Постанова 4824 № 362/3397/25

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 09 липня 2026 року м. Київ Справа № 362/3397/25 Провадження №22-ц/824/5036/2026 Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Стрижеуса А.М., суддів: Поливач Л.Д., Шкоріної О.І. секретаря: Узлій М.М. сторони: позивач Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Еліт фінанс» відповідач ОСОБА_1 розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 03 листопада 2025 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Еліт фінанс» до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів,- В С Т А Н О В И В: У травні 2025 року позивач ТОВ «ФК «Еліт Фінанс»» звернувся до Васильківського міськрайонного суду Київської області з позовом до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів. Позов мотивовано тим, що 16 липня 2021 року відповідач уклав із АТ «ОТП Банк» кредитний договір № 2036934404 за яким отримав грошові кошти. Надалі, 21 червня 2024 року між АТ «ОТП Банк» і ТОВ «ФК «Еліт Фінанс» було укладено договір факторингу № 21/06/24 за яким право вимоги за вказаним кредитним договором було відступлено на користь позивача. У підсумку, позивач вказує, що за відповідним договором факторингу він набув право вимоги за зазначеним кредитним договором, а тому, оскільки відповідач взяті на себе зобов`язання по погашенню кредиту та сплаті відсотків за наведеним кредитним договором не виконує, у нього виникла заборгованість за кредитом, що порушує права позивача, у зв`язку із чим позивач просить стягнути із відповідача на свою користь заборгованість в загальному розмірі 108 915 гривень 85 копійок Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 03 листопада 2025 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Еліт Фінанс» грошові кошти в сумі 91 527 (дев`яносто одна тисяча п`ятсот двадцять сім) гривень 17 копійок. Відмовити в задоволенні решти позовних вимог. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Еліт фінанс» у відшкодування судових витрат грошові кошти в сумі 10 275 (десять тисяч двісті сімдесят п`ять) гривень 20 копійок. Задовольняючи позов частково суд першої інстанції виходив з того, що оскільки відповідач належним чином не виконав свої зобов`язання з повернення кредитних коштів та сплатити процентів у строки передбачені наведеним кредитним договором, внаслідок чого у нього виникла заборгованість перед позивачем, суд приходить до висновку про необхідність стягнення з відповідача на користь позивача суми заборгованості за даним кредитним договором без нарахованої комісії. Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволені позову відмовити в повному обсязі посилаючись на те, що рішення суду є незаконним, необґрунтованим, ухваленим при неправильній оцінці доказів, наявних у матеріалах справи і як наслідок неправильних висновків суду, що в сукупності призвело до неправильного застосування норм матеріального права при порушенні норм процесуального права. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги відзив відповідача та заяву про застосування строку позовної давності, чим, на думку апелянта, порушив принцип змагальності сторін і право на справедливий суд. Також апелянт посилається на недоведеність розміру заборгованості, неналежність доказів переходу права вимоги до позивача, неправильне застосування судом норм про позовну давність, безпідставне стягнення процентів за кредитом, оскільки вона є дружиною військовослужбовця, та необґрунтованість судових витрат. У відзиві на апеляційну скаргу, ТОВ «ФК «Еліт-Фінанс» заперечувало проти доводів апеляційної скарги, вказуючи, що апеляційна скарга є безпідставною та необґрунтованою. В судове засідання сторони не з`явилися. ОСОБА_1 подала до Київського апеляційного суду заяву про розгляд справи без її участі. Позивач ТОВ «Фінансова компанія «Еліт Фінанс» явку свого представника в судове засідання не забезпечив, про день та час розгляду справи повідомлявся належним чином відповідно до звіту про доставку вихідної кореспонденції Київського апеляційного суд. За таких обставин, апеляційний суд в складі колегії суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи. Оскільки справа розглядається за відсутності учасників справи, датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення (ч.5 ст.268 ЦПК України). Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів дійшла наступних висновків. Частинами першою-третьою статті 367 ЦПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Судом встановлено, що 16 липня 2021 року між АТ «ОТП Банк» і ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 2036934404 за умовами якого товариство надало відповідачу кредит в сумі 72 704 гривні 00 копійок на строк 5 років зі сплатою відсотків у розмірі 18 % річних (а.с. 5 - 7, 8, 9, 11). Також, відповідача ознайомлено із паспортом споживчого кредиту, у якому зафіксовано основні умови надання кредиту та порядок його повернення (а.с. 10). Факт отримання відповідачем кредитних коштів та користування ними підтверджується випискою банку по особовому рахунку за період часу з 16 липня 2021 року по 21 червня 2024 року (а.с. 22 - 35). Потім, позивач уклав відповідний договір факторингу із вказаним кредитором відповідача за наведеним кредитним договором, внаслідок чого до позивача перейшло право вимоги за кредитними зобов`язаннями відповідача по зазначеному укладеному договору. Зокрема, за договором факторингу № 21/06/24 від 21 червня 2024 року укладеним між АТ «ОТП Банк» і ТОВ «ФК «Еліт фінанс» до останнього перейшло право вимоги за кредитним договором відповідача № 2036934404 від 16.07.2021 року (а.с. 13 - 17, 18 - 19, 20, 20 на звороті, 21). Під час розгляду справи встановлено, що відповідач не виконує свої зобов`язання перед позивачем за вказаним кредитним договором по якому позивач набув право вимоги від кредитора. Із наданого позивачем на підтвердження своїх вимог розрахунку заборгованості вбачається, що станом на 21.06.2024 року відповідач має заборгованість за вказаним договором на загальну суму 108 915 гривень 85 копійок, яка складається із: простроченої заборгованості по кредиту в сумі 64 369 гривень 36 копійок, простроченої заборгованості по відсотках в сумі 27 157 гривень 81 копійка та простроченої комісії в сумі 17 388 гривень 68 копійок (а.с. 36). Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення в повній мірі не відповідає. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення. За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України). При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій. Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом. Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами. Згідно з ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Відповідно до ч.2 ст.43 ЦПК України обов`язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі. За вимогами ст. 13 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи. Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Відповідно до статті 178 ЦПК України відзив є процесуальним документом, у якому відповідач викладає свої заперечення проти позову, зазначає докази, якими такі заперечення підтверджуються, та реалізує право на захист від заявлених вимог. Із рішення суду першої інстанції вбачається, що відповідач подала відзив на позов та заяву про застосування позовної давності, однак суд першої інстанції не прийняв їх до уваги, виходячи з того, що відзив було подано до початку перебігу встановленого судом строку для його подання, оскільки копію ухвали про відкриття провадження відповідач отримала пізніше. Процесуальний строк для подання відзиву встановлюється як кінцева межа реалізації відповідачем права на заперечення проти позову, оскільки ЦПК України не містить заборони подати відзив раніше, якщо відповідач фактично дізнався про існування справи, отримав доступ до матеріалів і до ухвалення рішення подав свої заперечення. Подання відзиву до формального початку перебігу строку не порушує прав позивача і не перешкоджає розгляду справи, натомість залишення такого відзиву поза оцінкою суду обмежує право відповідача на участь у змагальному процесі. Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають, зокрема, з договорів та інших правочинів. У цій справі підставою виникнення прав та обов`язків сторін є кредитний договір № 2036934404 від 16 липня 2021 року, укладений між АТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 . Відповідно до статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, у якому одна сторона зобов`язана вчинити на користь другої сторони певну дію, зокрема сплатити кошти, а кредитор має право вимагати виконання цього обов`язку. Отже, після отримання кредитних коштів у відповідача виникло грошове зобов`язання перед кредитором щодо повернення кредиту та виконання інших платежів, передбачених договором і законом. Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Тому сам факт незгоди відповідача із заявленою сумою боргу не припиняє кредитне зобов`язання, однак зобов`язує суд перевірити, чи доведено позивачем кожну складову заявленої заборгованості. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог закону. Ця норма означає, що позичальник повинен повернути кредит у строки й порядку, визначені договором, а кредитор, звертаючись до суду, повинен довести обсяг невиконаного зобов`язання належними та допустимими доказами. Відповідно до статті 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк його виконання, воно підлягає виконанню у цей строк. Оскільки кредитний договір передбачав строк та порядок повернення кредиту, невнесення платежів у визначені строки свідчить про прострочення виконання грошового зобов`язання. Відповідно до статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві грошові кошти у строк та в порядку, встановлені договором. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа зобов`язується надати грошові кошти позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Суд першої інстанції встановив факт укладення кредитного договору, факт надання відповідачу кредитних коштів та факт неповернення кредиту у повному обсязі. Апелянт не надала доказів того, що кредитний договір не укладався, кредитні кошти не отримувались або основна заборгованість за тілом кредиту була повністю погашена. За таких обставин доводи апеляційної скарги про недоведеність самого факту виникнення кредитного зобов`язання колегія суддів відхиляє. Водночас наявність кредитного договору не звільняє позивача від обов`язку довести належність йому права вимоги. Відповідно до статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою, зокрема внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином. Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в тому обсязі та на тих умовах, які існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Зазначена норма означає, що новий кредитор не може набути більше прав, ніж мав первісний кредитор, однак набуває право вимагати виконання зобов`язання у тому обсязі, у якому це право існувало на момент відступлення. Відповідно до статті 516 ЦК України заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Тому відсутність згоди боржника на укладення договору факторингу сама по собі не впливає на дійсність відступлення права вимоги. Відповідно до статті 1077 ЦК України за договором факторингу одна сторона передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони за плату, а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи. Судом першої інстанції встановлено, що 21 червня 2024 року між АТ «ОТП Банк» та ТОВ «ФК «Еліт Фінанс» укладено договір факторингу № 21/06/24, за яким до позивача перейшло право вимоги за кредитним договором ОСОБА_1 . Апелянт заперечує проти належності доказів переходу права вимоги, однак не надала доказів недійсності договору факторингу, доказів відсутності її кредитного договору серед переданих прав вимоги або доказів припинення зобов`язання до моменту його відступлення. Відповідно до частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Тому припущення апелянта про неналежність або можливу недостовірність документів про відступлення права вимоги не є достатніми для висновку про відсутність у ТОВ «ФК «Еліт Фінанс» права звернення до суду. Разом із тим доводи апеляційної скарги щодо недоведеності розміру боргу підлягають перевірці окремо щодо кожної складової заборгованості. Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд установлює обставини, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін. Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають можливість дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування. Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Верховний Суд у постанові від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18 зазначив, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи, передбачає покладення тягаря доказування на сторони, але не зобов`язує суд вважати доведеною обставину лише тому, що інша сторона її не спростувала. Отже, позивач повинен довести не лише наявність договору, а й конкретний розмір заборгованості, яка може бути стягнута з відповідача з урахуванням закону. У цій справі суд першої інстанції встановив, що прострочена заборгованість за тілом кредиту становить 64 369 грн 36 коп. Ця сума підтверджується наданими позивачем документами та не спростована відповідачем належним контррозрахунком. Апелянт не надала доказів повного погашення основної суми кредиту, а тому доводи апеляційної скарги про недоведеність основного боргу колегія суддів відхиляє. Щодо комісії у розмірі 17 388 грн 68 коп., суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у її стягненні. Відповідно до статті 11 Закону України «Про споживче кредитування» споживач має право безоплатно отримувати інформацію про поточний розмір своєї заборгованості, стан виконання договору та іншу інформацію, пов`язану з виконанням договору споживчого кредиту, у межах, установлених законом. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 липня 2022 року у справі № 496/3134/19 дійшла висновку, що умови договору споживчого кредиту про щомісячну плату за послуги банку, які за законом мають надаватися безоплатно, є нікчемними. Суд першої інстанції врахував цей висновок та відмовив у стягненні комісії. Позивач рішення в цій частині не оскаржив, а тому апеляційний суд не має підстав переглядати її на погіршення становища відповідача. Доводи апеляційної скарги про застосування позовної давності колегія суддів вважає такими, що не спростовують висновку суду першої інстанції щодо основної заборгованості. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду за захистом свого цивільного права або інтересу. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність становить три роки. Відповідно до статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання відповідного зобов`язання. Пунктом 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, яким Кодекс було доповнено Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX, передбачено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню COVID-19, строки, визначені, зокрема, статтями 257 і 258 ЦК України, продовжуються на строк дії такого карантину. Надалі пунктом 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України було передбачено спеціальне регулювання перебігу позовної давності у зв`язку з дією воєнного стану. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 липня 2025 року у справі № 903/602/24 зазначила, що строки позовної давності, які не спливли станом на 02 квітня 2020 року, були продовжені на період дії карантину, а в умовах воєнного стану строк звернення до суду був продовжений від початку воєнного стану до 29 січня 2024 року, після чого перебіг такого строку був зупинений. Законом України від 14 травня 2025 року № 4434-IX пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України виключено, при цьому Закон набрав чинності 04 вересня 2025 року. Отже, на момент звернення позивача до суду у травні 2025 року діяло спеціальне регулювання перебігу позовної давності, а законодавче поновлення перебігу строків, пов`язане із Законом № 4434-IX, набрало чинності вже після подання позову. Позов у цій справі подано у травні 2025 року, тобто з урахуванням наведеного спеціального регулювання, а апелянт не довела, яка саме частина основного боргу не може бути стягнута у зв`язку зі спливом позовної давності. Тому підстав для відмови у стягненні тіла кредиту з цієї підстави колегія суддів не вбачає. Водночас доводи апеляційної скарги щодо неправомірності стягнення процентів за користування кредитом підлягають частковому врахуванню. Відповідно до статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до статті 1054 ЦК України позичальник за кредитним договором зобов`язаний повернути кредит та сплатити проценти. Отже, за загальним правилом кредитор має право вимагати проценти за користування кредитом. Однак це загальне правило може бути обмежене спеціальним законом. Відповідно до пункту 15 статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» військовослужбовцям, а також дружинам або чоловікам військовослужбовців у передбачених законом випадках не нараховуються штрафні санкції, пеня та проценти за користування кредитом, крім кредитних договорів щодо придбання майна, прямо визначеного законом. Законом України від 21 березня 2024 року № 3621-IX до відповідного регулювання були внесені зміни, які передбачають поширення гарантії також на дружин і чоловіків військовослужбовців. Верховний Суд у постанові від 18 січня 2023 року у справі № 642/548/21 зазначив, що пункт 15 статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» є самостійною нормою соціального захисту та не ставить застосування відповідної пільги у залежність від наявності у військовослужбовця статусу учасника бойових дій. З наданого апелянтом свідоцтва про шлюб убачається, що ОСОБА_1 перебуває у шлюбі з ОСОБА_2 , а з довідки військової частини вбачається, що ОСОБА_2 проходить військову службу за призовом під час мобілізації з 03 березня 2023 року і по теперішній час. Матеріали справи не містять доказів того, що кредитний договір № 2036934404 був укладений для придбання житла, автомобіля або іншого майна, щодо якого законом передбачено винятки із пільги. Тому з 21 березня 2024 року, тобто з дати, з якою апелянт пов`язує включення дружин військовослужбовців до кола осіб, на яких поширюється відповідна гарантія, проценти за користування кредитом не підлягали нарахуванню ОСОБА_1 як дружині військовослужбовця. Суд першої інстанції стягнув проценти за користування кредитом у повному розмірі 27 157 грн 81 коп., однак не перевірив доводи відповідача щодо застосування спеціальної норми закону та не визначив, яка частина процентів була нарахована після 21 березня 2024 року. Оскільки процентна ставка за договором становить 18 % річних, а встановлена судом першої інстанції прострочена заборгованість за тілом кредиту становить 64 369 грн 36 коп., проценти, які не підлягають стягненню за період з 21 березня 2024 року по 21 червня 2024 року, становлять: 64 369 грн 36 коп. ? 18 % ? 92 дні / 365 днів = 2 920 грн 43 коп. Отже, зі стягнутих судом першої інстанції процентів у розмірі 27 157 грн 81 коп. підлягає виключенню 2 920 грн 43 коп., а до стягнення залишаються проценти у розмірі 24 237 грн 38 коп. З огляду на це загальний розмір грошових коштів, який підлягає стягненню з відповідача, становить: 64 369 грн 36 коп. тіло кредиту; 24 237 грн 38 коп. проценти за користування кредитом, які не охоплюються пільгою; всього 88 606 грн 74 коп. Таким чином, рішення суду першої інстанції підлягає зміні шляхом зменшення суми стягнення з 91 527 грн 17 коп. до 88 606 грн 74 коп. Доводи апеляційної скарги про необхідність повної відмови у задоволенні позову колегія суддів відхиляє, оскільки вони не спростовують факту укладення кредитного договору, отримання відповідачем кредитних коштів, переходу права вимоги до позивача та наявності непогашеної основної заборгованості за кредитом. Разом з тим зазначені доводи є обґрунтованими у частині необхідності врахування спеціальної гарантії, передбаченої пунктом 15 статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», що тягне зменшення стягнутих процентів. Перевіряючи правильність розподілу судових витрат, колегія суддів виходить із того, що питання судового збору та витрат на професійну правничу допомогу є похідним від результату вирішення спору по суті, однак не може вирішуватися формально, оскільки суд має перевірити як сам факт понесення відповідних витрат, так і їх зв`язок із розглядом справи, документальне підтвердження, співмірність та пропорційність до задоволених позовних вимог. Відповідно до статті 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних із розглядом справи. До витрат, пов`язаних із розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу. Зазначена норма розмежовує дві самостійні складові судових витрат: судовий збір як обов`язковий платіж за звернення до суду та інші витрати, пов`язані з розглядом справи, серед яких окреме місце займають витрати на професійну правничу допомогу адвоката. Тому при зміні розміру задоволених позовних вимог апеляційний суд повинен перевірити не лише загальний розмір витрат, стягнутих судом першої інстанції, а й те, яка частина кожної складової підлягає покладенню на відповідача пропорційно до остаточного результату розгляду справи. Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави; за результатами розгляду справи такі витрати підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на правничу допомогу визначається відповідно до умов договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості. Отже, витрати на правничу допомогу не можуть бути стягнуті лише через сам факт участі адвоката або зазначення відповідної суми у позові. Сторона, яка просить про їх відшкодування, має подати докази існування договірних відносин із адвокатом, обсягу наданих правничих послуг, їх вартості, а також докази того, що такі послуги були пов`язані саме з розглядом цієї справи. Відповідно до частини четвертої статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним зі складністю справи та виконаних адвокатом робіт, часом, витраченим адвокатом на виконання таких робіт, обсягом наданих послуг, ціною позову та значенням справи для сторони. Ця норма вимагає від суду перевірити не лише наявність договору та платіжного документа, але й розумність заявленої суми з огляду на конкретні обставини справи. Водночас суд не замінює собою сторону спору і не може довільно, без відповідних заперечень та без аналізу доказів, відмовляти у компенсації таких витрат лише тому, що вважає їх завищеними. Велика Палата Верховного Суду у додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц зазначила, що при визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат, тобто встановлення їхньої дійсності та необхідності, а також з критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи. Велика Палата також звернула увагу, що при вирішенні питання про розподіл витрат суд враховує, чи пов`язані вони з розглядом справи, чи є їх розмір обґрунтованим і розумним. Аналогічний підхід викладено в офіційному повідомленні Верховного Суду щодо практики Великої Палати: при визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд виходить із критеріїв реальності, необхідності та розумності їхнього розміру з урахуванням конкретних обставин справи та фінансового стану сторін. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду виходить із того, що суд, вирішуючи питання про витрати на правничу допомогу, має надавати оцінку тим обставинам, щодо яких інша сторона висловила заперечення. Тобто саме сторона, яка заперечує проти компенсації витрат, повинна вказати, у чому полягає їх неспівмірність, необґрунтованість або непов`язаність із розглядом конкретної справи. Такий підхід узгоджується із засадами змагальності та диспозитивності цивільного процесу. У цій справі суд першої інстанції встановив, що позивач поніс судові витрати у загальному розмірі 12 228 грн 00 коп., з яких 3 028 грн 00 коп. становить судовий збір за подання позовної заяви, а 9 200 грн 00 коп. витрати на професійну правничу допомогу. На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу позивачем було подано договір про надання правничої допомоги, акт наданих послуг та платіжну інструкцію. Такі документи у сукупності підтверджують, що витрати були заявлені не абстрактно, а як витрати, пов`язані з підготовкою та супроводом позову у цій справі. Доводи апеляційної скарги про те, що витрати на правничу допомогу не підлягають стягненню, колегія суддів відхиляє в частині вимоги про повну відмову у їх компенсації, оскільки відповідач не надала належних і допустимих доказів підроблення договору, акта або платіжної інструкції, не довела відсутності фактичного зв`язку наданих адвокатом послуг із розглядом цієї справи та не подала доказів того, що такі витрати взагалі не були понесені або не могли бути понесені позивачем. Саме лише посилання апелянта на сумніви щодо достовірності платіжної інструкції або на те, що подібні документи могли використовуватися в інших справах, не є достатнім для висновку про недоведеність витрат на правничу допомогу, оскільки відповідно до частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Для повної відмови у відшкодуванні таких витрат необхідні конкретні докази їх фіктивності, непов`язаності зі справою або відсутності правової підстави для їх оплати. Водночас колегія суддів враховує, що витрати на правничу допомогу, як і судовий збір, підлягають розподілу не у повному заявленому розмірі, а пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі часткового задоволення позову також покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. Зміст цієї норми полягає у тому, що сторона, яка програла спір частково, не повинна нести всі витрати іншої сторони, якщо позов задоволено не в повному обсязі. Водночас сторона, на користь якої позов задоволено частково, має право на компенсацію тієї частини судових витрат, яка відповідає задоволеній частині її вимог. Суд першої інстанції, задовольнивши позовні вимоги на суму 91 527 грн 17 коп. із заявлених 108 915 грн 85 коп., визначив частку задоволених вимог на рівні 84,03 % та стягнув із відповідача 10 275 грн 20 коп. судових витрат із загального розміру 12 228 грн 00 коп. Однак за наслідками апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції змінюється: із присудженої суми виключаються проценти за користування кредитом, нараховані після 21 березня 2024 року, у розмірі 2 920 грн 43 коп., у зв`язку з чим остаточна сума задоволених позовних вимог становить 88 606 грн 74 коп. Таким чином, після апеляційного перегляду задоволено вимоги позивача на суму 88 606 грн 74 коп. із заявлених 108 915 грн 85 коп., що становить 81,353393 %, або округлено 81,35 % від ціни позову. З огляду на це судовий збір, сплачений позивачем за подання позову у розмірі 3 028 грн 00 коп., підлягає покладенню на відповідача пропорційно задоволеним вимогам у сумі: 3 028 грн 00 коп. ? 81,353393 % = 2 463 грн 38 коп. Витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 9 200 грн 00 коп. також підлягають компенсації пропорційно задоволеним вимогам у сумі: 9 200 грн 00 коп. ? 81,353393 % = 7 484 грн 51 коп. Отже, загальна сума судових витрат, яка після апеляційного перегляду підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Еліт Фінанс», складає: 2 463 грн 38 коп. судового збору + 7 484 грн 51 коп. витрат на професійну правничу допомогу = 9 947 грн 89 коп. Саме тому рішення суду першої інстанції в частині судових витрат підлягає зміні шляхом зменшення загальної суми судових витрат, стягнутих із відповідача на користь позивача, з 10 275 грн 20 коп. до 9 947 грн 89 коп. Такий розподіл відповідає статтям 133, 137, 141 ЦПК України, оскільки враховує як підтверджений розмір понесених позивачем витрат, так і змінений апеляційним судом результат вирішення спору по суті. Судові витрати не підлягають виключенню повністю, оскільки позовні вимоги залишаються задоволеними у значній частині, однак не можуть бути залишені в розмірі, визначеному судом першої інстанції, оскільки після апеляційного перегляду частка задоволених вимог зменшилася. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справу на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Отже, у разі часткового задоволення апеляційної скарги суд апеляційної інстанції повинен не лише перерахувати судові витрати, стягнуті судом першої інстанції на користь позивача, а й вирішити питання про компенсацію відповідачу тієї частини судового збору, яку вона сплатила за подання апеляційної скарги та яка відповідає задоволеній частині її апеляційних вимог. У цій справі ОСОБА_1 в апеляційній скарзі просила скасувати рішення суду першої інстанції та відмовити у задоволенні позову повністю, тобто фактично оскаржувала стягнення з неї 91 527 грн 17 коп. За результатами апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції змінюється шляхом зменшення суми стягнення з 91 527 грн 17 коп. до 88 606 грн 74 коп., тобто апеляційна скарга задовольняється в частині 2 920 грн 43 коп. Таким чином, частка задоволення апеляційної скарги становить: 2 920 грн 43 коп. / 91 527 грн 17 коп. ? 100 = 3,19 %. Тому судовий збір, сплачений відповідачем за подання апеляційної скарги, підлягає компенсації за рахунок позивача саме у розмірі 3,19 % від фактично сплаченої суми судового збору. Якщо за подання апеляційної скарги ОСОБА_1 було сплачено 4 542 грн 00 коп. судового збору, то з ТОВ «ФК «Еліт Фінанс» на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню 4 542 грн 00 коп. ? 3,19 % = 144 грн 95 коп. Одночасно в апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить постановити окрему ухвалу щодо виявлених ознак кримінального злочину (надання суду, ймовірно, підробних платіжних інструкцій). Вивчивши заявлене клопотання, колегія суддів дійшла висновку про те, що воно задоволенню не підлягає з таких підстав. Відповідно до статті 385 ЦПК України суд апеляційної інстанції у випадках і в порядку, встановлених статтею 262 цього Кодексу, може постановити окрему ухвалу.. У частині десятій статті 262 ЦПК України передбачено, що суд вищої інстанції може постановити окрему ухвалу в разі допущення судом нижчої інстанції порушення норм матеріального або процесуального права, незалежно від того, чи є такі порушення підставою для скасування або зміни судового рішення. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2018 в справі № 761/32388/13-ц (провадження № 61-3251св18) зазначено, що «при вирішенні питання про постановлення окремої ухвали суд має виходити з того, що мають бути виявлені порушення закону. Вирішення питання щодо постановлення окремої ухвали є дискреційними повноваженнями суду і є його правом, а не обов`язком». Правовими підставами постановлення окремої ухвали є виявлені під час розгляду справи порушення матеріального або процесуального права, встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню таких порушень. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 лютого 2019 року у справі №800/500/16 (провадження №11-1156заі18) зазначено, що окрема ухвала суду є процесуальним засобом необхідного належного реагування (судового впливу) на порушення законності, а також на причини та умови, що цьому сприяли, які виявлені ним саме під час судового розгляду. Постановлення такої ухвали є правом, а не обов`язком суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 лютого 2019 року у справі №800/500/16 (провадження №11-1156заі18) зазначено, що окрема ухвала суду є процесуальним засобом необхідного належного реагування (судового впливу) на порушення законності, а також на причини та умови, що цьому сприяли, які виявлені ним саме під час судового розгляду. Постановлення такої ухвали є правом, а не обов`язком суду. Доводи заявника щодо винесення окремої ухвали в порядку статті 262 ЦПК України, на переконання суду, є необґрунтовані. Заявлене клопотання не свідчить про наявність підстав, за яких Київський апеляційний суд у порядку статі 262 ЦПК України має право постановити окрему ухвалу. Тому в задоволенні клопотання про постановлення судом апеляційної інстанції окремої ухвали слід відмовити. Керуючись ст.ст.268, 367, 368, 374, 376, 381-384, 390 ЦПК України, суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково. Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 03 листопада 2025 року змінити. Зменшити суму грошових коштів, стягнутих із ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Еліт Фінанс», з 91 527 грн 17 коп. до 88 606 грн 74 коп. Зменшити суму судових витрат, стягнутих із ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Еліт Фінанс», з 10 275 грн 20 коп.до 9 947 грн 89 коп. В іншій частині рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 03 листопада 2025 року залишити без змін. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Еліт Фінанс» на користь ОСОБА_1 144 грн 95 коп. судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги. У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про постановлення окремої ухвали - відмовити. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Суддя-доповідач А. М. Стрижеус Судді: Л. Д. Поливач О. І. Шкоріна