Постанова 4851 № 520/13160/26

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 липня 2026 р. Справа № 520/13160/26 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Любчич Л.В., Суддів: Присяжнюк О.В. , Спаскін О.А. розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Північно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці на ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 25.05.2026, головуючий суддя І інстанції: Ширант А.А., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, по справі № 520/13160/26 за позовом Харківського державного авіаційного виробничого підприємства до Північно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці про визнання протиправною та скасування припису, ВСТАНОВИВ: Харківське державне авіаційне виробниче підприємство (далі - позивач, заявник, апелянт) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Північно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці (далі Управління Державної служби з питань праці, відповідач), в якому просило -визнати протиправним та скасувати повністю припис Північно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці про скасування наказу (розпорядження) роботодавця від 11.05.2026 № ПНС/ХК/9470/325/Р. Разом з позовною заявою позивачем подано заяву про забезпечення позову шляхом зупинення дії припису Північно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці про скасування наказу (розпорядження) роботодавця від 11.05.2026 № ПНС/ХК/9470/325/П до закінчення розгляду справи по суті та набрання судовим рішенням законної сили в даній справі. Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 25 травня 2026 року заяву Харківського державного авіаційного виробничого підприємства про забезпечення позову - задоволено. Зупинено дію припису Північно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці про скасування наказу (розпорядження) роботодавця від 11.05.2026 №ПНС/ХК/9470/325/П до набрання законної сили рішенням суду в адміністративній справі №520/13160/26. Відповідач, не погодившись з вказаною ухвалою суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, порушення норм процесуального права, просив скасувати ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 25.05.2026 та ухвалити рішення, яким відмовити у задоволенні заяви позивача про забезпечення позову. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції безпідставно дійшов висновку про наявність підстав для забезпечення позову шляхом зупинення дії оскаржуваного припису. Вказує, що ймовірність застосування до позивача штрафних санкцій за невиконання припису не є реальним та невідворотним ускладненням захисту його прав, а фінансові ризики мають бути належно обґрунтованими, а не ґрунтуватися лише на припущеннях про можливі негативні наслідки. Апелянт вважає, що застосований судом захід забезпечення позову є неадекватним та неспівмірним, оскільки фактично підмінює собою рішення суду у справі по суті та надає позивачу результат, якого він прагне досягти шляхом подання позову, а саме тимчасове звільнення від обов`язку виконати вимоги контролюючого органу. Також апелянт зазначає, що доводи позивача про об`єктивну неможливість виконання припису, у тому числі посилання на ризик примусової праці, стосуються суті спору та підлягають перевірці під час розгляду справи по суті, а не на стадії вирішення питання про забезпечення позову. Вказує, що суд першої інстанції не дослідив питання можливості виконання ОСОБА_1 іншої роботи, не перевірив, чи пропонувалася йому інша робота, а також не врахував доводи працівника про те, що підприємство продовжує здійснювати діяльність, частина працівників залучена до роботи, продукція виготовляється та реалізується, а на підприємстві існує значний обсяг робіт з ліквідації наслідків пошкоджень та інвентаризації майна. Крім цього, апелянт вказує, що судом першої інстанції не досліджено, чи дійсно виплата поточної заробітної плати ОСОБА_1 унеможливить подальше здійснення підприємством господарської діяльності, тоді як самим підприємством підтверджено факт виплати заробітної плати працівникам, які фактично забезпечують його життєдіяльність. Зауважує, що суд першої інстанції не врахував зміни до статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», які набрали чинності 14.03.2026 та встановлюють обмеження строку призупинення дії трудового договору за ініціативою однієї сторони 90 календарними днями за весь період воєнного стану, у зв`язку з чим після 12.06.2026 трудові відносини між позивачем та ОСОБА_1 підлягали б автоматичному поновленню. З урахуванням наведеного апелянт вважає, що позивачем не доведено наявності обставин, передбачених статтею 150 КАС України, а суд першої інстанції не навів обставин, які б підтверджували співмірність та необхідність забезпечення позову, у зв`язку з чим оскаржувана ухвала є незаконною та необґрунтованою. Позивач подав до суду відзив на апеляційну скаргу, в якій просив залишити її без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції без змін. Позивач зазначає, що апелянт помилково пов`язує підстави забезпечення позову виключно з ризиком застосування штрафних санкцій, тоді як заява про забезпечення позову обґрунтовувалася тим, що невжиття відповідних заходів унеможливить виконання майбутнього судового рішення у разі задоволення позову та ефективний захист його прав. На думку позивача, виконання оскаржуваного припису в умовах відсутності профільного виробництва та обмеженого фонду оплати праці змусить підприємство розпочати процедуру припинення трудового договору з працівником на підставі пункту 6 частини першої статті 41 КЗпП України або запровадити простій з відповідною оплатою, що спричинить невідворотні майнові втрати для підприємства, яке перебуває у процедурі банкрутства, а також може унеможливити виконання майбутнього рішення суду у разі задоволення позову. Позивач також зазначає, що доводи апеляційної скарги про неспівмірність заходу забезпечення позову та підміну рішення суду по суті є безпідставними, оскільки суд першої інстанції не досліджував обґрунтованість позову та не вирішував спір по суті, а лише перевірив наявність передбачених пунктом 1 частини другої статті 150 КАС України підстав для забезпечення позову. При цьому, на думку позивача, наведені апелянтом правові висновки Верховного Суду стосуються інших фактичних обставин та не є релевантними до спірних правовідносин. Крім того, позивач вважає безпідставними доводи апеляційної скарги щодо необхідності дослідження можливості запропонування працівнику іншої роботи, можливості подальшого здійснення господарської діяльності підприємством та інших фактичних обставин, оскільки їх встановлення є предметом розгляду справи по суті, а не питання про забезпечення позову. Водночас позивач звертає увагу на суперечливість доводів апелянта, який, з одного боку, стверджує, що такі обставини не можуть оцінюватися на стадії забезпечення позову, а з іншого - посилається на їх недослідження судом першої інстанції. Стосовно посилань апелянта на зміни до статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» позивач зазначає, що вони не спростовують необхідності забезпечення позову, оскільки виконання припису фактично позбавляє сторони трудового договору можливості зберегти існуючі трудові відносини та безальтернативно змушує роботодавця розпочати процедуру звільнення працівника, що призведе до остаточного знищення предмета спору ще до його вирішення судом. На переконання позивача, суд першої інстанції правильно встановив наявність підстав, визначених пунктом 1 частини другої статті 150 КАС України, належним чином оцінив співмірність заходу забезпечення позову, забезпечив баланс інтересів сторін та діяв у межах процесуальних повноважень, тоді як доводи апеляційної скарги фактично зводяться до оцінки обставин, які підлягають дослідженню під час розгляду справи по суті. 18.06.2026 представником відповідача подано до суду додаткові пояснення, в яких останній, вказує, що наведені позивачем у відзиві доводи про неможливість виконання припису, безальтернативність звільнення працівника, ризик запровадження простою, виникнення додаткового фінансового тягаря для підприємства та унеможливлення виконання майбутнього судового рішення спростовуються подальшими діями самого ХДАВП. Зокрема, відповідач стверджує, що у зв`язку з набранням чинності з 14.03.2026 змін до статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» позивачем видано наказ від 10.06.2026 №63, яким припинено дію наказу про призупинення трудового договору зі ОСОБА_1 з 15.06.2026 та запропоновано працівнику на вибір або переведення за його згодою на іншу роботу відповідно до переліку вакантних посад, або продовження строку призупинення дії трудового договору за взаємною згодою сторін до припинення чи скасування воєнного стану. Наведені обставини, на думку відповідача, свідчать про відсутність підстав вважати, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання майбутнього судового рішення або ефективний захист чи поновлення прав та інтересів позивача, у зв`язку з чим просить задовольнити апеляційну скаргу, скасувати ухвалу суду першої інстанції та відмовити у задоволенні заяви про забезпечення позову. Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги в її межах, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного судового рішення норм процесуального права, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ч. 1-2 ст. 150 КАС України суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо: невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю. Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що заходи забезпечення позову можуть вживатися виключно у випадках, коли невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся, або має намір звернутися до суду, або очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю. Згідно із положеннями ч. 1 ст. 151 КАС України позов може бути забезпечено, крім іншого, шляхом: зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта; забороною відповідачу вчиняти певні дії; забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору. Слід зазначити, що при розгляді заяв про забезпечення позову суд має з урахуванням доказів, наданих заявником на підтвердження своїх вимог, пересвідчитись, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулась з такою заявою, позовним вимогам. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача (заявника), а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів. Згідно з Рекомендаціями № R (89) 8 Про тимчасовий судовий захист в адміністративних справах, прийнятих Комітетом Ради Європи 13 вересня 1989 року, приймаючи рішення щодо необхідності надання особі тимчасового захисту, суд бере до уваги всі фактори та інтереси, які мають відношення до цієї справи. Рішення про вжиття заходів тимчасового захисту може, зокрема, прийматися у разі, якщо виконання адміністративного акта може спричинити значну шкоду, відшкодування якої неминуче пов`язано з труднощами, і якщо на перший погляд (prima facie) наявні достатньо вагомі підстави для сумнівів у правомірності такого акта. Тобто, інститут забезпечення адміністративного позову є однією з гарантій захисту прав, свобод та законних інтересів юридичних та фізичних осіб - позивачів в адміністративному процесі, механізмом, який покликаний гарантувати, у суворій відповідності до закону та за наявності безумовних фактичних підстав, (1) виконання майбутнього рішення суду або/та (2) ефективний захист позивача, який неможливий без негайного втручання суду. Заходи забезпечення мають бути вжиті лише в межах позовних вимог, бути адекватними та співмірними з позовними вимогами. Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, з майновими наслідками заборони відповідачеві вчиняти певні дії. Вказані висновки узгоджуються із позицією Верховного Суду, висловленою у постановах від 25 квітня 2019 року у справі №826/10936/18 та від 11 січня 2022 року у справі №640/18852/21. Колегія суддів зазначає, що в ухвалі про забезпечення позову суд повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку про існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі, а також вказати, в чому будуть полягати дії, направлені на відновлення прав позивача, оцінити складність вчинення цих дій, встановити, що витрати, пов`язані з відновленням прав будуть значними. Тобто, обов`язковою умовою застосування заходів забезпечення позову є наявність хоча б однієї з таких обставин: - очевидність небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі; - доведення позивачем того, що захист його прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат; - очевидність ознак протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень. Так, обґрунтовуючи заяву про вжиття заходів забезпечення позову, позивач зазначав, що невжиття таких заходів зумовить необхідність виконання оскаржуваного припису, а саме скасування наказу про призупинення дії трудового договору та поновлення його дії з працівником. На думку позивача, з огляду на неможливість виконання сторонами трудового договору своїх обов`язків, відсутність профільного виробничого навантаження, руйнування робочого місця працівника та відсутність потреби в адміністративно-управлінському персоналі, підприємство буде змушене розпочати процедуру припинення трудового договору або запровадити простій з відповідною оплатою, що створить додатковий фінансовий тягар для підприємства, яке перебуває у процедурі банкрутства та має значну заборгованість із заробітної плати. Позивач вказував, що виконання припису до вирішення спору по суті може унеможливити виконання майбутнього судового рішення у разі задоволення позову, спричинити додаткові фінансові витрати та призвести до виникнення нового трудового спору, у зв`язку з чим просив зупинити дію оскаржуваного припису до набрання законної сили судовим рішенням у справі. Задовольняючи заяву про забезпечення позову, суд першої інстанції виходив із того, що виконання оскаржуваного припису до вирішення спору по суті зумовить зміну фактичного та правового становища сторін спірних правовідносин, оскільки потягне необхідність поновлення дії трудового договору та подальшого врегулювання трудових відносин між позивачем і працівником. На переконання суду першої інстанції, такі обставини можуть істотно ускладнити ефективний захист прав позивача та виконання можливого судового рішення у разі задоволення позову, а також призвести до заподіяння шкоди правам та інтересам як позивача, так і працівника. Разом із тим, колегія суддів вважає, що при вирішенні заяви про забезпечення позову судом першої інстанції не було враховано характер спірних правовідносин та наслідки застосування заявленого заходу забезпечення позову. Так, як вбачається з матеріалів справи, предметом спору є правомірність припису Північно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці від 11.05.2026 № ПНС/ХК/9470/325/П, яким позивача зобов`язано скасувати наказ про призупинення дії трудового договору та поновити дію трудового договору із ОСОБА_1 . Отже, заявлений позивачем захід забезпечення позову шляхом зупинення дії зазначеного припису безпосередньо стосується трудових прав та законних інтересів ОСОБА_1 , оскільки фактично зберігає правовий режим призупинення дії його трудового договору на час судового розгляду справи та впливає на можливість реалізації ним права на працю. Незважаючи на це, суд першої інстанції розглянув заяву про забезпечення позову без залучення ОСОБА_1 до участі у справі як третьої особи, хоча судове рішення щодо забезпечення позову безпосередньо впливає на його права та обов`язки у спірних правовідносинах. При цьому, вирішуючи питання про забезпечення позову, суд зобов`язаний оцінити не лише наявність підстав для застосування відповідного заходу, а й забезпечити баланс інтересів усіх осіб, права яких можуть бути порушені його застосуванням. Разом з цим, в даному випадку суд першої інстанції надав оцінку виключно доводам позивача щодо необхідності збереження режиму призупинення дії трудового договору, не забезпечивши можливості особі, трудових прав якої безпосередньо стосується оскаржуваний припис та заявлений захід забезпечення позову, висловити свою позицію щодо заявлених вимог. За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що судом першої інстанції при вирішенні питання про забезпечення позову не було повною мірою дотримано вимог статті 150 КАС України щодо оцінки співмірності та необхідності заявленого заходу забезпечення позову, а також забезпечення балансу інтересів усіх осіб, права яких зачіпаються його застосуванням, що призвело до постановлення передчасної ухвали. При цьому наведені позивачем обставини свідчать про існування спору щодо правомірності спірного припису та можливих наслідків його виконання, однак не підтверджують наявності обставин, передбачених пунктом 1 частини другої статті 150 КАС України, які б свідчили, що невжиття заходів забезпечення позову істотно ускладнить чи унеможливить виконання можливого рішення суду або ефективний захист чи поновлення прав позивача. Крім того, доводи позивача щодо неможливості виконання припису, необхідності припинення трудових відносин, запровадження простою, фінансових наслідків та інших обставин стосуються оцінки правомірності самого припису та підлягають перевірці під час розгляду справи по суті, а не при вирішенні питання про забезпечення позову. Ухвалюючи це судове рішення, колегія суддів керується ст. 322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення «Серявін та інші проти України») та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень. Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини по справі «Серявін та інші проти України» (п.58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у цій справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення. Відповідно до статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Згідно зі статтею 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення питання про забезпечення позову, дійшов передчасних висновків щодо наявності підстав, передбачених статтею 150 КАС України, та неправильно застосував норми процесуального права, у зв`язку з чим відповідно до статті 317 КАС України оскаржувана ухвала підлягає скасуванню із ухваленням постанови про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову. Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Північно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці - задовольнити. Ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 25 травня 2026 року по справі № 520/13160/26 - скасувати. Ухвалити постанову, якою у задоволенні заяви Харківського державного авіаційного виробничого підприємства про забезпечення позову - відмовити . Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя Л.В. Любчич Судді О.В. Присяжнюк О.А. Спаскін