Постанова Запорізький апеляційний суд № 337/5000/25

Дата документу 17.06.2026 Справа № 337/5000/25 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний №337/5000/25 Головуючий у 1- інстанції Ширіна С.А. Провадження № 22-ц/807/869/26 Суддя-доповідач Онищенко Е.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 червня 2026 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі: головуючого Онищенка Е.А. суддів: Кочеткової І.В., Трофимової Д.А. за участю секретаря судового засідання Книш С.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 21 січня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя,- ВСТАНОВИЛА: У вересні 2025 року ОСОБА_2 звернулася до Хортицького районного суду м. Запоріжжя з позовом до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя . Позовні вимоги мотивує тим, що вона з 09 червня 2012 року перебувала у шлюбі з ОСОБА_1 .. В подальшому шлюб було розірвано на підставі рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 24 жовтня 2024 року . У період перебування у шлюбі на підставі договору купівлі-продажу від 27 березня 2020 року №1198 сторонами було придбано квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності на неї було зареєстровано за відповідачем. Після розлучення позивачка з відповідачем не можуть дійти згоди щодо поділу спільного майна. Оскільки, майно було придбане сторонами у період шлюбу, воно належить для них, як подружжю на праві спільної сумісної власності. Просила поділити вищезазначене майно, шляхом визначення за нею 1/2 частки квартири, в порядку поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя,стягнути з відповідача на її користь понесені судові витрати . Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 21 січня 2026 року позов задоволено. Визнано квартиру АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , як таку, що набута в період шлюбу. Здійснено поділ майна, квартири за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна:2062564223101, загальна площа 69,16, кв.м., житлова площа 46,0, кв.м. Визнано за ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 , в порядку поділу спільного майна подружжя право власності на 1/2 частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна:2062564223101, загальна площа 69,16, кв.м., житлова площа 46,0, кв.м. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати по оплаті судового збору у розмірі 4705,07 грн. та понесені витрати на проведення оцінки майна на підставі договору б/н від 12.09.2025 року у розмірі 700,00 гривень, а всього 5405 (п`ять тисяч чотириста п`ять ) гривень 07 копійок. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, просив рішення суду змінити в частині визначення розміру часток спірної квартири, виклавши його наступним чином : «Визнати за ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 , в порядку поділу спільного майна подружжя право власності на 1/3 частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна:2062564223101, загальна площа 69,16, кв.м., житлова площа 46,0, кв.м.» В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що фінансування придбання квартири відбувалося виключно за рахунок коштів, наданих батьками сторін в якості дарунків для створення житлових умов їх дітям та онукам. Батьки відповідача ОСОБА_2 та ОСОБА_3 надали суму в розмірі 18500 дол.США. Матір позивачки ОСОБА_4 надала позивачці суму у розмірі 8000 дол.США. Таким чином ,загальна сума надана батьками обох сторін становить 26500 дол.США., що значно перевищує вартість квартири. Залишок коштів,а саме 2800 дол.США був повністю витрачений на ремонт квартири. Ці кошти також походили виключно з дарунку батьків відповідача і не мали жодного відношення до спільного майна чи доходів подружжя. Крім того необхідно врахувати реальну пропорційність внесків кожної зі сторін. Співвідношення внесків складає приблизно 18500 дол.США до 8000 дол.США або приблизно 70 % до 30 %. Це означає, що внесок відповідача більш ніж у двічі перевищує внесок позивача. Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення. За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення в повній мірі відповідає. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. Складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано. Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки спірна квартира була придбана у шлюбі, відтак вона є спільною сумісною власністю колишнього подружжя, де частки чоловіка та дружини є рівними. З огляду на викладене вище, позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 в частині поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя слід задовольнити та визнати квартиру АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , як таку, що набута в період шлюбу і здійснити поділ такої квартири між сторонами шляхом визнання за позивачем право власності частку квартири. Колегія суддів погоджується з таким рішенням суду першої інстанції, з огляду на наступне. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, з 09 червня 2012 року сторони перебували у шлюбі. Згідно рішення Хортицького районного суду м.Запоріжжя від 24 жовтня 2024 року у справі № 337/5117/24 шлюб було розірвано. У період перебування у шлюбі на підставі договору купівлі-продажу від 27 березня 2020 року №1198 сторонами було придбано квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується довідкою з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №429033486 від 28.05.2025. Право власності на спірну квартиру оформлене за ОСОБА_1 . Згідно звіту з незалежної оцінки майна, складеного суб`єктом оціночної діяльності ТОВ «Брок Сервіс Плюс» від 12.09.2025, ринкова вартість квартири за адресою: АДРЕСА_1 , становить суму в розмірі 941014, 00 грн. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. У пункті 3.4 вказаного Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 зазначено, що виходячи зі змісту частини першої статті 8 Конституції України, охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою. Одним з проявів верховенства права, - підкреслюється у підпункті 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004, - є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються. З огляду на приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб. Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим, не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції" від 16 грудня 1992 року). У справі "Беллет проти Франції" ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі "Перес де Рада Каванил`ес проти Іспанії"). ЄСПЛ зазначав, що право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати легітимну мету та гарантувати пропорційність між їх використанням і такою метою (§ 22, рішення ЄСПЛ у справі "Мельник проти України" від 28 березня 2006 року, заява № 23436/03). Згідно зі сталою практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист. Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на доступ до суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції, на справедливий суд. ЄСПЛ розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду. Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя. Суд першої інстанції вірно визначився з характером спірних правовідносин та нормами, що їх регулюють. Положеннями ч.1 ст. 60 CK України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Відповідно до п.3 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй(йому) особисто. Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму ст. 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набути (джерело набуття). Обґрунтовуючи апеляційну скаргу скаржник зазначає, що фінансування придбання квартири відбувалося виключно за рахунок коштів, наданих батьками сторін в якості дарунків для створення житлових умов їх дітям та онукам. Батьки відповідача ОСОБА_2 та ОСОБА_3 надали суму в розмірі 18500 дол.США.Матір позивачки ОСОБА_4 надала позивачці суму у розмірі 8000 дол.США.Таким чином ,загальна сума надана батьками обох сторін становить 26500 дол.США., що значно перевищує вартість квартири.Залишок коштів,а саме 2800 дол.США був повністю витрачений на ремонт квартири.Ці кошти також походили виключно з дарунку батьків відповідача і не мали жодного відношення до спільного майна чи доходів подружжя. Крім того необхідно врахувати реальну пропорційність внесків кожної зі сторін. Співвідношення внесків складає приблизно 18500 дол.США до 8000 дол.США або приблизно 70 % до 30 %. Це означає, що внесок відповідача більш ніж у двічі перевищує внесок позивача. З показань свідків, які були допитані під час судових засідань в суді першої інстанції вбачається, що ОСОБА_3 , яка є матір`ю відповідача ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який є батьком відповідача ОСОБА_1 у 2020 році надали сину кошти у розмірі 18500 дол.США на придбання квартири АДРЕСА_2 .Мати позивачки надала 8000 дол.США для придбання зазначеної квартири. Вони з чоловіком надали синові гроші як дарунок, нотаріально це не посвідчували. Гроші передавали у себе в квартирі за один день до придбання квартири. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що жодних письмових доказів, що підтверджували б отримання коштів від ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на покупку квартири відповідачем та його представником надано не було ні до суду першої, ні до суду апеляційної інстанції. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що показання свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не можуть бути прийняті судом, як доказ придбання квартири за кошти ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , оскільки стороною відповідача не надані підтвердження укладення договору дарування відповідно до вимог ЦПК України, зокрема письмового документа про передачу грошових коштів, враховуючи, що сума дарунку перевищувала десять розмірів неоподаткованого мінімуму доходів громадян. Виходячи зі змісту статті 78 ЦПК України та з урахуванням частини першої статті 218 ЦК України, не може підтверджуватися показаннями свідків наявність правовідносин, що виникають з правочинів, для яких законом установлено письмову форму. Даний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 24 березня 2021 року по справі 376/2480/17. Долучені до матеріалів справи банківські документи ОСОБА_3 щодо закриття депозитів не підтверджують факт передачі грошових коштів відповідачу ОСОБА_1 . За приписами ч.2 ст. 78ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Колегія суддів враховує, що свідки ОСОБА_3 та ОСОБА_2 являється близьким родичем ОСОБА_1 , а саме його батьками, що надає суду підстави для критичної оцінки їх показань. Інших доказів на підтвердження факту придбання квартири за власні кошти ОСОБА_1 матеріали справи не містять. Таким чином, встановивши те, що квартиру придбано під час перебування сторін у шлюбі, джерелом його придбання є сумісна власність подружжя, а тому квартира є спільною сумісною власністю подружжя. Положеннями ч. 3ст. 368 ЦК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. За приписами ч.2 ст. 372 ЦК України, у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. Згідно ч.1 ст. 61 СК України, об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Відповідно до ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Положеннями статті 69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Законодавцем визначено, що право на поділ майна, яке перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням. Відповідно до ст. 70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановити обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясувати джерело і час його придбання. Згідно ч. 4 ст. 65 СК України, до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. Доводи апеляційної скарги зазначеного не спростовують, оскільки зводяться до самостійного тлумачення скаржником норм матеріального права та переоцінки доказів. Не заслуговують на увагу посилання в апеляційній скарзі на неналежну оцінку судом доказів по справі, оскільки, відповідно до положень ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жоден доказ не має для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. А не зазначення в мотивувальній частині рішення мотивів, з яких суд бере до уваги або відхиляє докази, відповідно до положень ст. 376 ЦПК України, не може бути підставою для скасування чи зміни рішення суду, якщо справа вирішена по суті правильно. Згідно з вимогами ЦПК України учасники справи мають передбачені процесуальним законом права і обов`язки. Обов`язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідно до ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Згідно ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик наслідків, пов`язаних із ненаданням доказів. Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин(фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи. При цьому, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. 2 ст. 77 ЦПК України). Як визначено у ст.ст. 77-80 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Положеннями ЦПК України передбачено обов`язок суду під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача, та якими доказами вони підтверджуються, перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки, оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів. У постанові від 18.03.2020 року у справі №129/1033/13-ц Велика Палата Верховного Суду вказала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. У випадку невиконання учасником справи його обов`язку із доведення відповідних обставин необхідними доказами такий учасник має усвідомлювати та несе ризик відповідних наслідків, зокрема, в контексті цієї справи, задоволення вимог позову про поділ майна подружжя через недоведеність апелянтом заперечень проти них. Належних, достовірних та достатніх доказів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить. Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського Суду як джерело права. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, не вбачається, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - залишенню без змін. Щодо судових витрат, то відповідно до підпунктів "б" та "в" пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення, та про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає. Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, колегія суддів апеляційного суду,- УХВАЛИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 21 січня 2026 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст судового рішення складено 29 червня 2026 року. Головуючий Судді: