Постанова 4822 № 727/7957/25

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 30 червня 2026 року м. Чернівці Справа № 727/7957/25 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Лисака І.Н., суддів: Литвинюк І.М., Перепелюк І.Б., за участю секретаря судового засідання: Сарган Ю.В., позивач: ОСОБА_1 , відповідач: Чернівецька міська рада, при розгляді справи за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 , на рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 25 березня 2026 року, ухваленого під головуванням судді Скуляка І.А., дата виготовлення повного тексту рішення суду не зазначена, ВСТАНОВИВ: У червні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до відповідача про визнання права власності на 1/3 частки квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування. Зазначала, що 09 грудня 1993 року управлінням комунальної власності Чернівецької міського виконкому видано свідоцтво про право власності на житло, а саме квартиру по АДРЕСА_2 , яка належала ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_1 на праві спільної власності. Вказані особи були зареєстровані у вказаній квартирі з 17 серпня 1990 року. ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3 у віці 89 років, спадкова справа після смерті останньої не заводилася. ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_4 , як наслідок, відкрилася спадщина та позивачем отримано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 1/3 частину спірної квартири, тим самим за позивачем зареєстровано 2/3 частини спірної квартири. Позивач вважала, що має право визнати в судовому порядку право власності на 1/3 частину спірної квартири, яка належала ОСОБА_3 в порядку спадкування, оскільки спільно проживала із покійною однією сім`єю не менше 5 років до часу відкриття спадщини. Провадження №22-ц/822/984/26 Стверджувала, що інших спадкоємців немає, а вона постійно проживає у вказаній квартирі, здійснює за нею догляд, добросовісно володіє та користується нею. Вважала, що до спірних правовідносин слід застосовувати норми діючого ЦК України, оскільки в ньому більш ширше розкрито черги спадкоємців. На підставі наведеного, вважаючи себе онукою названої бабусі ОСОБА_3 , постійно проживаючи в спірній квартирі, просила позов задовольнити. Рішенням Чернівецького районного суду м. Чернівці від 25 березня 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду стороною позивача подано апеляційну скаргу. Доводи апеляційної скарги ідентичні доводам позовної заяви. Крім іншого, вказує на те, суд помилково дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову виходячи з того, що позивачка не подала заяву про прийняття спадщини до нотаріуса у встановлений законом строк, позивачкою пропущено більше як 26 річний строк для прийняття спадщини та вона не наводить поважних причин для пропуску строку для прийняття спадщини. Наголошує, що ЦК УРСР, який був чинний на момент смерті ОСОБА_3 , взагалі не містив такого поняття, як прийняття спадщини шляхом спільного ведення господарства та містив всього дві черги спадкоємців, а четверта черга до неї не входили, відповідно, позивачка і не могла бути спадкоємицею. При цьому, суд формально виклавши норми ЦК УРСР щодо прийняття спадщини та норми чинного ЦК України, фактично звів підстави для відмови у позові до відсутності звернення до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, не надавши належної оцінки доводам позивачки щодо фактичного прийняття спадщини та її статусу як спадкоємця четвертої черги. Звертає увагу й на те, що позивачка проживала у спірній квартирі до смерті ОСОБА_3 , була включена до складу сім`ї при отриманні житла, набула право власності разом із ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , проживає після її смерті по даний час і є власником 2/3 частки квартири, фактично володіє всією квартирою, утримує її, сплачує всі комунальні платежі, не відмовлялася від спадщини, а інші особи жодних прав на це майно не заявляли. Крім того вважає, що суд першої інстанції створив ситуацію правової невизначеності, за якої 1/3 частка квартири, що належала померлій ОСОБА_3 , залишається без належного правового оформлення. На підставі наведеного просить рішення суду скасувати та ухвалити нову постанову про задоволення позовних вимог. Відповідач своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, що відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку. Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. На підставі ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків. В силу ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Згідно ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення мотивовано тим, що позивачка не зверталася до суду з позовом про визнання поважними причин пропуску строку для звернення із заявою про прийняття спадщини та про поновлення такого строку, з огляду на відсутність доказів звернення позивача до нотаріуса щодо отримання свідоцтва про право на спадщину, а також доказів відмови нотаріуса у видачі такого свідоцтва,- дійшов висновку про відсутність законних підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання за нею права власності в порядку спадкування четвертої черги за законом на 1/3 частки спірної квартири. Крім того суд вказав, що позивач не надала жодних доказів в підтвердження того, що померла ОСОБА_3 була названою бабусею позивачки, відтак встановити чи перевірити це не видається можливим, а ЦК УРСР, який був чинний на момент смерті останньої, взагалі не містив такого поняття, як прийняття спадщини шляхом спільного ведення господарства. По-друге, ЦК УРСР містив всього дві черги спадкоємців, а четверта черга до неї не входила. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи в межах її аргументів та заявлених в суді першої інстанції вимог, приходить до висновків, що рішення суду зазначеним вимогам закону відповідає не в повній мірі. Так, судом першої інстанції встановлено, що 15 серпня 1990 року виконавчим комітетом Першотравневої ради народних депутатів ОСОБА_3 видано ордер на квартиру по АДРЕСА_2 на підставі рішення районного виконавчого комітету від 08 серпня 1990 року, склад сім`ї: ОСОБА_3 - основний квартиронаймач, ОСОБА_4 - невістка, ОСОБА_1 - онука, що також підтверджується копіями свідоцтва про право власності на житло, витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно, з якого вбачається, що спірна квартира перебувала у приватній спільній сумісній власності вказаних осіб (а.с.7, 16, 19). Батьки позивачки ОСОБА_5 та ОСОБА_4 розірвали шлюб 23 жовтня 1992 року, що підтверджується копією свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 (а.с.8). ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується копіями свідоцтв про смерть (а.с.9-11). Після смерті ОСОБА_4 було заведено спадкову справу та видано свідоцтво про право на спадщину ОСОБА_1 на 1/3 частку квартири по АДРЕСА_2 (а.с.12). Згідно з копії довідки №1574 від 13 жовтня 1998 року наданої ЖРЕП №11, вбачається, що ОСОБА_4 була дійсно прописана в квартирі по АДРЕСА_2 , а ОСОБА_3 виписана 01 грудня 1995 року (а.с.14). Матеріали справи також містять копії довідок ЖРЕП №11 про реєстрацію та проживання в спірній квартирі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ведення спільного господарства ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , копію технічного паспорта на квартиру (а.с.20-21, 23-28). З відповіді Державного нотаріального архіву у Чернівецькій області №595/01-17 від 03 грудня 2025 року вбачається, що інформація щодо спадкової справи відносно майна ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , не знайдена, а відомості у спадковому реєстрі відсутні (а.с.63-64). Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається в статті 16 ЦК України. Право вибору способу захисту, передбаченого законом, належить особі, яка звернулася за захистом свого права. Відповідно до роз`яснень, даних в пункті 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування», у разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила Цивільного кодексу Української РСР (1540-06) (далі - ЦК УРСР), у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом. У разі коли спадщина, яка відкрилася до набрання чинності ЦК (435-15) і строк на її прийняття не закінчився до 1 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються цим Кодексом. У роз`ясненнях, наданих Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ у пункті 1 листа від 16 травня 2013 року №24-753/0/4-13 «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування», норми п.5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК, згідно з якими цей ЦК застосовується також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким з спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом, слід розуміти таким чином, що правила книги шостої ЦК може бути застосовано лише до спадщини, яка відкрилася після 1 липня 2003 року і не була прийнята ніким зі спадкоємців, право на спадкування яких виникло відповідно до норм статей 529 - 531 ЦК УРСР. Лише якщо спадщина відкрилась після 1 липня 2003 року та не була прийнята ніким зі спадкоємців, що мають право спадкування на підставі ЦК УРСР, право спадкування виникає також у спадкоємців за законом третьої, четвертої та п`ятої черг («нових черг») відповідно до статей 1263 - 1265 ЦК України. Згідно із частинами першою, третьою статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК Української РСР, у тому числі щодо прийняття спадщини та кола спадкоємців за законом. У разі коли спадщина, яка відкрилася до набрання чинності ЦК України і строк на її прийняття не закінчився до 01 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються ЦК України. Норми пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, за якими ЦК України застосовується також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом, необхідно розуміти таким чином, що правила Книги шостої ЦК України може бути застосовано лише до спадщини, яка відкрилася після 01 липня 2003 року і не була прийнята ніким зі спадкоємців, право на спадкування яких виникло відповідно до норм статей 529-531 ЦК Української РСР (постанова Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі №391/769/17). Зважаючи на те, що спадщина після смерті ОСОБА_3 відкрилася у 1998 році, тобто до набрання чинності ЦК України, строк на її прийняття збіг до набуття чинності ЦК України, то до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми законодавства, чинного на час відкриття спадщини, а саме ЦК Української РСР 1963 року. Суд першої інстанції на зазначені роз`яснення увагу не звернув та помилково застосував до спірних правовідносин норми ЦК України. Відповідно до статті 524 ЦК Української РСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом. Якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, або жоден з спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем спадщини, майно померлого за правом спадкоємства переходить до держави. Згідно зі статтею 525 ЦК Української РСР часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а при оголошенні його померлим - день, зазначений в статті 21 цього Кодексу. Відповідно до статті 527 ЦК Української РСР спадкоємцями можуть бути особи, що були живими на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті при його житті і народженні після його смерті. За змістом статті 529 ЦК Української РСР при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. До числа спадкоємців першої черги належить також дитина померлого, яка народилася після його смерті. Онуки і правнуки спадкодавця є спадкоємцями за законом, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з їх батьків, хто був би спадкоємцем; вони успадковують порівну в тій частці, яка належала б при спадкоємстві за законом їх померлому родителю. Відповідно до статті 530 ЦК Української РСР при відсутності спадкоємців першої черги або при неприйнятті ними спадщини, а також в разі, коли всі спадкоємці першої черги не закликаються до спадкування, успадковують у рівних частках: брати і сестри померлого, а також дід та бабка померлого як з боку батька, так і з боку матері (друга черга). Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, позивач не відноситься ані до першої, ані до другої черг спадкоємців за законом після смерті ОСОБА_3 , а тому не має права на спадкування, матеріальні норми ЦК України в редакції 2004 року на вказані правовідносини не поширюються. Крім того доводи апелянта з приводу того, що покійна була їй названою бабусею, є безпідставними, оскільки в законодавстві України (в тому числі у Сімейному кодексі України) відсутнє юридичне поняття «названа бабуся», а КПШС УРСР чітко визначає лише кровних родичів. Однак, колегія суддів вказує й на те, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини (частини перша та друга статті 548 ЦК УРСР). Визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини (частини перша та друга статті 549 ЦК Української РСР). Аналіз змісту статей 548, 549 ЦК Української РСР свідчить, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Діями спадкоємця, що свідчать про прийняття ним спадщини є: 1) фактичний вступ в управління або володіння спадковим майном; 2) подача державну нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини заяви про прийняття спадщини. Спадкове майно за правом спадкоємства переходить до держави: 1) якщо спадкодавець все майно або частину його заповідав державі; 2) якщо у спадкодавця немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом; 3) якщо всі спадкоємці відмовились від спадщини; 4) якщо всі спадкоємці позбавлені права спадкування (статті 528 і 534 цього Кодексу); 5) якщо ні один із спадкоємців не прийняв спадщини. Якщо хто-небудь з спадкоємців відмовився від спадщини на користь держави, до держави переходить частка спадкового майна, належна цьому спадкоємцеві. Якщо при відсутності спадкоємців за законом заповідана тільки частина майна спадкодавця, решта майна переходить до держави (частини перша-третя статті 555 ЦК Української РСР). Системне тлумачення частини другої статті 549, частини першої статті 555 ЦК Української РСР та абзацу 2 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України свідчить, що: в ЦК Української РСР законодавець, на відміну від ЦК України та існування конструкції «відумерлої спадщини», передбачав автоматичний перехід спадщини за правом спадкоємства до держави. Будь-яких дій щодо прийняття спадщини держава не здійснювала. Держава при існуванні юридичних фактів, визначених пунктами 1-5 частини першої статті 555 ЦК Української РСР, завжди приймала спадщину і не могла від неї відмовитися; оскільки держава не мала права відмовитися від прийняття спадщини, то у випадку, коли спадкоємці за законом або за заповітом не прийняли спадщину або відмовилися від спадщини, спадщина вважалася прийнятою державою; з урахуванням того, що в частині першій статті 555 ЦК Української РСР закріплювався автоматичний перехід спадщини до держави, та існував строк шість місяців для прийняття спадщини іншими спадкоємцями, то абзац 2 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України може застосовуватися тільки, якщо спадщина відкрилась після 01 липня 2003 року, проте не була прийнята ніким зі спадкоємців, що мали право спадкування відповідно до норм ЦК Української РСР. У справі, що переглядається встановлено, що ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_4 , спадщина після її смерті відкрилася ІНФОРМАЦІЯ_1 . При цьому, як за правилами ЦК УРСР, так і за правилами ЦК України, держава і територіальна громада (яку представляє міська рада) є різними суб`єктами цивільних прав, у тому числі, прав спадкування. Відомостей про те, що право власності від держави перейшло до Чернівецької міської ради матеріали справи не містять. Установивши, що предметом спору є визнання права власності на 1/3 частку спадкового майна (спірної квартири), яка, з урахуванням положень частини першої статті 555 ЦК УРСР, перейшла у власність держави, а не Чернівецької міської ради, суд апеляційної інстанції приходить висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_6 у зв`язку з неналежним суб`єктним складом відповідачів. Подібні за змістом висновки викладені в постановах Верховного Суду від 18 листопада 2025 року у справі №127/19478/23, від 12 лютого 2025 року у справі №521/18297/19. Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України). Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього. Найчастіше під неналежними відповідачами розуміють таких відповідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що вони не є зобов`язаними за вимогою особами. Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача. Таким чином, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц). У наведеній постанові також зроблено висновок, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Водночас встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Отже, пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Аналогічні висновки містяться в постанові Верховного Суду від 14 березня 2024 року у справі №522/11722/21. За таких обставин, колегія суддів вважає, що Чернівецька міська рада є неналежним відповідачем у вказаному спорі, оскільки у ЦК УРСР на час виникнення спірних правовідносин не передбачалась можливість визнання спадщини відумерлою, оскільки після смерті спадкодавця протягом шестимісячного строку для прийняття спадщини ніхто спадщину не прийняв, то відповідно до статті 555 ЦК УРСР спадкове майно за правом спадкоємства перейшло до держави, а відповідно ОСОБА_6 слід відмовити в позові з наведених вище підстав. Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову, однак помилився щодо мотивів такої відмови. Відповідно до ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення або змінити рішення. Згідно зі ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Керуючись ст.ст.263, 367, 374, 376, 382 ЦПК України, апеляційний суд,

УХВАЛИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 , задовольнити частково. Рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 25 березня 2026 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення суду залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Суддя-доповідач І.Н. Лисак Судді: І.М. Литвинюк І.Б. Перепелюк