Ухвала КЦС ВС № 361/12756/24

Ухвала 12 червня 2026 року м. Київ справа № 361/12756/24 провадження № 61-7018ск26 Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Крата В. І. розглянув касаційну скаргу акціонерного товариства «Українська залізниця», яка підписана представником Шаповал Іриною Олексіївною, на постанову Київського апеляційного суду від 14 квітня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Українська залізниця» про скасування наказу про звільнення та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, ВСТАНОВИВ: У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - АТ «Українська залізниця») про скасування наказу про звільнення та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Позовна заява мотивована тим, що наказом АТ «Українська залізниця» від 12 серпня 2021 року № 2276/ос ОСОБА_1 призначено на посаду заступника директора Департаменту цінової політики згідно укладеного трудового договору № 477-2021 від 12 серпня 2021 року. 01 квітня 2022 року наказом № 389/ОС дію трудового договору з позивачем було призупинено, а 26 вересня 2024 року позивач отримав попередження про наступне вивільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці та скороченням посади, яку він обіймав. Позивач вказував, що 26 листопада 2024 року на електронну пошту йому було надіслано копію наказу АТ «Укрзалізниця» від 22 листопада 2024 року № 2905/ОС про припинення трудового договору та звільнення його з 26 листопада 2024 року з посади заступника директора Департаменту цінової політики на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Позивач вважав своє звільнення незаконним, оскільки, на його думку, відповідач порушив вимоги статей 40 та 49-2 КЗпП України щодо процедури вивільнення працівника. Відповідач формально пропонував йому значну кількість вакантних посад, однак фактично не запропонував усі наявні вакансії, які відповідали його освіті, кваліфікації, досвіду роботи та діловим якостям. У оскарженому наказі зазначено, що відповідач повідомляв позивача про вакантні посади шляхом направлення: пропозицій № ЦПК-26 щодо 119 посад разом із попередженням від 26 вересня 2024 року; пропозицій від 11 жовтня 2024 року № ЦПК-29 щодо 147 посад; листа від 11 жовтня 2024 року № ЦЦУП-13/234 щодо 2 посад; пропозицій від 21 жовтня 2024 року № ЦПК-38 із переліком посад на 184 аркушах. Проте серед запропонованих посад не було низки вакантних посад, які могли відповідати професійному рівню позивача, зокрема посади директора виконавчої філії «Центр сервісного забезпечення». 27 вересня 2024 року позивач самостійно направив відповідачу письмову згоду на переведення на посаду директора виконавчої філії «Центр сервісного забезпечення», однак відповідач відмовив у такому переведенні, посилаючись на відсутність у нього дворічного досвіду роботи у забезпеченні виробничо-господарських потреб підприємства. Відповідач не перевірив належним чином його трудову книжку, особову картку та наявний досвід роботи, хоча він мав відповідний досвід, зокрема працював на керівних посадах у ТОВ «Тілос», ТОВ «ВКК «Укрбудінвест-2000», філії «Центр сервісного забезпечення» АТ «Укрзалізниця», Департаменті адміністративного забезпечення АТ «Укрзалізниця», філії «Українська залізнична швидкісна компанія» АТ «Укрзалізниця», Департаменті адміністративного забезпечення АТ «Укрзалізниця», Управлінні адміністративного забезпечення Офісу голови правління АТ «Укрзалізниця» та Департаменті цінової політики АТ «Укрзалізниця». Крім того, позивач зазначав, що у період з 26 вересня 2024 року до 26 листопада 2024 року він подавав відповідачу письмові згоди на переведення на три вакантні посади, а саме: директора виконавчої філії «Центр сервісного забезпечення»; заступника директора з фінансово-економічних питань регіональної філії «Одеська залізниця»; заступника головного бухгалтера філії «Пасажирська компанія». Проте відповідач безпідставно відмовив йому у переведенні на ці посади, а щодо посади заступника головного бухгалтера філії «Пасажирська компанія» - попри отримання згоди позивача 31 жовтня 2024 року, на цю посаду було переведено іншу особу. Позивач також посилався на те, що після звільнення йому стало відомо про наявність інших вакантних посад, які відповідач не пропонував, зокрема 13 посад, серед яких: заступник директора Департаменту комплаєнсу - начальник управління комплаєнс-ризиків; заступник директора Департаменту інвестиційної діяльності; заступник директора Департаменту казначейства; менеджер-начальник відділу аналізу вартості послуг, пов`язаних із перевезеннями, які реалізуються за вільними цінами Департаменту цінової політики; менеджер-начальник відділу аналізу вартості капітального будівництва Департаменту цінової політики; директор департаменту організаційного розвитку; директор філії «Енергозбут»; директор філії «Українська залізнична швидкісна компанія»; заступник директора філії «Українська залізнична швидкісна компанія»; заступник директора філії з фінансово-економічних питань філії «Українська залізнична швидкісна компанія»; заступник директора філії з фінансово-економічних питань філії «Дарницький вагоноремонтний завод»; заступник директора філії з фінансово-економічних питань філії «Вокзальна компанія»; директор філії «Вокзальна компанія». Відповідач приховував від нього інформацію про зазначені вакантні посади, що підтверджується відповідями на адвокатські запити, у яких відповідач не надав повної інформації щодо наявності та вакантного статусу цих посад. Після 21 жовтня 2024 року і до дня звільнення, тобто до 26 листопада 2024 року, відповідач не пропонував йому жодних інших вакантних посад, хоча, на його думку, у цей період могли з`являтися нові вакансії, які роботодавець був зобов`язаний йому запропонувати. Крім того, позивач посилається на порушення відповідачем двомісячного строку попередження про наступне вивільнення, оскільки це попередження було вручено 26 вересня 2024 року, тоді як наказ про звільнення видано 22 листопада 2024 року, тобто до спливу двомісячного строку, а звільнення відбулося 26 листопада 2024 року. З урахуванням наведеного, позивач ОСОБА_1 просив: визнати протиправним та скасувати наказу №2905/ос від 22 листопада 2024 року про звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку із скороченням штату працівників; поновити ОСОБА_1 на посаді заступника директора Департаменту цінової політики з 27 листопада 2024 року; стягнути з АТ «Українська залізниця» на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 27 листопада 2024 року по день ухвалення судового рішення та понесені судові витрати. Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 19 вересня 2025 року у складі судді: Писанець Н. В., у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що: перевіряючи доводи позивача щодо обставин його звільнення, судом встановлено, що 26 вересня 2024 року № ЦПК-26 АТ «Укрзалізниця» видало попередження про наступне вивільнення заступника директора Департаменту цінової політики ОСОБА_1 . Тобто відповідачем додержано вимоги щодо строків попередження позивача про наступне вивільнення працівників; також, письмовими доказами, вивченими у судовому засіданні, встановлено, що ОСОБА_1 були запропоновані на вибір для переведення близько 10 600 посад, перелік яких долучений до матеріалів справи, з яких він не обрав жодної. Стосовно зазначених обраних самостійно позивачем посад, суд погоджується з підставами та обґрунтуванням сторони відповідача щодо відмови у його переведенні та доказів про їх спростування стороною позивача подано не було. Враховуючи, що інших заяв про переведення його на інші запропоновані посади на підприємстві подано не було - відбулось правомірне звільнення позивача; на підставі викладеного, суд першої інстанції виснував, що відповідач є таким, що не порушив вимоги частини другої статті 40 КЗпП України, частини 3 статті 49-2 КЗпП України, а тому підстав для задоволення позову не має. Постановою Київського апеляційного суду від 14 квітня 2026 року: апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Літвінова Р. О., задоволено частково: рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 19 вересня 2025 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити частково; визнано протиправним та скасовано наказ акціонерного товариства «Українська залізниця» № 2905/ос від 22 листопада 2024 року про припинення трудового контракту та звільнення ОСОБА_1 з посади заступника директора Департаменту цінової політики акціонерного товариства «Українська залізниця»; поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника директора Департаменту цінової політики акціонерного товариства «Українська залізниця» з 27 листопада 2024 року; стягнуто з акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 1 907 596,76 грн, з відрахуванням (утриманням) при виплаті податків, обов`язкових платежів та зборів, передбачених законодавством України; у задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено; допущено негайне виконання рішення в частині присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць та поновлення на роботі. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що: однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника. Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантні посади чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо, та яка з`явилася на підприємстві протягом цього періоду і яка існувала на день звільнення. Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди мають з`ясувати питання про те, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник, або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за два місяці про наступне вивільнення. Звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника; у першу чергу пропонується робота за відповідною спеціальністю, а якщо такої роботи немає, інша робота (як вакантна посада, що відповідає кваліфікації працівника, так і вакантна посада, що передбачає виконання роботи більш низької кваліфікації або з нижчим рівнем оплати праці), яку працівник може виконувати з урахуванням стану здоров`я. З такою пропозицією роботодавець повинен звертатися до працівника не лише при попередженні про наступне звільнення, але й протягом усього строку попередження, якщо на підприємстві з`являються нові вакансії (наприклад, при звільненні працівників інших категорій). Водночас можуть пропонуватися і виконання роботи за строковими трудовими договорами (наприклад, на час відпустки по догляду за дитиною іншого працівника; на час проходження військової служби іншим працівником, призваним під час мобілізації), роботу на умовах неповного робочого часу тощо. Невиконання цього правила свідчить про неналежне виконання роботодавцем своїх обов`язків. Подібні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 13 грудня 2013 року в справі № 534/625/22 та від 23 липня 2025 року в справі № 759/13994/23; роботодавець зобов`язаний запропоновувати працівнику, посада якого скорочується, усі наявні на підприємстві вакантні посади (іншу роботу). При цьому відсутність постійної вакантної посади не звільняє роботодавця від обов`язку пропонувати працівнику можливість продовжити трудову діяльність на умовах неповного робочого часу або за строковим трудовим договором (наприклад, на час відпустки по догляду за дитиною іншого працівника). Невиконання цього правила свідчить про неналежне виконання роботодавцем своїх обов`язків щодо працевлаштування працівника, посада якого підлягає скороченню (див. постанову Верховного Суду 25 березня 2026 року у справі № 761/20960/21 (провадження № 61-7023св25)); у відповідача дійсно мали місце зміни в організації виробництва і праці, пов`язані з реорганізацією структурного підрозділу та скороченням посади позивача; апеляційний суд вказав, що 17 березня 2026 року у судовому засіданні Київського апеляційного суду представник АТ «Укрзалізниця» - адвокат Шаповал І. О. підтримала раніше сформовану позицію роботодавця про те, що серед наявних в АТ «Укрзалізниця» вакансій ОСОБА_1 дійсно не були запропоновані, зокрема, посади менеджера-начальника відділу аналізу вартості послуг, пов`язаних із перевезеннями, які реалізуються за вільними цінами, та менеджера-начальника відділу аналізу вартості капітального будівництва Департаменту цінової політики АТ «Укрзалізниця». Наведену позицію представник АТ «Укрзалізниця» мотивувала тим, що зазначені вакансії були зарезервовані керівництвом товариства, яке на власний розсуд здійснює кадрову політику підприємства. Водночас АТ «Укрзалізниця» не надало доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 за своїм освітнім рівнем, кваліфікацією чи іншими вимогами об`єктивного характеру не відповідав зазначеним посадам, а саме посадам менеджера-начальника відділу аналізу вартості послуг, пов`язаних із перевезеннями, які реалізуються за вільними цінами, та менеджера-начальника відділу аналізу вартості капітального будівництва Департаменту цінової політики АТ «Укрзалізниця»; таким чином, апеляційний суд виснував, що з урахуванням установлених у справі обставин та усталеної практики Верховного Суду, згідно з якою роботодавець при звільненні працівника за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України зобов`язаний запропонувати йому всі наявні на підприємстві вакансії, які існували на день попередження, з`явилися протягом усього періоду вивільнення та залишалися на день звільнення, і які працівник формально міг обіймати з огляду на свою освіту, кваліфікацію, досвід роботи та інші об`єктивні вимоги до посади, а не залежно від розсуду роботодавця. АТ «Укрзалізниця» не виконало покладений на нього імперативний обов`язок, передбачений частиною другою статті 40, частинами першою, третьою статті 49-2 КЗпП України, оскільки частина вакантних посад, яким ОСОБА_1 формально відповідав, йому запропонована не була, а об`єктивних і належно підтверджених причин неможливості його переведення на такі посади, відповідач не навів; апеляційний суд зазначив, що у поданій представником АТ «Укрзалізниця» -адвокатом Шаповал І. О. заяві про поновлення строку та долучення доказів від 04 квітня 2026 року, відповідач просив долучити витяг зі змін № 83 до штатного розпису апарату управління АТ «Укрзалізниця», уведеного в дію з 01 квітня 2024 року, із супровідним листом від 23 березня 2026 року № ЦОР-09/294, а також лист від 23 березня 2026 року № ЦПК-15/400. У вказаній заяві вказано, що згідно цих документів посади менеджера-начальника відділу аналізу вартості послуг, пов`язаних із перевезеннями, які реалізуються за вільними цінами, та менеджера-начальника відділу аналізу вартості капітального будівництва, були вилучені зі штатного розпису лише з 11 серпня 2025 року, а з дати звільнення ОСОБА_1 і до їх вилучення прийняття чи переведення працівників на них не здійснювалося. Колегія суддів апеляційного суду вказала, що зазначені докази стосуються обставин, які виникли вже після звільнення позивача 26 листопада 2024 року, а тому самі по собі не спростовують порушення відповідачем процедури його вивільнення. У цій справі правове значення мають обставини, які існували станом на момент попередження ОСОБА_1 про наступне вивільнення та на момент його звільнення. Тому самі лише плани щодо подальшого скорочення спірних посад, навіть якщо вони згодом були реалізовані, не звільняли АТ «Укрзалізниця» від імперативного обов`язку, передбаченого частиною другою статті 40, частинами першою та другою статті 49-2 КЗпП України, запропонувати позивачу всі наявні на той час вакансії, які він формально міг обіймати; на підставі викладеного, апеляційний суд зробив висновок про те, що встановлені у справі обставини свідчать про недодержання АТ «Укрзалізниця» вимог трудового законодавства при звільненні позивача, а наведені відповідачем доводи цього не спростовують. Наказ АТ «Укрзалізниця» № 2905/ос від 22 листопада 2024 року про звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України не може вважатись законним. Звільнення ОСОБА_1 з посади заступника директора Департаменту цінової політики АТ «Укрзалізниця» на підставі наказу № 2905/ос від 22 листопада 2024 року є протиправним, оскільки роботодавець, всупереч вимогам пункту 1 частини першої, частини другої статті 40, частини першої та третьої статті 49-2 КЗпП України, не виконав покладеного на нього обов`язку щодо належного працевлаштування працівника, посада якого підлягала скороченню, та не запропонував позивачеві всі наявні вакансії, які він формально міг обіймати з урахуванням освіти, кваліфікації та досвіду роботи; також апеляційний суд виснував, що на підставі частини другої статті 235 КЗпП України на користь позивача підлягає до стягнення середній заробіток за час вимушеного прогулу. Оскільки позивач перебував у простої, то з урахуванням абзаців 3-5 пункту 4 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, при визначенні розміру середньої заробітної плати за обставин справи необхідно виходити із встановленого працівнику посадового окладу, що, в свою чергу, узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 27 березня 2024 року у справі № 753/12518/22 (провадження № 61-13202св23), від 27 березня 2024 року у справі № 507/1435/22 (провадження № 61-11160св23) та від 06 листопада 2024 року у справі № 359/6714/23 (провадження № 61-8920св24). АТ «Українська залізниця» 20 травня 2026 року через підсистему Електронний суд подала до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником Шаповал І. О., на постанову Київського апеляційного суду від 14 квітня 2026 року (повне судове рішення складено 23 квітня 2026 року), у якій просить скасувати постанову апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції. У касаційній скарзі АТ «Українська залізниця» однією з підстав касаційного оскарження судового рішення зазначає пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах). Обґрунтовуючи указану підставу касаційного оскарження судового рішення, АТ «Українська залізниця» зазначає, що є необхідність у формуванні висновку Верховного Суду з наступного питання: чи зобов`язаний роботодавець пропонувати працівнику, який вивільняється на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, посади, які формально є вакантними, однак не є актуальними для роботодавця та щодо яких роботодавцем прийнято рішення про їх подальше виведення зі штатного розпису. Необхідне формування правового висновку про те, що не включення до переліку запропонованих працівнику, що вивільняється, деяких вакантних посад, які є неактуальними для роботодавця та підлягають виключенню зі штатного розпису підприємства, за умови пропонування йому великої кількості інших вакантних посад, відповідно до його освіти, досвіду та кваліфікаційним вимогам до таких посад, не є порушення приписів частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України. Касаційна скарга у цій частині підлягає поверненню з таких мотивів. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. У пункті 5 частини другої статті 392 ЦПК України передбачено, що у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав). Касаційний суд вже вказував, що у разі касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, у касаційній скарзі обґрунтування неправильного застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права має обов`язково вказуватися у взаємозв`язку із посиланням на відповідний пункт частини другої статті 389 ЦПК України як на підставу для касаційного оскарження судового рішення (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного судувід 18 серпня 2021 року в справі № 759/4747/16-ц (провадження № 61-4673св20)). Аналіз пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України свідчить, що ця норма процесуального закону спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору. При касаційному оскарженні судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, крім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема, конкретизацію змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи (див. подібний висновок в пункті 132 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 березня 2023 року в справі № 522/22473/15-ц (провадження № 12-13гс22)). У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України заявник повинен чітко вказати, яку саме норму матеріального чи процесуального права суди попередніх інстанцій застосували неправильно, а також обґрунтувати необхідність застосування такої правової норми для вирішення спору, у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права, та як, на думку заявника, відповідна норма повинна застосовуватися. Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року). Відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку. Про повернення касаційної скарги постановляється ухвала (частина шоста статті 393 ЦПК України). Аналіз касаційної скарги свідчить, що особа, яка подала касаційну скаргу, не обґрунтовує передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України підстав касаційного оскарження судових рішень. Формальна вказівка на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах) не свідчить про обґрунтування особою, яка подала касаційну скаргу, підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України. Саме по собі зазначення у касаційній скарзі про необхідність формування висновку щодо того чи зобов`язаний роботодавець пропонувати працівнику, який вивільняється на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, посади, які формально є вакантними, однак не є актуальними для роботодавця та щодо яких роботодавцем прийнято рішення про їх подальше виведення зі штатного розпису, не свідчить про обґрунтування особою, яка подала касаційну скаргу, підстави касаційного оскарження передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки особою, яка подала касаційну скаргу, не обґрунтовано неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права та власне необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цих норми для правильного вирішення справи, а тому не є виконанням вимог процесуального закону (пункт 5 частини другої статті 392 ЦПК України). Тому особою, яка подала касаційну скаргу, не виконано вимог ЦПК України при поданні касаційної скарги щодо наведення підстав касаційного оскарження судових рішень, і згідно пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України, касаційна скарга у цій частині підлягає поверненню. Керуючись статтями 260, 389, 392, 393, 394 ЦПК України,

УХВАЛИВ: Касаційну скаргу акціонерного товариства «Українська залізниця», яка підписана представником Шаповал Іриною Олексіївною, на постанову Київського апеляційного суду від 14 квітня 2026 року в частині підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України повернути. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. Суддя В. І. Крат