Постанова 4824 № 369/3007/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 369/3007/20 Головуючий у суді І інстанції Ковальчук Л.М. Провадження № 22-ц/824/124/2023 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 20 квітня 2023 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Ігнатченко Н.В., суддів: Мережко М.В., Савченка С.І., за участю секретаря судового засідання - Череп Я.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 6 червня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна спільним майном подружжя, визнання права власності на майно, в с т а н о в и в: У березні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , в якому просив визнати спільним сумісним майном подружжя сторін квартиру АДРЕСА_1 та визнати за ним право власності на 1/2 частини цієї квартири, загальною площею 105,3 кв. м, житловою площею 57,8 кв. м, залишивши у власності відповідача іншу 1/2 частину цього майна. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що з 12 грудня 2012 року він з відповідачем перебуває у зареєстрованому шлюбі, під час якого народилась дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . За час шлюбу на підставі договору купівлі-продажу від 14 травня 2013 року сторонами за спільні кошти придбано трикімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , яка була зареєстрована на ім`я відповідача. З огляду на те, що вказана квартира набута під час шлюбу за спільні кошти, вона є спільною сумісною власністю подружжя, а тому 1/2 частка цього об`єкта нерухомого майна належить позивачу, однак добровільно вирішити питання з відповідачем щодо поділу майна не вдається. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 6 червня 2022 року позов задоволеночастково. Визнано спільним сумісним майном ОСОБА_2 та ОСОБА_1 62,28 % (що у частці становить 1557/2500) квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 105,3 кв. м, житловою площею 57,8 кв. м. Визнано за ОСОБА_2 право власності на 31,14 % (що у частці становить 1557/5000) квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 105,3 кв. м, житловою площею 57,8 кв. м, та залишено квартиру у спільній частковій власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, відповідач в особі представника - адвоката Карапетяна А.Р. звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів невідповідності висновків суду першої інстанції обставинам справи й неправильного застосування норм матеріального права, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі. Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд першої інстанції не надав належної оцінки документальному підтвердженню походження суми грошових коштів, які належали особисто відповідачу та за які було придбано спірну квартиру, а саме: нерухоме майно куплене у власність ОСОБА_1 за 66 270,49 доларів США, з яких: 14 000,00 доларів США 10 травня 2013 року їй подарувала мати ОСОБА_4 для придбання квартири; 25 000,00 доларів США 17 квітня 2013 року їй подарувала рідна сестра ОСОБА_5 для придбання квартири; 25 000,00 доларів США її власні кошти, отримані від ОСОБА_6 в процесі мирного врегулювання спадкового спору у цивільних справах № 757/613/13-ц та 757/602/13-ц; 2 270,49 доларів США її власні заощадження. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд безпідставно не прийняв до уваги, що відповідачем надані належні та допустимі докази на підтвердження того, що кошти, за які придбана квартира під час шлюбу, не мали жодного відношення до позивача, а були особистою власністю відповідача. Судом в повній мірі не досліджено всіх фактичних обставин справи, зокрема, співвідношення часу зняття готівкових коштів в сумі 50 000,00 доларів США з банківського рахунку відповідача та придбання кватири. Натомість, позивач не надав жодних доказів, що квартира була придбана подружжям за спільні кошти, він не зареєстрований та фактично не проживає у цьому помешканні впродовж декількох років, більш одного року ухиляється від сплати аліментів та має значну заборгованість. У відзиві на апеляційну скаргу позивач просить вказану апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на те, що суд першої інстанції вірно застосував норми матеріального права, повно і всебічно з`ясував дійсні обставини спірних правовідносин та належним чином оцінив подані сторонами докази, у зв`язку з чим дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення відповідача та її представника в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав. За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судом встановлено, що 12 грудня 2012 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстрували шлюб, який був розірваний рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 березня 2021 року у справі № 369/1932/21. Від шлюбу сторони мають малолітню дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . 14 травня 2013 року між ТОВ «Компанія з управління активами «Інвестиційний Альянс» та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 і складається із трьох кімнат, загальною площею 105,3 кв. м, житловою площею 57,8 кв. м. Згідно із пунктом 8 договору купівлі-продажу за домовленістю сторін продаж квартири вчинено за 529 700,00 грн, які покупець перераховує на розрахунковий рахунок продавця в банку, що підтверджується платіжним дорученням. Згідно із витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 3404088 від 14 травня 2013 року та інформаційної довідки № 195759917 від 9 січня 2020 року спірна квартира на праві власності зареєстрована за ОСОБА_1 . Відповідно до наданого позивачем висновку про вартість об`єкта оцінки від 13 лютого 2020 року ринкова вартість об`єкту оцінки (трикімнатна квартира, загальною площею 105,3 кв. м, яка розташована за адресою АДРЕСА_2 ) становить 994 200,00 грн. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що квартиру АДРЕСА_1 придбано і зареєстровано за відповідачем під час шлюбу з позивачем, тому вона є спільною сумісною власністю сторін, однак під час розгляду справи позивачем визнані ті обставини, що грошові кошти у розмірі 25 000,00 доларів США, які були вкладені в загальну суму у розмірі 66 270,49 доларів США на купівлю квартири, є особистою власністю відповідача, у зв`язку з чим 37,72 % (у частці - 943/2500) квартири є її особистою приватною власністю, а частка квартири 62,28 % (у частці - 1557/2500) є спільною власністю сторін та підлягає поділу, відповідно за позивачем слід визнати право власності на 31,14 % (у частці - 1557/5000) спірного об`єкта нерухомості, як він і просив у письмових поясненнях та письмовому викладі судових дебатів. Такий висновок суду відповідає обставинам справи та вимогам закону з огляду на наступне. Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). За правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Аналогічне положення міститься й у частині третій статті 368 ЦК України. Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 ЦК України). Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті. Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Частиною першою статті 68 СК України передбачено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. За змістом статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. При цьому конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 і підстав відступити від зазначених висновків не встановлено. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що «у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує». Відповідний правовий висновок викладено також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц (провадження № 61-15462св18), що свідчить про сталість судової практики у спірних правовідносинах. Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення. Тобто, той із подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів. При тому, що не має значення за ким зареєстровано таке майно, оскільки спільна сумісна власність розповсюджується на майно і у тому випадку, коли право власності на нього, майно, зареєстровано лише за одним з подружжя. Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя. Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям. Згідно частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто. У постанові Верховного Суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17 (провадження № 61-1935св18) зроблено висновок по застосуванню пункту 3 частини першої статті 57 СК України та вказано, що у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю. Ураховуючи вимоги частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши належні, допустимі, достовірні та достатні докази відповідно до вимог статей 77-80 ЦПК України. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанова Верховного Суду від 2 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17). Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства (стаття 13 ЦПК України), суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. За загальним правилом, встановленим у статтях 89, 264 ЦПК України обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Оскільки сторонами не заперечувався факт придбання спірної квартири у період шлюбу, то до предмету доказування у даній справі входили лише обставини щодо джерела набуття цього майна (за рахунок спільних коштів подружжя чи за рахунок особистих коштів одного з подружжя). Тобто, у справі, яка переглядається в апеляційному порядку, довести обставини, необхідні для спростування зазначеної вище презумпції, повинна була відповідач, оскільки саме вона її спростовує. Заперечуючи проти позовних вимог, ОСОБА_1 в суді першої інстанції вказувала, що квартира АДРЕСА_1 хоч і була придбана під час перебування у зареєстрованому шлюбі з позивачем, проте за її особисті кошти у загальному розмірі 66 270,49 доларів США, з яких: 14 000,00 доларів США 10 травня 2013 року їй подарувала мати ОСОБА_4 для придбання квартири; 25 000,00 доларів США 17 квітня 2013 року їй подарувала рідна сестра ОСОБА_5 для придбання квартири; 25 000,00 доларів США її власні кошти, отримані від ОСОБА_6 в процесі мирного врегулювання спадкового спору у цивільних справах № 757/613/13-ц та 757/602/13-ц; 2 270,49 доларів США її власні заощадження (49-52). ОСОБА_2 в суді першої інстанції визнав, що грошові кошти у розмірі 25 000,00 доларів США, отримані відповідачем в якості компенсації за її частку у спадковому майні після батька ОСОБА_8 , є особистою власністю ОСОБА_1 та були вкладені в загальну суму на купівлю спірної квартири, тому різниця між загальною вартістю квартири у розмірі 66 270,49 доларів США та особистими коштами відповідача становить 41 270,49 доларів США, які є спільними коштами сторін. Виходячи із вкладених грошових коштів в загальну суму на придбання спірного нерухомого майна, частка квартири у розмірі 37,72 % (у частці - 943/2500) є особистою приватною власністю відповідача, а частка - 62,28 % (у частці - 1557/2500) є спільною сумісною власністю сторін, відтак його частка у квартирі складає 31,14 % (у частці - 1557/5000). З урахуванням цього, позивач просив визнати спільним сумісним майном подружжя 62,28 % (у частці - 1557/2500) спірної квартири та визнати за ним право власності на 31,14 % (у частці - 1557/5000) вказаної квартири (а.с. 75-78, 93-99). Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правомірно не прийняв до уваги посилання відповідача про те, що грошові кошти, за які придбана спірна частка квартири, були отримані нею в дар, оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів цих обставин, зокрема, договорів дарування грошових коштів, а надані відповідачем копії заяв громадян російської федерації від 10 березня 2021 року та від 15 березня 2021 року, а саме: її матері ОСОБА_4 та сестри ОСОБА_5 відповідно, не є належними доказами в розумінні статей 717 - 719 ЦК України на підтвердження укладення договорів дарування. Так, згідно з частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Частиною першою статті 718 ЦК України визначено, що дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Згідно з частиною п`ятою статті 719 ЦК України договір дарування валютних цінностей фізичних осіб між собою на суму, яка перевищує п`ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідно до частини другої статті 640 ЦК України договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення. У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (частина першої статті 220 ЦК України). Розглядаючи дану справу, суд першої інстанції обґрунтовано не взяв до уваги доводи відповідача про отримання нею для придбання спірної квартири грошових коштів у розмірі 39 000,00 доларів США від своєї матері та сестри за договорами дарування, оскільки надані нею заяви від 10 березня 2021 року та від 15 березня 2021 року не є договорами дарування валютних цінностей та є нікчемними в силу прямої вказівки закону з огляду на те, що є нотаріально не посвідчені як договори дарування. У постановах Верховного Суду від 9 січня 2019 року у справі № 759/2328/16-ц (провадження № 61-5800зпв18) та від 10 листопада 2021 року у справі № 740/3852/19 (провадження № 61-7745св21) зазначено, що «нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним»». Отже, нікчемний правочин є недійним у силу прямої вказівки закону за фактом наявності певної умови (обставини). Зокрема, такі умови (обставини), які свідчать про недійсність правочину (нікчемність), встановлені нормами ЦК України або інших нормативно-правовими актами. Крім того, розписка про отримання коштів у дар складена без дотримання вимог закону не може буди доказом правовідносин з дарування грошових коштів через її невідповідність вимогам закону, що відповідає висновкам, які наведені в постановах Верховного Суду у справі № 654/8663/16-ц та у справі № 359/2836/15-ц. Таким чином, договори дарування у формі заяв, на які посилається ОСОБА_1 як на підставу своїх заперечень, є нікчемними з моменту їх вчинення, а тому не є підставою виникнення будь-яких прав та обов`язків сторін договору та інших осіб. За наведених обставин висновок суду першої інстанції щодо відсутності підстав вважати грошові кошти, за які було набуто нерухоме майно, особистою приватною власністю ОСОБА_1 є законним і обґрунтованим, адже остання не надала нотаріально посвідчених договорів дарування грошових коштів, датованих до укладення договору купівлі-продажу спірної квартири від 14 травня 2013 року. Заяви близької рідні відповідача від 10 і 15 березня 2021 року не можуть бути належним доказом правовідносин, які мали місце у травні 2013 року, оскільки за положеннями статей 717, 723 ЦК України договір дарування може фіксувати факт передачі дарунку на момент його укладання або в майбутньому у випадку досягнення згоди щодо всіх істотних умов щодо подальшої передачі майна у власність обдарованого, утім не факт передачі грошей восьмирічної давності. Вказуючи в апеляційній скарзі про те, що позивач не надав жодних доказів, що квартира була придбана подружжям за спільні кошти, відповідач неправильно тлумачить норми матеріального права, які підлягають застосуванню, адже у спірних правовідносинах тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, покладається на того з подружжя, який її спростовує, тобто саме на неї. Однак, матеріали справи не містять належних, допустимих тадостатніх доказів того, що грошові зобов`язання за договором купівлі-продажу квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , були виконані виключно за рахунок коштів, які належали особисто відповідачу, а сам правочин від 14 травня 2013 року укладений відповідачем з продавцем виключно у власних інтересах, а не в інтересах сім`ї. Натомість, зі змісту пункту 20 договору купівлі-продажу спірної квартири вбачається, що продавець ознайомлений зі згодою чоловіка покупця ( ОСОБА_2 ) на купівлю квартири, що буде їх спільною сумісною власністю, викладеній у заяві, засвідченій приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тімоновим Є.І. 14 травня 2013 року за реєстровим № 428 (а.с. 8, 9). Відповідно до частин третьої-п`ятої статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. За нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя, є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні. У даному випадку в договорі купівлі-продажу квартири вказано, що відповідач як покупець укладала цей договір за згодою свого чоловіка - позивача у справі, яка засвідчена приватним нотаріусом. При нотаріальному посвідченні договору відповідач нотаріусу не повідомляла, що купує квартиру як особисту приватну власність, не просила визначити статус вказаного майна у договорі, останній не містить жодних застережень. Разом з тим сторонам договору було роз`яснено зміст статей 59-65, 74 СК України. Набуття майна за час перебування у шлюбі створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності, тобто, ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Відомостями, які містяться у вказаному вище договорі, підтверджується, що спірне нерухоме майно придбано за кошти, які є спільною сумісною власністю подружжя, проте заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя про те, що річ була куплена на її особисті кошти, не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Під час укладення договору купівлі-продажу квартири відповідач не заперечувала щодо обставин, викладених в заяві її чоловіка, зокрема, що нерухомість придбавається за його згоди в інтересах сім`ї, тобто буде об`єктом спільної сумісної власності подружжя як така, що набувається ними під час шлюбу. При цьому якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Отже, вирішуючи спір між сторонами, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що 62,28 % (у частці - 1557/2500) спірної квартири є об`єктом спільної сумісної власності колишнього подружжя сторін, оскільки придбані ними за спільні кошти за час шлюбу, а презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя не спростована, оскільки відповідач не надала належних та допустимих доказів, які б безспірно свідчили про придбання квартири за її особисті кошти. Враховуючи наведене, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та розтлумачив норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну правову оцінку, у зв`язку з чим дійшов обґрунтованого висновку про те, що відповідач не спростувала презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте нею в період шлюбу із позивачем, що є її процесуальним обов`язком, а 62,28 % (у частці - 1557/2500) квартири АДРЕСА_1 придбані за спільні кошти подружжя та є об`єктом права спільної їх сумісної власності, тому підлягає поділу між сторонами в рівних частинах по 31,14 % (що у частці становить 1557/5000). Як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»). У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції по суті спору визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційної скарги представника відповідача. За таких обставин, установивши дійсні обставини справи, суд першої інстанції дав належну правову оцінку зібраним доказам, правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушень норм процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення спору, та дійшов законного і обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна спільним майном подружжя та визнання права власності на майно. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. У такому разі розподіл судових витрат у вигляді сплаченого відповідачем судового збору за подання апеляційної скарги не проводиться згідно зі статтями 141, 382 ЦПК України. Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 6 червня 2022 року- без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України. Головуючий Н.В. Ігнатченко Судді: М.В. Мережко С.І. Савченко