Постанова 4857 № 300/7255/25

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 червня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 300/7255/25 пров. № А/857/20066/26 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Заверухи О.Б., суддів Гінда О.М., Матковської З.М., розглянувши в електронній формі в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 04 березня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії, суддя (судді) в суді першої інстанції Шумей М.В., час ухвалення рішення не зазначено, місце ухвалення рішення м. Івано-Франківськ, дата складання повного тексту рішення не зазначено, В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України, в якому просив: визнати протиправною бездіяльність щодо ненарахування та невиплати при звільненні зі служби грошової компенсації за невикористані дні додаткової оплачуваної відпустки за 2015, 2016, 2018, 2019 роки, як учаснику бойових дій в загальній кількості 56 днів; зобов`язати нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані дні додаткової оплачуваної відпустки за 2015, 2016, 2018, 2019 роки, як учаснику бойових дій в загальній кількості 56 днів; зобов`язати нарахувати та виплатити матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань та на оздоровлення за 2025 рік; зобов`язати нарахувати та виплатити середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні починаючи з 18.07.2025 по день фактичного розрахунку. Позовні вимоги мотивовані протиправною бездіяльністю Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України щодо не нарахування та невиплати при звільненні зі служби грошової компенсації за невикористані дні додаткової оплачуваної відпустки за 2015, 2016, 2018, 2019 роки, як учаснику бойових дій в загальній кількості 56 днів. Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 04 березня 2026 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 при звільненні зі служби грошової компенсації за невикористані дні додаткової оплачуваної відпустки за 2015, 2016, 2018, 2019, 2020, 2021, 2022 та 2025 роки (сукупно 112 днів). Зобов`язано Департамент стратегічних розслідувань Національної поліції України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової оплачуваної відпустки за 2015, 2016, 2018, 2019, 2020, 2021, 2022 та 2025 роки (сукупно 112 днів). Стягнуто з Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України на користь ОСОБА_1 понесені ним витрати на правничу допомогу в розмірі 4000,00 грн. В решті позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог мотивоване тим, що відповідно до ч. 1 ст. 24 Закону № 504/96-ВР і ч. 1 ст. 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи. Отже, у випадку звільнення поліцейських з органів Національної поліції України їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні, як основної, так і додаткової відпустки.. На підставі викладеного вище, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність у позивача права на отримання грошової компенсації за невикористані ним додаткові відпустки як учаснику бойових дій за 2015, 2016, 2018, 2019, 2020, 2021, 2022 та 2025 роки. Не погодившись з прийнятим рішенням в частині задоволення позовних вимог, Департамент стратегічних розслідувань Національної поліції України подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким у задоволенні адміністративного позову відмовити повністю. Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що відпустка учасникам бойових дій надається за календарний рік, тобто коли працівник не реалізував своє право на таку відпустку в поточному році, перенесення її не допускається. Також зазначає, що поліцейським, які звільняються зі служби в поліції, грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій не передбачено. Суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження) (п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України). Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу з наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позоних вимог не оскаржене, тому в апеляційному порядку не переглядається. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з наступних підстав. Як встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 . З 31.01.2011 по 06.11.2015 ОСОБА_1 проходив службу в органах внутрішніх справ (міліції), з 07.11.2015 по 28.11.2019 працював в Управлінні захисту економіки в Івано-Франківській області. Постановою Кабінету Міністрів України Про ліквідацію територіального органу Національної поліції від 02 вересня 2019 року № 841 ліквідовано як юридичну особу публічного права Департамент захисту економіки як міжрегіональний територіальний орган Національної поліції. Постановлено Національній поліції забезпечити здійснення функцій і повноважень Департаменту захисту економіки, що ліквідується. Постановою Кабінету Міністрів України Про утворення територіального органу Національної поліції від 9 жовтня 2019 р. № 867 утворено як юридичну особу публічного права міжрегіональний територіальний орган Національної поліції Департамент стратегічних розслідувань. У зв`язку цим, позивач був переведений на роботу у Департамент стратегічних розслідувань Національної поліції України, де працював в період з 29.11.2019 по 18.07.2025. Відповідно до наказу ДСР НПУ № 509 від 11 липня 2025 року ОСОБА_1 звільнено зі служби в поліції згідно п. 2 ч. 1 ст. 77 Закону України Про національну поліцію (за станом здоров`я (через хворобу). Станом на день звільнення: - стаж служби в поліції для виплати надбавки за вислугу років і надання додаткової оплачуваної відпустки становить 14 років 05 місяців 18 днів; - час навчання 02 роки 04 місяці 00 днів; - усього вислуга років для виплати одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби в поліції 16 років 09 місяців 17 днів; - вислуга років на пільгових умовах 00 років 04 місяці 26 днів. Протягом служби у Національній поліції України, ОСОБА_1 надавали додаткову відпустку із збереженням грошового забезпечення як учаснику бойових дій: - у 2017 році, що підтверджується Наказом №373 о/с від 21.12.2017; - у 2023 році, що підтверджується витягом з Наказу №234 від 03.07.2023; - у 2024 році, що підтверджується витягом з Наказу №200 від 20.05.2024. Однак при звільненні зі служби ОСОБА_1 не була виплачена компенсація за невикористані дні відпустки як учаснику бойових дій відповідно до Закону України Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту за 2015, 2016, 2018, 2019, 2020, 2021, 2022 та 2025 роки. 07.08.2025 сторона позивача отримала відповідь Департаменту стратегічних розслідувань НПУ на адвокатський запит, до якої була долучена довідка про невикористані відпустки як УБД ОСОБА_1 не звертався до керівництва з рапортом про надання йому додаткової оплачуваної відпустки як учаснику бойових дій за 2020, 2021, 2022 та 2025 роки. Окрім цього, 30.09.2025 надійшла відповідь Ліквідаційної комісії Департаменту захисту економіки НПУ на адвокатський запит, до якої було долучено довідку про невикористані відпустки як УБД ОСОБА_1 за 2015, 2016, 2018 та 2019 роки. Таким чином, ОСОБА_1 не використовував додаткову відпустку як учасник бойових дій за 2015 рік у кількості 14 діб, за 2016 у кількості 14 діб, за 2018 у кількості 14 діб та за 2019 рік у кількості 14 діб, за 2020 рік у кількості 14 діб, за 2021 рік у кількості 14 діб, за 2022 рік у кількості 14 діб, за 2025 у кількості 14 діб (сукупно 112 днів ). Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції прийшов до висновку про обгрунтованість позовних вимог в частині: визнання протиправною бездіяльності Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 при звільненні зі служби грошової компенсації за невикористані дні додаткової оплачуваної відпустки за 2015, 2016, 2018, 2019, 2020, 2021, 2022 та 2025 роки (сукупно 112 днів); зобов`язання Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової оплачуваної відпустки за 2015, 2016, 2018, 2019, 2020, 2021, 2022 та 2025 роки (сукупно 112 днів ). Колегія суддів погоджується з обґрунтованістю такого висновку суду першої інстанції з наступних підстав. Статтею 45 Конституції України установлено, що кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом. Згідно з ст.74 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати. Згідно зі ст.4 Закону України "Про відпустки" від 15.11.1996 № 504/96-ВР (далі також Закон № 504/96-ВР) установлюються такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв`язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону); 3) творча відпустка (стаття 16 цього Закону); 3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях (стаття 16-1 цього Закону); 4) соціальні відпустки: відпустка у зв`язку з вагітністю та пологами (стаття 17 цього Закону); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону); відпустка у зв`язку з усиновленням дитини (стаття 18-1 цього Закону); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 цього Закону); 5) відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону). Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватись інші види відпусток. У разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (ч.1 ст.24 Закону № 504/96-ВР). Аналогічні положення містяться в ч.1 ст.83 КЗпП України. Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначено Законом України "Про Національну поліцію" від 02.07.2015 № 580-VIII (далі - Закон № 580-VIII). Згідно з ч.1 ст.59 Закону № 580-VIII служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень. Відповідно до ст.92 Закону № 580-VIII поліцейським надаються щорічні чергові оплачувані відпустки в порядку та тривалістю, визначених цим Законом. Поліцейському надаються також додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки. Статтею 93 Закону № 580-VIII встановлено, що тривалість відпусток поліцейського обчислюється подобово. Святкові та неробочі дні до тривалості відпусток не включаються. Тривалість щорічної основної оплачуваної відпустки поліцейського становить тридцять календарних днів, якщо законом не визначено більшої тривалості відпустки. За кожний повний календарний рік служби в поліції після досягнення п`ятирічного стажу служби поліцейському надається один календарний день додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як п`ятнадцять календарних днів. Тривалість чергової відпустки у році вступу на службу в поліції обчислюється пропорційно з дня вступу до кінця року з розрахунку однієї дванадцятої частини відпустки за кожен повний місяць служби. Чергова відпустка надається поліцейському, як правило, до кінця календарного року. Поліцейським у рік звільнення за власним бажанням, за віком, через хворобу чи скорочення штату в році звільнення, за їх бажанням, надається чергова відпустка, тривалість якої обчислюється пропорційно з розрахунку однієї дванадцятої частини відпустки за кожний повний місяць служби в році звільнення. За невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до закону. Положення Порядку та умовами виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, затвердженим наказом Міністерства внутрішній справ України 06.04.2016 № 260 (далі - Порядок № 260) визначають критерії виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції України, у тому числі здобувачам вищої освіти, яким присвоєно спеціальне звання поліції, закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання, що здійснюють підготовку поліцейських. Абзацами 7-8 пункту 8 розділу ІІІ Порядку № 260 передбачено, що за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до чинного законодавства. Виплата грошової компенсації за невикористану в році звільнення відпустку проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого поліцейський має відповідно до чинного законодавства, на день звільнення із служби. При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення розміру грошового забезпечення на 30 календарних днів. Кількість днів для виплати грошової компенсації за невикористану відпустку вказується в наказі про звільнення. Системний аналіз вказаних законодавчих положень дає підстави для висновку, що нормами Закону № 580-VIII не виключаються випадки, коли поліцейським відпустка не буде використана протягом календарного року. Не передбачено позбавлення поліцейського права на відпустку, яке він уже отримав в попередньому календарному році. Водночас надано право працівнику використати право на відпустку за попередній рік одночасно з черговою відпусткою наступного року. Рішенням Конституційного Суду України від 07.05.2002 № 8-рп/2002 в справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми, у яких визначені основні трудові права працівників - КЗпП України. З огляду на відсутність правового врегулювання цього питання положеннями Закону № 580-VIII і Порядку № 260 питання компенсації невикористаної частини відпустки поліцейському за минулі роки, при вирішенні вказаного спору підлягають застосуванню приписи КЗпП України і Закону № 504/96-ВР. Так, відповідно до вже зазначених ч.1 ст.24 Закону № 504/96-ВР і ч.1 ст.83 КЗпП України, у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи. Таким чином, у випадку звільнення поліцейських з органів Національної поліції України їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні, як основної, так і додаткової відпустки. Такий висновок узгоджується із правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 19.01.2021 у справі № 160/10875/19. В подальшому, позиція підтримана Верховним Судом у постановах від 23.09.2021 у справі № 520/12296/2020, від 14.04.2021 у справі № 620/1487/20, від 29.04.2021 у справі № 200/602/20-а, від 26.05.2021 у справі № 360/1362/20. Щодо додаткової оплачуваної відписки учасникам бойових дій, то в силу норм Законів "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", «Про відпустки", ця відпустка із збереженням заробітної плати надається тривалістю 14 календарних днів на рік (тобто із прив`язкою до календарного року). При вирішенні питання щодо надання позивачу компенсації за невикористані дні відпустки як учасника бойових дій суд апеляційної інстанції враховує правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 16.05.2019 за результатом розгляду зразкової справи № 620/4218/18, переглянутою Великою Палатою Верховного Суду та залишеною без змін, згідно якої касаційний суд дійшов висновку, що норми Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження військової служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації. При цьому суд вважав, що припинення відпустки на час особливого періоду не означає припинення права на відпустку, яке (тобто, право на відпустку) може бути реалізовано у один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати не визначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі. Щодо доводів скаржника, що у зв`язку із зміною правового регулювання спірних правовідносин через внесення змін до частини десятої статті 93 Закону № 580-VIII та її викладення в іншій редакції, застосуванню підлягають виключно положення цього Закону як спеціального, та якими не визначено права поліцейських на отримання грошової компенсації за невикористані ними дні додаткової оплачуваної відпустки як учаснику бойових дій, суд апеляційної інстанції відхиляє їх як необґрунтованими, оскільки редакція частини десятої статті 93 Закону № 580-VIII, яка діяла до 05.10.2023, також не визначала права поліцейських учасників бойових дій на отримання грошової компенсації за невикористані ними дні додаткової оплачуваної відпустки як учаснику бойових дій. Разом з цим Верховний Суд у наведених вище постановах таке право поліцейських підтвердив і у подальшому від своєї правової позиції не відступав. Відтак, зміна редакції частини десятої статті 93 Закону № 580-VIII, якою не врегульовано спірне питання, не нівелює правові висновки Верховного Суду щодо права поліцейських на отримання такої грошової компенсації. За встановлених обставини, надаючи правову оцінку аргументам сторін, зважаючи на висловлену Верховним Судом правову позицію у такій категорії справ, суд першої інстанції прийшов до обгрунтованого висновку про протиправну бездіяльність Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 при звільненні зі служби грошової компенсації за невикористані дні додаткової оплачуваної відпустки за 2015, 2016, 2018, 2019, 2020, 2021, 2022 та 2025 роки (сукупно 112 днів), а тому слід зобов`язати Департамент стратегічних розслідувань Національної поліції України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової оплачуваної відпустки за 2015, 2016, 2018, 2019, 2020, 2021, 2022 та 2025 роки (сукупно 112 днів). Щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до ч.1 ст.132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу (п. 1 ч. 3 ст. 132 КАС України). У ч.1,2 ст.134 КАС України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. При цьому даною статтею передбачено цілі розподілу, визначення розміру та розмір судових витрат. Так, згідно з ч.3 ст.134 КАС України, для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Водночас ч.4, 5 ст.134 КАС України встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Разом з тим, відповідно до ч.6 та 7 ст.134 КАС України у разі недотримання вимог ч.5 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Згідно з ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Відповідно до ч.7, 9 ст.139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись. Отже склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі. Колегія суддів зауважує, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. Таким чином, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи. З матеріалів справи слідує, що з метою отримання правничої допомоги між позивачем та адвокатом Думич О.І. був укладений договір про надання правової допомоги від 05.08.2025. Згідно з інформаційним повідомленням про зарахування коштів позивач сплатив узгоджений сторонами гонорар частково в розмірі 8000 грн. Позовна заява підписана адвокатом Думич О.І ., як представником позивача. Суд першої інстанції, виходячи з критеріїв пропорційності, співмірності та реальності, а також з того позовні вимоги задоволено частково, вважав, що витрати на правничу допомогу підлягають стягненню з відповідача частково, в сумі 4000 грн. Суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для визнання такого висновку помилковим чи неправильним, оскільки скаржником в апеляційній скарзі не спростовано неспівмірності витрат на правову допомогу із складністю справи; часом, який об`єктивно необхідно було витратити на підготовку позовної заяви; обсягом наданих адвокатом послуг. Колегія суддів також враховує, що метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація стороні, на користь якої ухвалено рішення, витрачених коштів, але і в певному сенсі спонукання суб`єкта владних повноважень утримуватися від подачі безпідставних заяв, скарг і своєчасно вчиняти дії, необхідні для поновлення порушених прав та інтересів фізичних і юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин. Цей висновок узгоджується з правовою позицією, яка міститься, зокрема, у додатковій постанові Верховного Суду від 05 вересня 2019 року у справі № 826/841/17 та у постанові від 28 квітня 2021 року у справі № 640/3098/20. Враховуючи вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача 4000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. Колегія суддів також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Також згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Таким чином, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи. За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, тому оскаржуване рішення слід залишити без змін. Керуючись ст. 243, ст. 308, ст. 311, п. 1 ч. 1 ст. 315, ст. 316, ч. 1 ст. 321, ст. 322, ст. 325 КАС України, суд ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України залишити без задоволення, а рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 04 березня 2026 року у справі № 300/7255/25 без змін. Постанову разом із паперовими матеріалами справи надіслати до суду першої інстанції для приєднання до матеріалів справи. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України. Головуючий суддя О. Б. Заверуха судді О. М. Гінда З. М. Матковська