Постанова 4822 № 722/2851/25

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 24 червня 2026 року місто Чернівці справа №722/2851/25 провадження №22-ц/822/840/26 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Височанської Н.К., суддів: Кулянди М.І., Лисака І.Н., за участю секретаря судових засідань Паучек І.І. учасники справи: позивач Товариство з обмеженою відповідальністю «ЮНІТ КАПІТАЛ», відповідач ОСОБА_1 розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Сокирянського районного суду Чернівецької області від 12 березня 2026 року, головуючий в суді першої інстанції суддя Унгурян С.В., В С Т А Н О В И В: Короткий зміст позовних вимог У грудні 2025 року Товариство з обмеженою відповідальністю «ЮНІТ КАПІТАЛ» (далі по тексту ТОВ «ЮНІТ КАПІТАЛ») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. Посилалося на те, що 07 грудня 2024 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «КРЕДІПЛЮС» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 163230 на суму 12000,00 грн, у формі електронного документа з використанням електронного підпису. Відповідачка, діючи свідомо та добровільно, без будь-якого примусу чи тиску, виявила намір отримати кредитні кошти та здійснила реєстрацію на офіційному веб-сайті кредитодавця. Кредитний договір складається з індивідуальної частини, яка містить персональні умови кредитування позичальника, графіку платежів та публічної частини, спільної для всіх клієнтів кредитодавця розміщеної на сайті за посиланням: https://finx.com.ua/docs. Зокрема, згідно з правилами, до укладення кредитного договору, позичальнику для ознайомлення в особистий кабінет надано Паспорт споживчого кредиту у вигляді додатку до оферти/проекту кредитного договору. Під час реєстрації, відповідно до встановленого порядку та інструкцій, розміщених на сайті Кредитодавця, відповідач пройшла процедури встановлення особи та підтвердження її достовірності, надавши необхідні персональні дані для укладення кредитного договору. Первісний кредитор здійснив ідентифікацію та верифікацію позичальника на підставі отриманих від неї відомостей та документів, а також за допомогою системи BankID НБУ, що було передбачено та погоджено умовами кредитного договору. Позичальник приєдналася до публічної частини, прийняла умови індивідуальної частини та графіку платежів, що разом становлять єдиний кредитний договір, шляхом підписання індивідуальної частини електронним підписом НОМЕР_1 . Наявність електронного підпису відповідачки підтверджує її волевиявлення, згоду з умовами надання кредиту, а також факт належного інформування кредитодавцем у встановленій законом формі про всі істотні умови, передбачені чинним законодавством України. На виконання умов кредитного договору, 07 грудня 2024 року первісний кредитор ініціював переказ коштів безготівковим зарахуванням на платіжну картку № НОМЕР_2 , яку вона вказала у заяві при укладенні кредитного договору, що в свою чергу свідчить про те, що відповідачка прийняла пропозицію первісного кредитора. Кредитодавець виконав свої зобов`язання щодо надання грошових коштів у повному обсязі, що підтверджується довідкою про перерахування коштів. 16 квітня 2025 року ТОВ «Фінансова компанія «КРЕДІПЛЮС» та ТОВ «ЮНІТ КАПІТАЛ» уклали Договір факторингу № 16042025, згідно умов якого позивач набув право грошової вимоги до відповідачки за кредитним договором. Відповідно до реєстру прав вимоги №2 від 07 травня 2025 року до Договору факторингу № 16042025 від 16 квітня 2025 року та акту приймання-передачі реєстру прав вимог №2 від 07 травня 2025 року до Договору факторингу до ТОВ «Фінансова компанія «КРЕДІПЛЮС» перейшло право вимоги до відповідачки на загальну суму 19976,10 грн. Нарахування відсотків за кредитним договором здійснювалося виключно первісним кредитором. Згідно з умовами кредитного договору відповідачка зобов`язується вчасно повернути кредит, сплатити відсотки за користування кредитом в порядку, визначеному кредитним договором. Незважаючи на це, відповідачка не виконала свого обов`язку та не повертала наданий їй кредит у строки, передбачені кредитним договором. Відповідно загальна сума заборгованості перед позивачем за кредитним договором становить 19976,10 грн, яка складається з 12000,00 грн. - заборгованість по тілу кредиту; 7025,10 грн заборгованість по несплаченим відсоткам за користування кредитом; 501,00 грн заборгованість по комісії. Просили стягнути з відповідачки ОСОБА_1 на користь ТОВ «ЮНІТ КАПІТАЛ» заборгованість за кредитним договором № 163230 від 07 грудня 2024 року у розмірі 19 526,10 грн та судові витрати, пов`язані з розглядом справи, а саме: судовий збір у розмірі 2422,40 грн та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 7000,00 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Сокирянського районного суду Чернівецької області від 12 березня 2026 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ЮНІТ КАПІТАЛ» (01133, м. Київ, бульвар Лесі Українки, буд. 34, офіс 333, код ЄДРПОУ 43541163) заборгованість за кредитним договором №163230 від 07.12.2024 року у розмірі 19025 (дев`ятнадцять тисяч двадцять п`ять) грн. 10 коп., яка складається з 12000,00 грн заборгованість за тілом кредиту, 7025,10 грн заборгованість за відсотками. В іншій частині позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «ЮНІТ КАПІТАЛ» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором - відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ЮНІТ КАПІТАЛ» понесені судові витрати, пов`язані з розглядом справи, а саме: судовий збір у розмірі 2360 (дві тисячі триста шістдесят) грн. 25 коп. та витрати на професійну правничу допомогу у розмір 6820 (шість тисяч вісімсот двадцять) грн 39 коп. Повне рішення складено 17 березня 2026 року. Короткий зміст та узагальнені доводи апеляційної скарги та позиції інших учасників Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, відповідачка ОСОБА_1 , сформувала в системі «Електронний Суд» апеляційну скаргу на вказане рішення суду, в якій вказала що суд першої інстанції безпідставно стягнув з неї 6820,39 грн. витрат на правову допомогу, оскільки позивач припустився грубих помилок у позовній заяві, вказавши неіснуючі реквізити банку (ПриватБанк), що призвело до затягування розгляду справи та необхідності додаткових запитів. Також, вказала, що дана справа є малозначною та типовою. Розмір витрат на адвоката (понад 50% від суми основного боргу) не відповідає критеріям розумності та співмірності. Також, не погоджується з розміром нарахованих відсотків, оскільки з 2024 року, згідно з Законом України № 3498-IX, максимальна денна ставка за споживчим кредитом обмежена 1%. Нарахування будь-яких сум понад цей ліміт є нікчемним за законом. Суд першої інстанції не застосував цю імперативну норму, що призвело до незаконного завищення суми стягнення. Також, позивач виявив повну необізнаність щодо деталей фінансової операції, за якою він висуває претензії що свідчить про те, що позивач може не володіти повною та достовірною інформацією про борг. Вказує, що не була і не могла бути належним чином повідомлена про зміну кредитора на досудовому етапі. Просила скасувати рішення, провести перерахунок відсотків, обмеживши їх розмір до 1% на день, суттєво зменшити або відмовити у стягненні витрат на правничу допомогу через їх необґрунтованість та не співмірність. Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи У відзиві на апеляційну скаргу позивач ТОВ «ЮНІТ КАПІТАЛ» просили апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін. Вказали, що відповідно до витягу з Реєстру Боржників за Договором факторингу №16042025 від 16 квітня 2025 року від ТОВ «Фінансова компанія «Кредіплюс» до позивача перейшло право вимоги до відповідача на загальну суму 19 976,10 грн. Даний факт підтверджується Актом прийому-передачі Реєстру Боржників за Договором факторингу № 16042025 від 16 квітня 2025 року та платіжною інструкцією №440 від 08 травня 2025 року, яка свідчить про виконання Фактором своїх обов`язків за вищевказаним Договором факторингу. Пунктом 2.3 Проценти за користування кредитом нараховуються за ставкою 390,00 % річних. Тип процентної ставки фіксована. Проценти за користування кредитом нараховуються з дня наступного за днем отримання кредиту позичальником протягом строку кредитування, зазначений в п. 2.6. цієї індивідуальної частини та/або графіком платежів. Розмір процентної ставки незмінний. Згідно з п. 2.6. загальний строк кредитування за Договором складає 84 днів з 07 грудня 2024 року (дата надання кредиту) по 01 березня 2025 року. Строк на який надається кредит встановлюється Графіком платежів. Періодичність виплат кредиту, процентів та комісії за кредитом становить 1 раз на два тижні. Конкретні дати вказані в графіку платежів.(п. 2.6.1.) Загальні витрати позичальника за кредитом, що включають загальну суму зборів, платежів та інших витрат позичальника, пов`язаних з отриманням, обслуговуванням та поверненням кредиту, включаючи проценти за користування кредитом та комісії (без врахування суми (тіла) кредиту) складає (не перевищує) 10031.10 грн. Відповідно до п. 2.7.1. Денна процентна ставка складає: 10031.10 грн./ 12000.00 грн. / 84 днів х 100% = 0,9951% / день. Згідно з п. 2.8. Орієнтовна реальна річна процентна ставка (загальні витрати за споживчим кредитом, виражені у процентах річних від загального розміру виданого кредиту) складає 48 097,88% річних. Пунктом 2.9.1. Орієнтовна загальна вартість кредиту для позичальника (сума загального розміру кредиту та загальних витрат позичальника за кредитом) складає 22031.10 грн. Звертають увагу, що ТОВ "ФК "КРЕДІПЛЮС" здійснювало нарахування відсотків відповідно до п.2.6. кредитного договору, а саме 84 дні. Умовами кредитного договору встановлено денну процентну ставку у розмірі 0,9951 відсотка, що є меншим за гранично допустимий законом показник, у зв`язку з чим зазначена умова договору повністю відповідає вимогам чинного законодавства України. Також вважають правомірним стягнення з відповідачки на їх користь витрат на правову допомогу. Мотивувальна частина Межі розгляду справи Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Апеляційна скарга відповідачки ОСОБА_1 містить доводи щодо оскарження рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог про стягнення відсотків та в частині стягнення витрат на правову допомогу, а тому згідно з частиною першою статті 367 ЦПК України в апеляційному порядку в іншій частині рішення суду не оскаржується та відповідно не переглядається. Позиція апеляційного суду Згідно з ч.1 ст.369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Відповідно до ч.13 ст.7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Враховуючи викладене, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення частково. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судом встановлено, що 07 грудня 2024 року між ТОВ «Фінансова компанія «КРЕДІПЛЮС» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №163230, у формі електронного документа з використанням електронного підпису. Згідно паспорту споживчого кредиту до Договору про споживчий кредит №163230 від 07 грудня 2024 року, вбачається, що сторонами погоджено тип кредиту, сума/ліміт кредиту 12000,00 грн; строк кредитування 84 днів; процентна ставка 390,00 % річних; тип процентної стави фіксована; комісія за надання кредиту складає 3000 грн, що нараховується та підлягає сплаті одноразово в день укладення кредитного договору за ставкою 25,00% від загальної суми кредиту за рахунок кредиту; реальна річна процентна ставка, відсотків річних 48097,88 % річних. Кредитний договір складається з індивідуальної частини, яка містить персональні умови кредитування позичальника, графіку платежів та публічної частини, спільної для всіх клієнтів кредитодавця розміщеної на сайті за посиланням: https://finx.com.ua/docs. Зокрема, згідно з правилами, до укладення кредитного договору, позичальнику для ознайомлення в особистий кабінет надано паспорт споживчого кредиту у вигляді додатку до оферти/проекту кредитного договору. Під час реєстрації, відповідно до встановленого порядку та інструкцій, розміщених на сайті кредитодавця, відповідач пройшла процедури встановлення особи та підтвердження її достовірності, надавши необхідні персональні дані для укладення Кредитного договору. Первісний кредитор здійснив ідентифікацію та верифікацію позичальника на підставі отриманих від нього відомостей та документів, а також за допомогою системи BankID НБУ, що було передбачено та погоджено умовами Кредитного договору. Позичальник приєдналася до публічної частини, прийняла умови індивідуальної частини та графіку платежів, що разом становлять єдиний кредитний договір, шляхом підписання індивідуальної частини електронним підписом НОМЕР_1 . ТОВ «Фінансова компанія «КРЕДІПЛЮС» виконало свої зобов`язання, а саме перерахувало на картку відповідачки №4323-34ХХ-ХХХХ-9765 кредитні кошти в сумі 9000,00 грн, що підтверджується довідкою ТОВ «Фінансова компанія «КРЕДІПЛЮС» від 30 жовтня 2025 року за вих.№3882/30-10 та витребуваною інформацією АТ «Акцент-Банк» №20.1.0.0.0/7-20260225/0072. Згідно договору про споживчий кредит №163230 від 07 грудня 2024 року сума кредиту становить 12000,00 грн. надавалася у наступному порядку: у розмірі 9000,00 грн. на номер рахунку/картки позичальника № 4323-34ХХ-ХХХХ-9765, у національній валюті; у розмірі 3000,00 грн шляхом погашення заборгованості позичальника за комісією, нарахованою згідно п.2.5 індивідуальної частини. Згідно картки обліку виконання договору №163230 загальна сума заборгованості відповідачки ОСОБА_1 за кредитним договором №163230 від 07 грудня 2024 року становить 19976,10 грн, яка складається з: 12000,00 грн. - заборгованість по тілу кредиту; 7025,10 грн - заборгованість по несплаченим відсотків за користування кредитом; 450,00 грн - заборгованість за пенею; 501,00 грн - заборгованість по комісії. 16 квітня 2025 року ТОВ «Фінансова компанія «КРЕДІПЛЮС» та ТОВ «ЮНІТ КАПІТАЛ» уклали Договір факторингу №16042025, згідно умов якого позивач набув право грошової вимоги до відповідачки за кредитним договором. Відповідно до реєстру прав вимоги №2 від 07 травня 2025 року до Договору факторингу № 16042025 від 16 квітня 2025 року та акту приймання-передачі реєстру прав вимог №2 від 07 травня 2025 року до Договору факторингу до ТОВ «Фінансова компанія «КРЕДІПЛЮС» перейшло право вимоги до відповідачки на загальну суму 19976,10 грн, що підтверджується витягом з додатку до Договору факторингу №16042025 від 16 квітня 2025 року Реєстру прав вимог №2 від 07 травня 2025 року та Акту приймання-передачі Реєстру прав вимог № 2 від 07 травня 2025 року до Договору факторингу Договору факторингу №16042025 від 16 квітня 2025 року. Мотиви, з яких виходив апеляційний суд та застосовані норми права Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції відповідає вимогам, визначеним в ст.263 ЦПК України. Суд першої інстанції задовольняючи позов в оскаржуваній частині, вважав встановленим факт укладення між відповідачкою ОСОБА_1 та ТОВ «Фінансова компанія «КРЕДІПЛЮС», правонаступником якого є ТОВ «ЮНІТ КАПІТАЛ», кредитного договору з дотриманням вимог статті 12 Закону України «Про електронну комерцію». Згідно з матеріалами справи і наданим суду розрахунком сума заборгованості відповідачки ОСОБА_1 за договором № 163230 від 07 грудня 2024 року становить 19526,10 грн, яка складається з: 12000,00 грн. - заборгованість по тілу кредиту; 7025,10 грн - заборгованість по несплаченим відсотків за користування кредитом; 501,00 грн - заборгованість по комісії, яка є не погашеною. Відповідачкою ОСОБА_1 розрахунок заборгованості не спростований. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного. Щодо укладення кредитного договору в електронній формі Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у пункті 3 частини першої статті 3 ЦК України. Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у пункті 6 частини 1 статті 3 ЦК України. Тобто, дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (частина третя статті 215 ЦК України). Згідно статті 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (стаття 628 ЦК України). Відповідно до статті 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Загальні правила щодо форми договору визначено статтею 639 ЦК України, згідно з якою: договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлено законом; якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для такого виду договорів не вимагалася; якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі; якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлено письмової форми, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами; якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріального посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення. Відповідно до положень статті 1046, 1049 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України). Із прийняттям Закону України «Про електронну комерцію», який набрав чинності 30 вересня 2015 року, на законодавчому рівні встановлено порядок укладення договорів в мережі, спрощено процедуру підписання договору та надання згоди на обробку персональних даних. У статті 3 Закону України «Про електронну комерцію» визначено, що електронний договір це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків та оформлена в електронній формі. За приписами статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» електронний договір укладається і виконується в порядку, передбаченому Цивільним та Господарським кодексами України, а також іншими актами законодавства. Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному у статті 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі - пункт 2 статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» Статтею 12 Закону України «Про електронну комерцію» визначено, що якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів. Таким чином, електронний підпис призначений для ідентифікації особи, яка підписує електронний документ. Положення Закону України «Про електронну комерцію» передбачають використання як електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», так і електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом. Електронний цифровий підпис як вид електронного підпису накладається за допомогою особистого ключа та перевіряється за допомогою відкритого ключа. Електронний підпис одноразовим ідентифікатором - це дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, та надсилаються іншій стороні цього договору - пункт 5 частини 1 статті 3 Закону України «Про електронну комерцію». Згідно зі статтею 2 Закону України «Про захист персональних даних» персональні дані це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути ідентифікована; суб`єкт персональних даних фізична особа, стосовно якої відповідно до закону здійснюється обробка її персональних даних; згода суб`єкта персональних даних - будь-яке документоване, зокрема, письмове, добровільне волевиявлення фізичної особи щодо надання дозволу на обробку її персональних даних відповідно до сформульованої мети їх обробки. Частиною п`ятою статті 6 Закону України «Про захист персональних даних» передбачено, що обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб`єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством. Відповідно до частини шостої статті 6 Закону України «Про захист персональних даних» не допускається обробка даних про фізичну особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. У частині першій статті 11 Закону України «Про захист персональних даних» встановлено, що підставою виникнення права використання персональних даних є, зокрема, згода суб`єкта персональних даних на обробку його персональних даних; дозвіл на обробку персональних даних, наданий володільцю персональних даних відповідно до закону виключно для здійснення його повноважень; укладення та виконання правочину, стороною якого є суб`єкт персональних даних або який укладено на користь суб`єкта персональних даних чи для здійснення заходів, що передують укладенню правочину на вимогу суб`єкта персональних даних. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У справі, яка переглядається, встановлено, що 07 грудня відповідачка ОСОБА_1 звернулась до первісного кредитора ТОВ «Фінансова компанія «Кредіплюс» із заявою про видачу кредиту №100715583 (а.с.9). 07 грудня 2024 року між ТОВ «Фінансова компанія «КРЕДІПЛЮС» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №163230, у формі електронного документа з використанням електронного підпису, зокрема відповідачкою підписано договір ідентифікатором b7666875 (а.с.10-13). Відповідачка ОСОБА_1 не заперечує факту укладення кредитного договору та отримання нею кредитних коштів в сумі 12000 грн. і апеляційна скарга не містить доводів щодо невірно проведеного судом першої інстанції розрахунку заборгованості за тілом кредиту. За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про доведеність укладання кредитного договору 07 грудня 2024 року. Щодо доведеності відступлення прав вимог Підставою виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, як передбачено статтею 11 ЦК України. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Поряд з цим, право грошової вимоги до боржника може бути відступлене також на підставі договору факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги), за яким згідно з частиною першою статті 1077 ЦК України одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Відповідно до частини першої статті 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Статтею 1079 ЦК України визначено, що сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. У постанові Верховного Суду від 24 грудня 2019 року у справі №668/7544/15-ц зазначено, що за приписами частини першої статті 517 ЦК України первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Первісний кредитор у зобов`язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов`язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором (частина перша статті 519 ЦК України). Тлумачення статті 516, частини другої статті 517 ЦК України свідчить, що боржник, який не отримав повідомлення про відступлення права вимоги іншій особі, не позбавляється обов`язку погашення боргу, а лише має право на сплату боргу первісному кредитору і таке виконання є належним (постанові Верховного Суду від 7.02.2018 у справі № 2-2035/11, постанова Верховного Суду України від 23.09.2015 у справі № 6-979цс15). У справі встановлено, що 16 квітня 2025 року ТОВ «Фінансова компанія «Кредіплюс» та ТОВ «Юніт Капітал» уклали Договір факторингу №16042025 згідно умов якого, ТОВ «Фінансова компанія «Кредіплюс» відступило право грошової вимоги до відповідача за Кредитним договором № 163230 від 07 грудня 2024 року (а.с.40-43). Відповідно до витягу з Реєстру Боржників за Договором факторингу №16042025 від 16 квітня 2025 року від ТОВ «Фінансова компанія «Кредіплюс» до Позивача перейшло право вимоги до відповідача на загальну суму 19 976,10 грн., що також підтверджується Актом прийому-передачі Реєстру Боржників за Договором факторингу № 16042025 від 16 квітня 2025 року та платіжною інструкцією №440 від 08 травня 2025 року, яка свідчить про виконання Фактором своїх обов`язків за вищевказаним Договором факторингу. Встановивши, що надані позивачем докази підтверджують дійсне волевиявлення сторін на реальне настання правових наслідків, а саме на передачу прав вимоги за кредитним договором, а також врахувавши відсутність доказів, які підтверджують недійсність договору факторингу та з огляду на невстановлення обставин, які зумовлюють нікчемність цього договору, апеляційний суд приходить до висновку про те, що позивачем доведено належними та допустимими доказами факт переходу до нього права вимоги до боржника (позичальника) ОСОБА_1 . Зазначене узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 17 серпня 2023 року у справі № 2-634/2011. Доказів того, що договір факторингу визнані недійсними суду не надано. Статтею 204 ЦК України встановлена презумпція правомірності правочину, яка означає, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Щодо розміру заборгованості за відсотками Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв, ділового обороту, вимог розумності та справедливості (статті 6, 627 ЦК України). Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 611 ЦК України). Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк. Правові наслідки порушення грошового зобов`язання боржником визначені у статтях 625, 1050 ЦК України, які передбачають відповідальність боржника та зобов`язують його сплатити суму боргу кредитору. При цьому право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом і комісії припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України. Саме таку правову позицію висловила Велика Палата Верховного Суду у постановах від 28 березня 2018 року (справа №444/9519/12) та 31 жовтня 2018 року (№202/4494/16-ц). Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина 1 статті 628 ЦК України). За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина 1 статті 1054 ЦК України). Тобто, позичальник 1) отримує від банку грошові кошти, власником яких він не був, та 2) отримує можливість певний час правомірно не повертати надані грошові кошти. Натомість у позичальника виникає зобов`язання 1) повернути грошові кошти у встановлений строк та 2) сплатити визначені договором проценти за користування кредитом. Поняття «користування кредитом», яким послуговуються скаржники, є окремим випадком «користування чужими коштами». Термін «користування чужими коштами» Велика Палата Верховного Суду розтлумачила в постанові від 10 квітня 2018 у справі № 910/10156/17 (пункти 34, 35, 37 відповідно). Термін «користування чужими коштами» може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх. Відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані законодавством. Зокрема, відповідно до частини 1 статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом; розмір і порядок одержання процентів установлюються договором; якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Такі ж правила щодо сплати процентів застосовуються до кредитних відносин у силу частини 2 статті 1054 ЦК України та до відносин із комерційного кредиту - в силу частини 2 статті 1057 цього Кодексу. Наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх, також врегульовані законодавством. У цьому разі відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України боржник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Отже, «користування кредитом» - це можливість позичальника за плату правомірно не повертати кредитору борг (кредит) протягом певного періоду часу, погодженого сторонами кредитного договору. Надання кредиту наділяє позичальника благом, яке полягає в тому, що позичальник, одержавши від кредитора грошові кошти, не повинен повертати їх негайно, а отримує можливість правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу (строку кредитування, у межах якого сторони можуть встановити періоди повернення частини суми кредиту), а кредитор, відповідно, за загальним правилом не вправі вимагати повернення боргу протягом відповідного строку (право кредитора достроково вимагати повернення всієї суми кредиту передбачає частина 2 статті 1050 ЦК України). Саме за це благо - можливість правомірно не повертати кредитору борг протягом певного часу - позичальник сплачує кредитору плату, якою є проценти за договором кредиту відповідно до статті 1048 ЦК України. Уклавши кредитний договір, сторони мають легітимні очікування щодо належного його виконання. Зокрема, позичальник розраховує, що протягом певного часу він може правомірно «користуватися кредитом», натомість кредитор розраховує, що він отримає плату (проценти за «користування кредитом») за надану позичальнику можливість не повертати всю суму кредиту одразу. Разом з цим, зі спливом строку кредитування чи пред`явленням кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту кредит позичальнику не надається, позичальник не може правомірно не повертати кошти, а тому кредитор вправі вимагати повернення кредиту разом із процентами, нарахованими відповідно до встановлених у договорі термінів погашення періодичних платежів на час спливу строку кредитування чи пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту у межах цього строку. Тобто позичальник у цьому разі не отримує від кредитора відповідне благо на період після закінчення строку кредитування чи після пред`явлення кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту, а тому й не повинен сплачувати за нього нові проценти відповідно до статті 1048 ЦК України. Очікування кредитодавця, що позичальник повинен сплачувати проценти за «користування кредитом» поза межами строку, на який надається такий кредит (тобто поза межами існування для позичальника можливості правомірно не сплачувати кредитору борг), виходять за межі взаємних прав та обов`язків сторін, що виникають на підставі кредитного договору, а отже, такі очікування не можуть вважатись легітимними. Зазначене благо виникає у позичальника саме внаслідок укладення кредитного договору. Невиконання зобов`язання з повернення кредиту не може бути підставою для отримання позичальником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу, а отже - і для виникнення зобов`язання зі сплати процентів відповідно до статті 1048 ЦК України. За таких обставин надання кредитодавцю можливості нарахування процентів відповідно до статті 1048 ЦК України поза межами строку кредитування чи після пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту вочевидь порушить баланс інтересів сторін - на позичальника буде покладений обов`язок, який при цьому не кореспондує жодному праву кредитодавця. Отже, припис абзацу другого частини 1 статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно із частиною 2 статті 1050 ЦК України. Згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 28 березня 2018 року у справі №444/9519/12, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Отже, кредитодавець має право нараховувати передбачені договором проценти лише впродовж строку дії кредитного договору або до звернення кредитора до суду з вимогою про дострокове стягнення заборгованості, після спливу такого строку нарахування відсотків є безпідставним. Відповідно до п. 2.2.1. договору про споживчий кредит №163230 від 07 грудня 2024 року сума (загальний розмір) кредиту становить 12000.00 грн. надається не пізніше наступного дня після укладення Договору в наступному порядку: у розмірі 9000.00 грн. на №рахунку/картки Позичальника № НОМЕР_3 , у національній валюті (далі рахунок Позичальника); у розмірі 3000.00 грн. шляхом погашення заборгованості Позичальника за комісією, нарахованою згідно п.2.5 індивідуальної частини. Пунктом 2.3 Проценти за користування кредитом нараховуються за ставкою 390,00 % річних. Тип процентної ставки фіксована. Проценти за користування кредитом нараховуються з дня наступного за днем отримання кредиту Позичальником протягом строку кредитування, зазначений в п. 2.6. цієї індивідуальної частини та/або графіком платежів. Розмір процентної ставки незмінний. Згідно з п. 2.6. Загальний строк кредитування за цим Договором складає 84 днів з 07 грудня 2024 року (дата надання кредиту) по 01 березня 2025 року. Строк на який надається кредит встановлюється Графіком платежів. Періодичність виплат кредиту, процентів та комісії за кредитом становить 1 раз на два тижні. Конкретні дати вказані в графіку платежів (п. 2.6.1.). Загальні витрати Позичальника за кредитом, що включають загальну суму зборів, платежів та інших витрат Позичальника, пов`язаних з отриманням, обслуговуванням та поверненням кредиту, включаючи проценти за користування кредитом та комісії (без врахування суми (тіла) кредиту) складає (не перевищує) 10031.10 грн. (п.2.7. вказаного договору). Відповідно до п. 2.7.1. Денна процентна ставка складає: 10031.10 грн. / 12000.00 грн. / 84 днів * 100% = 0,9951%/день. Згідно з п. 2.8. орієнтовна реальна річна процентна ставка (загальні витрати за споживчим кредитом, виражені у процентах річних від загального розміру виданого кредиту) складає 48 097,88% річних. Пунктом 2.9.1. орієнтовна загальна вартість кредиту для Позичальника (сума загального розміру кредиту та загальних витрат Позичальника за кредитом) складає 22031.10 грн. Суд першої інстанції при ухваленні рішення прийняв до уваги наданий позивачем розрахунок суми заборгованості відповідачки ОСОБА_1 за договором №163230 від 07 грудня 2024 року, згідно якого 12000 грн це заборгованість по тілу кредиту; 7025,10 грн - заборгованість по несплаченим відсотків за користування кредитом. Відповідачка контррозранку не надавала ні суду першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції. При цьому, відповідачка вказуючи про незаконне нарахування відсотків за ставкою понад 1% в день, не звернула увагу що позивачем розраховано проценти в розмірі 0,9951% в день (п.2.7.1 кредитного договору). Отже, оскільки денна процентна ставка за кредитним договором становить 0,9951 відсотка та не перевищує встановлене законом обмеження, умови кредитного договору в цій частині є законними і підстав для перерахунку відсотків немає. Враховуючи викладене вище правове регулювання та встановлені при розгляді цієї справи фактичні обставини, апеляційний суд приходить до висновку про те, що відповідач, як позичальник, отримала кошти за кредитним договором та не повернула їх у визначені строки, не сплатила погоджені сторонами договору відсотки по кредиту, отже має заборгованість, права вимоги щодо стягнення якої наявні у позивача за укладеними договорами факторингу. Відтак, ухвалюючи рішення у даній справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази, і надавши їм належну оцінку й дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги підлягають до задоволення частково. Решта доводів апеляційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення суду першої інстанції, та зводяться до власного тлумачення позивачем діючого законодавства. Будь-яких інших доводів, які б могли вплинути на суть ухваленого у справі судового рішення, апеляційна скарга не містить. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Щодо стягнення витрат на правову допомогу понесених позивачем в суді першої інстанції Відповідно до ч.1 ст.133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Відповідно до п.1 ч.3 ст. 133 ЦПК України, до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу. Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Згідно зі статтею 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги. Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України). Відповідності до статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. За положеннями пункту 4 статті 1, частин третьої та п`ятої статті 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Згідно з пунктом 9 частини першої статті 1 Закону №5076-VI представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI). Відповідно до статті 19 Закону №5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини. Разом із тим законом визначено критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу. Згідно з вимогами частин першої, другої, четвертої, п`ятої, шостої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. При цьому витрати на професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137, частина восьма статті 141 ЦПК України). Саме такою є правова позиція Верховного Суду, висловлена Об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у постановах: від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, а також постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22). Зазначена правова позиціє є незмінною, вона безпосередньо передбачена положеннями пункту 1 частини другої статті 137, частини восьмої статті 141 ЦПК України. Розглядаючи заяву сторони судового процесу про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу, суду належить дослідити та оцінити додані до заяви документи на предмет належності, допустимості й достовірності відображеної у них інформації. В поданому позові позивач просив стягнути з відповідача на користь позивача витрати на правову допомогу понесені в суді першої інстанції в розмірі 7000 грн., суд першої інстанції стягнув витрати на правову допомогу частково, а саме пропорційно до розміру задоволених позовних вимог в сумі 6820,39 грн. Переглядаючи рішення суду першої інстанції в частині стягненні судових витрат, колегія суддів виходить із того, що при визначенні суми відшкодування витрат суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 1950 року. Так у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим (п. 268). Вказаний правовий висновок викладено у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19). У додатковій постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 лютого 2022 року у справі № 925/1545/20 вказано, що для вирішення питання про розподіл судових витрат суд має враховувати: складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; пов`язаність цих витрат із розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність предмета спору; ціну позову, значення справи для сторін; вплив результату її вирішення на репутацію сторін, публічний інтерес справи; поведінку сторони під час розгляду справи (зловживання стороною чи її представником процесуальними правами тощо); дії сторони щодо досудового врегулювання справи та врегулювання спору мирним шляхом. У додатковій постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі №206/6537/19 зазначено, що попри волю сторін договору визначати розмір гонорару адвоката, суд не позбавлений права оцінювати заявлену до відшкодування вартість правничої допомоги на підставі критеріїв співмірності, визначених частиною четвертою статті 137 ЦПК України. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 зроблено висновок, що під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд, за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу. У такому випадку суд, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2024 року у справі № 686/5757/23 (провадження № 14-50цс24) виснувала, що у разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. Натомість під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частиною третьою статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково. Критерії оцінки реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та необхідності), а також розумності їхнього розміру застосовують з огляду на конкретні обставини справи, тобто є оціночним поняттям. Вирішення питання оцінки суми витрат, заявлених до відшкодування, на предмет відповідності зазначеним критеріям є завданням того суду, який розглядав конкретну справу і мав визначати суму відшкодування з належним урахуванням особливостей кожної справи та всіх обставин, що мають значення. Колегія суддів наголошує, що подання доказів на підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу не є безумовною підставою для відшкодування судом таких витрат у зазначеному розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критеріям реальності адвокатських витрат (їхньої дійсності й потрібності) та розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи. Стягнення витрат на професійну правничу допомогу не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються, і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу (див. постанову Верховного Суду від 24 січня 2022 року у справі № 911/2737/17). Аналізуючи викладене, колегія суддів у даній справі визначаючи розмір витрат на професійну правничу допомогу яку суд стягнув у розмірі 6820,39 грн., враховує однотипність даної справи, наявність підстав для висновку про їх шаблонність, що, у свою чергу, ставить під сумнів витрачання адвокатом значного часу на підготовку позовної заяви та розгляд справи в суді першої інстанції. Отож, виходячи з принципів співмірності та розумності судових витрат, врахувавши характер правовідносин, обсяг наданих адвокатом послуг заявнику, складність справи, необхідність процесуальних дій сторони, реальність наданих адвокатських послуг, розумність їхнього розміру до ціни позову (19025,10 гривень) та до предмету спору, вважає за необхідне змінити рішення суду першої інстанції в частині стягнення витрат на правову допомогу та вважає за необхідне частково присудити стороні, на користь якої ухвалено судове рішення витрати на правову допомогу та покласти на відповідача витрати у розмірі 3000 грн. Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 17 квітня 2024 року у справі № 756/6927/20, від 04 квітня 2024 року у справі № 701/804/21, від 10 квітня 2024 року у справі № 530/259/21, від 10 квітня 2024 року у справі №367/6289/21, від 22 травня 2024 року у справі №205/5969/15-ц, у яких також вирішувалось питання щодо зменшення розміру витрат на правничу допомогу за відсутності заперечень іншої сторони. Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги Відповідно до ст.376 ЦПК України підставою для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Отже, апеляційна скарга підлягає до задоволення частково, а рішення у даній справі слід змінити в частині визначення суми витрат позивача на правничу допомогу, яку має відшкодувати відповідач, визначивши її в розмірі 3000,00 грн. Керуючись ст. ст. 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд

УХВАЛИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Сокирянського районного суду Чернівецької області від 12 березня 2026 року в частині визначення суми витрат позивача на правничу допомогу змінити, визначити до стягнення з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ЮНІТ КАПІТАЛ» витрати на професійну правничу допомогу у розмір 3000 (три тисячі) гривень. Рішення Сокирянського районного суду Чернівецької області від 12 березня 2026 року в іншій частині, яка оскаржується залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, встановлених ч.3 ст.389 ЦПК України. Суддя-доповідач: Н.К. Височанська Судді: М.І. Кулянда І.Н. Лисак