купівлі-продажу зі скасуванням державної реєстрації права власності, звільнення та повернення земельної ділянки задовольнити частково. Усунути перешкоди територіальній громаді міста Миколаєва у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом визнання незаконними і скасування пункту 17 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 04.09.2009 №36/56. Усунути перешкоди територіальній громаді міста Миколаєва у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом скасування державної реєстрації права власності на будівлю складу, який складається з однієї основної будівлі літ. А площею 56,9 кв.м, службових будівель та споруд по вул. Варварівський спуск, 1/4 у місті Миколаєві, із закриттям відповідного розділу Державного реєстру та реєстраційної справи (запис №23161250 від 02.11.2017). Усунути перешкоди територіальній громаді міста Миколаєва у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом зобов`язання фізичної особи - підприємця Капацини Миколи Васильовича (код ЄДРПОУ НОМЕР_1 ) демонтувати огорожу та звільнити ділянку земельну ділянку площею 2416 кв.м з кадастровим номером 4810136300:05:001:0013 від металевих конструкцій (понтонів). Усунути перешкоди територіальній громаді міста Миколаєва у користуванні та розпорядженні землею водного фонду шляхом зобов`язання фізичної особи - підприємця Капацини Миколи Васильовича (код ЄДРПОУ НОМЕР_1 ) повернути територіальній громаді міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради (код ЄДРПОУ 26565573) земельну ділянку площею 2416 кв.м з кадастровим номером 4810136300:05:001:0013. В решті позовних вимог відмовити. Стягнути з Капацини Миколи Васильовича (адреса: АДРЕСА_3 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Миколаївської обласної прокуратури (адреса: 54001, м. Миколаїв, вул. Спаська, буд. 28; код ЄДРПОУ 02910048) судові витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви у розмірі 6 056,00 грн, за подання апеляційної скарги за на ухвалу про повернення позовної заяви Господарського суду Миколаївської області від 04.02.2025 у розмірі 807,47 грн, та за подання заяви про забезпечення позову (вх. № 7486/25 від 16.05.2025 р.) у розмірі 403,73 грн. Стягнути з Тараненко Алли Анатоліївни (адреса: АДРЕСА_4 ; РНОКПП НОМЕР_3 ) на користь Миколаївської обласної прокуратури (адреса: 54001, м. Миколаїв, вул. Спаська, буд. 28; код ЄДРПОУ 02910048) судові витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви у розмірі 1211,20 грн, за подання апеляційної скарги за на ухвалу про повернення позовної заяви Господарського суду Миколаївської області від 04.02.2025 у розмірі 807,47 грн, та за подання заяви про забезпечення позову (вх. № 7486/25 від 16.05.2025 р.) у розмірі 403,73 грн. Стягнути з Миколаївської міської ради (адреса: 54001, Миколаївська область, м. Миколаїв, вул. Адміральська, 20, код ЄДРПОУ 26565573) на користь Миколаївської обласної прокуратури (адреса: 54001, м. Миколаїв, вул. Спаська, буд. 28; код ЄДРПОУ 02910048) судові витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви у розмірі 2 422,40 грн, за подання апеляційної скарги за на ухвалу про повернення позовної заяви Господарського суду Миколаївської області від 04.02.2025 у розмірі 807,47 грн, та за подання заяви про забезпечення позову (вх. № 7486/25 від 16.05.2025 р.) у розмірі 403,73 грн".

3. Доручити Господарському суду Миколаївської області видати відповідні накази із зазначенням всіх необхідних реквізитів.

4. Матеріали справи №915/156/25 повернути до Господарського суду Миколаївської області. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, передбачені статтями 286-289 Господарсько процесуального кодексу України. Повний текст постанови складено та підписано 16.07.2026. Головуюча суддя: Н.М. Принцевська Судді: Н.С. Богацька Я.Ф. Савицький