Постанова Велика Палата ВС № 607/9097/20

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 червня 2026 року м. Київ Справа № 607/9097/20 Провадження № 13-51кс25 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді ОСОБА_1 , судді-доповідача ОСОБА_2 , суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , за участю: секретаря судового засідання ОСОБА_18 , прокурора ОСОБА_19 , в режимі відеоконференції: захисника ОСОБА_20 , засудженого ОСОБА_21 , розглянувши у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження за касаційною скаргою з доповненнями засудженого ОСОБА_21 і касаційною скаргою прокурора на вирок Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 грудня 2022 року та ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 25 березня 2024 року за обвинуваченням ОСОБА_21 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 , раніше неодноразово судимого, останнього разу - 03 грудня 2019 року Самбірським районним судом Львівської області за ч. 2 ст. 190 Кримінального кодексу України (далі - КК) до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки, на підставі ст. 75 КК звільненого від відбування призначеного судом покарання з випробуванням та іспитовим строком тривалістю 2 роки, УСТАНОВИЛА: Зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

1. За вироком Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 грудня 2022 року ОСОБА_21 визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 190, ч. 3 ст. 190, ч. 4 ст. 190, ч. 3 ст. 15, ч. 2 ст. 190, ч. 3 ст. 15, ч. 3 ст. 190, ч. 1 ст. 353 КК, і йому призначено покарання: за ч. 4 ст. 190 КК(тут і далі - в редакції Закону № 270-VI від 15 квітня 2008року)у виді позбавлення волі на строк 7 років з конфіскацією всього майна, що є його власністю (за фактами вчинення шахрайських дій 08 травня 2019 року відносно потерпілих ОСОБА_22 та ОСОБА_23 , 10 серпня 2019 року - відносно ОСОБА_24 , 28 листопада 2019 року - відносно ОСОБА_25 ); за ч. 1 ст. 353 КК (тут і далі - в редакції Закону № 3207-VI від 07 квітня 2011 року) у виді обмеження волі на строк 1 рік 6 місяців (за фактами самовільного присвоєння владних повноважень службової особи під час вчинення шахрайських дій 08 травня 2019 року відносно потерпілих ОСОБА_22 та ОСОБА_23 , 10 серпня 2019 року відносно ОСОБА_24 , 28 листопада 2019 року відносно ОСОБА_25 ). На підставі ч. 1 ст. 70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_21 призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років з конфіскацією всього майна, що є його власністю. На підставі ч. 4 ст. 70 КК за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання, призначеного вироком Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 03 грудня 2019 року, більш суворим покаранням, призначеним на підставі ч. 1 ст. 70 КК за ч. 4 ст. 190, ч. 1 ст. 353 КК в цьому провадженні, ОСОБА_21 призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років з конфіскацією всього майна, що є його власністю; за ч. 2 ст. 190 КК (тут і далі - в редакції Закону № 270-VI від 15 квітня 2008року)у виді позбавлення волі на строк 2 роки (за фактом вчинення шахрайських дій 23 січня 2020 року відносно ОСОБА_26 ); за ч. 3 ст. 15 ч. 2 ст. 190 КК у виді позбавлення волі на строк 1 рік 6 місяців (за фактом вчинення 19 лютого 2020 року незакінченого замаху на заволодіння чужим майном шляхом обману (шахрайство) відносно ОСОБА_27 ); за ч. 3 ст. 190 КК (тут і далі - в редакції Закону № 270-VI від 15 квітня 2008року)у виді позбавлення волі на строк 5 років (за фактом вчинення 19 лютого 2020 року шахрайських дій відносно ОСОБА_28 ); за ч. 3 ст. 15 ч. 3 ст. 190 КК у виді позбавлення волі на строк 4 роки (за фактом вчинення 15 грудня 2019 року незакінченого замаху на заволодіння чужим майном шляхом обману (шахрайство) відносно ОСОБА_29 ); за ч. 4 ст. 190 КК у виді позбавлення волі на строк 8 років з конфіскацією всього майна, що є його власністю (за фактами вчинення 27 грудня 2019 року шахрайських дій відносно ОСОБА_30 , 03 січня 2020 року - відносно ОСОБА_31 , 16 лютого 2020 року - відносно ОСОБА_32 ); за ч. 1 ст. 353 КК у виді обмеження волі на строк 2 роки (за фактами самовільного присвоєння владних повноважень службової особи під час вчинення 27 грудня 2019 року шахрайських дій відносно ОСОБА_30 , 03 січня 2020 року - відносно ОСОБА_31 , 23 січня 2020 року - відносно ОСОБА_26 , 16 лютого 2020 року - відносно ОСОБА_32 ). На підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю вказаних злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_21 призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років з конфіскацією всього майна, що є його власністю. На підставі ч. 1 ст. 71 КК до покарання, призначеного за новим вироком за ч. 2 ст. 190 КК, ч. 3 ст. 15, ч. 2 ст. 190 КК, за ч. 3 ст. 190 КК, ч. 3 ст. 15, ч. 3 ст. 190 КК, за ч. 4 ст. 190 КК, ч. 1 ст. 353 КК у виді позбавлення волі на строк 8 років з конфіскацією всього майна, що є його власністю, частково приєднано невідбуту частину покарання у виді позбавлення волі на строк 1 рік, призначеного на підставі ч. 4 ст. 70 КК за сукупністю злочинів, і призначено ОСОБА_21 остаточне покарання за сукупністю вироків у виді позбавлення волі на строк 9 років з конфіскацією всього майна, що є його власністю. На підставі ст. 72 КК в строк призначеного покарання зараховано термін його попереднього ув`язнення із 06 березня 2020 року по 28 квітня 2021 року та з 09 лютого 2022 року по 30 грудня 2022 року (день ухвалення вироку) включно, з розрахунку один день попереднього ув`язнення за один день позбавлення волі. Також вирішено питання щодо продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

2. За цим же вироком визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 190 КК, ОСОБА_33 і призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років з конфіскацією всього майна, що є його власністю.

3. Суд першої інстанції вирішив також долю цивільних позовів потерпілих.

4. Ухвалою Тернопільського апеляційного суду від 16 лютого 2024 року матеріали за апеляційною скаргою захисника обвинуваченого ОСОБА_33 - ОСОБА_34 на вирок Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 грудня 2022 року щодо обвинуваченого ОСОБА_33 виділено в окреме провадження та зупинено судове провадження в цій частині до звільнення обвинуваченого ОСОБА_33 з військової служби.

5. Тернопільський апеляційний суд ухвалою від 25 березня 2024 року апеляційні скарги ОСОБА_21 та його захисника ОСОБА_20 залишив без задоволення.

6. Оскільки провадження щодо обвинуваченого ОСОБА_33 виділено в окреме та зупинено, вирок суду першої інстанції змінено в частині вирішення цивільних позовів потерпілих ОСОБА_32 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_30 , ОСОБА_31 , стягнуто з ОСОБА_21 на відшкодування заподіяної майнової шкоди на користь потерпілого ОСОБА_32 23 000 грн, потерпілої ОСОБА_23 - 22 389 грн (з урахуванням ухвали Тернопільського апеляційного суду від 24 квітня 2024 року про виправлення описки), потерпілої ОСОБА_24 - 135 443,81 грн, потерпілого ОСОБА_25 - 574 562,07 грн, потерпілої ОСОБА_30 - 7 358,78 грн, потерпілої ОСОБА_31 - 10 000 грн, в іншій частині вирок Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 грудня 2022 року залишено без змін. Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

7. За обставин, встановлених судом першої інстанції та детально викладених у вироку, ОСОБА_21 визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень за таких обставин. У травні 2019 року, точного часу досудовим розслідуванням не встановлено, з метою особистого збагачення особа, матеріали відносно якої виділено в окреме провадження, створив організовану групу, до якої увійшов сам, як організатор і залучив ОСОБА_21 та особу, матеріали відносно якої апеляційний суд виділив в окреме провадження,для вчинення середньої тяжкості, тяжких та особливо тяжких злочинів, пов`язаних із заволодінням чужим майном громадян шляхом обману (шахрайства) під приводом відшкодування заподіяної постраждалим матеріальної шкоди та не притягнення до кримінальної відповідальності близьких родичів за нібито вчинення останніми дорожньо-транспортної пригоди із потерпілими. Особа, матеріали відносно якої виділено в окреме провадження, довела до відома ОСОБА_21 та особи, матеріали відносно якої апеляційний суд виділив в окреме провадження, деталі вище зазначеного злочинного плану, для реалізації якого вони, бажаючи отримувати власну матеріальну вигоду, керуючись корисливим мотивом, прийняли пропозицію особи, матеріали відносно якої виділено в окреме провадження, та надали свою добровільну згоду на участь у злочинній групі. Між її учасниками існувала згуртованість та одностайність, постійні міцні внутрішні зв`язки, які зазначені особи підтримували між собою. Організована група була стабільною, що проявлялось у тривалості її існування, системності та детальній організації її функціонування, мала постійний склад. Кожен із учасників групи був обізнаний з єдиним планом організованої групи з розподілом функцій та ролей, спрямованих на досягнення цього плану. Надалі, реалізуючи свій злочинний намір, у період часу з 08 травня 2019 року по 06 березня 2020 року в м. Тернополі, а також Тернопільській області, діючи відповідно до заздалегідь розробленого плану діяльності організованої групи та розподілу ролей, особа, матеріали відносно якої виділено в окреме провадження, і ОСОБА_21 , котрі видавали себе за працівників поліції, представників районної державної адміністрації, та особа, матеріали відносно якої апеляційний суд виділив в окреме провадження,діючи умисно, керуючись корисливим мотивом,переслідуючи мету збагачення та незаконного отримання прибутків, за обставин, наведених у вироку, шахрайським шляхом заволоділи грошовими коштами ОСОБА_22 - в сумі 8 000 грн; ОСОБА_23 - в сумі 850 дол. США, що згідно з офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ), встановленого на момент вчинення злочину, становило 22 389 грн; ОСОБА_24 - у сумі 5 350 дол. США, що згідно з офіційним курсом НБУ, встановленого на момент вчинення злочину, становило 135 443,81 грн, грошовими коштами та особистими речами ОСОБА_25 - на загальну суму 574 562,07 грн; грошовими коштами в сумі 2 000 грн та ювелірними прикрасами загальною вагою 8,4 г ОСОБА_30 - на загальну суму 7 358,78 грн; грошовими коштами ОСОБА_31 в сумі 10 000 грн та ОСОБА_32 - у сумі 23 000 грн, заподіявши потерпілим відповідну матеріальну шкоду. Також 23 січня 2020 року та 19 лютого 2020 року в м. Тернополі особа, матеріали відносно якої виділено в окреме провадження, ОСОБА_21 , видаючи себе, зокрема, за працівників пенітенціарної служби, та ОСОБА_35 , (засуджений за вчинення цих злочинів вироком Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10 вересня 2020 року на підставі угоди), діючи за попередньою змовою, умисно, керуючись корисливим мотивом, з метою незаконного заволодіння чужим майном та спільного збагачення, аналогічним способом за обставин, наведених у вироку, шахрайським шляхом заволоділи грошовими коштами ОСОБА_26 в сумі 2 000 дол. США і ОСОБА_28 у сумі 10 000 дол. США, що згідно з офіційним курсом НБУ, який був встановлений на момент вчинення злочинів, становило 48 662 грн і 244 431 грн, відповідно, заподіявши потерпілим матеріальну шкоду на зазначену суму. 19 лютого 2020 року в м. Чортків Тернопільської області особа, матеріали відносно якої виділено в окреме провадження, ОСОБА_21 та ОСОБА_35 , діючи за попередньою змовою, умисно, керуючись корисливим мотивом, з метою незаконного заволодіння чужим майном та спільного збагачення, аналогічним способомнамагалися заволодіти грошовими коштами ОСОБА_27 у сумі 2 000 дол. США, що згідно з офіційним курсом НБУ, який був установлений на момент вчинення злочину, становило 48 886,2 грн, однак, не вчинивши усіх дій, які вважали необхідними для доведення злочину до кінця, злочин не закінчили з причин, що не залежали від їх волі. Крім того, 15 грудня 2019 року в м. Тернополі близько 00:30 ОСОБА_21 та особа, матеріали відносно якої виділено в окреме провадження, діючи за попередньою змовою та видаючи себе за працівників поліції, умисно, керуючись корисливим мотивом, з метою незаконного заволодіння чужим майном та спільного збагачення,аналогічним способомнамагалися заволодіти грошовими коштами ОСОБА_29 в розмірі 20 000 дол. США, що згідно з офіційним курсом НБУ, який був встановлений на момент вчинення злочину, становило 471 264 грн, однак, не закінчивши злочин з причин, які не залежали від їх волі, заволоділи грошовими коштами в сумі 10 000 грн, заподіявши потерпілій матеріальну шкоду на вказану суму. Вимоги касаційних скарг і узагальнені доводи осіб, які їх подали

8. У касаційній скарзі та доповненнях до неї засуджений ОСОБА_21 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати оскаржувані судові рішення з призначенням нового розгляду у суді першої інстанції.

9. На обґрунтування своїх вимог вказує, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, безпідставно не застосував положення п. 7 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) та не закрив кримінальне провадження за ч. 3 ст. 15, ч. 2 ст. 190 КК за епізодом вчинення замаху на шахрайство щодо потерпілої ОСОБА_27 , оскільки критично оцінив та фактично не врахував її показання, надані під час судового розгляду, в яких вона зазначила, що не подавала заяви про вчинення злочину і не має наміру подавати її в подальшому.

10. Зазначає, що викладені у вироку показання потерпілої ОСОБА_27 про те, що вона не пам`ятає, чи зверталася до поліції із заявою про вчинення щодо неї злочину, суперечать її показанням, наданим безпосередньо під час судового засідання.

11. Також засуджений ОСОБА_21 звертає увагу на те, що в обвинувальному акті та у вироку суду, який оскаржується, процесуальний статус ОСОБА_27 визначено як потерпілої, тоді як під час розгляду кримінального провадження в суді першої інстанції вона була допитана як свідок. Крім того, засуджений зазначає, що апеляційний суд, усупереч вимогам ч. 3 ст. 404 КПК, безпідставно відмовив у задоволенні його клопотання про повторне дослідження доказів, покладених в основу вироку, щодо вчинення інкримінованих кримінальних правопорушень стійкою групою, а також щодо наявності процесуальних підстав для проведення негласних слідчих (розшукових) дій (далі - НСРД), відібрання папілярних візерунків пальців, прослуховування телефонних розмов та здійснення візуального спостереження.

12. Засуджений вказує, що всупереч вимогам ч. 3 ст. 290 КПК йому не було надано копій процесуальних документів, які слугували підставами для проведення НСРД. У зв`язку із цим він вважає матеріали НСРД недопустимими доказами, оскільки у матеріалах кримінального провадження взагалі відсутні відповідні ухвали суду апеляційної інстанції, якими надавався дозвіл на їх проведення.

13. При цьому засуджений ОСОБА_21 посилається на те, що рішення про надання дозволу на проведення НСРД не було відкрито йому в порядку ст. 290 КПК, а тому відповідно до ч. 12 цієї статті суд не мав права використовувати такі докази.

14. У доповненнях до касаційної скарги засуджений зазначає про відсутність у матеріалах кримінального провадження протоколу про його затримання.

15. Також засуджений стверджує, що в межах кримінального провадження за обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення стосовно потерпілої ОСОБА_29 (ЄРДР № 12020210010000578 від 28 лютого 2020 року, справа № 607/14290/20) йому не було вручено повідомлення про підозру.

16. Окремо засуджений ОСОБА_21 наголошує на незаконності складу суду при розгляді кримінального провадження № 12019210010001360, оскільки це кримінальне провадження ухвалою суду від 23 вересня 2020 року було об`єднано з кримінальним провадженням № 12020210010000578, у розгляді якого брав участь суддя ОСОБА_36 , який, в свою чергу, брав участь в ухваленні оскарженого вироку суду першої інстанції й безпідставно не заявив собі самовідвід.

17. Крім того, засуджений посилається на неправильне викладення у вироку показань потерпілої ОСОБА_29 , оскільки остання у своїх показаннях суду зазначала, що кошти у неї забирала інша особа, а не ОСОБА_21 .

18. Прокурор в касаційній скарзі просить змінити оскаржувані судові рішення щодо ОСОБА_21 через істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.

19. Прокурор у поданій касаційній скарзі просить звільнити ОСОБА_21 від призначеного судом покарання за ч. 1 ст. 353 КК на підставі п. 2 ч. 1 ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.

20. Прокурор зазначає, що кримінальні правопорушення, передбачені ч. 1 ст. 353 КК, були вчинені ОСОБА_21 у період з 08 травня 2019 року по 06 березня 2020 року, перебіг строків давності не зупинявся і не переривався, у зв`язку з чим станом на 06 березня 2023 року сплив строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 353 КК. Водночас суд апеляційної інстанції не роз`яснив обвинуваченому його право на звільнення від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального проступку, передбаченого ч. 1 ст. 353 КК, на підставі п. 2 ч. 1 ст. 49 цього Кодексу, що свідчить про порушення вимог кримінального процесуального закону, яке зумовило неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність. Підстави розгляду кримінального провадження Великою Палатою Верховного Суду 21. 10 липня 2025 року колегія судів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі - колегія суддів, Касаційний кримінальний суд, ККС ВС) постановила ухвалу, якою передано матеріали кримінального провадження щодо ОСОБА_21 на розгляд Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) з підстав, передбачених ч. 5 ст. 434-1 КПК, оскільки справа містить виключну правову проблему, вирішення якої є важливим для розвитку права і формування єдиної правозастосовчої практики.

22. Як виключну правову проблему, вирішення якої є важливим для розвитку права і формування єдиної правозастосовчої практики, Касаційний кримінальний суд окреслив питання: чи застосовуються правила ч. 4 ст. 70 КК у разі, коли особа засуджується за вчинення кількох кримінальних правопорушень, які відповідають одному і тому самому складу кримінального правопорушення (далі - тотожні кримінальні правопорушення), але одне або кілька з них були вчинені до ухвалення попереднього вироку, а ще одне або декілька - після його ухвалення, а також як слід кваліфікувати такі правопорушення в аспекті застосування норм, передбачених ч. 4 ст. 70, ч. 5 ст. 71 КК, у їх взаємозв`язку з положеннями, що визначені в ч. 1 ст. 32, ст. 33 цього Кодексу.

23. Колегія суддів не погоджується з висновками об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі - об`єднана палата) від 08 лютого 2021 року у справі № 390/235/19 (провадження № 51- 2177кмо20) та від 22 січня 2024 року у справі № 236/4167/20 (провадження № 51-1565кмо23), відповідно до яких правила, передбачені частинами 1, 4 ст. 70 КК, не застосовуються в разі, коли особа засуджується за вчинення кількох тотожних кримінальних правопорушень, вчинених як до ухвалення попереднього вироку, так і після нього.

24. Об`єднана палата дійшла висновку, що усі тотожні кримінальні правопорушення - як вчинені до ухвалення попереднього вироку, так і після його ухвалення - кваліфікуються за однією статтею або частиною статті Особливої частини КК, покарання призначається в межах санкції відповідної норми, а надалі застосовуються правила ст. 71 КК щодо призначення остаточного покарання.

25. На переконання колегії суддів, зазначені висновки фактично вводять у правозастосовчу практику винятки з правил призначення покарання, чітко передбачених статями 70 та 71 КК, що не ґрунтуються на вимогах закону.

26. Колегія суддів наголошує, що сформульований об`єднаною палатою підхід, за яким у разі вчинення особою кількох тотожних кримінальних правопорушень, частина з яких була вчинена до постановлення попереднього вироку, а інша - після, визначення остаточного покарання виключно за правилами ст. 71 КК без застосування положень ч. 4 ст. 70 цього Кодексу не відповідає приписам статей 32, 33, 70 та 71 КК та фактично призводить до встановлення більш суворого покарання, ніж це передбачено комплексним застосуванням статей 70 і 71 цього Кодексу.

27. Касаційний кримінальний суд зазначив, що положення кримінального матеріального закону, які визначають ознаки повторності та сукупності кримінальних правопорушень, а також правила призначення покарання, залишалися незмінними, так само як і правове регулювання цих питань. Призначення покарання за правилами, передбаченими статтями 70 та 71 КК, у частині, що стосується застосування норм про повторність (ст. 32 КК) та сукупність (ст. 33 КК) кримінальних правопорушень і похідних від них правил кваліфікації, ніколи не передбачало винятків щодо застосування положень ч. 4 ст. 70 КК.

28. Вказані правила застосовувались так, що коли після постановлення вироку у справі буде встановлено, що засуджений винен ще в кількох кримінальних правопорушеннях, одні з яких вчинено до, а інші - після ухвалення попереднього вироку, покарання за останнім за часом вироком призначається із застосуванням як ст. 70, так і ст. 71 КК: спочатку - за правилами ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю злочинів, вчинених до постановлення першого вироку; після цього - за правилами ч. 4 ст. 70 КК; потім - за сукупністю злочинів, вчинених після постановлення першого вироку; і остаточно - за сукупністю вироків (без жодних винятків із таких правил).

29. Колегія суддів звертає увагу, що законодавець не передбачає жодних винятків із правил призначення покарання, визначених у ч. 4 ст. 70 КК. Висновки об`єднаної палати, які фактично пропонують ігнорувати зазначену норму у випадках, коли особа вчинила кілька тотожних кримінальних правопорушень як до ухвалення попереднього вироку, так і після, вводять у правозастосовчу практику положення, що не ґрунтуються на вимогах закону.

30. Колегія суддів вважає, що запропонована об`єднаною палатою концепція незастосування приписів ч. 4 ст. 70 КК є помилковою та не підлягає використанню при призначенні покарання, оскільки у таких випадках обов`язковим є застосування положень статей 70 та 71 КК.

31. Крім того, ККС ВС не погоджується з позицією об`єднаної палати, викладеною у постанові від 22 січня 2024 року (справа № 236/4167/20, провадження № 51-1565кмо23), відповідно до якої призначення покарання за кожен епізод окремо штучно збільшуватиме кваліфікацію, що призведе до погіршення становища обвинуваченого (засудженого).

32. Водночас, на переконання колегії суддів, не може вважатись штучною кваліфікація, заснована на взаємоузгодженому застосуванні норм, передбачених статтями 32, 33, 70, 71 КК, та відповідної частини статті (статті) Особливої частини цього Кодексу.

33. ККС ВС вважає, що до погіршення становища обвинуваченого призводить не кваліфікація тотожних правопорушень, вчинених до та після постановлення вироку, окремо, а їх неподільна кваліфікація та похідне призначення остаточного покарання за правилами ст. 71 КК, адже в такому разі кримінально-правові наслідки всіх правопорушень визначаються в межах ч. 2 ст. 71 КК, що значно перевищують межі в ч. 2 ст. 70 цього Кодексу.

34. Підсумовуючи, колегія суддів пропонує сформулювати такий висновок: Якщо після постановлення вироку у справі буде встановлено, що засуджений винен ще в кількох кримінальних правопорушеннях, одні з яких вчинено до постановлення Вироку, а інші - після його постановлення, остаточне покарання призначається із застосуванням правил як ст. 70 КК, так і ст. 71 цього Кодексу, в такому порядку: - покарання призначається за кожне кримінальне правопорушення, яке кваліфікується окремо (самостійно); - далі - за правилами ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю кримінальних правопорушень, вчинених до постановлення вироку 1; - після цього - за правилами ч. 4 ст. 70 КК щодо покарання, призначеного вироком 1; - далі - за правилами ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю кримінальних правопорушень, вчинених після постановлення вироку 1; - після цього - за правилами ст. 71 КК остаточне покарання за сукупністю вироків. Якщо стосовно особи було постановлено два вироки і буде встановлено, що вона вчинила кримінальні правопорушення до постановлення вироку 1 та після нього, а також і після вироку 2, то після дотримання вказаного вище порядку покарання призначається за кожне правопорушення, вчинене після вироку 2, а далі - за правилами ст. 71 КК щодо вироку

2. Остаточне покарання - за правилами ст. 71 КК щодо вироків 1 та

2. Велика Палата ухвалою від 24 вересня 2025 року прийняла до розгляду це кримінальне провадження з підстав того, що справа містить виключну правову проблему, вирішення якої є важливим для розвитку права і формування єдиної правозастосовчої практики. Позиції учасників судового провадження

35. Прокурор у судовому засіданні підтримав касаційну скаргу сторони обвинувачення та просив залишити без задоволення касаційну скаргу з доповненнями засудженого ОСОБА_21 .

36. Засуджений ОСОБА_21 підтримав свою касаційну скаргу з доповненнями, заперечив щодо задоволення касаційної скарги прокурора.

37. Захисник ОСОБА_20 підтримала касаційну скаргу з доповненнями засудженого ОСОБА_21 та просила задовольнити її в повному обсязі, заперечувала щодо задоволення касаційної скарги прокурора. Позиція Великої Палати Щодо вирішення питання про застосування правил ч. 4 ст. 70 КК у разі, коли особа засуджується за вчинення кількох тотожних кримінальних правопорушень і при цьому одне або кілька з них були вчинені до ухвалення попереднього вироку, а ще одне або декілька - після його ухвалення, а також про кваліфікацію таких правопорушень в аспекті застосування норм, передбачених ч. 4 ст. 70, ч. 5 ст. 71 КК, у їх взаємозв`язку з положеннями, визначеними ч. 1 ст. 32, ст. 33 цього Кодексу

38. За змістом положень п. 1 ч. 2 ст. 45 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ч. 6 ст. 31, ст. 434-1 КПК у разі передачі кримінального провадження на розгляд Великої Палати вона розглядає справу як суд касаційної інстанції в межах заявлених касаційних вимог і доводів на їх обґрунтування, а також вирішує питання, що становить виключну правову проблему і стало підставою для такої передачі.

39. Загальні засади призначення покарання встановлені у ст. 65 КК. Відповідно до цієї норми суд призначає покарання: у межах, установлених у санкції статті або санкції частини статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення; відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу; з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особи винного та обставин, що пом`якшують і обтяжують покарання. Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.

40. Відповідно до ч. 1 ст. 32 КК повторністю кримінальних правопорушень визнається вчинення двох або більше кримінальних правопорушень, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини КК. Водночас за змістом ч. 3 цієї статті вчинення двох або більше кримінальних правопорушень, передбачених різними статтями цього Кодексу, визнається повторним лише у випадках, передбачених в Особливій частині КК.

41. Згідно зі ст. 33 КК сукупністю кримінальних правопорушень визнається вчинення особою двох або більше кримінальних правопорушень, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини КК, за жодне з яких її не було засуджено.

42. У випадках сукупності кримінальних правопорушень кожне з них підлягає кваліфікації за відповідною статтею або частиною статті Особливої частини КК, а покарання призначається окремо за кожне кримінальне правопорушення, яке входить до її складу, із подальшим визначенням остаточного покарання за правилами ст. 70 КК.

43. Положення ст. 70 КК визначають підстави, порядок і межі призначення покарання за сукупністю кримінальних правопорушень. Відповідно до ч. 4 цієї статті, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще й в іншому кримінальному правопорушенні, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку, остаточне покарання визначається за правилами, передбаченими частинами 1-3 цієї статті, тобто шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань. У такому випадку в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю кримінальних правопорушень, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передбаченими в ст. 72 КК.

44. Згідно із ч. 1 ст. 71 КК, якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив нове кримінальне правопорушення, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.

45. Відповідно до ч. 5 ст. 71 КК, якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив два або більше кримінальних правопорушень, суд призначає покарання за ці нові кримінальні правопорушення за правилами, передбаченими у ст. 70 цього Кодексу, а потім до остаточного покарання, призначеного за сукупністю кримінальних правопорушень, повністю чи частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком у межах, встановлених у ч. 2 ст. 71 КК.

46. Отже, положення статей 70 і 71 КК мають різний предмет правового регулювання та застосовуються залежно від того, коли саме особа вчинила кримінальне правопорушення - до чи після постановлення попереднього вироку. Стаття 70 КК застосовується для визначення покарання за сукупністю кримінальних правопорушень, зокрема й у випадку, передбаченому ч. 4 цієї статті, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще й в іншому кримінальному правопорушенні, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку. Натомість ст. 71 КК регулює порядок призначення покарання за сукупністю вироків, тобто у разі вчинення нового кримінального правопорушення після постановлення попереднього вироку, але до повного відбуття покарання.

47. Чинне нормативне регулювання розділів VII та XI Загальної частини КК не містить спеціальних положень, які б окремо визначали особливості призначення покарання у випадках так званої «розірваної повторності» тотожних кримінальних правопорушень, коли частина таких правопорушень була вчинена до постановлення попереднього вироку, а інша - після його постановлення. Саме це зумовило формування різних підходів у судовій практиці щодо застосування положень ч. 4 ст. 70 КК у таких випадках.

48. Відсутність єдиного підходу до вирішення питання про можливість чи неможливість застосування приписів ч. 4 ст. 70 КК у випадках «розірваної» повторності тотожних кримінальних правопорушень свідчить про наявність виключної правової проблеми, вирішення якої є важливим для розвитку права і формування єдиної правозастосовчої практики.

49. У кримінальному праві України упродовж тривалого часу не змінювалися законодавчі підходи до визначення повторності та сукупності кримінальних правопорушень, а також правила призначення покарання за сукупністю кримінальних правопорушень і за сукупністю вироків. Зокрема, положення КК 2001 року щодо призначення покарання за сукупністю кримінальних правопорушень і за сукупністю вироків за своїм змістом продовжили підходи, закріплені у статтях 42 і 43 КК 1960 року.

50. Пленум Верховного Суду України у постанові № 7 від 24 жовтня 2003 року роз`яснив, що у випадку, коли після постановлення вироку буде встановлено вину засудженого ще у кількох кримінальних правопорушеннях, одні з яких вчинені до, а інші - після постановлення першого вироку, призначення покарання має здійснюватися із застосуванням як ст. 70, так і ст. 71 КК. У такому випадку суд спочатку визначає покарання за сукупністю кримінальних правопорушень, учинених до постановлення першого вироку, далі застосовує ч. 4 ст. 70 КК, після цього визначає покарання за кримінальні правопорушення, учинені після постановлення першого вироку, і лише після цього остаточно визначає покарання за сукупністю вироків.

51. Такий підхід тривалий час забезпечував послідовність застосування кримінального закону та відповідав принципам законності, справедливості й індивідуалізації покарання. Застосування статей 70 і 71 КК у взаємозв`язку зі статтями 32 і 33 цього Кодексу не передбачало винятків із вимог ч. 4 ст. 70 КК залежно від того, чи є тотожними відповідні кримінальні правопорушення, вчинені особою як до ухвалення попереднього вироку, так і після нього.

52. Інше тлумачення та застосування положень ч. 4 ст. 70 КК призводило б до правової невизначеності та непередбачуваності для учасників кримінального провадження. Особа має право розраховувати на те, що норми кримінального закону будуть застосовані до неї так само, як вони застосовуються до інших осіб, які перебувають у подібній правовій ситуації.

53. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11(2008) про якість судових рішень зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (п. 49 цього Висновку).

54. У п. 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom), заява № 27238/95, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом Суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

55. ЄСПЛ неодноразово зазначав, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, серед іншого, гарантує певну стабільність у правових ситуаціях і сприяє довірі суспільства до судів. Натомість існування суперечливих судових рішень може створити стан правової невизначеності, знизити довіру громадськості до судової системи, тоді як така довіра, безумовно, є одним з найважливіших компонентів правової держави (рішення у справі «Нейдет Шахін і Періхан Шахін проти Туреччини» (Nejdet Sahin and Perihan Sahin v. Turkey ), № 13279/05, § 57, від 20 жовтня 2011 року).

56. Будь-який припис права має бути доступним і передбачуваним (рішення у справах «Achour v. France», заява № 67335/01, п. 42; «Kononov v. Latvia», заява № 36376/04, п. 185). У своїй практиці ЄСПЛ виходить із того, що застосування норм права має бути передбачуваним для особи і кожен має право сподіватися на те, що норми права будуть застосовані до нього так само, як вони застосовуються до інших осіб, що опинилися у подібній ситуації. Порушення цієї вимоги, як правило, пов`язується з довільним тлумаченням норм права під час правозастосування.

57. Принцип правової визначеності, закріплений у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), вимагає від національних судів дотримання обов`язку приймати рішення відповідно до закону і таким чином передбачувано тлумачити положення національного законодавства, ґрунтуючись на ньому, а не на абстрактному твердженні поза будь-яким розумним суддівським розсудом (рішення у справах «Анджелкович проти Сербії» (Andelkovic v. Serbia), № 1401/08, п. 27, від 09 квітня 2013 року, «Панталон проти Хорватії» (Pantalon v. Croatia), № 2953/14, п. 52, від 19 листопада 2020 року).

58. Застосування положень статей 70 і 71 КК у взаємозв`язку з приписами статей 32 і 33 КК формує цілісний механізм визначення остаточного покарання у випадках, коли особа засуджується за вчинення кількох кримінальних правопорушень і при цьому одне або кілька з них були вчинені як до ухвалення попереднього вироку так і після нього. У цьому механізмі для застосування положень ч. 4 ст. 70 КК має значення не повторність тотожних кримінальних правопорушень, а саме час їх вчинення - до чи після постановлення попереднього вироку.

59. На переконання Великої Палати, законодавець, закріплюючи ці приписи, мав на меті створення єдиних правил для ситуацій, коли особа вчинила кілька кримінальних правопорушень, частина з яких була скоєна до постановлення попереднього вироку, а інші - після нього.

60. Об`єднана палата у постановах від 8 лютого 2021 року у справі № 390/235/19 та від 22 січня 2024 року у справі № 236/4167/20 сформулювала інший підхід. Відповідно до нього правила, передбачені частиною 4 ст. 70 КК, не застосовуються у разі, коли особа засуджується за вчинення кількох тотожних кримінальних правопорушень, частина з яких була вчинена до постановлення попереднього вироку, а інша - після його постановлення. За цим підходом усі такі тотожні кримінальні правопорушення кваліфікуються за однією статтею або частиною статті Особливої частини КК, покарання призначається в межах санкції відповідної норми, а надалі застосовуються правила ст. 71 КК щодо призначення остаточного покарання.

61. Велика Палата не може погодитися з такими правовими висновками об`єднаної палати, а тому вважає за необхідне відступити від них, оскільки такі висновки не відповідають буквальному змісту ч. 4 ст. 70 КК, системному зв`язку цієї норми зі статтями 32, 33 і 71 КК, а також загальним засадам призначення покарання. Кримінальний закон не передбачає можливості незастосування ч. 4 ст. 70 КК лише з тієї підстави, що відповідні кримінальні правопорушення, які вчинені особою як до ухвалення попереднього вироку, так і після нього є тотожними та охоплюються однією статтею або частиною статті Особливої частини КК.

62. Велика Палата звертає увагу на те, що питання кримінально-правової кваліфікації тотожних кримінальних правопорушень і питання призначення покарання за їх вчинення не є однаковими за своїм змістом. Тотожність кримінальних правопорушень може впливати на їх кваліфікацію, однак сама по собі не змінює передбаченого кримінальним законом порядку визначення покарання особі у випадку, коли частина таких правопорушень була вчинена до постановлення попереднього вироку. У ч. 4 ст. 70 КК законодавець визначив правила безвідносно до того, чи охоплюються скоєні діяння, вчинені до постановлення попереднього вироку та після нього однією частиною статті Особливої частини КК чи різними частинами (статтями), чи є вони тотожними, однорідними або різнорідними.

63. Відсутні підстави до застосування положень ст. 33 КК відокремлено від приписів ч. 4 ст. 70 КК, які у сукупності утворюють нерозривне поєднання приписів кримінального закону, які конкретизують їх положення в ситуації, коли тотожні правопорушення були вчинені як до, так і після постановлення вироку.

64. Велика Палата виходить із того, що застосування ч. 4 ст. 70 КК зумовлене виключно часовим критерієм вчинення кримінальних правопорушень - наявністю епізодів, учинених до постановлення попереднього вироку, які не були охоплені ним.

65. Велика Палата наголошує, що ч. 4 ст. 70 КК є спеціальною нормою, яка визначає порядок дій суду у випадках, коли після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому кримінальному правопорушенні, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку, а тому є помилковим правозастосування, за якого суд, встановивши, що особа вчинила кілька тотожних кримінальних правопорушень, частина з яких була вчинена до постановлення попереднього вироку, а інша - після його постановлення, не застосовує правила ч. 4 ст. 70 КК щодо тих правопорушень, які були вчинені до попереднього вироку.

66. Велика Палата наголошує, що положення КК, що регулюють призначення покарання (розділ ХІ Загальної частини КК), не передбачають альтернативних підходів до обчислення остаточного покарання залежно від характеру кримінальних правопорушень (тотожних, однорідних чи різнорідних), вчинених особою як до ухвалення попереднього вироку, так і після нього. Такий критерій у статтях цього розділу відсутній.

67. Отже, при визначенні остаточного покарання важливе значення має час вчинення кримінальних правопорушень - до чи після постановлення попереднього вироку. Положення ч. 4 ст. 70 КК мають застосовуватися незалежно від того, чи є тотожними кримінальні правопорушення, частина з яких була вчинена до постановлення попереднього вироку, а інша - після його постановлення.

68. З огляду на викладене Велика Палата висновує, що якщо після постановлення вироку у справі (далі -вирок 1)буде встановлено, що засуджений винен ще в кількох кримінальних правопорушеннях, одні з яких вчинено до постановлення вироку 1, а інші - після його постановлення, остаточне покарання призначається із застосуванням правил як ст. 70 КК, так і ст. 71 цього Кодексу в такій послідовності: 1) спочатку призначається покарання за кожне кримінальне правопорушення окремо, вчинене допостановлення вироку 1; 2) далі - за правилами ч. 1 ст. 70 КК визначається покарання за сукупністю кримінальних правопорушень, учинених до постановлення вироку 1; після цього - за правилами ч. 4 ст. 70 КК; 3) потім - призначається покарання за кожне кримінальне правопорушення окремо, вчинене після постановлення вироку 1; 4) далі - за правилами ч. 1 ст. 70 КК визначається покарання за сукупністю кримінальних правопорушень, учинених після постановлення вироку 1; 5) після цього - за правилами ст. 71 КК визначається остаточне покарання за сукупністю вироків, а саме до покарання, визначеного в п.4, повністю або частково приєднується невідбута частина покарання, визначена у п.2. Якщо стосовно особи було постановлено два вироки (далі - вирок 1 та вирок 2) і буде встановлено, що нею вчинено кримінальні правопорушення до постановлення вироку 1 та після нього, а також після постановлення вироку 2, то покарання призначається з урахуванням дотримання вказаного вище порядку.

69. Визначений Великою Палатою поетапний механізм призначення покарання узгоджується з принципами індивідуалізації та справедливості покарання. Він дозволяє суду повною мірою оцінити всі вчинені особою епізоди злочинної діяльності та визначити остаточну міру покарання, що відповідає сумарній тяжкості цих діянь, одночасно не допускаючи ні необґрунтовано суворого, ні невиправдано м`якого підходу порівняно із ситуацією, коли б усі епізоди злочинної діяльності розглядалися в одному провадженні. Таким чином реалізуються загальні засади призначення покарання, закріплені у ст. 65 КК: покарання призначається необхідне й достатнє для виправлення особи та попередження вчиненню нею нових кримінальних правопорушень.

70. Такий підхід кореспондується і з усталеною практикою застосування аналогічних норм, що існували в кримінальному законодавстві 1960 року, яка не передбачала винятків із вимог ч. 4 ст. 42 КК 1960 р. (нині - ч. 4 ст. 70 КК). Мотиви Великої Палати щодо касаційних вимог і доводів засудженого ОСОБА_21 .

71. Відповідно до статей 434, 438 КПК у їх взаємозв`язку при здійсненні перегляду суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування норм права, правової оцінки обставин і не уповноважений досліджувати докази, оцінювати їх з точки зору достовірності, ревізувати оскаржені рішення на предмет повноти судового розгляду та відповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження. Ці питання належать до компетенціїапеляційного суду, який по суті є останньою інстанцією, що має процесуальну можливість перевірити відповідні доводи сторін. Зазначене є реалізацією гарантії забезпечення права на справедливий суд (ст. 6 Конвенції).

72. Відповідно до статей 8 та 9 КПК кримінальне провадження здійснюється з додержанням засад законності та верховенства права, згідно з якими людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями і визначають зміст та спрямованість діяльності держави.

73. Законність як загальна засада кримінального провадження полягає в забезпеченні єдиного порядку кримінального провадження в усіх кримінальних провадженнях, неухильному дотриманні процесуальної форми та передбаченої процедури, однаковості застосування закону і поширюється на всі стадії та інститути кримінального процесу, всіх його суб`єктів, усі дії і процесуальні рішення.

74. Обов`язковою умовою прийняття законного, обґрунтованого та справедливого судового рішення є неухильне дотримання вимог кримінального процесуального законодавства в процесі судового розгляду.

75. Доводи засудженого ОСОБА_21 про те, що суд безпідставно не застосував положення п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК та не закрив кримінальне провадження за ч. 3 ст. 15 ч. 2 ст. 190 КК за епізодом вчинення замаху на шахрайство щодо ОСОБА_27 , у зв`язку з тим, що потерпіла не подавала заяви про вчинення кримінального правопорушення і не мала наміру подавати її надалі, є безпідставними.

76. Всупереч доводам засудженого, в матеріалах кримінального провадження (а. с. 97, т. 7) міститься заява потерпілої ОСОБА_27 , у якій вона просить притягнути до кримінальної відповідальності невідомих їй осіб, які 19 лютого 2020 року близько 15:30 шляхом обману намагалися заволодіти її грошовими коштами у сумі 4 000 дол. США. При цьому у вказаній заяві зазначено, що ОСОБА_27 написала її власноручно, що й засвідчила відповідним підписом.

77. Крім того, у матеріалах кримінального провадження також міститься рапорт помічника чергового СРПП № 4 Чортківського ВП ГУНП в Тернопільській області про те, що 19 лютого 2020 року о 20:15 у відділ поліції із заявою про вчинення кримінального правопорушення звернулась ОСОБА_27 , 1970 р.н., де зазначила, що 19 лютого 2020 року близько 15:30 невідомі особи шляхом обману під час телефонної розмови, повідомляючи неправдиву інформацію про її зятя ОСОБА_37 , намагались заволодіти її грошовими коштами в сумі 4 000 дол. США (а. с. 96, т. 7).

78. Також безпідставними є доводи засудженого ОСОБА_21 щодо викривлення у вироку змісту показань потерпілої ОСОБА_29 , що повністю спростовуються даними технічного запису судового засідання від 13 січня 2021 року, відповідно до якого, зафіксовані в ньому показання потерпілої ОСОБА_29 за змістом відповідають тим, що наведені у вироку суду першої інстанції.

79. Доводи засудженого про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону через те, що в обвинувальному акті та у вироку суду першої інстанції процесуальний статус ОСОБА_27 визначено як потерпілої, тоді як під час судового розгляду вона була допитана як свідок, є безпідставними. Велика Палата вважає, що така обставина не вплинула на законність та обґрунтованість вироку суду першої інстанції з огляду на таке.

80. Так, у ч. 1 ст. 55 КПК встановлено, що потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди.

81. Особа набуває процесуальний статус потерпілого як учасника кримінального провадження з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення, надання згоди на визнання потерпілим (у разі, якщо така заява нею не подавалась) або подання заяви про залучення до провадження як потерпілого.

82. Частиною 2 ст. 55 КПК визначається момент виникнення в особи статусу потерпілого як учасника кримінального провадження: права і обов`язки потерпілого виникають в особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяви про залучення її до провадження як потерпілого.

83. Тобто для набуття статусу потерпілого достатньо подання заяви про вчинення щодо особи кримінального правопорушення або заяви про залучення її до провадження як потерпілого.

84. Вказане також узгоджуються з висновками Великої Палати, викладеними у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 439/397/17 (провадження № 13-66кс18).

85. Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, 19 лютого 2020 року ОСОБА_27 звернулася до правоохоронних органів із заявою як потерпіла особа, у якій вона просить притягнути до кримінальної відповідальності невідомих їй осіб, які 19 лютого 2020 року близько 15:30 шляхом обману намагалися заволодіти її грошовими коштами у сумі 4 000 дол. США.

86. Отже, ОСОБА_27 у цьому кримінальному провадженні набула статусу потерпілої з моменту подання нею заяви про вчинення кримінального правопорушення, як це передбачено положеннями ст. 55 КПК.

87. Згідно із ч. 5 ст. 55 КПК за наявності очевидних та достатніх підстав вважати, що заява, повідомлення про кримінальне правопорушення або заява про залучення до провадження як потерпілого подана особою, якій не завдано шкоди, зазначеної у ч. 1 цієї статті, слідчий або прокурор виносить вмотивовану постанову про відмову у визнанні потерпілим, яка може бути оскаржена слідчому судді.

88. Лише таким процесуальним рішенням слідчого чи прокурора припиняється статус потерпілої особи, яка подала заяву про вчинення кримінального правопорушення щодо неї, під час якого їй завдано моральної, фізичної або майнової шкоди.

89. Однак підставдля відмови ОСОБА_27 у визнанні її потерпілою згідно ч. 5 ст. 55 КПК органом досудового розслідування не встановлено і відповідних рішень, як вбачається з матеріалів кримінального провадження, не приймалося.

90. Щодо доводів засудженого ОСОБА_21 про відсутність процесуальних документів, які стали підставою для проведення НСРДВелика Палата виходить з наступного.

91. Відповідно до ч. 3 ст. 246 КПК рішення про проведення НСРД приймає слідчий, прокурор, а у випадках, передбачених КПК, - слідчий суддя за клопотанням прокурора або за клопотанням слідчого, погодженого з прокурором.

92. На підтвердження доведеності винуватості ОСОБА_21 у вчиненні інкримінованих кримінальних правопорушень суд першої інстанції у вироку послався, зокрема, на дані, що містяться у протоколах за результатами проведення НСРД - зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж від 24 лютого та 24 березня 2020 року, а також протоколах за результатами проведення НСРД - спостереження за річчю від 27 лютого 2020 року.

93. Всупереч твердженням засудженого, матеріали кримінального провадження містять відповідні процесуальні документи, які стали підставою для проведення таких НСРД, зокрема такі як: 1) ухвала слідчого судді Тернопільського апеляційного суду від 06 грудня 2019 року, якою надано дозвіл на проведення НСРД - зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (номера телефону, яким користувався ОСОБА_38 ) (а. с. 30-31, т. 8); 2) ухвала слідчого судді Тернопільського апеляційного суду від 06 грудня 2019 року, якою надано дозвіл на проведення НСРД - зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (номера телефону, яким користувався ОСОБА_39 ) (а. с. 69-70, т. 8); 3) ухвала слідчого судді Тернопільського апеляційного суду від 06 грудня 2019 року, якою надано дозвіл на проведення НСРД - зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (номера телефону, яким користувалася ОСОБА_40 ) (а. с. 108-109, т. 8); 4) ухвала слідчого судді Тернопільського апеляційного суду від 29 січня 2020 року, якою надано дозвіл на проведення НСРД - зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (номера телефону, яким користувався ОСОБА_39 ) (а. с. 137-138, т. 8); 5) ухвала слідчого судді Тернопільського апеляційного суду від 29 січня 2020 року, якою надано дозвіл на проведення НСРД - зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (номера телефону, яким користувався ОСОБА_38 ) (а. с. 172-173, т. 8); 6) ухвала слідчого судді Тернопільського апеляційного суду від 29 січня 2020 року, якою надано дозвіл на проведення НСРД - зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (номера телефону, яким користувалася ОСОБА_40 ) (а. с. 17-18, т. 9); 7) ухвала слідчого судді Тернопільського апеляційного суду від 29 січня 2020 року, якою надано дозвіл на проведення НСРД - зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (номера телефону, яким користувався ОСОБА_35 ) (а. с. 30-31, т. 9); 8) ухвала слідчого судді Тернопільського апеляційного суду від 29 січня 2020 року, якою надано дозвіл на проведення НСРД - зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (номера телефону, яким користувався ОСОБА_21 ) (а. с. 44-45, т. 9); 9) постанова слідчого про проведення НСРД - спостереження за річчю (транспортним засобом, яким користується ОСОБА_38 ) від 13 січня 2020 року (а. с. 126, т. 8); 10) постанова слідчого про проведення НСРД - спостереження за річчю (транспортним засобом, яким користується ОСОБА_35 ) від 19 лютого 2020 року (а. с. 132, 133, т. 8).

94. Таким чином, матеріали кримінального провадження містять всі процесуальні документи, на підставі яких були проведені відповідні НСРД.

95. Щодо доводів касаційної скарги засудженого про невідкриття йому матеріалів НСРД відповідно до ст. 290 КПК, що, на його думку, порушило право на захист, то Велика Палата вважає ці доводи безпідставними з огляду на таке.

96. У своїй постанові від 16 жовтня 2019 року (справа № 640/6847/15-к, провадження № 13-43кс19) Велика Палата вже акцентувала увагу на тому, що сторона обвинувачення повинна вживати необхідних і достатніх заходів для розсекречення матеріалів, які стали процесуальною підставою для проведення НСРД, з метою їх надання стороні захисту і виконувати в такий спосіб вимоги щодо відкриття матеріалів іншій стороні відповідно до ст. 290 КПК.

97. У разі якщо сторона обвинувачення не вживала необхідних і своєчасних заходів, спрямованих на розсекречення матеріалів, які стали процесуальною підставою для проведення НСРД і яких немає в її розпорядженні, то в такому випадку має місце порушення норм ст. 290 КПК. Якщо процесуальні документи, які стали підставою для проведення НСРД (в тому числі ухвала слідчого судді) були надані суду під час судового розгляду і стороні захисту в змагальному процесі була забезпечена можливість довести перед судом свої аргументи щодо допустимості відомостей, отриманих у результаті НСРД, в сукупності з оцінкою правової підстави для проведення НСРД, то суд повинен оцінити отримані докази та вирішити питання про їх допустимість.

98. Під час перевірки матеріалів цього кримінального провадження Велика Палата встановила, що ухвали слідчих суддів Тернопільського апеляційного суду про надання дозволу на проведення НСРД від 06 грудня 2019 року, від 20 січня 2020 року, від 29 січня 2020 року та від 21 лютого 2020 року було розсекречено 09 квітня 2020 року. Також постанови прокурора про проведення НСРД - спостереження за річчю від 13 січня 2020 року, від 19 лютого 2020 року було розсекречено 10 квітня 2020 року, а постанову прокурора про проведення НСРД - спостереження за річчю від 03 березня 2020 року було розсекречено 08 квітня 2020 року.

99. У свою чергу, прокурор або слідчий за його дорученням зобов`язаний надати доступ до матеріалів досудового розслідування, які є в його розпорядженні, у тому числі будь-які докази, які самі по собі або в сукупності з іншими доказами можуть бути використані для доведення невинуватості або меншого ступеня винуватості обвинуваченого, або сприяти пом`якшенню покарання.

100. Так, на спростування доводів касаційної скарги засудженого ОСОБА_21 , прокурор подав до суду касаційної інстанції належним чином засвідчену копію протоколу про надання доступу до матеріалів та додаткових матеріалів досудового розслідування, відповідно до якого 22 травня 2020 року слідчий відділу розслідування особливо тяжких злочинів СУ ГУНП в Тернопільській області ОСОБА_41 повідомив засудженому ОСОБА_21 про завершення досудового розслідування та надав останньому доступ до матеріалів (додаткових матеріалів) досудового розслідування кримінального провадження в 10 томах (том 1 на 264 арк., том 2 на 211 арк., том 3 на 290 арк., том 4 на 185 арк., том 5 на 316 арк., том 6 на 269 арк., том 7 на 311 арк., том 8 на 205 арк., том 9 на 323 арк., том 10 на 180 арк.) та речових доказів.

101. З даних, що містяться у протоколі та додатка до нього вбачається, що засудженому ОСОБА_21 у порядку ст. 290 КПК було надано доступ до всіх матеріалів, які стали процесуальною підставою для проведення НСРД, а також протоколів за результатами проведення таких НСРД (а. с. 176-187, т. 19).

102. Факт надання доступу та ознайомлення з указаними матеріалами досудового розслідування підтвердив сам засуджений ОСОБА_21 , про що в протоколі містяться його відповідні підписи, при цьому будь-яких зауважень та клопотань засуджений не заявляв.

103. Таким чином, перевіривши матеріали цього кримінального провадження, Велика Палата дійшла висновку, що об`єктивних даних на підтвердження доводів касаційної скарги засудженого про те, що йому не були відкриті матеріали НСРД у порядку ст. 290 КПК, у матеріалах кримінального провадження не міститься.

104. Доводи засудженого про те, що всупереч вимогам ч. 3 ст. 290 КПК для нього не було виготовлено копій відповідних процесуальних підстав до проведення НСРД також є неприйнятними.

105. Так, згідно із ч. 3 ст. 290 КПК прокурор або слідчий за його дорученням зобов`язаний надати доступ та можливість скопіювати або відобразити відповідним чином будь-які речові докази або їх частини, документи або копії з них, а також надати доступ до приміщення або місця, якщо вони знаходяться у володінні або під контролем держави, і прокурор має намір використати відомості, що містяться в них, як докази у суді.

106. Відповідно до протоколу надання доступу до матеріалів та додаткових матеріалів досудового розслідування від 22 травня 2020 року (а. с. 176-187, т. 19), засуджений ОСОБА_21 підтвердив своє ознайомлення з матеріалами кримінального провадження шляхом надання до прочитання та копіювання, зокрема з документами, які стали процесуальною підставою для проведення НСРД, про що в протоколі міститься відповідний підпис засудженого.

107. Крім того, у матеріалах кримінального провадження міститься розписка ОСОБА_21 від 23 грудня 2022 року про те, що він отримав копії матеріалів кримінального провадження, про надання яких заявляв клопотання, зокрема протоколів НСРД (а. с. 17, т. 16). Це підтверджує, що засуджений безперешкодно реалізовував свої процесуальні права та отримував необхідні йому копії процесуальних документів.

108. Таким чином, матеріали кримінального провадження підтверджують належне виконання вимог ч. 3 ст. 290 КПК, оскільки 22 травня 2020 року засудженому надано доступ і можливість копіювання матеріалів, у тому числі документів, що стали процесуальною підставою для проведення НСРД, що засвідчено його підписом у протоколі (а. с. 176-187, т. 19).

109. Крім того, безпідставними є твердження засудженого ОСОБА_21 про те, що у межах кримінального провадження за обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення стосовно потерпілої ОСОБА_29 йому не було вручено повідомлення про підозру.

110. Так, на спростування доводів касаційної скарги засудженого ОСОБА_21 , прокурор подав до Великої Палати належним чином засвідчену копіюповідомлення про підозру від 28 липня 2020 року у кримінальному провадженні № 12020210010000578 щодо ОСОБА_21 за ч. 3 ст. 15 ч. 3 ст. 190 КК (за епізодом злочинних дій відносно потерпілої ОСОБА_29 ). Зазначене повідомлення про підозру складене старшим слідчим СВ ТВП ГУНП в Тернопільській області ОСОБА_42 та погоджене прокурором Тернопільської місцевої прокуратури ОСОБА_43 . З наданих матеріалів убачається, що вказаний слідчий 28 липня 2020 року о 12:30 вручив ОСОБА_21 зазначене повідомлення про підозру, що підтверджується наявним у ньому підписом ОСОБА_21 .

111. Крім того, як слідує з реєстру матеріалів досудового розслідування, долученого до обвинувального акта від 07 серпня 2020 року у кримінальному провадженні № 12020210010000578 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 15, ч. 3 ст. 190 КК, старший слідчий СВ ТВП ГУНП в Тернопільській області ОСОБА_44 28 липня 2020 року склав повідомлення про підозру (а. с. 214, т. 2). Після цього копії обвинувального акта та зазначеного реєстру матеріалів досудового розслідування вручено ОСОБА_21 та його захиснику ОСОБА_20 , що підтверджується відповідними розписками (а. с. 217, т. 2).

112. Водночас засуджений ОСОБА_21 та його захисник у своїх розписках жодних зауважень не висловлювали, а під час розгляду кримінального провадження в судах першої та апеляційної інстанцій не порушували питання щодо невручення такого повідомлення про підозру.

113. З огляду на викладене Велика Палата висновує, що повідомлення про підозру засудженому ОСОБА_21 було вручено належним чином без порушень положень КПК.

114. Також не знайшли свого підтвердження доводи засудженого ОСОБА_21 щодо незаконності складу суду при розгляді кримінального провадження № 12019210010001360, оскільки це кримінальне провадження ухвалою суду від 23 вересня 2020 року було об`єднано з кримінальним провадженням №12020210010000578, у розгляді якого брав участь суддя ОСОБА_45 .

115. Відповідно до ч. 1 ст. 334 КПК, матеріали кримінального провадження, у тому числі матеріали щодо кримінального проступку та щодо злочину, можуть об`єднуватися в одне провадження або виділятися в окреме провадження ухвалою суду, на розгляді якого вони перебувають, згідно з правилами, передбаченими ст. 217 цього Кодексу.

116. Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, 28 серпня 2020 року до Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області надійшов обвинувальний акт у кримінальному провадженні № 12020210010000578 за обвинуваченням ОСОБА_21 та ОСОБА_46 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 15 ч. 3 ст. 190 КК.

117. На момент надходження зазначеного обвинувального акта на розгляді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області вже перебувало кримінальне провадження № 12019210010001360 за обвинуваченням ОСОБА_46 , та ОСОБА_21 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 190, ч. 3 ст. 190, ч. 4 ст. 190, ч. 3 ст. 15 ч. 2 ст. 190, ч. 1 ст. 353 КК, в якому, відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями (а. с. 2, т. 2), головуючим суддею було визначено ОСОБА_45 .

118. Згідно із ч. 2 ст. 334 КПК у разі якщо на розгляд суду першої інстанції надійшли матеріали кримінального провадження щодо особи, стосовно якої цим судом вже здійснюється судове провадження, воно передається складу суду, що його здійснює, для вирішення питання про їх об`єднання.

119. Відповідно до підп. 2.3.44 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 02 квітня 2015 року (далі - АСДС), матеріали кримінального провадження щодо особи, стосовно якої вже здійснюється судове провадження, у випадку, передбаченому ч. 2 ст. 334 КПК, передаються раніше визначеному в судовій справі головуючому судді.

120. У відповідності до ч. 2 ст. 334 КПК та підп. 2.3.44 Положення про автоматизовану систему документообігу суду протоколом передачі судової справи раніше визначеному складу суду обвинувальний акт у кримінальному провадженні № 12020210010000578 за обвинуваченням ОСОБА_21 та ОСОБА_46 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 15 ч. 3 ст. 190 КК, було передано головуючому судді ОСОБА_36 для вирішення питання про об`єднання (а. с. 218, т. 2).

121. Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 вересня 2020 року кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12020210010000578 від 28 лютого 2020 року відносно ОСОБА_21 та ОСОБА_46 , обвинувачених у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 15 ч. 3 ст. 190 КК (справа № 607/14290/20), об`єднано з кримінальним провадженням за № 12019210010001360 від 08 травня 2019 року відносно ОСОБА_46 та ОСОБА_21 , обвинувачених у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 190, ч. 3 ст. 190, ч. 4 ст. 190, ч. 3 ст. 15 ч. 2, ст. 190, ч. 1 ст. 353 КК, та ОСОБА_33 , обвинуваченого у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 190 КК (справа № 607/9097/20), та присвоєно об`єднаному кримінальному провадженню єдиний номер, а саме № 12019210010001360 від 08 травня 2019 року (справа № 607/9097/20).

122. Таким чином, з огляду на те, що на момент надходження обвинувального акта у кримінальному провадженні № 12020210010000578 в Тернопільському міськрайонному суді Тернопільської області на розгляді вже перебувало провадження № 12019210010001360, у якому головуючим визначено суддю ОСОБА_36 , передача провадження № 12020210010000578 раніше визначеному складу суду та його подальше об`єднання ухвалою від 23 вересня 2020 року відповідають вимогам ч. 1 та 2 ст. 334 КПК та підп. 2.3.44 Положення про АСДС.

123. Участь судді ОСОБА_36 у розгляді об`єднаного провадження та ухваленні оскарженого вироку за таких процесуальних умов не утворює незаконності складу суду й сама по собі не є підставою для самовідводу, доводи засудженого про протилежне є необґрунтованими.

124. Щодо доводів засудженого про безпідставне залишення без задоволення клопотань про повторне дослідження доказів судом апеляційної інстанції, чим, на його думку, порушено вимоги ч. 3 ст. 404 КПК, Велика Палата зазначає таке.

125. Так, незгода сторони захисту з показаннями потерпілих, свідків та незгода з письмовими доказами у справі сама по собі не є підставою для повторного дослідження цих доказів. Під час апеляційного перегляду у суду не виникає обов`язку досліджувати докази з дотриманням засади безпосередності, якщо він по-іншому не тлумачить докази, досліджені в суді першої інстанції. Розгляд у суді апеляційної інстанції не повинен дублювати дослідження доказів, яке проводилося в районному суді, оскільки це суперечило б основним засадам кримінального процесуального законодавства України, повторне дослідження доказів є правом, а не обов`язком суду.

126. Питання про повторне дослідження доказів і фактичних обставин судом апеляційної інстанції може постати лише тоді, коли суд першої інстанції не забезпечив можливості сторонам дослідити докази. Частина 3 ст. 404 КПК передбачає таку можливість, зобов`язуючи суд апеляційної інстанції провести повторне дослідження фактичних обставин справи, якщо суд першої інстанції дослідив ці обставини неповно або з порушенням.

127. З матеріалів кримінального провадження, зокрема з відео- та аудіозапису судового засідання апеляційного суду від 6 червня 2023 року, убачається, що захисник ОСОБА_20 заявила клопотання про повторний допит потерпілих ОСОБА_27 , ОСОБА_24 , ОСОБА_30 , ОСОБА_26 , ОСОБА_29 , а також ряду свідків, а крім того - про повторне дослідження окремих письмових доказів, зокрема протоколів огляду місця події та протоколів впізнання за фотознімками. Суд апеляційної інстанції, перевіривши наведені доводи, задовольнив клопотання частково, ухваливши повторно дослідити протоколи огляду місця події та протоколи впізнання за фотознімками, а в решті - відмовив.

128. Крім того, зі згаданого відео- та аудіозапису судового засідання вбачається, що окреме клопотання про повторне дослідження доказів подавав також засуджений ОСОБА_21 . У своєму клопотанні він просив суд апеляційної інстанції перевірити існування «стійкої групи», обставини пересування транспортного засобу в місті Тернополі, встановити особу, яка, за його твердженням, незаконно отримала відбитки його пальців, а також звертав увагу суду на необхідність перевірки свідчень потерпілих та законності складу суду першої інстанції.

129. Оскільки таке формулювання клопотання засудженим не давало змоги суду апеляційної інстанції однозначно з`ясувати його предмет і межі, захисник ОСОБА_20 пояснила суду, що, ймовірно, засуджений мав на увазі необхідність повторного дослідження документів, які слугували підставою для проведення НСРД. Після цього засуджений у судовому засіданні додатково конкретизував свої вимоги, зазначивши, що просить перевірити наявність дозволів на проведення таких дій, як «прослуховування» та «стеження за транспортним засобом».

130. Суд апеляційної інстанції, оцінивши доводи клопотання та наведені стороною захисту аргументи, обґрунтовано відмовив у його задоволенні. При цьому апеляційний суд вказав, що сторона захисту не навела обставин, які б свідчили про неправильне чи неповне дослідження відповідних доказів судом першої інстанції, а отже, відсутні підстави для їх повторного дослідження.

131. Велика Палата звертає увагу, що відмова суду апеляційної інстанції у задоволенні клопотання за відсутності належного обґрунтування щодо необхідності повторного дослідження доказів не може розцінюватися як істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.

132. Таким чином, суд апеляційної інстанції проаналізувавши клопотання засудженого ОСОБА_21 про повторне дослідження доказів, не знайшов для цього обов`язкових підстав, передбачених ч. 3 ст. 404 КПК.

133. Щодо доводів засудженого ОСОБА_21 про відсутність у матеріалах кримінального провадження протоколу його затримання Велика Палата вважає за необхідне зазначити таке.

134. Так, із матеріалів кримінального провадження вбачається, що ухвалою слідчого судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 06 березня 2020 року (а. с. 202-208, т. 11) щодо ОСОБА_21 було застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою та постановлено взяти його під варту негайно із зали суду.

135. Крім того, з оскарженого вироку суду першої інстанції вбачається, що суд, керуючись положеннями ст. 72 КК, зарахував ОСОБА_21 у строк призначеного покарання період попереднього ув`язнення, обчислений саме з 06 березня 2020 року - дати застосування до нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

136. За таких обставин інших даних, які б свідчили про затримання ОСОБА_21 до моменту обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, матеріали кримінального провадження не містять. Перевіркою матеріалів кримінального провадження встановлено, що ОСОБА_21 був узятий під варту безпосередньо в залі суду на підставі ухвали слідчого судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 06 березня 2020 року. Мотиви Великої Палати щодо касаційних вимог і доводів прокурора

137. У своїй касаційній скарзі прокурор стверджує, що суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що на момент постановлення ухвали Тернопільського апеляційного суду від 25 березня 2024 року закінчилися строки давності притягнення засудженого ОСОБА_21 до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 353 КК, а тому просить змінити оскаржувані судові рішення та звільнити засудженого від призначеного покарання за ч. 1 ст. 353 КК на підставі п. 2 ч. 1 ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК.

138. Доводи прокурора про неправильне застосування судом апеляційної інстанції закону України про кримінальну відповідальність, а саме незастосування закону, який підлягав застосуванню, є обґрунтованими.

139. Відповідно до пунктів 1, 2 ч. 1 ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність. При вирішенні питання про наявність зазначених у пунктах 1, 2 ч. 1 цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412, 413 КПК.

140. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 413 КПК неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що тягне за собою скасування або зміну судового рішення, є незастосування судом закону, який підлягає застосуванню.

141. Статтею 49 КК передбачено підстави та умови для звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності.

142. Так, особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею кримінального правопорушення і до дня набрання вироком законної сили: минули зазначені у законі строки (ці строки диференційовані у ч. 1 ст. 49 КК залежно від тяжкості вчиненого кримінального правопорушення); протягом цих строків особа не вчинила нового злочину певного ступеня тяжкості (ч. 3 ст. 49 КК); особа не ухилялася від досудового розслідування або суду (ч. 2 ст. 49 КК); законом не встановлено обмеження чи заборони щодо застосування давності до вчиненого особою кримінального правопорушення (частини 4, 5 ст. 49 КК).

143. На час вчинення ОСОБА_21 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 353 КК, положення ст. 12 КК та ст. 49 цього Кодексу діяли в редакції законів № 4025-VI від 15 листопада 2011 року та № 1183-VII від 8 квітня 2014 року відповідно. 144. 1 липня 2020 року в Україні набув чинності Закон від 22 листопада 2018 року № 2617-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень».

145. Відповідно до ст. 12 КК (в редакції Закону № 2617-VIII від 22 листопада 2018 року) кримінальні правопорушення поділяються на кримінальні проступки і злочини. У свою чергу, злочини поділяються на нетяжкі, тяжкі та особливо тяжкі.

146. Згідно із ч. 2 ст. 12 КК (в редакції Закону № 2617-VIII від 22 листопада 2018 року) кримінальним проступком є передбачене цим Кодексом діяння (дія чи бездіяльність), за вчинення якого передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або інше покарання, не пов`язане з позбавленням волі; нетяжким злочином є передбачене цим Кодексом діяння (дія чи бездіяльність), за вчинення якого передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше п`яти років (ч. 4 ст. 12 КК).

147. На час розгляду 25 березня 2024 року в апеляційному порядку вироку суду першої інстанції щодо ОСОБА_21 положення вказаних статей діяли в редакції Закону № 2812-IX від 01 грудня 2022 року.

148. Кримінальне правопорушення за ч. 1 ст. 353 КК (в редакції Закону № 3207-VI від 07 квітня 2011 року), у скоєнні якого обвинувачувався ОСОБА_21 , згідно з нормами ст. 12 КК (в редакції Закону № 2812-IX від 01 грудня 2022 року) є кримінальним проступком, за вчинення якого передбачалось покарання у виді штрафу до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або арешту на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до трьох років.

149. Відповідно до положень ст. 49 КК (у редакції Закону № 2812-IX від 01 грудня 2022 року) особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею кримінального правопорушення і до дня набрання вироком законної сили минуло три роки -у разі вчинення кримінального проступку, за який передбачено покарання у виді обмеження волі, чи у разі вчинення нетяжкого злочину, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років.

150. З урахуванням того, що строк давності притягнення ОСОБА_21 до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 353 КК переривався у зв`язку із вчиненням ним нових злочинів передбачених ч. 4 ст. 190 КК (10 серпня, 28 листопада, 27 грудня 2019 року, 03 січня, 16 лютого 2020 року), ч. 3 ст. 15 ч. 3 ст. 190 КК (15 грудня 2019 року), ч. 2 ст. 190 КК (23 січня 2020 року), ч. 3 ст. 15 ч. 2 ст. 190 КК (19 лютого 2020 року), ч. 3 ст. 190 КК (19 лютого 2020 року), то строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 353 КК потрібно обчислювати з 19 лютого 2020 року.

151. Ухвалу апеляційний суд постановив 25 березня 2024 року, тобто на час розгляду кримінального провадження в апеляційному порядку строк давності притягнення ОСОБА_21 до відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 353 КК, а саме 3 роки, минув.

152. Однак суд апеляційної інстанції на вказане не звернув уваги, не з`ясував думку засудженого та не застосував до ОСОБА_21 положення п. 2 ч. 1 ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК (звільнення від призначеного покарання у зв`язку із закінченням строків давності), або ж положення п. 2 ч. 1 ст. 49 КК (звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності), що відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 413 КПК є неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, а саме незастосуванням закону, який підлягав застосуванню.

153. Під час розгляду кримінального провадження Велика Палата з`ясувала думку засудженого ОСОБА_21 , який заперечив щодо звільнення його від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 353 КК на підставі п. 2 ч. 1 ст. 49 КК, що свідчить про відсутність згоди засудженого на таке звільнення.

154. За таких обставин Велика Палата вважає за можливе у цьому кримінальному провадженні прийняти рішення про звільнення засудженого від призначеного за ч. 1 ст. 353 КК покарання у зв`язку із закінченням строків давності, тобто застосувати положення п. 2 ч. 1 ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК.

155. Велика Палата вважає, що за викладених вище обставин касаційна скарга прокурора підлягає задоволенню, а касаційна скарга з доповненнями засудженого ОСОБА_21 - частковому задоволенню. ВирокТернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 грудня 2022 року та ухвала Тернопільського апеляційного суду від 25 березня 2024 року підлягає зміні на підставі п. 2 ч. 1 ст. 438 КПК з підстав неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність. Висновки про застосування норм права

156. Якщо після постановлення вироку у справі (вирок 1) буде встановлено, що засуджений винен ще в кількох кримінальних правопорушень, одні з яких вчинено до постановлення вироку 1, а інші - після його постановлення, остаточне покарання призначається із застосуванням правил як ст. 70 КК, так і ст. 71 цього Кодексу в такій послідовності: 1) Спочатку призначається покарання за кожне кримінальне правопорушення окремо, вчинене до постановлення вироку 1; 2) далі - за правилами ч. 1 ст. 70 КК визначається покарання за сукупністю кримінальних правопорушень, учинених до постановлення вироку 1; після цього - за правилами ч. 4 ст. 70 КК; 3) потім - призначається покарання за кожне кримінальне правопорушення окремо, вчинене після постановлення вироку 1; 4) далі - за правилами ч. 1 ст. 70 КК визначається покарання за сукупністю кримінальних правопорушень, учинених після постановлення вироку 1; 5) після цього - за правилами ст. 71 КК визначається остаточне покарання за сукупністю вироків, а саме до покарання, визначеного в п.4, повністю або частково приєднується невідбута частина покарання, визначена у п.2. Якщо стосовно особи було постановлено два вироки (вирок 1 та вирок 2) і буде встановлено, що нею вчинено кримінальні правопорушення до постановлення вироку 1 та після нього, а також після постановлення вироку 2, то покарання призначається з урахуванням дотримання вказаного вище порядку. Враховуючи викладене та керуючись ст. 430, ст. 434 2, ст. 441 КПК, п. 1 ч. 2 ст. 45 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу прокурора на вирок Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 грудня 2022 року та ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 25 березня 2024 року - задовольнити. Касаційну скаргу з доповненнями засудженого ОСОБА_21 на вирок Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 грудня 2022 року та ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 25 березня 2024 року - задовольнити частково. Вирок Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 грудня 2022 року та ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 25 березня 2024 року змінити. На підставі ч. 1 ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК звільнити ОСОБА_21 від покарання, призначеного за ч. 1 ст. 353 КК. Вважати ОСОБА_21 засудженим до покарання, призначеного судом першої інстанції: - за ч. 4 ст. 190 КК (в редакції Закону № 270-VI від 15 квітня 2008 року) за кримінальні правопорушення, вчинені до постановлення попереднього вироку Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 03 грудня 2019 року - у виді позбавлення волі на строк 7 років з конфіскацією всього майна, що є його власністю; - за ч. 2 ст. 190 КК (в редакції Закону № 270-VI від 15 квітня 2008 року) за кримінальні правопорушення, вчинені після постановлення попереднього вироку Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 03 грудня 2019 року - у виді позбавлення волі на строк 2 роки; - за ч. 3 ст. 15 ч. 2 ст. 190 КК за замах на кримінальне правопорушення, вчиненого після постановлення попереднього вироку Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 03 грудня 2019 року - у виді позбавлення волі на строк 1 рік 6 місяців; - за ч. 3 ст. 190 КК (в редакції Закону № 270-VI від 15 квітня 2008 року)за кримінальне правопорушення, вчинене після постановлення попереднього вироку Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 03 грудня 2019 року - у виді позбавлення волі на строк 5 років; - за ч. 3 ст. 15 ч. 3 ст. 190 КК за замах на кримінальне правопорушення, вчиненого після постановлення попереднього вироку Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 03 грудня 2019 року - у виді позбавлення волі на строк 4 роки; - за ч. 4 ст. 190 КК за кримінальні правопорушення, вчинені після постановлення попереднього вироку Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 03 грудня 2019 року - у виді позбавлення волі на строк 7 років з конфіскацією всього майна, що є його власністю. На підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю кримінальних правопорушень, вчинених після постановлення попереднього вироку Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 03 грудня 2019 року шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_21 визначити покарання - у виді позбавлення волі на строк 7 років з конфіскацією всього майна, що є його власністю. На підставі ч. 1 ст. 71 КК до покарання, призначеного ОСОБА_21 за сукупністю кримінальних правопорушень, вчинених після постановлення попереднього вироку Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 03 грудня 2019 року частково приєднати невідбуті частини покарання: у виді позбавлення волі строком 1 рік за кримінальні правопорушення, вчинені до постановлення попереднього вироку Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 03 грудня 2019 року та у виді позбавлення волі строком 1 рік за вироком Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 03 грудня 2019 року, і призначити ОСОБА_21 остаточне покарання за сукупністю вироків у виді позбавлення волі на строк 9 років з конфіскацією всього майна, що є його власністю. В решті вирок Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 грудня 2022 року та ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 25 березня 2024 року щодо ОСОБА_21 залишити без змін. Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий ОСОБА_1 Суддя-доповідач ОСОБА_2 СуддіОСОБА_3 ОСОБА_4 ОСОБА_5 ОСОБА_6 ОСОБА_47 ОСОБА_8 ОСОБА_9 ОСОБА_10 ОСОБА_11 ОСОБА_12 ОСОБА_13 ОСОБА_14 ОСОБА_15 ОСОБА_16 ОСОБА_17