Постанова 4820 № 689/2171/25

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 липня 2026 року м. Хмельницький Справа № 689/2171/25 Провадження № 22-ц/820/1430/26 Хмельницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Костенка А.М. (суддя-доповідач), Грох Л.М., Янчук Т.О., секретар судового засідання Шевчук Ю.Г. з участю представника позивача розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу № 689/2171/25 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Ярмолинецького районного суду Хмельницької області від 20 квітня 2026 року у складі судді Шевчик О.М. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей та сім`ї Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, Військова частина НОМЕР_1 , Орган опіки та піклування Ярмолинецької селищної ради Хмельницького району Хмельницької області про визначення місця проживання неповнолітньої дитини з батьком, визнання батька особою, яка самостійно виховує та утримує дитину. Заслухавши доповідача, пояснення представника позивача, дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, суд в с т а н о в и в : У грудні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому після уточнення заявлених позовних вимог просив: визнати його особою, яка самостійно виховує та утримує свого неповнолітнього сина, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , крім того визначити місце проживання неповнолітнього сина разом з батьком. Ухвалою Ярмолинецького районного суду Хмельницької області від 11 лютого 2026 року залучено до участі в справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, Орган опіки та піклування Ярмолинецької селищної ради Хмельницького району Хмельницької області. Ухвалою Ярмолинецького районного суду Хмельницької області від 20 квітня 2026 року закрито провадження у справі, відповідно до ч 1 ст 255 ЦПК України. ОСОБА_1 та його представник адвокат Рожнів Я.Я. подали апеляційну скаргу, вважають ухвалу суду першої інстанції незаконною, такою що постановлена з порушенням норм процесуального права, тому просять її скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Представник апелянта вказує, що, закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції фактично відмовив позивачу у доступі до правосуддя, ОСОБА_1 звернувся до суду з метою визначення місця проживання неповнолітньої дитини та визнання його особою, яка самостійно виховує та утримує дитину, з метою оформлення документів, необхідних для отримання соціальної допомоги як батьку, що самостійно виховує дитину, вирішення інших питань щодо проживання та перебування дитини, визначення місця проживання дитини потрібно для подальшого звільнення з військової служби, при цьому на даний час відсутній спір з Військовою частиною НОМЕР_1 щодо звільнення позивача з військової служби, з відповідним рапортом він до військової частини не звертався, відтак між сторонами відсутній публічно-правовий спір, як помилково вважав суд першої інстанції. Дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне. Відповідно до ст. 379 ЦПК України, підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права, яке призвело до постановлення помилкової ухвали. Так судом встановлено, що з 30.10.2007 року по 27.04.2018 року позивач ОСОБА_4 та відповідач ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Дарницького районного суду від 26.03.2018 року Під час перебування ОСОБА_4 та ОСОБА_2 у шлюбі у них народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та донька ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Звертаючись до суду з позовом позивач зазначив, що син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на даний час проживає з ним він самостійно його виховує та утримує. Суд першої інстанції, закриваючи провадження в справі зазначив, що метою встановлення визначення місця проживання неповнолітнього сина та визнання позивача особою, що самостійного виховує і утримує дитину, позивач вказав отримання права на звільнення з військової служби під час дії воєнного стану з підстав самостійного виховання та утримання дитини, а тому суд першої інстанції вважає, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, факт проживання неповнолітнього сина з позивачем, а також самостійного виховання та утримання дитини на думку суду першої інстанції може бути встановлений адміністративним судом, зокрема, під час розгляду справи про оскарження дій, бездіяльності чи рішень компетентних органів щодо відмови у визнанні прав позивача, визначених законом, яка підлягає вирішенню у порядку адміністративного судочинства. Проте з таким висновком суду погодитись не можна. Згідно із частиною першою статті 19 ЦПК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. В порядку цивільного судочинства правом звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або спорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також органи і особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Тобто, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень. За нормами ч. 1 ст. 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи. Статтею 5 КАС України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії тощо Відповідно до пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єкт владних повноважень - орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Таким чином до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Отже, розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-управлінських функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності органів публічної влади, їхніх службових чи посадових осіб. Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 СК України сім`я передбачено, що дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини. Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим врахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. У частині першій статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу. У статті 141 СК України встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»). Згідно з частиною другою статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Отже, навіть якщо один з батьків проживає окремо від дитини, він повинен здійснювати батьківські права та виконувати обов`язки. Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом. У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін. Ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України). З настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються відповідними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або у певному обсязі припинятися. Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, з огляду на які, обсяг прав матері обмежується або припиняється. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені тільки актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один з батьків самостійно їх виконує (див.: пункти 73-74 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, провадження № 14-132цс23). Норми СК України не встановлюють підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само, як визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов`язків свідчить про неможливість повної відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. Позивач звернувся до суду позовом про визначення місця проживання неповнолітнього сина, визнання його особою, що самостійного виховує і утримує сина ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 . При цьому вказав, що син проживає разом з ним, а він на даний час проходить військову службу в Збройних силах України, однак в позові достеменно не зазначив для чого йому необхідно встановлення даного факту. Водночас за нормами п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин під час дії воєнного стану, зокрема на тій підставі, що мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України. Отже встановлення юридичного факту може бути необхідним заявнику для звільнення з військової служби на підставі п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». Проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дитини, яка є відповідачкою у даній справі, а також потребують дослідження й врахування інтереси дитини. У статті 165 СК України визначено перелік осіб, які мають право звернутися з позовом до суду про позбавлення батьківських прав. Згідно з частиною першою цієї статті право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають не лише один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, у якому вона перебуває, а й орган опіки та піклування або прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років. Доведення факту самостійного утримання і виховання дитини батьком пов`язане із встановленням обставин щодо невиконання матір`ю батьківських обов`язків стосовно дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним з батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом. Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що дана справа пов`язана з вирішенням спору про право, зокрема, спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та/або ухилення від виконання батьківських обов`язків, який підлягає розгляду у цивільному судочинстві у порядку позовного провадження з урахуванням інтересів дитини. При цьому за нормами п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» військовослужбовці звільняються з військової служби під час дії воєнного стану, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду. Відповідно до п. 225 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затверджено Указом Президента України № від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 зі змінами звільнення військовослужбовців із військової служби під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, статтею 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" здійснюється у військових званнях до майстер-сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами - командирами бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них. Таким чином, для звільнення позивача з військової служби, яку останній проходить у званні «солдат», з підстав, що він самостійно виховує та утримує дитину, обов`язковою є наявність у нього серед іншого документа, який підтверджує, що він самостійно виховує та утримує дитину (рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини). Однак матеріали справи не містять письмових доказів того, що за результатами розгляду звернення позивача до відповідного суб`єкту владних повноважень військового командування, компетентного звільнити позивача з військової служби при здійсненні ним публічно-владних управлінських функцій було відмовлено у такому звільненні, саме з підстав того, що позивач не надав документи, які підтверджують перебування дитини на його утриманні. Отже, помилковим є посилання суду першої інстанції, що даний спір є публічно-правовим спором з питання прийняття органом військового управління рішення про звільнення позивача з військової служби, а тому такий спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства та не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Крім того слід звернути увагу, що відповідачем по даному спору зазначено фізичну особу матір дитини ОСОБА_2 , інтересів та прав якої як фізичної особи безпосередньо стосується вирішення даного спору, про що зазначено вище в мотивувальній частині даної постанови. Такі ж правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 06 травня 2026 року в справі № 686/26736/25 за схожих правовідносин. Підсумовуючи викладене, колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги, оскільки у цій конкретній справі встановлено наявність цивільного спору між сторонами, а тому позов ОСОБА_1 повинен розглядатись у цивільному судочинстві в порядку позовного провадження. Таким чином, колегія суддів, з врахуванням вищевикладеного вважає, що при вирішенні питання про закриття провадження в справі, суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, що призвело до постановлення помилкової ухвали, а відтак оскаржувану ухвалу слід скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Керуючись ст.ст. 374, 379, 382, 384, 389 390 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Ярмолинецького районного суду Хмельницької області від 20 квітня 2026 року скасувати. Направити цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей та сім`ї Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, Військова частина НОМЕР_1 , Орган опіки та піклування Ярмолинецької селищної ради Хмельницького району Хмельницької області про визначення місця проживання неповнолітньої дитини з батьком, визнання батька особою, яка самостійно виховує та утримує дитину для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повне судове рішення складено 09 липня 2026 року. Судді А.М. Костенко Л.М. Грох Т.О. Янчук