Постанова 4857 № 380/2367/26

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 червня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 380/2367/26 пров. № А/857/16641/26 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого судді: Глушка І.В., суддів: Глазька С.М., Судової-Хомюк Н.М., розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Попів-Кішко Роксолани Йосипівни на ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 10 березня 2026 року про повернення позовної заяви, постановлену суддею Кузан Р.І. у м. Львові у порядку письмового провадження у справі № 380/2367/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Дрогобицька міська лікарня №1» про визнання протиправним і скасування рішення, зобов`язання до вчинення дій, - В С Т А Н О В И В: ОСОБА_2 (далі позивач) 10.02.2026 року звернулася до Львівського окружного адміністративного суду з позов до Комунального некомерційного підприємства «Дрогобицька міська лікарня №1» (далі відповідач), в якому просила визнати протиправним та скасувати рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи Комунального некомерційного підприємства «Дрогобицька міська лікарня №1» щодо відмови у визнанні ОСОБА_1 особою з інвалідністю та зобов`язати Комунальне некомерційне підприємство «Дрогобицька міська лікарня №1» в особі експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи передати для розгляду за належністю до Центру оцінювання функціонального стану особи матеріали справи ОСОБА_1 з урахуванням усіх наявних обставин для визнання чи невизнання його особою з інвалідністю, з урахуванням документів, зазначених у пунктах 21 і 22 Порядку проведення оцінювання повсякденного функціонування особи, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України за № 1338 від 15.11.2024. Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 10 березня 2026 року позовну заяву повернуто позивачу. Не погоджуючись із ухвалою суду першої інстанції, позивачем подана апеляційна скарга, в якій зазначає, що враховуючи положення п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та прецедентну практику Європейського суду з прав людини, зокрема, рішення від 19.06.2001 року у справі «Креуз проти Польщі», сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, та має переслідувати законну мету. Суд першої інстанції не врахував правовий висновок, викладений у пункті 29 постанови Пленуму ВССУ від 17 жовтня 2014 року №10, та правовий висновок, викладений у постанові від 20 грудня 2018 року у справі № 826/12123/16, що призвело до неправильного вирішення клопотання про звільнення від сплати судового збору. Зазначає, що враховуючі правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 18 січня 2020 року у справі №826/2540/17, від 01 квітня 2020 року у справі № 503/1904/16-ц, від 04 липня 2018 року у справі №686/114/16-ц, від 02 серпня 2019 року у справі № 761/12145/17, правовий висновок Конституційного Суду України від 28 листопада 2013 року у справі № 12-рп/2013, правову думку ЄСПЛ про те, що оцінюючи фінансове становище особи, яка звертається до суду з вимогою про звільнення її від сплати судового збору, зменшення його розміру, надання відстрочки чи розстрочки в його сплаті, національні суди повинні встановлювати наявність у такої особи реального доходу (розмір заробітної плати, стипендії, пенсії, прибутку тощо), рухомого чи нерухомого майна, цінних паперів, можливості розпорядження ними без значного погіршення фінансового становища. З аналізу статті 8 Закону України «Про судовий збір» чітко вбачається, що законодавець, застосувавши конструкцію «суд, враховуючи майновий стан сторони, може…», тим самим визначив, що питання звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення сплати судового збору осіб, які не зазначені в статті 5, або у справах із предметом спору, не охопленим статтею 5, є правом, а не обов`язком суду навіть за наявності однієї з умов для такого звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення. Відзив на апеляційну скаргу поданий не був. Відповідно ч. 4 ст. 304 КАС України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Відповідно до ч. 2 ст. 312 КАС України, апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції, зазначені в пунктах 3, 6, 7, 11, 14, 26 частини першої статті 294 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження). Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Так, ухвалою судді від 16.02.2026 позовна заява залишена без руху та встановлено позивачу строк для усунення зазначених у ній недоліків, який не може перевищувати десять днів з дня вручення вказаної ухвали. Копію вказаної ухвали було доставлено в електронний кабінет представника позивача 18.02.2026, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа («ч.1 ст. 169 залишення позовної заяви без руху» від 16.02.2026 по справі №380/2367/26, було надіслано одержувачу ОСОБА_3 ). Таким чином, позивач був належний чином повідомлений про залишення його позовної заяви без руху, однак, вимог ухвали про залишення позовної заяви без руху не виконала, недоліки позовної заяви не усунула, а тому позовна заява підлягала поверненню. Апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції з огляду на наступне. Згідно ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист. Право звернення до суду є невід`ємним особистим правом, яке реалізовується особою в порядку, встановленому КАС України. Способом реалізації цього права є звернення зацікавленої особи з позовом до суду. У свою чергу, звернення до суду з позовом є підставою для виникнення процесуальних відносин, пов`язаних з вирішенням спору по суті. Звернення до суду і судове провадження повинно здійснюватися у відповідності до вимог чинного законодавства, зокрема, процесуальних норм щодо порядку провадження в адміністративних справах. Крім цього, законодавець встановлює певні обмеження такого права, зокрема, визначено форму та зміст позовної заяви, документи, які додаються до неї, а також сплату судового збору за подання такої заяви. Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору, визначені Законом України «Про судовий збір». Відповідно до статті 1 Закону України «Про судовий збір» судовий збір це збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат. Частиною 1 статті 4 Закону України «Про судовий збір» передбачено, що судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. Сплата судового збору особами, які звертаються до суду, - це процесуальний обов`язок, який визначається нормами процесуального закону та Закону України «Про судовий збір». Згідно з ч. 1 ст. 133 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою зменшити розмір належних до оплати судових витрат чи звільнити від їх оплати повністю або частково, чи відстрочити або розстрочити сплату судових витрат на визначений строк. За правилами ч. 2 ст. 132 КАС України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України «Про судовий збір» враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою за її клопотанням відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі за таких умов: 1) розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача - фізичної особи за попередній календарний рік; або 2) позивачами є: а) військовослужбовці; б) батьки, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; в) одинокі матері (батьки), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда; г) члени малозабезпеченої чи багатодітної сім`ї; ґ) особа, яка діє в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена; або 3) предметом позову є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров`ю. Отже, суд наділений повноваженнями зменшити тягар судових витрат для особи, яка до нього звертається. Водночас конструкція наведених правових норм дає підстави для висновку, що зменшення судових витрат, якого зазнає сторона, є не обов`язком суду, а саме його повноваженням як формою суддівського розсуду, який може бути реалізований за наявності певних обставин. До того ж стосовно сплати судового збору законодавець визначив вичерпний перелік умов, за наявності яких можливе зменшення судових витрат, яких зазнає сторона. Зокрема, особа, яка звертається до суду, має право подати відповідне клопотання, в якому навести обставини щодо її майнового стану, за наявності підстав, з якими закон пов`язує можливість реалізації судом повноважень зменшити розмір судових витрат стосовно сплати судового збору, якого зазнає сторона. Такі обставини мають бути підтверджені належними, допустимими, достатніми та достовірними доказами. Оцінюючи фінансове становище особи, яка звертається до суду з вимогою про звільнення її від сплати судового збору, зменшення його розміру, надання відстрочки чи розстрочки в його сплаті, національні суди повинні встановлювати наявність у такої особи реального доходу (розмір заробітної плати, стипендії, пенсії, прибутку тощо), рухомого чи нерухомого майна, цінних паперів, можливості розпорядження ними без значного погіршення фінансового становища (пункт 44 рішення Європейського суду з прав людини від 25 липня 2005 року у справі «Княт проти Польщі» («Kniat v. Poland»), заява № 71731/01; пункти 63- 64 рішення Європейського суду з прав людини від 26 липня 2005 року у справі «Єдамскі та Єдамска проти Польщі» («Jedamski and Jedamska v. Poland»), заява № 73547/01). При розгляді справ ЄСПЛ встановлює, чи був, з однієї сторони, дотриманий баланс між інтересом держави у стягненні судового збору за розгляд справи, та з іншої правом заявника на доступ до правосуддя, зокрема, правом представити свою позицію по суті та захистити інтереси в суді; для того, щоб гарантувати такий справедливий баланс, та, власне, зберегти безперебійне функціонування судової системи, суди мають можливість звільнити від судового збору тих заявників, які можуть довести свою погану фінансову ситуацію («Шишков проти Росії», № 26746/05, п. 111). Крім того, на переконання ЄСПЛ, при оцінюванні розміру судового збору слід обов`язково враховувати питання фінансової спроможності заявника його сплатити, а також обставини конкретної справи та стадію провадження (Kreuz v. Poland, № 28249/95, п. 60); підставою для рішення суду про звільнення від сплати судового збору може бути майновий (фінансовий) стан особи («FC Mretebi v. Georgia», № 38736/04, п. 47). З наведеного слідує, що саме на заявника покладається обов`язок щодо доведення фактів відповідно до його прохання про відстрочення та розстрочення сплати судового збору, зменшення його розміру або звільнення від його сплати; обов`язок сплатити судові збори, встановлені відповідно до закону, має законну мету, а тому, за загальним правилом, не визнається судом непропорційним чи накладеним свавільно; застосовані згідно із законом процесуальні обмеження у формі обов`язку сплатити судовий збір, за загальним правилом, не зменшують для заявника можливості доступу до суду та не ускладнюють йому цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права. Законом України «Про судовий збір» чітко визначено підставу для звільнення від сплати судового збору, зокрема, доведення заявником обставин, що розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача фізичної особи за попередній календарний рік, на яку покликається заявник в обґрунтування відповідної заяви. Для звільнення від сплати судового збору позивач повинен довести існування фінансових труднощів та такого майнового стану, що надає підстави вважати за можливе звільнити таку особу від сплати судового збору. Оскільки позивачем у встановлений законом строк не було відповідно до вимог Кодексу адміністративного судочинства України оформлена позовна заява з урахуванням висновків суду першої інстанції та на підтвердження скрутного матеріального становища не надано жодних доказів про дохід та немає підтвердження сплати судового збір за подання позовної заяви, а саме оригіналу документу про сплату судового збору, наявні усі правові підстави для повернення позовної заяви. Відтак, позовна заява підлягає поверненню позивачеві, якому слід роз`яснити, що згідно ч.8 ст.169 вищевказаного Кодексу, повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом. З урахуванням наведених вище обставин справи та норм чинного законодавства, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про повернення позовної заяви, ураховуючи пропуск встановленого законом строку для усунення недоліків зазначених в ухвалі без руху . Водночас апеляційний суд зазначає, що повернення позовної заяви та надання позивачу права в межах розумних строків та при дотриманні всіх інших вимог процесуального закону на повторне звернення до суду з такою позовною заявою, не є обмеженням доступу до суду, гарантованого пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України. Таким чином, враховуючи викладене, колегія суддів апеляційної інстанції вважає зазначені в апеляційній скарзі доводи позивача безпідставними, а висновки суду першої обґрунтованими, та такими, що відповідають нормам матеріального та процесуального права, з огляду на що і підстави для скасування чи зміни оскаржуваної ухвали відсутні. Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Інші доводи апеляційної скарги зроблених висновків не спростовують, та зводяться до переоцінки доказів та незгоди з ними і трактуванні їх на власний розсуд. Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні, не спростовуються і підстав для його скасування не вбачається. Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких підстав апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для скасування ухвали суду першої інстанції колегія суддів не знаходить. Відповідно до ст. 139 КАС України, судові витрати розподілу не підлягають. Керуючись статтями 242, 308, 309, 312, 315, 316, 325, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Попів-Кішко Роксолани Йосипівни залишити без задоволення, а ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 10 березня 2026 року про повернення позовної заяви, постановлену у справі № 380/2367/26, без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Головуючий суддя І. В. Глушко судді С. М. Глазько Н. М. Судова-Хомюк