Постанова Київський апеляційний суд № 752/6936/25

справа № 752/6936/25 головуючий у суді І інстанції Машкевич К.В. провадження № 22-ц/824/7229/2026 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 липня 2026 року м. Київ Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого судді Березовенко Р.В., суддів Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І., розглянувши в порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 29 грудня 2025 року у справі за позовом Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, В С Т А Н О В И В: У березні 2025 року представник КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва» звернувся до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про солідарне стягнення заборгованості з відповідачів за послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (квартплата) станом на 01 січня 2025, у загальному розмірі 68 375,01 грн. В обґрунтування позову зазначив, що відповідачі на підставі свідоцтва про право власності від 11 січня 1999 року є співвласниками квартири АДРЕСА_1 . КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва» з 01 травня 2015 року надає послуги з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій в даному будинку, тобто між ним та відповідачами виникли зобов`язальні відносини. Відповідачі знехтували обов`язком з укладення договору, а тому у відповідності до статті 633 ЦК України діє уніфікований публічний Договір про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, затверджений постановою Кабінету Міністрів України №529 від 20 травня 2009 року, опублікований у газеті «Хрещатик» 14 липня 2015 року №9(4695). Отримуючи щомісяця рахунки на оплату наданих послуг відповідачі їх не сплачують. Станом на 01 січня 2025 року заборгованість становить 68 375, 01 грн., з яких: 45 902, 05 грн основного боргу; 17 045, 17 грн інфляційних втрат; 5 427, 79 грн річних, яку представник позивача просив стягнути. 12 травня 2025 року подав відзив відповідач ОСОБА_1 , яким проти позову заперечує. Посилається на те, що відносини в сфері житлово-комунальних послуг здійснюється виключно на договірних засадах, однак такий договір з ними не укладався. Крім того, позивач пропустив строк звернення до суду, а тому просить у позові відмовити. 29 грудня 2025 року рішенням Голосіївського районного суду міста Києва позовні вимоги були задоволенні та стягнуто в рівних частинах з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського р-ну м. Києва» 45 902, 05 грн заборгованості, 17 045, 17 грн інфляційних втрат, 5 427, 79 грн річних та судовий збір. Не погодившись із таким рішенням суду, ОСОБА_1 13 січня 2026 року засобами поштового зв`язку подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 29 грудня 2025 року та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову. Так, апелянт зазначив, що позивач звернувся до суду з позовною заявою у березні 2025 року, заявляючи вимоги про стягнення заборгованості, яка, за його твердженням, утворилася з січня 2018 року. Суд першої інстанції, посилаючись на положення пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України щодо продовження строків позовної давності па період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби, а також на положення пункту 19 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України щодо зупинення перебігу позовної давності у період дії воєнного стану, дійшов висновку про те, що звернення позивача до суду за заборгованістю, яка утворилася з січня 2018 року, має місце в межах строку позовної давності. Однак такий висновок є помилковим, оскільки суд не врахував той принципово важливий факт, що переривання перебігу позовної давності є можливим виключно в її межах, а не після спливу позовної давності чи поза її межами. Позивачем не надано жодних доказів того, що апелянтомабо ОСОБА_2 вчинялися будь-які дії, які свідчили б про визнання нами заборгованості у тих розмірах та за ті періоди, які заявлені до стягнення. У матеріалах справи відсутні будь-які докази часткової оплати заборгованості, листування з позивачем, складання актів звірки взаємних розрахунків чи інших документів, які могли б свідчити про визнання боргу. За таких обставин жодних підстав для висновку про переривання перебігу позовної давностіне існує. З урахуванням загального трирічного строку позовної давності та звернення позивача до суду у березні 2025 року, позовні вимоги щодо заборгованості, яка виникла до березня 2022 року, є такими, що заявлені з пропуском строку позовної давності. При цьому посилання суду на продовження строків позовної давності на період карантину та їх зупинення на період воєнного стану не спростовує цього висновку, оскільки навіть з урахуванням цих обставин строк позовної давності щодо значної частини заявленої до стягнення заборгованості сплив ще до звернення позивача до суду. Навіть з урахуванням продовження та зупинення перебігу позовної давності на ці періоди, заборгованість за січень 2018 року, лютий 2018 року, березень 2018 року та інші місяці 2018 року, а також за значну частину 2019 року, є такою, щодо якої срок позовної давності сплив до моменту звернення позивача до суду. Суд першої інстанції не здійснив детального аналізу щодо обчислення строку позовної давності стосовно кожного періоду заборгованості окремо, що є істотним порушенням вимог процесуального закону. Крім цього, апелянт вважає, що суд першої інстанції грубо порушив норми матеріального права, задовольнивши позовні вимоги про стягнення інфляційних втрат у розмірі 17 045,17 грн та трьох відсотків річних у розмірі 5 427,79 грн, повністю проігнорувавши той факт, що такі нарахування здійснювалися позивачем у періоди, коли діяли категоричні законодавчі заборони на подібні санкції. Посилаючись на строки давності та законодавчі заборони апелянт послався на Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (СOVID-19)» від 17 березня 2020 року № 530-ІХ, на період дії карантину або обмежувальних заходів, пов`язаних із поширенням коронавірусної хвороби СOVID-19, та протягом 30 днів з дня його відміни категорично забороняється нарахування та стягнення неустойки, штрафів, пені за несвоєчасне здійснення платежів за житлово-комунальні послуги. З 12 березня 2020 року до 30 червня 2023 року на усій території України було встановлено карантин відповідно до постанов Кабінету Міністрів України, зокрема постанови від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», постанови від 20 травня 2020 року № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СOVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів», постанови від 22 липня 2020 року № 641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби СOVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з мстою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СOVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2». Відповідно до усіх редакцій зазначеного Закону, пункт 4 частини третьої статті 2 цього Закону чітко визначав, що на період дії карантину або обмежувальних заходів, пов`язаних із поширенням коронавірусної хвороби СOVID-19, та протягом 30 днів з дня його відміни забороняється нарахування та стягнення неустойки, штрафів, пені за несвоєчасне здійснення платежів за житлово-комунальні послуги. Також постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2022 року № 206 «Деякі питання оплати житлово-комунальних послуг в період воєнного стану» встановлено, що до припинення чи скасування воєнного стану в Україні забороняється нарахування та стягнення неустойки, штрафів, пені, інфляційних нарахувань, процентів річних, нарахованих на заборгованість, утворену за несвоєчасне та або неповне внесення населенням плати за житлово-комунальні послуги. Ця постанова набрала чинності з дня її опублікування і застосовується з 24 лютого 2022 року. Таким чином, з 24 лютого 2022 року існує пряма законодавча заборона на нарахування пені, інфляційних втрат та трьох відсотків річних на заборгованість, утворену за несвоєчасне та або неповне внесення населенням плати за житлово-комунальні послуги. Ця заборона діє протягом усього періоду воєнного стану та має імперативний характер, що виключає будь-яке яке тлумачення чи застосування відповідних норм. Суд першої інстанції, посилаючись у своєму рішенні на постанову Кабінету Міністрів України № 206 від 05 березня 2022 року, фактично визнав існування такої заборони, однак при ньому не врахував її при ухваленні рішення та задовольнив позовні вимоги про стягнення інфляційних втрат та трьох відсотків річних у повному обсязі. Суд зазначив, що постановою Кабінету Міністрів України № 1405 від 29 грудня 2023 року пункт 1 постанови від 05 березня 2022 року № 206 викладено в новій редакції, яка передбачає, що заборона на нарахування та стягнення неустойки, штрафів, пені, інфляційних нарахувань, процентів річних, нарахованих на заборгованість, утворену за несвоєчасне та або неповне внесення плати за житлово- комунальні послуги населенням, діє до припинення чи скасування воєнного стану в Україні, але лише у територіальних громадах, що розташовані на територіях, на яких ведуться бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, або якщо нерухоме майно споживача було пошкоджено внаслідок воєнних дій. Суд також зазначив, що наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій від 13 січня 2023 року № 14 внесено зміни до Переліку територій, на яких ведуться велися бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, згідно з яким місто Київ виключено із переліку територій можливих бойових дій, і на цій підставі дійшов висновку про правомірність стягнення інфляційних втрат та трьох відсотків річних. Однак, апелянт вважає, що такий висновок суду є помилковим і свідчить про грубе порушення норм матеріального права, оскільки суд не врахував того, що постанова Кабінету Міністрів України № 206 від 05 березня 2022 року в первинній редакції діяла до 29 грудня 2023 року, тобто протягом цього періоду заборона на нарахування інфляційних втрат та трьох відсотків річних поширювалася на всю територію України без будь-яких винятків. Позивачем заявлено вимоги про стягнення інфляційних втрат та трьох відсотків річних, які нараховані за період з січня 2018 року до 01 січня 2025 року, тобто за період, який охоплює як період дії карантину з 12 березня 2020 року до 30 червня 2023 року, так і період дії воєнного стану з 24 лютого 2022 року до теперішнього часу. За таких обставин значна частина заявлених до стягнення інфляційних втрат та трьох відсотків річних припадає саме на періоди, коли діяли імперативні законодавчі заборони на такі нарахування: з 12 березня 2020 року до 30 червня 2023 року діяла заборона на нарахування пені за несвоєчасну оплату житлово-комунальних послуг, встановлена Законом України від 17 березня 2020 року № 530-ІХ; з 24 лютого 2022 року до 29 грудня 2023 року діяла заборона на нарахування інфляційних втрат та процентів річних, встановлена постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2022 року № 206 в первинній редакції, яка поширювалася на всю територію України без винятків. За таких обставин рішення суду першої інстанції в частині стягнення інфляційних втрат у розмірі 17 045,17 грн та трьох відсотків річних у розмірі 5 427,79 грн. є неправомірним та підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині. Також, апелянт вказує, що позивачем не було надано жодних доказів того, що між сторонами була досягнута згода щодо істотних умов договору про надання житлово-комунальних послуг, зокрема щодо переліку послуг, їх обсягу, якості, вартості, порядку та строків оплати. За відсутності такої згоди не можна вважати, що між сторонами склалися договірні відносини, навіть якщо послуги фактично надавалися. Суд першої інстанції не з`ясував питання про те, чи повідомлявся апелянту та ОСОБА_2 зміст типового договору про надання житлово-комунальних послуг, чи надавалася можливість ознайомитися з його умовами та висловити свою згоду чи незгоду з цими умовами. За відсутності доказів того, що споживач був належним чином повідомлений про умови типового договору та мав можливість висловити свою волю щодо укладення договору на таких умовах, не можна вважати, що між сторонами виникли договірні відносини. Позивачем не надано жодних доказів фактичного надання апелянту та ОСОБА_2 житлово-комунальних послуг у тому обсязі та належної якості, за які стягується заборгованість. У матеріалах справи відсутні акти приймания-нередачі наданих послуг, відсутні докази інформування споживачів про обсяг та вартість наданих послуг у встановленому законом порядку. Позивач обмежився лише наданням розрахунку заборгованості, який, однак, не може підтверджувати факт надання послуг. Враховуючи вказані обставини, апелянт вважає, що рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 29 грудня 2025 року у справі № 752/6936/25 не відповідає жодній із цих вимог, оскільки воно ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного та всебічного з`ясування обставин справи, на підставі недостатньо дослідженої доказової бази та з невідповідністю висновків суду фактичним обставинам справи. Ухвалою Київського апеляційного суду від 24 лютого 2026 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 29 грудня 2025 року у справі за позовом Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, надано учасникам справи строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу. Ухвала про відкриття апеляційного провадження була направлена стороні позивача через систему «Електронний суд», яку було отримано 26 лютого 2026 року, що підтверджується Звітом про доставку вхідної кореспонденції Київського апеляційного суду. Також, ухвала про відкриття апеляційного провадження була направлена на адреси відповідачів, за адресою: АДРЕСА_2 , до апеляційного суду повернулись конверти з відміткою «адресат відсутній», що вказує на те, що останні були належним чином повідомлені про розгляд справи. 02 березня 2026 року представниця КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва» - Латанюк Н.В. подала відзив, у якому заперечила проти доводів апеляційної скарги. Так, представниця зазначила, що Законом України від 30 березня 2020 № 540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено, зокрема, пунктом 12 наступного змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID- 19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину». У пункті 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у редакції Закону № 540-ІХ перелічені всі статті цього Кодексу, які визначають строки позовної давності, і всі ці строки продовжено для всіх суб`єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19). Отже, Законом № 540-ІХ, який набрав чинності 02 квітня 2020 року, було продовжено перебіг позовної давності для всіх суб`єктів цивільних правовідносин на час дії карантину у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), тому заява відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності не підлягає задоволенню судом з урахуванням положень вищенаведеного законодавства, що узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними, зокрема, у постановах від 06 травня 2021 року справі № 903/323/20, від 07 вересня 2022 року у справі № 679/1136/21, від 16 листопада 2023 року у справі № 487/1342/21. Постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» було відмінено з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року на всій території України карантин. З урахуванням пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України та часу введення та відміни в Україні карантину з 12 березня 2020 року по 30 червня 2023 року у межах позовної давності знаходиться період з червня 2018 року по вересень 2024 року. Пунктом 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України встановлено, що у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану. Тобто 30.06.2023 карантин був скасований, проте станом на цей час тривав воєнний стан, а тому перебіг позовної давності в подальшому зупинився на строк дії такого стану. Відтак, представниця позивача вказує, що підстави для застосування судом термінів позовної давності відсутні. Також, зазначено, що Згідно Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (СОVID-19)» (№530-ІХ від 17 березня 2020 року), на період дії карантину або обмежувальних заходів, пов`язаних із поширенням коронавірусної хвороби (СОVID- 19), та протягом 30 днів з дня його відміни забороняється: нарахування та стягнення неустойки (штрафів, пені) за несвоєчасне здійснення платежів за житлово- комунальні послуги. Тобто, закон звільняє боржників саме від сплати неустойки (штрафів, пені) за несвоєчасне здійснення платежів за житлово-комунальні послуги на вказаний вище період. У той же час, платежі компенсаційного характеру, встановлені статтею 625 ЦК України - інфляційні, а також 3% річних від простроченої суми, не є неустойкою, та звільнення від таких заходів відповідальності законом не передбачено. Стосовно відсутності договору про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, представниця звертає увагу, що згідно з п.п.1, 5, 10 ч.2 ст.7, ч.5 ст.13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» (далі - Закон №2189-УШ) індивідуальний споживач зобов`язаний укладати договори про надання житлово-комунальних послуг у порядку і випадках, визначених законом; оплачувати надані житлово-комунальні послуги за цінами/тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами; у разі несвоєчасного здійснення платежів за житлово-комунальні послуги сплачувати пеню в розмірах, установлених законом або договорами про надання житлово комунальних послуг. У разі якщо співвласники багатоквартирного будинку не прийняли рішення про вибір моделі договірних відносин та не уклали з виконавцем комунальної послуги відповідний договір (крім послуг з постачання та розподілу природного газу і послуг з постачання та розподілу електричної енергії), з ними укладається індивідуальний договір про надання комунальної послуги, що є публічним договором приєднання. Отже, власник, наймач (орендар) квартири, які володіють та користуються житловими квартирами та фактично отримують житлово-комунальні послуги, зобов`язані: укласти договір на надання житлово-комунальних послуг, підготовлений виконавцем відповідно до типового договору; оплачувати надані житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом; дотримуватися вимог нормативно-правових актів у сфері житлово-комунальних послуг, пожежної і газової безпеки, санітарних норм і правил тощо. Навіть при відсутності між споживачем та виконавцем послуг договору про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, обов`язок сплачувати за послуги виник в силу положень спеціального закону, який регулював даний вид правовідносин. У зв`язку з тим, що відповідачі знехтували обов`язком щодо укладення письмового договору з позивачем, то у відповідності до ст.633 ЦК України діє уніфікований публічний Договір про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, який затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 20.05.2009 №529 «Про затвердження Типового договору про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій» (публікація в ЗМІ - Газета Київської міської ради «Хрещатик» №9(4695) від 14.07.2015 р.). Отримання житлово-комунальних послуг мешканцями будинків або їх оплата є вольовим актом приєднання до договору. Враховуючи наведені обставини представниця позивача просила суд відмовити у задоволенні апеляційної скарги та залишити рішення Голосіївського районного суду від 29.12.2025 у справі № 752/6936/25 без змін. Ухвалою Київського апеляційного суду від 07 квітня 2026 року призначено розгляд справи в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення учасників справи. Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Крім того, практика Європейського суду з прав людини з питань гарантій публічного характеру провадження у судових органах в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Axen v. Germany», заява №8273/78, рішення від 25 квітня 2002 року «Varela Assalino contre le Portugal», заява № 64336/01). Так, у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. В одній із зазначених справ заявник не надав переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання. Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи. Суд апеляційної інстанції створив учасникам процесу належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів та апеляційної скарги, а також, надав сторонам строк для подачі відзиву. Крім того, кожен з учасників справи має право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони, та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України. Бажання сторони у справі викласти під час публічних слухань свої аргументи, які висловлені нею в письмових та додаткових поясненнях, не зумовлюють необхідність призначення до розгляду справи з викликом її учасників (ухвала Великої Палати Верховного Суду у справі №668/13907/13ц). Колегія суддів, з урахуванням обставин справи та ціни позову, не вбачає підстав, які б унеможливлювали розгляд справи без повідомлення учасників справи, а тому апеляційний розгляд справи має здійснюватися в порядку письмового провадження відповідно до приписів ч. 13 ст. 7 ЦПК України, без повідомлення учасників справи. Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що відповідачі на підставі свідоцтва про право власності від 11 січня 1999 року є власниками квартири АДРЕСА_1 в рівних частках. Вказана обставина підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 23 липня 2024 року. З матеріалів справи та розрахунку позивача вбачається, що відповідачі не сплачують послуги з утримання будинку та прибудинкової території з січня 2018 року, що привело до виникнення заборгованості. Відповідачі існування заборгованості та її розмір не заперечували. Правовідносини, які склалися між сторонами, врегульовані нормами ЦК України та Законом України «Про житлово-комунальні послуги». Так, суд першої інстанції послався на те, що за змістом частини 1 статті 16 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" комунальні послуги надаються споживачам безперебійно. Таким чином, відповідачі є споживачами житлово-комунальних послуг, які надаються позивачем. Відповідно до вимог закону споживачі зобов`язані вносити плату за житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення відповідача від оплати послуг в повному обсязі. Це відповідає правовій позиції, висловленій Верховним Судом України 20 квітня 2016 року у справі № 6-2951цс15, 02 березня 2018 року в справі №915/89/16, 20 вересня 2018 року у справі № 751/3840/15-ц / провадження № 14-280цс18, які, з точки зору частини 4 статті 263 ЦПК України, мають враховуватися судом. Виходячи з того, що відповідачі плату за надані житлово-комунальні послуги не вносили, що привело до виникнення заборгованості, суд першої інстанції дійшов до висновку про обґрунтованість вимог позивача. Окрім цього, суд першої інстанції зазначив, що Наказом Мінреінтеграції від 13 січня 2023 року № 14 внесено зміни до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, згідно з яким м. Київ виключено із переліку територій можливих бойових дій. Постанова КМУ №206 від 05 березня 2022 року в первинні редакції діяла до 29 грудня 2023 року. Відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16-ц розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція). З урахуванням цього, несплату відповідачами наданих послуг, суд першої інстанції дійшов висновку про задоволення вимог позивача,в тому числі і в частині стягнення інфляційних збитків та 3% річних. З розрахунку позивача вбачається, що сума до стягнення позивачем зазначена з січня 2018 року. Також, суд першої інстанції дійшов висновку, що звернення позивача до суду за заборгованістю, яка утворилася з січня 2018 року, має місце в межах строку позовної давності. Враховуючи дані висновки, суд першої інстанції ухвалив рішення про задоволення позовних вимог. Колегія суддів, перевіривши оскаржуване рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, дійшла наступних висновків. Частиною 1 статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України). Згідно з п. 10 ч. 1, ч. 2 ст. 7 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» співвласники зобов`язані своєчасно сплачувати за спожиті житлово-комунальні послуги. Кожний співвласник несе зобов`язання щодо належного утримання, експлуатації, реконструкції, реставрації, поточного і капітального ремонту технічного перепланування спільного майна багатоквартирного будинку пропорційно його частки співвласника. За приписами ст. 322 ЦК України власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом. Статтею 360 ЦК України визначено, що співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов`язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов`язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов`язаннями, пов`язаними із спільним майном. Оскільки співвласником квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_1 , обов`язок зі сплати заборгованості за спожиті житлово-комунальні послуги, які виникли за цією адресою, на підставі ст. 322 ЦК України покладено на нього незалежно від реєстрації місця проживання за вказаною адресою. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» комунальні послуги це результат господарської діяльності, спрямованої на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи у забезпеченні холодною та гарячою водою, водовідведенням, газо- та електропостачанням, опаленням, а також вивезення побутових відходів у порядку, встановленому законодавством. Споживачем за цим Законом є фізична чи юридична особа, яка отримує або має намір отримати житлово-комунальну послугу. Положеннями п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» визначено, що до житлово-комунальних послуг, належать: житлова послуга - послуга з управління багатоквартирним будинком. Послуга з управління багатоквартирним будинком включає: забезпечення утримання спільного майна багатоквартирного будинку, зокрема прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, якщо прибудинкова територія, за даними Державного земельного кадастру, знаходиться у власності або користуванні співвласників багатоквартирного будинку відповідно до вимог законодавства, виконання санітарно-технічних робіт, обслуговування внутрішньобудинкових систем (крім обслуговування внутрішньобудинкових систем, що використовуються для надання відповідної комунальної послуги у разі укладення індивідуальних договорів з обслуговуванням внутрішньобудинкових систем про надання такої послуги, за умовами яких обслуговування таких систем здійснюється виконавцем), утримання ліфтів тощо; купівлю електричної енергії для забезпечення функціонування спільного майна багатоквартирного будинку; поточний ремонт спільного майна багатоквартирного будинку; інші додаткові послуги, які можуть бути замовлені співвласниками багатоквартирного будинку. Стаття 5 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» визначає невиключний перелік житлово-комунальних послуг, які виконавець надає споживачу. Тому послуга з утримання будинку та прибудинкової території (квартплата) хоч і не передбачена прямо чинним законодавством, однак є різновидом комунальних послуг та відноситься до послуг з управління багатоквартирним будинком. За вимогами ст. 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. У статті 12 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» визначено, що надання житлово-комунальних послуг здійснюється виключно на договірних засадах. Договори про надання житлово-комунальних послуг укладаються відповідно до типових або примірних договорів, затверджених Кабінетом Міністрів України або іншими уповноваженими законом державними органами відповідно до закону. Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 7 Закону споживач зобов`язаний укладати договори про надання житлово-комунальних послуг у порядку і випадках, визначених законом. За змістом ст. 29 Закону надання житлово-комунальних послуг у багатоквартирному будинку здійснюється на підставі договору, що укладається між власником квартири, орендарем чи квартиронаймачем та балансоутримувачем або уповноваженою ним особою. Пунктом 7 Правил користування приміщеннями житлових будинків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України №572 від 08 жовтня 1992 року, встановлено, що власники та наймач (орендар) квартири зобов`язаний укласти договір на надання житлово-комунальних послуг, підготовлений виконавцем відповідно до типового договору, оплачувати надані житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом. Відповідно до статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням. За змістом ч. 2 ст. 639 ЦК України якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. У тих випадках, коли закон не встановлює обов`язковість певної форми, сторони можуть обирати її на власний розсуд, але в межах чинного законодавства. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. Таким чином, якщо умови усного договору виконуються сторонами, то він вважається укладеним, а умови прийнятими обома сторонами. За змістом ч. 1 ст. 633 ЦК України договір про надання комунальних послуг є публічним договором. Відповідно до вимог закону споживачі зобов`язані вносити плату за житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення відповідача від оплати послуг в повному обсязі. Такий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України 20 квітня 2016 року в справі №6-2951цс15 та спростовує доводи апелянта щодо відсутності між сторонами договірних правовідносин. Неукладення договору між сторонами у письмовій формі не свідчить про те, що апелянт не є користувачем послуг, які надає позивач за адресою знаходження його власності. Також, колегія суддів приймає доводи представниці позивача, що у відповідності до ст.633 ЦК України діє уніфікований публічний Договір про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, який затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 20.05.2009 №529 «Про затвердження Типового договору про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій» (публікація в ЗМІ - Газета Київської міської ради «Хрещатик» №9(4695) від 14.07.2015 р.). Отримання житлово- комунальних послуг мешканцями будинків або їх оплата є вольовим актом приєднання до договору. Відповідно до 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Положеннями ст. 526 ЦК України встановлено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Так як цивільні права та обов`язки виникають з дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки, відповідач зобов`язаний сплачувати житлово-комунальні послуги, а позивач має право вимагати від відповідача виконання обов`язку щодо оплати наданих послуг. Оскільки відповідачі не виконували належним чином обов`язки по оплаті послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій і доказів зворотнього матеріали справи не містять, місцевий суд обґрунтовано вважав правомірним нарахування позивачем заборгованості за спожиті житлово-комунальні послуги за період з 01 січня 2018 року по січень 2025 року у розмірі 45 902,05 грн. В той же час, апелянтом не було спростовано розмір визначеної позивачем заборгованості, контррозрахунок не подано та не надано належних, достатніх та допустимих доказів на спростовування факту надання (надання не у повному обсязі) житлово-комунальних послуг позивачем, або ж надання цих послуг іншою особою. Відтак, колегія суддів вважає, що доводи апелянта в даній частині апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження, а тому суд першої інстанції дійшов вірних висновків, що комунальні послуги надаються споживачам у повному обсязі, а відповідачі є споживачами житлово-комунальних послуг, які надаються позивачем. Таким чином, відповідно до вимог закону споживачі зобов`язані вносити плату за житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення відповідача від оплати послуг в повному обсязі. Крім того, також колегія суддів відхиляє доводи апелянта про не надання послуг, оскільки відповідно до ч.2 ст. 28 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги», у разі ненадання, надання не в повному обсязі або неналежної якості комунальних послуг, що надаються у багатоквартирному будинку на підставі індивідуальних договорів, виклик виконавця для перевірки кількості та якості наданих комунальних послуг, підписання акта-претензії, відібрання проб здійснюються співвласником - стороною договору або його представником. Доказів складання актів-претензій щодо ненадання або надання неналежної якості послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій не надано. Відповідно до порядку, передбаченому ст. 18 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», апелянт не відмовився від надання позивачем послуг. Щодо застосування наслідків пропуску позивачем строку позовної давності, колегія суддів дійшла наступних висновків. Згідно з ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої ст. 258 ЦК України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). За правилами ст. 259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. Позовна давність, встановлена законом, не може бути скорочена за домовленістю сторін. Відповідно до частини першої, п`ятої ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Відповідно до п. 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 установлено з 12 березня 2020 року на всій території України карантин. Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу «COVID-19» визначено, що з 12 березня 2020 року на всій території України встановлено карантин. Надалі постановами Кабінету Міністрів України цей карантин на території України продовжувався та був скасований з 30 червня 2023 року на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року №

651. Крім того, відповідно до п. 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану. Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 введено в Україні воєнний стан із 05:30 24 лютого 2022 року, строк дії якого неодноразово продовжувався та тривав на час звернення товариства до суду з позовом (20 грудня 2024 року). Тобто, виходячи з вищенаведених положень матеріального закону, пропущеною може бути позовна давність лише за вимогами, що виникли до 12 березня 2017 року. Отже, строк позовної давності за вимогами, що виникли після 12 березня 2017 року та на які поширюється загальна позовна давність у три роки, вважається продовженим на підставі пунктів 12 та 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, до закінчення дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), а також до закінчення воєнного стану. Таким чином, оскільки позивач нараховує заборгованість з січня 2018 року строк позовної давності позивач не пропустив, а тому доводи апеляційної скарги в даній частині є необґрунтованими та безпідставними. Щодо позовних вимог про стягнення трьох відсотків річних та інфляційних втрат, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України. Також, доводи апелянта про те, що діяли обмеження встановленні Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (СОVID-19)» (№530-ІХ від 17 березня 2020 року), на період дії карантину або обмежувальних заходів, що забороняли нарахування та стягнення неустойки (штрафів, пені) за несвоєчасне здійснення платежів за житлово-комунальні послуги, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки закон звільняє боржників саме від сплати неустойки (штрафів, пені) за несвоєчасне здійснення платежів за житлово-комунальні послуги на вказаний вище період. У той же час, платежі компенсаційного характеру, встановлені статтею 625 ЦК України - інфляційні, а також 3% річних від простроченої суми, не є неустойкою (штраф, пеня), та звільнення від таких заходів відповідальності законом не передбачено. У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України). За відсутності оформлених договірних відносин, але у разі прострочення виконання грошового зобов`язання з оплати отриманих житлово-комунальних послуг, на боржника покладається відповідальність, передбачена частиною другою статті 625 ЦК України (постанови Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 року у справі № 6-59цс13 та від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2023цс15, Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17). Поряд з цим, згідно з Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України № 2102-ІХ від 24 лютого 2022 року «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», в Україні введено воєнний стан із 05:30 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який у подальшому неодноразово продовжувався та триває по цей час. Постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2022 року № 206 «Деякі питання оплати житлово-комунальних послуг в період воєнного стану» до 29 грудня 2023 року було визначено, що до припинення чи скасування воєнного стану в Україні забороняється: нарахування та стягнення неустойки (штрафів, пені), інфляційних нарахувань, процентів річних, нарахованих на заборгованість, утворену за несвоєчасне та/або неповне внесення населенням плати за житлово-комунальні послуги. Ця постанова набрала чинності з дня її опублікування і застосовується з 24 лютого 2022 року. Однак відповідно до пункту 3 Постанови Кабінету Міністрів України № 1405 від 29 грудня 2023 року «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо оплати житлово-комунальних послуг», яка набрала чинності 30 грудня 2023 року, пункт 1 Постанови Кабінету Міністрів України від 05 березня 2022 року №206 «Деякі питання оплати житлово-комунальних послуг в період воєнного стану» викладено у новій редакції. Основні зміни полягають в тому, що з 30 грудня 2023 року заборона на нарахування штрафних санкцій, інфляційних нарахувань, процентів річних стосується виключно територій, де ведуться бойові дії (можливих бойових дій) або тимчасово окупованих територій. З урахуванням вищенаведених норм законодавства, нараховані 3% річних та інфляційні втрати у цьому випадку підлягають стягненню частково за період з 01 січня 2018 року по 23 лютого 2022 року та з 01 січня 2024 року по 01 січень 2025 року (відповідно до розрахунку позивача). Таким чином, підлягає стягненню з відповідачів інфляційні втрати та 3% річних у межах заявлених вимог за період з 01 січня 2018 року по 23 лютого 2022 року, а саме: - інфляційні втрати у розмірі 2 491,32 грн. - 3 % річних у розмірі 866,09 грн. Також, підлягають стягненню з відповідачів інфляційні втрати та 3% річних у межах заявлених вимог за період з 01 січня 2024 року по 01 січня 2025 року (відповідно до розрахунку позивача), а саме: - інфляційні втрати у розмірі 4 806,82 грн. - 3 % річних у розмірі 1 206,99 грн. Таким чином, з відповідачів на користь позивача за спірний період часу підлягають стягненню 3% річних та інфляційні втрати частково, відповідно до розрахунку проведеного апеляційним судом. Отже, загалом підлягає стягненню 7 298, 14 грн - інфляційний втрат та 2 073,08 грн - 3 % річних. На підставі наведеного колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги про неповне з`ясування судом першої інстанції обставин справи, невірне застосування норм матеріального права в частині стягнення грошових коштів у відповідності до ст. 625 ЦПК України частково знайшли своє підтвердження в ході апеляційного розгляду. Проте, інші доводи апеляційної скарги не дають правових підстав для встановлення неправильного застосування у цілому судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права та не спростовують висновків суду у цій частині, а отже не можуть бути прийняті до уваги. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. На підставі вищенаведених мотивів, колегія апеляційного суду вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції не відповідає фактичним обставинам справи, не ґрунтується на наявних у справі доказах, ухвалене з порушенням норм матеріального права і не може бути залишене без змін, а підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позову. Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України апеляційний суд, в зв`язку з ухваленням нового судового рішення, змінює розподіл судових витрат. Відповідно до ст. 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з: нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Ураховуючи, що позов підлягає задоволенню частково (77,8%), слід стягнути з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ТОВ «Споживчий центр» судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 2 355,78 грн. в рівних частинах. Також, оскільки колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, то слід стягнути з Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва» на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 1 008,32 грн. Керуючись ст. ст. 374, 375, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 29 грудня 2025 року- задовольнити частково. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 29 грудня 2025 року у частині стягнення 3% річних та інфляційних втрат - скасувати та ухвалити у цій частині нове судове рішення. Позовні вимоги Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення 3% річних та інфляційних втрат - задовольнити частково. Стягнути солідарно з ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_3 , РНОКПП: НОМЕР_1 ), ОСОБА_2 (адреса: АДРЕСА_3 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) на користь Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського р-ну м. Києва» (03187, м. Київ, проспект Голосіївський, 17-Б, ЄДРПОУ 32375554) інфляційні втрати у розмірі 7 298 (сім тисяч двісті дев`яносто вісім) грн. 14 коп. Стягнути солідарно з ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_3 , РНОКПП: НОМЕР_1 ), ОСОБА_2 (адреса: АДРЕСА_3 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) на користь Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського р-ну м. Києва» (03187, м. Київ, проспект Голосіївський, 17-Б, ЄДРПОУ 32375554) 3% річних у розмірі 2 073 (дві тисячі сімдесят три) грн. 08 коп. В іншій частині позовних вимог - відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_3 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) на користь Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського р-ну м. Києва» (03187, м. Київ, проспект Голосіївський, 17-Б, ЄДРПОУ 32375554) судовий збір за розгляд справи судом першої інстанції у розмірі 1 177 (одна тисяча сто сімдесят сім) грн 89 коп. Стягнути з ОСОБА_2 (адреса: АДРЕСА_3 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) на користь Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського р-ну м. Києва» (03187, м. Київ, проспект Голосіївський, 17-Б, ЄДРПОУ 32375554) судовий збір за розгляд справи судом першої інстанції у розмірі 1 177 (одна тисяча сто сімдесят сім) грн 89 коп. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 29 грудня 2025 року у частині стягнення заборгованості у розмірі 45 902, 05 грн. залишити без змін. Стягнути з Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського р-ну м. Києва» (03187, м. Київ, проспект Голосіївський, 17-Б, ЄДРПОУ 32375554) на користь з ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_3 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 1 008 (одна тисяча вісім) грн. 32 коп. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий: Р.В. Березовенко Судді: О.Ф. Лапчевська Г.І. Мостова