Постанова КЦС ВС № 757/17779/22-ц

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 липня 2026 року м. Київ справа № 757/17779/22-ц провадження № 61-4053св26 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Старовойтова Дарина Андріївна, на рішення Печерського районного суду міста Києва від 03 липня 2025 року у складі судді Соколова О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 10 лютого 2026 року у складі колегії суддів Верланова С. М., Невідомої Т. О., Нежури В. А. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , у якому просила стягнути з відповідача на її користь заборгованість за договором позики у загальному розмірі 83 305,00 дол. США або, за курсом Національного банку України станом на 15 липня 2022 року, 2 437 079,44 грн, що складається з: 19 000,00 дол. США - основна сума боргу; 18 610,00 дол. США - проценти за користування позикою; 45 695,00 дол. США - пеня. Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що з 30 червня 1989 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після смерті ОСОБА_3 . Першою Київською державною нотаріальною конторою заведено спадкову справу № 408/20012. Позивач як єдина спадкоємиця прийняла спадщину після смерті спадкодавця. На частину спадкового майна (квартиру) у встановленому законом порядку видано свідоцтво про право на спадщину за законом, у цій частині спір відсутній. Позивач зазначала, що до складу спадщини входить, зокрема, право вимоги за договором позики, укладеним спадкодавцем ОСОБА_3 01 грудня 2011 року у простій письмовій формі. Відповідно до умов цього договору ОСОБА_3 передав у борг ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 19 000,00 дол. США, які останній зобов`язався повернути позикодавцю або його спадкоємцям до 01 грудня 2015 року зі сплатою процентів за користування позикою у розмірі 1 740,00 дол. США двічі на рік, а також пені у розмірі 0,1 % від суми боргу за кожен день прострочення виконання зобов`язання. Також позивач зазначала, що після смерті ОСОБА_3 відповідач частково виконував свої зобов`язання за договором позики, однак здійснював платежі нерегулярно, у зв`язку з чим станом на 15 липня 2022 року утворилася заборгованість у загальному розмірі 83 305,00 дол. США. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Печерський районний суд міста Києва рішенням від 03 липня 2025 року позов ОСОБА_1 задовольнив частково. Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у загальному розмірі 44 545,00 дол. США, що складається з: 19 000,00 дол. США - основна сума боргу; 18 610,00 дол. США - проценти за користування тілом боргу; 6 935,00 дол. США - пеня. У задоволенні решти позовних вимог відмовив. Вирішив питання про розподіл судових витрат. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що станом на 01 червня 2022 року відповідач зобов`язаний був сплатити 36 540,00 дол. США процентів за користування позикою, однак фактично сплатив лише 17 930,00 дол. США, у зв`язку з чим заборгованість за процентами становить 18 610,00 дол. США. Також суд установив, що станом на зазначену дату тіло позики відповідач не погашав, оскільки всі здійснені ним платежі були спрямовані на виконання зобов`язання в частині сплати процентів за користування позикою. З огляду на те, що до складу спадщини входять усі права та обов`язки, які належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини та не припинилися внаслідок його смерті, суд дійшов висновку, що відповідач порушив умови договору позики, не повернувши у визначений строк суму боргу, у зв`язку з чим порушив права та законні інтереси позивача як спадкоємця позикодавця. Отже, суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача 19 000,00 дол. США як основної суми боргу та 18 610,00 дол. США як заборгованості за процентами. Щодо вимог про стягнення пені суд зазначив, що відповідно до умов договору позики встановлено пеню у розмірі 0,1 % від суми боргу за кожен день прострочення виконання зобов`язання. Водночас відповідач заявив про застосування позовної давності, яка відповідно до вимог закону становить один рік для вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). З урахуванням викладеного суд дійшов висновку про часткове задоволення цієї вимоги та стягнення пені в межах одного року у розмірі 6 935,00 дол. США. Разом із тим суд не встановив підстав для застосування позовної давності до інших заявлених вимог, зазначивши, що така не сплинула, оскільки часткова сплата відповідачем заборгованості за договором позики протягом 2016-2022 років свідчить про визнання ним свого боргу, що відповідно до статті 264 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) перериває перебіг позовної давності. Київський апеляційний суд постановою від 10 лютого 2026 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 адвоката Старовойтової Д. А. задовольнив частково. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 03 липня 2025 року скасував і ухвалив нове рішення про часткове задоволення позову. Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у загальному розмірі 14 130,00 дол. США, що складається з: 13 270,00 дол. США - основна сума боргу; 860,00 дол. США - проценти за користування тілом боргу. У задоволенні решти позовних вимог відмовив. Вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд мотивував постанову тим, що суд першої інстанції правильно встановив наявність між ОСОБА_3 як позикодавцем та ОСОБА_2 як позичальником договірних правовідносин позики, оскільки 01 грудня 2011 року ОСОБА_3 фактично передав відповідачу грошові кошти у сумі 19 000,00 дол. США, у зв`язку з чим у останнього виник обов`язок їх повернення, який після смерті позикодавця 03 лютого 2012 року як складова спадщини перейшов до ОСОБА_1 . Водночас апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції помилково застосував положення статті 534 ЦК України до спірних правовідносин, оскільки після спливу строку повернення позики (01 грудня 2015 року) право нарахування передбачених договором процентів припинилося. Отже, здійснені відповідачем у 2016-2022 роках платежі не могли зараховуватися в рахунок сплати процентів, а правила черговості, визначені статтею 534 ЦК України, не підлягали застосуванню. При цьому позивач не заявляла вимог про захист свого права шляхом застосування наслідків прострочення грошового зобов`язання, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України. З урахуванням наведеного суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що після настання строку виконання зобов`язання відповідач здійснив платежі на загальну суму 5 730,00 дол. США, які підлягають зарахуванню в рахунок погашення основного боргу, оскільки право нарахування договірних процентів після 01 грудня 2015 року припинилося. Отже, із загальної суми позики 19 000,00 дол. США підлягає стягненню 13 270,00 дол. США основного боргу, а також нараховані за період до спливу строку повернення позики (з 01 червня 2015 року до 01 грудня 2015 року), але не сплачені проценти у розмірі 860,00 дол. США. Апеляційний суд також установив, що після настання строку виконання зобов`язання відповідач неодноразово здійснював часткові платежі на користь кредитора - спадкоємиці ОСОБА_1 (зокрема 01 грудня 2015 року, 10 серпня 2018 року, 25 січня 2020 року, а також у період з лютого 2020 року до травня 2022 року), що свідчить про визнання ним боргу. У зв`язку з цим відповідно до частин першої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривався. Таким чином, станом на момент звернення ОСОБА_1 до суду (19 липня 2022 року) загальна позовна давність щодо заявлених вимог не сплинула. Разом із тим апеляційний суд дійшов висновку про помилковість рішення суду першої інстанції в частині задоволення вимог про стягнення пені. Колегія суддів зазначила, що відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік, а отже пеня може бути стягнута лише за останні 12 місяців, що передували зверненню до суду. Оскільки позов подано 19 липня 2022 року, заява відповідача про застосування позовної давності підлягає врахуванню, у зв`язку з чим пеня може бути нарахована лише за період з 19 липня 2021 року до 01 липня 2022 року з урахуванням принципу диспозитивності. Крім того, апеляційний суд врахував, що Законом України від 16 червня 2020 року № 691-IX «Про внесення змін до Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України щодо недопущення нарахування штрафних санкцій за кредитами (позиками) у період дії карантину» встановлено заборону на нарахування неустойки (штрафу, пені) за прострочення виконання грошових зобов`язань у період дії карантину та протягом тридцятиденного строку після його завершення. Також відповідно до пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у період дії воєнного стану та у тридцятиденний строк після його припинення позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 ЦК України, а також від обов`язку сплати неустойки (штрафу, пені) за прострочення виконання грошового зобов`язання. З огляду на наведене апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції безпідставно задовольнив позовні вимоги в частині стягнення пені. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги У березні 2026 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_4 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 03 липня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 лютого 2026 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16, у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі № 554/9126/20 та у постановах Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 143/280/17, від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13, від 20 березня 2019 року у справі № 640/219/14, від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16, від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15, від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14, від 06 квітня 2020 року у справі № 464/5314/17, від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15, від 18 травня 2020 року у справі № 177/1659/17, від 03 червня 2020 року у справі № 461/9270/18, від 08 жовтня 2020 року у справі № 194/1126/18, від 12 листопада 2020 року у справі № 154/3443/18, від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17, від 12 січня 2022 року у справі № 206/6401/18, від 27 квітня 2023 року у справі № 161/11436/21, від 26 червня 2024 року у справі № 758/5328/22, від 13 серпня 2025 року у справі № 487/3097/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди необґрунтовано відхилили клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України). Касаційну скаргу ОСОБА_2 обґрунтовує тим, що під час дослідження боргових розписок і договорів позики суди зобов`язані встановлювати їх справжню правову природу, а також надавати оцінку всім наявним у справі доказам і, залежно від встановлених обставин, робити відповідні правові висновки. Факт отримання грошових коштів у борг підтверджується не будь-якою розпискою, а лише такою, зі змісту якої можливо достеменно встановити передання певної суми коштів від позикодавця до позичальника. Водночас, суди попередніх інстанцій не встановили факту передання відповідачу грошових коштів, що є істотною умовою договору позики. У справах про стягнення заборгованості за договором позики, у яких позичальник (його правонаступник) заперечує факт укладення такого договору, саме на позивача (позикодавця) покладається обов`язок доведення обставин підписання позичальником боргової розписки, а не на відповідача, який заперечує факт вчинення правочину. При цьому належним доказом, який може підтвердити належність підпису особі на письмовому документі, є висновок почеркознавчої експертизи. Заявник зазначає, що суд першої інстанції, закривши підготовче провадження, залишив без розгляду клопотання позивача про призначення судової експертизи без участі відповідача, чим фактично позбавив останнього можливості заявити відповідне клопотання у межах підготовчого провадження. Водночас апеляційний суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотань відповідача про призначення судової почеркознавчої експертизи, а також про витребування доказу - копії розписки, поданої позивачем нотаріусу у спадковій справі, яка має значення, зокрема, для вирішення питання щодо застосування позовної давності. Таким чином, на переконання скаржника, суди попередніх інстанцій позбавили відповідача можливості довести свою позицію, порушили принцип змагальності сторін та фактично визнали спірний доказ достовірним без належної перевірки. Крім того, суди безпідставно відмовили у застосуванні позовної давності, оскільки строк виконання зобов`язання настав 01 грудня 2015 року, тоді як позов подано лише 19 липня 2022 року. При цьому боргова розписка, на яку посилається позивач, не містить ідентифікуючих даних особи, яка її підписала, зокрема прізвища, ім`я та по батькові, а також дати отримання грошових коштів. Крім того, розписка містить записи, частина яких виконана друкованим способом і датована 2012-2015 роками, а інша частина - рукописним текстом і датована 2018-2021 роками. Суд першої інстанції під час відкриття провадження у справі не звернув увагу на відсутність розписки, копію якої позивач подала лише 24 березня 2023 року. Надалі, 13 червня 2023 року, позивач подала заяву про виявлення оригіналу розписки, яку раніше вважала втраченою, однак у рішенні суду першої інстанції відсутні будь-які мотиви щодо дослідження саме оригіналу цього документа. Заявник також зазначає, що позивач не надала оригіналу розписки під час подання позову, що саме собою є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Окрім цього, суд першої інстанції, відмовляючи у застосуванні позовної давності, послався на те, що часткова сплата відповідачем заборгованості у 2016-2022 роках свідчить про визнання ним боргу, однак матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження цієї обставини, а суд не зазначив, на підставі яких саме доказів зроблено такий висновок. Відповідач також заперечує проти того, що записи, внесені до розписки, відповідають реальним датам їх виконання. Посилання судів попередніх інстанцій на те, що часткові платежі у 2016-2022 роках перервали перебіг позовної давності відповідно до статті 264 ЦК України, на думку заявника, не підтверджені належними та допустимими доказами. Таким чином, заявник вважає, що на момент звернення до суду 19 липня 2022 року позовна давність була пропущена, а за наявності заяви відповідача про її застосування суди повинні були відмовити у задоволенні позову на підставі частини четвертої статті 267 ЦК України. Аргументи інших учасників справи У червні 2026 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_5 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухвалені відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Рух справи в суді касаційної інстанції Верховний Суд ухвалою від 31 березня 2026 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Печерського районного суду міста Києва. 22 квітня 2026 року матеріали справи № 757/17779/22 надійшли до Верховного Суду. Фактичні обставини, з`ясовані судами З 30 червня 1989 року ОСОБА_3 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 01 грудня 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у простій письмовій формі укладено договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_3 передав у борг відповідачу грошові кошти у сумі 19 000,00 дол. США, які останній зобов`язався повернути позикодавцю або його спадкоємцям до 01 грудня 2015 року зі сплатою процентів за користування позикою у розмірі 1 740,00 дол. США двічі на рік, а також пені у розмірі 0,1 % від суми боргу за кожен день прострочення виконання зобов`язання. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. Після його смерті Першою Київською державною нотаріальною конторою заведено спадкову справу № 408/2012, у межах якої позивач ОСОБА_1 як єдина спадкоємиця прийняла спадщину після смерті спадкодавця. На частину спадкового майна (квартиру) у встановленому законом порядку видано свідоцтво про право на спадщину за законом, у цій частині спір відсутній. До складу спадкового майна, що перейшло до ОСОБА_1 , входить, зокрема, право вимоги за договором позики від 01 грудня 2011 року, укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Після смерті ОСОБА_3 відповідач ОСОБА_2 продовжував виконувати зобов`язання за договором позики, однак здійснював платежі нерегулярно. Згідно з наданим позивачем розрахунком заборгованості з моменту настання строку виконання грошового зобов`язання (01 грудня 2015 року) відповідач сплатив грошові кошти на загальну суму 17 930,00 дол. США, які були зараховані переважно в рахунок погашення процентів за користування позикою відповідно до статті 534 ЦК України. Зокрема, до 01 грудня 2013 року відповідач здійснював сплату процентів належним чином та у повному обсязі відповідно до умов договору позики. Починаючи з 2014 року відповідач припинив належним чином виконувати зобов`язання щодо сплати процентів. 01 грудня 2015 року (дата настання строку виконання зобов`язання) відповідач сплатив 6 100,00 дол. США, які були зараховані на погашення процентів, а саме: за 01 червня 2014 року - 1 740,00 дол. США, за 01 грудня 2014 року - 1 740,00 дол. США, за 01 червня 2015 року - 1 740,00 дол. США та частково за 01 грудня 2015 року - 880,00 дол. США. 10 серпня 2018 року відповідач сплатив 1 900,00 дол. США, які, згідно з розрахунком позивача, були зараховані як погашення решти процентів за 01 грудня 2015 року (860,00 дол. США) та частково - за 01 червня 2016 року у розмірі 1 040,00 дол. США. 25 січня 2020 року відповідач сплатив 1 200,00 дол. США, які були зараховані як погашення решти процентів за 01 червня 2016 року у розмірі 700,00 дол. США та частково - за 01 грудня 2016 року у розмірі 500,00 дол. США. У період з лютого 2020 року до травня 2022 року відповідач здійснював платежі у розмірі від 50,00 до 100,00 дол. США, усього на суму 1 770,00 дол. США, які, за поясненнями позивача, були зараховані як погашення процентів за 01 грудня 2016 року у розмірі 1 240,00 дол. США та частково - за 01 червня 2017 року у розмірі 530,00 дол. США.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). За змістом касаційної скарги постанова суду апеляційної інстанції оскаржується тільки в частині задоволених позовних вимог про стягнення суми основного боргу за договором позики та процентів, а тому на підставі положень частини першої статті 400 ЦПК України Верховний Суд переглядає це судове рішення лише в зазначеній частині. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини. У частині першій статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Відповідно до частин першої, другої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України). Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно зі статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Відповідно до статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора. Верховний Суд у постанові від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 (провадження № 61-21724св18) зазначив, що у частині третій статті 545 ЦК України передбачено презумпцію належного виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. У контексті презумпції належності виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати увагу на декількох аспектах: а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання; б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що, незважаючи на «знаходження» у боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно; в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються у тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належне виконання зобов`язання. Водночас процесуальні відносини проявляються у тому, що презумпція належного виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору; г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов`язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належне виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належне виконання боржником свого обов`язку. Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передання грошової суми позичальнику. У статті 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки. Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) та у постановах Верховного Суду від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц (провадження № 61-7418св18), від 06 квітня 2020 року у справі № 464/5314/17 (провадження № 61-10789св18). У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, керуючись дійсним змістом та достовірністю документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови. Такі правові висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, у постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14 (провадження № 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18), від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження № 61-9694св20). Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови договір вважається неукладеним. Сам собою факт підписання сторонами тексту договору, без передання грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов`язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей. Таким чином, факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов`язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд у справах цієї категорії. У разі встановлення факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним. Такий правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц (провадження № 61-22477св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15 (провадження № 61-3741св19). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21) зазначила, що у випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, тому правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою взагалі не набуті, а правовідносини за ним не виникли. Натомість виконання правочину його учасниками може бути способом волевиявлення до вчинення правочину, відповідно до його істотних умов, передбачених законодавством. У разі якщо договір виконувався обома сторонами, то кваліфікація договору як неукладеного виключається, такий договір вважається укладеним та може бути оспорюваним (за відсутності законодавчих застережень про інше). У постанові від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18) Велика Палата Верховного Суду також зробила правовий висновок, що не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону. У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) зробила такі висновки: «Заборони на виконання грошового зобов`язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить. […] Томуяк укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. […] Що стосується можливості і порядку визначення у рішенні суду еквівалента суми боргу в національній валюті, то Велика Палата Верховного Суду зазначає, що нею висловлена правова позиція з цього приводу у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 14-134цс18, у якій вказано, що зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, внесло двозначність до розуміння суті обов`язку боржника, який має бути виконаний примусово за участю державного виконавця. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні». Велика Палата Верховного Суду у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) та від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18) зробила висновок про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Відповідно до статей 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Згідно з частинами першою, другою статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу). У статтях 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини. Відповідно до статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки. У главі 19 ЦК України визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність. За змістом статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п`ята статті 261 ЦК України). За правилами статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Наслідки спливу позовної давності визначаються статтею 267 ЦК України. Згідно зі статтею 267 ЦК України особа, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Таким чином, позовна давність пов`язується із судовим захистом суб`єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб`єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов`язаної особи. Водночас відповідно до частин першої та третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується. У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України). Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 01 грудня 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір позики, за умовами якого відповідач отримав у борг 19 000,00 дол. США із зобов`язанням повернення до 01 грудня 2015 року зі сплатою процентів. Після смерті позикодавця право вимоги за вказаним договором у порядку спадкування перейшло до позивача, що відповідає положенням статей 1218, 1219 ЦК України. Апеляційний суд, на відміну від суду першої інстанції, правильно керувався тим, що після спливу строку повернення позики право нарахування передбачених договором процентів припиняється, якщо інше прямо не встановлено договором або законом. Водночас позивач не заявляла вимог про застосування наслідків прострочення виконання грошового зобов`язання, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, у зв`язку з чим підстав для стягнення процентів за період після 01 грудня 2015 року не було. За таких обставин апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що здійснені відповідачем у 2016-2022 роках платежі підлягають зарахуванню в рахунок погашення основної суми боргу, а не процентів, а тому положення статті 534 ЦК України до спірних правовідносин у цій частині не підлягали застосуванню. Доводи касаційної скарги про те, що відповідач фактично не отримував грошових коштів за договором позики, є безпідставними та спростовуються встановленими судами попередніх інстанцій обставинами справи і дослідженими доказами. Відповідно до статей 1046, 1047 ЦК України договір позики є реальним і вважається укладеним з моменту передання грошей позичальникові, що може підтверджуватися, зокрема, розпискою позичальника. У справі наявна розписка відповідача про отримання грошових коштів, справжність підпису на якій відповідач не спростував у встановленому законом порядку. Сам собою факт заперечення отримання коштів без надання належних і допустимих доказів не може бути підставою для висновку про відсутність зобов`язання. Посилання заявника на те, що наявність у наданій позивачем розписці зобов`язань повернути борг у грошовій сумі не може свідчити, що між сторонами було укладено договір позики та те, що позикодавець передав відповідачу грошові кошти, є неспроможними, оскільки ЦК України не встановлює обмежень щодо використання розписки в цивільних відносинах, передбачаючи лише випадки, коли розписці надається правопідтверджувальне значення в окремих видах цивільних відносин. У разі, якщо складається боргова розписка, це вже є доказом факту отримання грошових коштів, тому аргументація, що договір позики не є укладеним через відсутність факту передання грошових коштів за умови недоведеності протилежного, не відповідає нормам законодавства України. У цивільному праві під час аналізу правової природи розписки у позикових відносинах йдеться про сурогати або замінники письмової форми правочину, які свідчать про додержання вимоги закону про письмову форму правочину. Якщо наявний факт існування розписки, у якій позичальник чітко зазначає отримання коштів, скріплює її своїм підписом, це свідчить про реальний характер договору позики. У назві боргової розписки не обов`язково зазначати слово «позика», адже ключовим є зміст цього документа. Отже, письмове застереження, яке складено окремо чи міститься у тексті договору, про завершену дію щодо передання коштів позичальнику не тільки засвідчує факт такого передання, а і є моментом виникнення зобов`язання за реальним договором позики. Розписка є підтвердженням укладення договору позики, якщо засвідчує факт отримання позики у борг і містить умови щодо її повернення (постанови Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі №756/8630/14-ц (провадження № 61-8792св18), від 05 жовтня 2022 року у справі № 463/9914/20 (провадження № 61-1664св22), від 15 лютого 2023 року у справі № 518/275/18 (провадження № 61-11237св22), від 21 червня 2023 року у справі № 161/20763/21 (провадження № 61-2633св23), від 01 листопада 2023 року у справі № 450/2311/21 (провадження № 61-8363св23)). Твердження заявника про порушення його права на заявлення клопотання про призначення судової експертизи є безпідставними, оскільки матеріали справи не свідчать про позбавлення його можливості реалізувати відповідні процесуальні права в межах підготовчого провадження, а сам собою факт закриття підготовчого провадження за відсутності належних і своєчасно поданих клопотань не є порушенням. Крім того, відповідач не був позбавлений права заявити клопотання про призначення судової експертизи під час розгляду справи судом першої інстанції по суті за умови наведення належного обґрунтування поважності причин неможливості заявлення такого клопотання у підготовчому провадженні або в інший строк, визначений судом, однак цим правом не скористався. Не заслуговують на увагу й доводи касаційної скарги щодо безпідставної відмови апеляційного суду у призначенні почеркознавчої експертизи та витребуванні доказів, оскільки відповідні клопотання обґрунтовано відхилені як такі, що не містили належного обґрунтування їх необхідності для вирішення спору та були спрямовані на збирання доказів, які сторони повинні були подати до суду першої інстанції, що відповідає засадам змагальності та диспозитивності цивільного процесу. Крім того, питання достатності доказів для встановлення обставин справи належить до дискреції суду. Суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні у справі докази в їх сукупності, дійшов обґрунтованого висновку про можливість вирішення спору без призначення експертизи, а відмова у її призначенні не призвела до порушення принципу змагальності сторін. З урахуванням вимог частини п`ятої статті 12 ЦПК України суд, поряд зі сприянням учасникам судового процесу в реалізації їхніх процесуальних прав, зобов`язаний запобігати зловживанню такими правами, що також виключає можливість задоволення клопотань, спрямованих на безпідставне затягування розгляду справи. Аргументи заявника щодо ненадання позивачем оригіналу розписки під час подання позову не свідчать про неправильність висновків суду апеляційної інстанції, оскільки відсутність такого документа на стадії відкриття провадження не є безумовною підставою для відмови у позові, а належність і допустимість доказів підлягають оцінці судом під час розгляду справи по суті. Водночас суд апеляційної інстанції встановив, що оригінал розписки, складеної ОСОБА_2 , був безпосередньо оглянутий та досліджений судом першої інстанції під технічний звукозапис у судовому засіданні 03 липня 2025 року, в якому був присутній представник відповідача, що виключає обґрунтованість доводів заявника про недослідження первинного доказу - оригіналу боргової розписки. Сам собою факт дослідження такого оригіналу під час розгляду справи не ставить під сумнів його наявність у позивача на момент пред`явлення позову. Безпідставними є і доводи касаційної скарги щодо недоведеності обставин, які свідчать про визнання відповідачем боргу. Апеляційний суд установив, що після настання строку виконання зобов`язання відповідач неодноразово здійснював часткові платежі на користь позивача, що відповідно до статті 264 ЦК України свідчить про переривання перебігу позовної давності. Такий висновок ґрунтується на належних та допустимих доказах, оцінених судом у їх сукупності. Отже, доводи касаційної скарги про пропуск позовної давності не знайшли свого підтвердження. Твердження заявника про упередженість суду апеляційної інстанції та неправильний розподіл тягаря доказування зводяться до незгоди з оцінкою доказів і не свідчать про неправильне застосування цим судом норм матеріального чи процесуального права. Доводи касаційної скарги про те, що у справах про стягнення заборгованості за договором позики, у яких позичальник (його правонаступник) заперечує факт укладення такого договору, саме на позивача (позикодавця) покладається обов`язок доведення обставин підписання позичальником боргової розписки, а не на відповідача, який заперечує факт вчинення правочину, не заслуговують на увагу з огляду на таке. Відповідно до загальних засад доказування, закріплених у статтях 12, 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У спорах, що виникають із договору позики, належним доказом укладення договору та передання грошових коштів є, зокрема, боргова розписка, складена позичальником, яка за своєю правовою природою підтверджує як факт укладення договору, так і факт передання грошей (статті 1046, 1047 ЦК України). Наявність у позикодавця оригіналу власноручно складеної боргової розписки створює презумпцію отримання позичальником грошових коштів, а отже, покладає на останнього обов`язок спростувати як факт її складення ним, так і факт одержання коштів. Саме позичальник, який заперечує проти позову шляхом заявлення відповідної ексцепції, повинен довести обставини, на які він посилається, зокрема відсутність факту передання грошових коштів або підроблення розписки. Сам собою висновок судової почеркознавчої експертизи про ймовірність виконання підпису не відповідачем не є достатнім доказом відсутності боргового зобов`язання, оскільки така експертиза спрямована виключно на встановлення автентичності підпису і не дає відповіді на питання щодо факту передання грошових коштів. Указаний висновок не підтверджує і не спростовує отримання позичальником коштів, а тому не може сам собою свідчити про відсутність договору позики. Отже, за наявності оригіналу боргової розписки простого заперечення відповідачем факту її підписання чи отримання грошових коштів є недостатнім. Такі заперечення підлягають доведенню належними та допустимими доказами, і тягар їх доведення покладається саме на відповідача. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 квітня 2026 року у справі № 368/1257/21 (провадження № 61-16707сво24), у якій наголошено, що за наявності власноручної розписки позичальник, заперечуючи факт укладення договору позики, зобов`язаний довести як відсутність факту її складення ним, так і відсутність передання грошових коштів. Загалом доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваної постанови апеляційного суду по суті спору, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду апеляційної інстанції. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) виклала правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваної постанови з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки апеляційного суду у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах суду касаційної інстанції, на які послався заявник у касаційній скарзі. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваній постанові, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про стягнення суми основного боргу за договором позики та процентів - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України. При цьому наведена у касаційній скарзі вимога заявника про скасування рішення суду першої інстанції не підлягає задоволенню, оскільки це рішення повністю скасоване апеляційним судом. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Старовойтова Дарина Андріївна, залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 10 лютого 2026 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми основного боргу за договором позики та процентів залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді:Є. В. Петров А. І. Грушицький І. В. Литвиненко