Постанова Київський апеляційний суд № 758/5794/16-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 758/5794/16-ц Головуючий у суді І інстанції Ковбасюк О.О. Провадження № 22-ц/824/8895/2023 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 27 вересня 2023 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Голуб С.А., суддів: Писаної Т.О., Таргоній Д.О., за участю секретаря судового засідання - Череп Я.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Подільського районного суду міста Києва від 15 лютого 2023 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного сумісного майна подружжя, в с т а н о в и в: У травні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного сумісного майна подружжя. Позов обґрунтував тим, що з 20 серпня 1986 року він з відповідачкою перебував у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано на підставі рішення суду від 18 липня 2013 року. Під час перебування у шлюбі сторони за спільні кошти набули у власність нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1 та квартиру АДРЕСА_2 , які є об`єктами спільної сумісної власності подружжя. Однак, після розірвання шлюбу питання щодо розподілу цього майна не вирішено між сторонами, тому позивач змушений звернутися до суду та з урахуванням поданої заяви про зменшення позовних вимог просив визнати за ним та відповідачкою право власності на 1/2 частину вказаних квартир в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя. Відповідачка в суді першої інстанції заперечувала проти позову, просила позовні вимоги задовольнити частково, а саме провести поділ 2/3 частин квартири АДРЕСА_1 , які є спільною сумісною власністю подружжя, визнавши за кожною із сторін право власності на 1/3 частину вказаної квартири, а в іншій частині вимог позивача відмовити. Стверджувала, що квартира АДРЕСА_1 дійсно була придбана сторонами під час шлюбу, втім позивач подарував 1/3 частину вказаної квартири їхній дочці ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 25 травня 2001 року, у зв`язку з чим спільним сумісним майном, яке підлягає поділу, є лише 2/3 частини цієї квартири. При цьому квартира АДРЕСА_2 була придбана нею за кошти, які належали їй особисто, а тому є її особистою приватною власністю та поділу не підлягає. Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 15 лютого 2023 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що квартира АДРЕСА_1 належить ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 07 липня 1998 року, а квартира АДРЕСА_2 належить ОСОБА_1 відповідно до свідоцтва про право власності від 20 липня 2006 року, відтак підстави для задоволення вимог позивача і захисту його прав та інтересів у судовому порядку відсутні. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, відповідачка в особі представника - адвоката Клименка Є.Г. звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити частково, а саме визнати спільною сумісною власності подружжя 2/3 частин квартири АДРЕСА_1 та визнати за нею та позивачем право власності на 1/3 частину вказаної квартири, а в задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити. Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд першої інстанції, обмежившись посиланням на ненадання позивачем доказів, які б вказували на порушення, невизнання або оспорювання його прав та інтересів з боку відповідачки, належним чином не виконав вимоги статті 2 ЦПК України в частині завдання цивільного судочинства та, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, не вирішив спір по суті, позбавивши сторони можливості судового захисту їх прав та інтересів, передбаченого частиною першою статті 71 СК України. Квартира АДРЕСА_1 придбана позивачем в період перебування у шлюбі з відповідачкою, однак в подальшому її 1/3 частка була подарована спільній дочці сторін, а отже зазначена частина квартири не може бути визнана спільною сумісною власністю сторін та предметом поділу. Таким чином, спільною сумісною власністю сторін є лише 2/3 частини зазначеної квартири, які необхідно поділити між сторонами порівну. Стосовно квартири АДРЕСА_2 відповідачка зазначає, що відповідно до договору дарування від 28 квітня 2017 року вона подарувала 1/2 частину вказаної квартири дочці сторін ОСОБА_3 , тобто ця частина квартири на час розгляду справи не перебувала у власності сторін і не підлягає поділу. Водночас квартира була набута нею у власність на підставі інвестиційного договору від 28 березня 2003 pоку за кошти, які вона отримала від продажу 29 травня 2001 року частки в іншій квартирі, яку вона успадкувала після смерті батька, а тому 1/2 частина спірної квартири згідно з вимогами статті 57 СК України є її особистою приватною власністю. В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник відповідачки - адвокат Клименко Є.Г. підтримав апеляційну скаргу, просив задовольнити її вимоги. Позивач та його представник в судове засідання не з'явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялися у встановленому законом порядку, а саме шляхом направлення судових повісток на офіційну електронну адресу представника, зазначену ним у процесуальних документах у справі, та на поштову адресу позивача за зареєстрованим місцем його проживання, відзив на апеляційну скаргу не подавали і причини неявки до суду не повідомили, тому колегія суддів дійшла висновку, що неявка сторони позивача відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду апеляційної скарги. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення представника відповідачки в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав. Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із частиною першою, другою статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання, зокрема: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог. Зазначеним вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає. Судом першої інстанції встановлено, що з 20 серпня 1986 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано на підставі рішення Подільського районного суду м. Києва від 18 липня 2013 року. Квартира АДРЕСА_1 належить позивачу на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого в П`ятнадцятій київській державній нотаріальній конторі 07 липня 1998 року за реєстровим № 1-2095 та зареєстрованого у Київському міському бюро технічної інвентаризації 10 липня 1998 року під № 4293. Відповідно до договору дарування від 25 травня 2001 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Петровою С.М. та зареєстрованого у реєстрі за № 3473, ОСОБА_2 подарував 1/3 частку вказаної квартири ОСОБА_3 . Згідно із свідоцтвом про право власності, виданим Головним управлінням житлового забезпечення Виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) 20 липня 2006 року на підставі наказу Головного управління житлового забезпечення № 1331-С/КІ від 14 липня 2006 року, квартира АДРЕСА_2 належить ОСОБА_1 . Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_2 вказував, що зазначене нерухоме майно набуте у власність сторонами під час перебування у шлюбі за спільні кошти, тому являється об`єктами спільної сумісної власності подружжя та підлягає поділу в рівних частках. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано до суду належних та допустимих доказів на обґрунтування позовних вимог, які б вказували на порушення, невизнання або оспорювання його прав та інтересів, а відповідачкою під час розгляду справи не заявлено будь-яких вимог з приводу її порушених, невизнаних або оспорюваних прав, із зустрічними позовними вимогами у даній справі вона також не зверталася. З огляду на вищевказане, суд вважав, що позивачем не доведено обґрунтованість заявлених ним позовних вимог та факт порушення його прав. Проте колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне. За правилом частин першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України). Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є гарантією того, що учасник справи, незалежно від рівня фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, має можливість забезпечити захист своїх прав та інтересів. Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. За загальним правилом, визначеним у статях 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною другою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника. Таким чином, об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес, саме вони є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя. У сімейному законодавстві передбачено два режими власності подружжя - особиста приватна власність дружини, чоловіка, тобто кожного з подружжя (стаття 57 СК України), та спільна сумісна власність подружжя (стаття 60 СК України). Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (частина перша статті 63 СК України). Частиною першою статті 68 СК України передбачено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Згідно із положеннями частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Основним завданням суду при вирішенні спорів про поділ майна подружжя є вирішення конфлікту між подружжям, тобто здійснення судом своєї базової функції - ухвалення обов`язкового рішення, яке безпосередньо припиняє спір, а не виводить його на новий рівень для сторін, які в будь-якому випадку не можуть між собою домовитися. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 , обґрунтовуючи пред`явлений позов, посилався на те, що після розірвання шлюбу з відповідачкою питання щодо розподілу набутого сторонами майна не вирішено між ними, тому просив визнати за ним та відповідачкою право власності на 1/2 частину спірних квартир в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя. ОСОБА_1 , заперечуючи проти позову, просила позовні вимоги задовольнити частково, а саме провести поділ лише 2/3 частин квартири АДРЕСА_1 , які є спільною сумісною власністю подружжя, визнавши за кожною із сторін право власності на 1/3 частину вказаної квартири, а в частині вимог позивача про поділ квартири АДРЕСА_2 відмовити. Отже, зі змісту правовідносин, які у даному випадку склалися між сторонами, вбачається, що між колишнім подружжям існує спір як щодо належності певного майна до спільної сумісної власності, так і щодо порядку поділу майна, що є їх спільною сумісною власністю. Тобто, визначити самостійно способи та порядок поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, сторони не можуть, а тому на підставі першої статті 71 СК України мають право на вирішення даного спору в судовому порядку. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про поділ майна подружжя, суд першої інстанції фактично не вирішив спір по суті, оскільки метою звернення до суду з позовом був розподіл майна подружжя для забезпечення правовової визначеності у статусі такого майна, ураховуючи, що сторони не можуть між собою дійти порозуміння у позасудовому порядку. Посилання місцевого суду на те, що відповідачкою під час розгляду справи не було заявлено зустрічних позовних вимог у даній справі є безпідставні, адже за змістом статті 193 ЦПК України пред`явлення зустрічного позову є правом, а не обов`язком сторони відповідача, яка може висловити свою позицію щодо вимог позивача у відзиві (запереченні) на позовну заяву, в тому числі і щодо правового режиму власності подружжя. З огляду на те, що між сторонами існує спір щодо поділу майна, який є об`єктивно наявним та вбачається з матеріалів справи, місцевий суд з урахуванням норм матеріального права та встановлених обставин мав вирішити питання про поділ спільного сумісного майна подружжя, однак, обмежившись посиланням на ненадання позивачем доказів, які б вказували на порушення, невизнання або оспорювання його прав та інтересів з боку відповідачки, суд першої інстанції належним чином не виконав вимоги статті 2 ЦПК України в частині завдання цивільного судочинства та, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, не вирішив спір по суті, позбавивши сторони можливості судового захисту їх прав та інтересів. Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). За правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Аналогічне положення міститься й у частині третій статті 368 ЦК України. Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 ЦК України). Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті. За змістом статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Системний аналіз наведених норм матеріального права свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 і підстав відступити від зазначених висновків не встановлено. Відповідний правовий висновок викладено також в постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) та від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц (провадження № 61-15462св18), що свідчить про сталість судової практики у спірних правовідносинах. Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення. Тобто, той із подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів. При тому, що не має значення за ким зареєстровано таке майно, оскільки спільна сумісна власність розповсюджується на майно і у тому випадку, коли право власності на нього, майно, зареєстровано лише за одним з подружжя. Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб (пункт 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя»). Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто. У постанові Верховного Суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17 (провадження № 61-1935св18) зроблено висновок по застосуванню пункту 3 частини першої статті 57 СК України та вказано, що у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю. Ураховуючи вимоги частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши належні, допустимі, достовірні та достатні докази відповідно до вимог статей 77-80 ЦПК України. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Як вбачається з матеріалів справи та не заперечувалося відповідачкою, квартира АДРЕСА_1 набута сторонами у період перебування в зареєстрованому шлюбу на підставі договору купівлі-продажу від 07 липня 1998 року. Втім, 1/3 частку вказаної квартири 25 травня 2001 року позивач за договором дарування подарував спільній дочці сторін ОСОБА_3 , тому зазначена частина квартири на час розірвання шлюбу і розгляду справи не перебувала у власності сторін, а отже не може бути визнана їх спільною сумісною власністю та предметом поділу майна подружжя. Виходячи із зазначених обставин справи та принципу рівності часток подружжя у спільному майні, колегія суддів дійшла висновку, що вказане майно є спільною сумісною власністю сторін і підлягає поділу між ними шляхом визнання за сторонами права власності по 1/3 частині вищезазначеної квартири АДРЕСА_1 . Встановленим є те, що інша квартира АДРЕСА_2 зареєстрована на праві власності за відповідачкою на підставі свідоцтва про право власності від 20 липня 2006 року. Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 28 квітня 2017 року № 86173563 ОСОБА_1 відповідно до договору дарування від 28 квітня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Литвиненко Я.О. за реєстровим № 409, 1/2 частину зазначеної квартири подарувала ОСОБА_3 . Таким чином, зазначена 1/2 частина спірної квартири на час розгляду справи не перебувала у власності позивача та відповідачки, у зв`язку з чим не може бути визнана їх спільною сумісною власністю та предметом поділу між сторонами. Доводи відповідачки на те, що вказана квартира була набута нею у власність на підставі інвестиційного договору від 28 березня 2003 pоку за кошти, які вона отримала від продажу 29 травня 2001 року частки в іншій квартирі, яку вона успадкувала після смерті батька, а тому 1/2 частина спірної квартири згідно з вимогами статті 57 СК України є її особистою приватною власністю, колегія суддів відхиляє як необґрунтовані та не підтвердженні належними і допустимими доказами у справі. Аналіз матеріалів справи свідчить, що 29 травня 2001 року між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , які діяли від свого імені та від імені неповнолітньої дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , як її законні представники (продавці), та ОСОБА_4 (покупець) укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого сторони продали квартиру АДРЕСА_3 за 20 600 грн, які продавці одержали від покупця до підписання цього договору. Зі змісту цього правочину вбачається, що відчужена квартира належала продавцям на праві спільної часткової власності, а саме: відповідачці - 1/2 частина, позивачу - 1/4 частина, їхній дочці - 1/4 частина. Відповідно до статей 6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Підписання особою в нотаріальній конторі будь-яких документів повинно сприйматися як настання юридичного факту, з яким пов`язано виникнення або припинення прав та обов`язків (такий висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах висловлений у постанові Верховного Суду від 29 липня 2020 року у справі № 727/7658/15-ц (провадження № 61-10888св18)). Натомість представник відповідачки в апеляційній скарзі зазначив, що останньою здійснено оплату на рахунок ТОВ «Фірма «Доріс» для інвестування в будівництво квартири АДРЕСА_2 на підставі інвестиційного договору № 102 від 28 березня 2003 pоку на загальну суму 426 360 грн. Таким чином наведені відповідачкою обставини не можуть беззаперечно свідчити про той факт, що спірна квартира була набута у власність за кошти, отримані від продажу квартири АДРЕСА_3 , яка до того ж належала сторонам на праві спільної часткової власності, оскільки продаж цієї квартири відповідно до умов договору був вчинений 29 травня 2001 року за 20 600 грн, а подальше фінансування квартири АДРЕСА_2 вчинене на протязі 2003 року на суму 426 360 грн, відтак відповідачка, яка мала отримати за продаж своєї 1/2 частки квартири 10 300 грн, не могла самостійно і за власні кошти придбати спірну квартиру. Посилання в апеляційній скарзі на те, що виручені від продажу квартири кошти були розміщені відповідачкою на депозитних рахунках в ПАТ «Полтава-Банк», що підтверджується довідкою № 286/06 від 30 червня 2016 року, і у 2003 році за рахунок цих коштів здійснено оплату для інвестування в будівництво квартири не сприймаються колегією суддів. Зокрема, зазначена довідка не містить інформації про дату відкриття депозитних рахунків, а також, що кошти, які вносилися на ці рахунки, належали особисто ОСОБА_1 . З метою спростування умов належності майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя, відповідачкою не доведено, що інвестиційний договір на будівництво спірного майна від 28 березня 2003 pоку, примірник якого відсутній в матеріалах справи,укладено не в інтересах сім`ї, а у її власних, не пов`язаних із сім`єю інтересах, та що депозитні кошти, які, за її доводами, витрачено на набуття вказаного майна у власність, вносилися з цією ж метою. Наведене узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 25 жовтня 2021 року у справі № 642/2667/20 (провадження № 61-8989св21). Отже, враховуючи, що спірне майно було набуте у період перебування сторін у шлюбі та за спільні кошти, а презумпцію спільності права власності подружжя на квартирувідповідачка не спростувала іне надала належних доказів, які б підтверджували будівництво квартири за рахунок її особистих коштів у власних інтересах, колегія суддів дійшла висновку, що 1/2 частина спірної квартири АДРЕСА_2 є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, тому за позивачем та відповідачкою підлягає визнанню право власності по 1/4 частині вказаного нерухомого майна у порядку статей 60, 70 СК України. Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. За таких обставин рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог не відповідає матеріалам справи, ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, та з порушенням норм матеріального і процесуального права, а відтак відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного сумісного майна подружжя. Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Подільського районного суду міста Києва від 15 лютого 2023 року у даній справі скасувати і ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_2 задовольнити частково. В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 . В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/4 частину квартири АДРЕСА_2 . В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 . В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/4 частину квартири АДРЕСА_2 . Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 04 жовтня 2023 року. Головуючий С.А. Голуб Судді: Т.О. Писана Д.О. Таргоній