Постанова 4824 № 752/5900/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Апеляційне провадження № 22-ц/824/1094/2026 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 10 червня 2026 року місто Київ справа №752/5900/20 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Борисової О.В. суддів: Ратнікової В.М., Голуб С.А. за участю секретаря судового засідання - Балкової А.С., розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 - Ганенка Романа Андрійовича на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 14 квітня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Хоменко В.С., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи: Голосіївський районний у місті Києві відділ державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції, Шоста Київська державна нотаріальна контора, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мінюкова-Кручина Тетяна Павлівна про визнання заповіту та шлюбу недійсними та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу,- В С Т А Н О В И В: В березні 2020 року позивач звернулася до суду з позовом до відповідача, в якому просила: визнати недійсним фіктивний шлюб, укладений 26 березня 2019 року між спадкодавцем ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , актовий запис №172 від 26березня 2019 року, зареєстрований Голосіївським районним у м. Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції; визнати недійсним заповіт, посвідчений 27 серпня 2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мінюковою-Кручиною Т.П. за реєстровим №436. В обґрунтування вимог посилалася на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_4 , причиною смерті якого стало швидкоплинне тяжке онкологічне захворювання. Вказувала, що відповідний діагноз її батьку поставлено в лютому 2019 року під час проходження інтенсивного лікування в НВМКЦ «Головний військовий клінічний госпіталь», де він перебував на стаціонарному лікуванні в палатах інтенсивної хіміотерапії в останній рік свого життя та перед смертю. Зазначала, що вона займалася лікуванням ОСОБА_4 і за півтора місяці до смерті останнього, в зв`язку з відмовою його від подальшого лікування та дуже складним станом здоров`я, адже, він не здатний був самостійно пересуватися та про себе піклуватися, лікарі їй порадили забрати ОСОБА_4 додому за адресою: АДРЕСА_1 , де він і помер. Вказувала, що після смерті батька залишилося спадкове майно, в тому числі, й вищевказана квартира, в зв`язку із чим, вона звернулася до Шостої київської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, однак, виявилося, що ОСОБА_4 за три тижні до своєї смерті, а саме ІНФОРМАЦІЯ_2 , та за місцем свого проживання в зв`язку з поганим самопочуттям, склав заповіт на все належне йому нерухоме та рухоме майно на ім`я відповідача ОСОБА_3 , з якою він разом працював і останні десять років періодично проживав. Зазначала, що вона з`ясувала, що її батько ОСОБА_4 26 березня 2019 року, тобто, за декілька місяців до своєї смерті, зареєстрував шлюб з ОСОБА_3 . Позивач вважає, що реєстрація фіктивного шлюбу є недійсною через те, що його укладено в період між стаціонарним лікуванням і тяжким протіканням онкологічної хвороби за лічені місяці до смерті її батька ОСОБА_4 з метою безперешкодного і цілеспрямованого заволодіння ОСОБА_3 спадковим майном. Посилалася на те, що складення 27 серпня 2019 року спірного заповіту ОСОБА_4 також є недійсними, з огляду на те, що підпис в ньому не належить її батькові, адже, за життя він не мав наміру одружуватися з відповідачем, і залишати їй спадкове майно, також, припускає, що спадкодавця могли змусити підписати вказаний заповіт під впливом обману, оскільки, на момент підписання він перебував у складному психофізичному стані, не міг читати і розуміти, що підписує та з якою метою. Вважає, що її батька могли змусити підписати 27 серпня 2019 року заповіт під впливом психологічного тиску, з огляду на той факт, що ОСОБА_3 могла контролювати і впливати на процес лікування, а також, припускає, що ОСОБА_4 через складний психофізичний стан, викликаний тяжким і швидкоплинним протіканням онкологічної хвороби, що спричиняло страждання, не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними. У серпні 2020 року відповідач ОСОБА_3 подала зустрічний позов, в якому просила встановити факт її проживання з ОСОБА_4 однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період з 01 грудня 1993 року по ІНФОРМАЦІЯ_3 . В обґрунтування вимог посилалася на те, що в 1992 році вона познайомилася з ОСОБА_4 на підприємстві МП «Еластотехніка» та з 01 грудня 1993 року в них склалися особисті стосунки та вони почали разом проживати однією сім`єю за адресою: АДРЕСА_2 , а в 2005 році, в зв`язку з проведенням ремонту в зазначеному житловому приміщенні вони з ОСОБА_4 переїхали до квартири, де мешкав її син, за адресою: АДРЕСА_3 , в якій позивач ОСОБА_1 , яка є донькою ОСОБА_4 , неодноразово відвідувала батька та була присутня на святкуванні його дня народження, ювілею. Вказувала, що у 2006 році після продажу квартири за адресою: АДРЕСА_2 , придбано квартиру АДРЕСА_4 , яку в подальшому перейменовано на АДРЕСА_5 , куди вони переїхали проживати з ОСОБА_4 у 2009 році після проведеного ремонту. Зазначала, що 28 лютого 2019 року їй та позивачу як доньці ОСОБА_4 у НВМКЦ «Головний військовий клінічний госпіталь» повідомлено про діагноз ОСОБА_4 - гострий мієломонобластний лейкоз, після чого ОСОБА_1 зникла на декілька діб. Вказувала, що ОСОБА_4 , довідавшись про свій діагноз, написав заяву про відмову від хіміотерапії та турботами, пов`язаними з лікуванням займалася саме вона без допомоги його доньки ОСОБА_1 , в зв`язку із чим у березні 2019 року ОСОБА_4 наполіг на офіційному укладенні шлюбу, який зареєстровано 26 березня 2019 року. Зазначала, що 27 серпня 2019 року на її ім`я як дружини, ОСОБА_4 складено заповіт, про що останній повідомив своїх родичів, з якими у позивача відбувся конфлікт. Посилалася на те, що вона разом з ОСОБА_4 вели спільне господарство, бюджет, купували майно для спільного користування, приймали спільну участь у витратах на утримання житла, його ремонту. Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 14 квітня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено. Не погоджуючись з вказаними рішеннями суду першої інстанції, представник позивача ОСОБА_1 - Ганенк о Р.А. подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування судом обставин справи, просив оскаржуване рішення скасувати та задовольнити первісний позов. На обґрунтування вимог посилався на те, що суд необґрунтовано відхилив клопотання представника позивачки ОСОБА_1 - адвоката Ганенка Р.А. про призначення посмертної судово-психіатричної експертизи. Вказував, що відмовляючи в задоволенні клопотання представника позивача про призначення експертизи суд в ухвалі від 14 квітня 2025 року послався на норму ст.109 ЦПК України, відповідно до якої разі ухилення учасника справи від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з'ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні. Зазначав, що станом на 04 лютого 2025 року ні позивач ОСОБА_1 , ні її представник, адвокат Ганенко Р.А. не отримували жодних повідомлень від експертної установи чи рахунків на оплату послуг експерта, хоча в матеріалах справи наявні відомості як про місце проживання позивачки та її представника, так і номери засобів зв'язку та адреса електронної пошти. Такі повідомлення також відсутні і в матеріалах справи, що свідчить про невиконання експертною установою вимог п. 1.9 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень. Вважає, що суд першої інстанції необгрунтовано відмовив представнику позивачки у призначенні судово-психіатричної експертизи, чим позбавив можливості позивачку отримати докази на обґрунтування заявлених позовних вимог. У судовому засіданні апеляційного суду відповідач та її представник заперечували проти задоволення апеляційної скарги, просили рішення суду першої інстанції залишити без змін. Позивач ОСОБА_1 та треті особи: Голосіївський районний у місті Києві відділ державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції, Шоста Київська державна нотаріальна контора, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мінюкова-Кручина Т.П. у судове засідання не з`явилися про день, час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином. Від Голосіївського районного у місті Києві відділу державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції надійшла заява, в якій останній просив розглядати справу у відсутність його представника. А відтак, колегія суддів вважає за можливе розглядати справу у відсутність осіб, які не з`явилися в судове засідання на підставі ч.2 ст.372 ЦПК України. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення відповідача та її представника, з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Частиною 1 ст.367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Як вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 є дочкою ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 від 16 квітня 1974 року. ОСОБА_4 06 лютого 2007 року Виконавчим комітетом Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) видане свідоцтво про право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер. Позивач 03 жовтня 2019 року звернулася до Шостої Київської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті батька ОСОБА_4 . Шостою Київською державною нотаріальною конторою була заведена спадкова справа до майна померлого ОСОБА_4 №576/2019. Як зазначала позивач у позовній заяві після смерті батька залишилося спадкове майно, у зв`язку із чим, вона звернулася до Шостої київської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, однак, виявилося, що ОСОБА_4 за три тижні до своєї смерті, а саме ІНФОРМАЦІЯ_2 за місцем свого проживання склав заповіт на все належне йому нерухоме та рухоме майно на ім`я відповідача ОСОБА_3 , з якою він разом працював і останні десять років періодично проживав. Зазначала, що вона з`ясувала, що її батько ОСОБА_4 26 березня 2019 року, тобто, за декілька місяців до своєї смерті, зареєстрував шлюб з ОСОБА_3 . З матеріалів справи вбачається, що 26 березня 2019 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 Голосіївським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції зареєстровано шлюб, актовий запис №172, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_2 . На виконання вимог ухвали Голосіївського районного суду міста Києва від 27 березня 2020 року Голосіївським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції було надано копії: актового запису про шлюб №172 від 26 березня 2019 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 ,; заяви ОСОБА_4 та ОСОБА_3 про державну реєстрацію шлюбу та скорочення терміну реєстрації шлюбу з 24 квітня 2019 року та призначення на 26 березня 2019 року в зв`язку з важко хворобою нареченого, датовані березнем 2019 року; виписки з медичної картки амбулаторного (стаціонарного) хворого №4798 НВМКЦ «Головний військовий клінічний госпіталь», з якої вбачається, що ОСОБА_4 перебував на стаціонарному лікуванні з 22 лютого 2019 року по 14 березня 2019 року з діагнозом гострий мієлобластний лейкоз. 27 серпня 2019 року ОСОБА_4 склав заповіт, згідно з яким усе нерухоме та рухоме майно, в тому числі, квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , заповів дружині - ОСОБА_3 . Заповіт у зв`язку із станом здоров`я та на його прохання підписаний та посвідчений на дому за адресою: АДРЕСА_1 , приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мінюковою-Кручиною Т.П., і зареєстрований в реєстрі №436. При посвідченні вказаного заповіту, нотаріусу надано, в тому числі, виписний епікриз №16876, з якого вбачається, що ОСОБА_4 з 15 липня 2019 року по 18 липня 2019 року перебував на стаціонарному обстеженні та лікуванні в клініці гематології з діагнозом гострий мієломонобластний лейкоз. Із заявою про прийняття спадщини після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 за заповітом звернулася також ОСОБА_3 10 жовтня 2019 року. Згідно відповіді НВМКЦ «Головний військовий клінічний госпіталь» від 02 січня 2020 року №4/14 ОСОБА_4 перебував на стаціонарному лікуванні у клініці гематології (з палатами для інтенсивної хіміотерапії) в різні періоди, починаючи з 22 лютого 2019 року по 03 серпня 2019 року. З отриманої на виконання ухвали Голосіївського районного суду міста Києва від 27 березня 2020 року медичної документації від КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 2» Голосіївського району м. Києва вбачається, що ОСОБА_4 з 28 травня 2019 року по 31 травня 2019 року та з 15 липня 2019 року по 18 липня 2019 року перебував на стаціонарному лікуванні в клініці гематології НВМКЦ «Головний військовий клінічний госпіталь», де йому встановлено клінічний діагноз: гострий мієлобластний лейкоз; 02 вересня 2019 року пацієнт здійснив виклик лікаря-терапевта додому з приводу болю в серці, а 18 вересня 2019 року та 20 вересня 2019 року - повторні виклики через виражений больовий синдром; 22 вересня 2019 року - хворий помер вдома. 22 липня 2021 року від Клініки гематології НВМКЦ «Головний військовий клінічний госпіталь» надійшли копії медичних карт стаціонарного хворого ОСОБА_4 , з яких вбачається, що у останнього був встановлений діагноз гострий мієлобластний лейкоз, який проходив лікування в указаній клініці, в різні періоди, починаючи з 22 лютого 2019 року (дата госпіталізації вперше) до 18 липня 2019 року (остання дата перебування на стаціонарі ОСОБА_4 ). Позивач звертаючись до суду з даним позовом посилалася на те, що вона вважає шлюб укладений 26 березня 2019 року між спадкодавцем ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , актовий запис №172 фіктичним. Вказувала, що реєстрація фіктивного шлюбу є недійсною через те, що його укладено в період між стаціонарним лікуванням і тяжким протіканням онкологічної хвороби за лічені місяці до смерті її батька ОСОБА_4 з метою безперешкодного і цілеспрямованого заволодіння ОСОБА_3 спадковим майном. Відповідач, заперечуючи проти первісного позову, подала зустрічний позов до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу, який прийнято до спільного розгляду із первісним позовом ухвалою суду від 07 червня 2021 року, та в якій ОСОБА_3 просила встановити факт її проживання з ОСОБА_4 однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період з 01 грудня 1993 року по ІНФОРМАЦІЯ_3 , вказуючи на те, що вона разом з ОСОБА_4 вели спільне господарство, бюджет, купували майно для спільного користування, приймали спільну участь у витратах на утримання житла, його ремонту з 01 грудня 1993 року. Відповідачем на підтвердження своїх вимог було надано фотокартки на яких ОСОБА_4 та ОСОБА_3 зображені спільно на відпочинку, святах та інших визначних подіях, зокрема, з друзями та ріднею, в тому числі, із вказаними на них датами (починаючи з 13 липня 1997 року). У суді першої інстанції були допитані свідки. Свідок ОСОБА_6 пояснив, що перебуває в дружніх стосунках з відповідачем і був знайомий з її чоловіком. В 1964 році він разом з ОСОБА_4 вступили до училища і постійно спілкувалися до його смерті. Коли ОСОБА_4 отримав квартиру на АДРЕСА_6 , тоді він познайомився з ОСОБА_3 . Першу дружину ОСОБА_4 знав лише наглядно, а з відповідачем дуже гарно спілкувалися. З першою сім`єю у ОСОБА_4 відносин не було, а дочка до нього зверталася лише тоді, коли їй щось потрібно було. ОСОБА_4 і ОСОБА_3 проживали як чоловік і жінка весь час і несподіванкою стало повідомлення відповідача про те, що вона з ОСОБА_4 не була одружена. Свідок ОСОБА_7 пояснив, що був знайомий з ОСОБА_4 з 1999 року, вони були сусідами з померлим і ОСОБА_3 , які отримали квартиру на АДРЕСА_6 . ОСОБА_4 і ОСОБА_3 разом працювали, а також він з ними працював, їздили на риболовлю, постійно разом відзначали свята. З 1999 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 проживали як чоловік і жінка до смерті останнього. Свідок ОСОБА_8 показав, що був знайомий з ОСОБА_4 з 2005 року, а з 2007 року вони почали більше спілкуватися. В 2012 році разом працювали з ОСОБА_4 , спільно їздили на полювання та риболовлю. ОСОБА_4 дуже сильно захворів у лютому 2019 року. Він возив ОСОБА_4 часто в лікарню, привозив йому продукти. Один лише раз бачив позивача та вони дуже посварилися. Вдруге він побачив ОСОБА_1 на похованні її батька ОСОБА_4 . За весь час хвороби ОСОБА_4 його донька ніколи не приходила. Представником позивача з метою з`ясування обставин, на які посилається позивач у своєму позові, в судовому засіданні суду першої інстанції інстанції було заявлено клопотання про призначення у справі посмертної судово-психіатричної експертизи. Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 03 липня 2024 року у даній справі призначено посмертну судово-психіатричну експертизу, проведення якої доручено експертам Державної установи «Інститут судової психіатрії Міністерства охорони здоров'я України». На вирішення експертизи поставлено питання: чи усвідомлював ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , значення своїх дій та міг керувати ними в момент укладення шлюбу 26 березня 2019 року між ним та ОСОБА_3 , та в момент складання заповіту 27 серпня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського нотаріального округу Кручиною Т.П., за реєстровим №436. Експертів попереджено про кримінальну відповідальність за ст.ст.384,385 КК України. Оплату вартості проведення експертизи покладено на позивача. 04 лютого 2025 року на адресу суду з Державної установи «Інститут судової психіатрії Міністерства охорони здоров'я України» повернулись матеріали цивільної справи №752/5900/20 без виконання ухвали від 03 липня 2024 року про призначення посмертної судово-психіатричної експертизи, у зв'язку з несплатою. 14 квітня 2025 року представником позивача було повторно заявлено клопотання про призначення у справі посмертної судово-психіатричної експертизи, посилаючись на те, що ні позивач, ні її представник не отримували жодних повідомлень від експертної установи чи рахунків на оплату послуг експерта. Позивачка підтримує заявлені вимоги та бажає провести експертизу і оплатити послуги експерта. Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 14 квітня 2025 року відмовлено у задоволенні клопотання представника позивача про призначення у справі посмертної судово-психіатричної експертизи. В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представником позивача ОСОБА_1 - Ганенком Р.А. було заявлено клопотання, в якому останній просив призначити у справі посмертну судово-психіатричну експертизу, проведення якої доручити експертам Державної установи «Інститут судової психіатрії Міністерства охорони здоров`я України», попередивши експертів про кримінальну відповідальність за ст.ст.384, 385 КК України. Оплату за проведення експертизи брав на себе. З огляду на те, що з метою з`ясування обставин, що мають значення для правильного вирішення справи і потребують спеціальних знань, а саме для встановлення чи усвідомлював ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , значення своїх дій та міг керувати ними в момент укладення шлюбу 26 березня 2019 року між ним та ОСОБА_3 та в момент складання заповіту 27 серпня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського нотаріального округу Кручиною Т.П., за реєстровим № 436, ухвалою Київського апеляційного суду від 11 вересня 2025 року призначено по справі посмертну судово-психіатричну експертизу, проведення якої доручено експертам Державної установи «Інститут судової психіатрії Міністерства охорони здоров`я України» (місто Київ, вул. Кирилівська, 103-А), попереджено експертів про кримінальну відповідальність за ст.ст.384, 385 КК України. Поставлено перед експертами наступні питання: Чи усвідомлював ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 значення своїх дій та міг керувати ними в момент укладення шлюбу 26 березня 2019 року між ним та ОСОБА_3 .? Чи усвідомлював ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 значення своїх дій та міг керувати ними в момент складання заповіту 27 серпня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського нотаріального округу Кручиною Т.П., за реєстровим №436. Оплату за проведення експертизи покладено на представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Ганенка Р.А. Справа була направлена до ДУ «Інститут судової психіатрії Міністерства охорони здоров`я України» для проведення експертизи. На адресу Київського апеляційного суду 18 листопада 2025 надійшов лист з ДУ «Інститут судової психіатрії Міністерства охорони здоров`я України» про необхідність оплатити вартість судової експертизи у розмірі 103829,40 грн. 01 грудня 2025 року судом апеляційної інстанції на адресу представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Ганенка Р.А. було направлено для виконаннякопію листа ДУ «Інститут судової психіатрії Міністерства охорони здоров`я України» про необхідність здійснення представником позивача ОСОБА_1 - адвокатом Ганенком Р.А. оплати за проведення посмертної судово-психіатричної експертизи. Вказаний лист було доставлено до електронного кабінету представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Ганенка Р.А. 01 грудня 2025 року. 20 січня 2026 року справа №752/5900/20 повернулася з ДУ «Інститут судової психіатрії Міністерства охорони здоров`я України» без виконання ухвали Київського апеляційного суду від 11 вересня 2025 року у зв`язку з неоплатою експертизи. Таким чином встановлено, що причиною непроведення експертизи є її неоплата стороною позивача. Відповідно до статті 109 ЦПК України у разі ухилення учасника справи від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з`ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні. Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для визнання недійсним фіктивного шлюбу, укладеного 26 березня 2019 року між спадкодавцем ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , актовий запис №172 від 26 березня 2019 року, зареєстрований Голосіївським районним у м. Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції, з огляду на наступне. Згідно з ч.2 ст.3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Частиною ч.1 ст.21 СК України визначено, що шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.40 СК України шлюб визнається недійсним за рішенням суду, якщо він був зареєстрований без вільної згоди жінки або чоловіка. Згода особи не вважається вільною, зокрема, тоді, коли в момент реєстрації шлюбу вона страждала тяжким психічним розладом, перебувала у стані алкогольного, наркотичного, токсичного сп`яніння, в результаті чого не усвідомлювала сповна значення своїх дій і (або) не могла керувати ними, або якщо шлюб було зареєстровано в результаті фізичного чи психічного насильства. Шлюб визнається недійсним за рішенням суду у разі його фіктивності. Шлюб є фіктивним, якщо його укладено жінкою та чоловіком або одним із них без наміру створення сім`ї та набуття прав та обов`язків подружжя. При розгляді судом справ про визнання шлюбу недійсним слід мати на увазі, що за наявності одних підстав суд зобов`язаний, а за наявності інших суд може визнати шлюб недійсним. За рішенням суду шлюб обов`язково визнається недійсним, якщо він був зареєстрований без вільної згоди жінки або чоловіка, а також у разі його фіктивності (стаття 40 СК України). При вирішенні справи про визнання шлюбу недійсним суд бере до уваги, наскільки цим шлюбом порушені права та інтереси особи, тривалість спільного проживання подружжя, характер їхніх взаємин, а також інші обставини, що мають істотне значення (частина друга статті 41 СК України). У постанові від 17 квітня 2019 року у справі №752/2337/16-ц Верховний Суд зазначив, що причини реєстрації фіктивного шлюбу можуть бути різними, як правило, вони пояснюються та обумовлюються бажанням отримати певні права, підставою виникнення яких самостійно чи у складі інших юридичних фактів є шлюб, наприклад, отримання спадщини, житлової площі тощо. У випадку встановлення фіктивності шлюбу намір визначається стосовно речей неправового характеру - бажання проживати разом, вести спільне господарство, дбати про добробут та моральний стан сім`ї тощо. Саме по речах неправового характеру, що супроводжують відносини осіб після реєстрації шлюбу, можна визначити намір осіб щодо шлюбу. Розірвання шлюбу, смерть дружини або чоловіка не є перешкодою для визнання шлюбу недійсним (частина перша статті 43 СК України). Шлюб вважається фіктивним лише тоді, коли обидві сторони діяли свідомо і кожна з них не мала наміру створити сім`ю. Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 07 вересня 2022 року у справі №761/11845/19 (провадження №61-10406св20). Як вбачається з наданих ОСОБА_4 і ОСОБА_3 до Голосіївського районного у місті Києві відділ державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції документів для державної реєстрації їх шлюбу, шлюб між ними зареєстровано на підставі виявленої взаємної згоди на вступ до шлюбу, про що свідчать їх підписи на спільних заявах про державну реєстрацію шлюбу та скорочення терміну реєстрації шлюбу, а також на актовому записі про шлюб № 172 від 26 березня 2019 року. Згідно пояснень відповідача, наданих фото та показів свідків, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 спільно проживали значний період часу до моменту реєстрації шлюбу як сім`я. При цьому у позовній заяві позивача, остання вказувала на те, що останні десять років батько ОСОБА_1 та відповідач періодично співмешкали. Зазначені обставини фактично визнаються сторонами в справі, тому не підлягають доказуванню в силу вимог ч.1 ст.82 ЦПК України. Встановивши, що позивач не надала доказів на підтвердження обставин реєстрації шлюбу між її батьком і відповідачем без їх реального наміру створення сім'ї та набуття прав і обов'язків подружжя, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним шлюбу, укладеного між відповідачем та ОСОБА_4 на підставі ч.2 ст.40 СК України. Щодо посилання сторони позивача на те, що шлюб між відповідачем і ОСОБА_4 укладався за лічені місяці до смерті останнього та після виявлення в нього невиліковної швидкоплинної хвороби, колегія суддів зазначає, що дійсно з наявних в матеріалах справи медичних карток і іншої медичної документації вбачається, що ОСОБА_4 мав онкологічне захворювання та приймав знеболюючі препарати. Разом з тим доказів того, що в момент між стаціонарними лікуваннями та реєстрацією його з ОСОБА_3 шлюбу, такі дії не відповідали їх наміру створення сім`ї та набуття прав та обов`язків подружжя в матеріалах справи відсутні. Щодо вимог про визнання заповіту недійсним, колегія суддів виходить з наступного. Позивач, заявляючи вимоги про визнання заповіту недійсним посилалася одночасно на ст.ст.225, 230, 231 ЦК України та ст ст.203 і 215 ЦК України. Вказувала, що в оскаржуваному заповіті підпис заповідача йому не належить і спадкодавця могли змусити підписати вказаний заповіт під впливом обману та під впливом психологічного тиску, а також з огляду свій складний психофізичний стан, викликаний тяжким і швидкоплинним протіканням онкологічної хвороби, заповідач ОСОБА_4 не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними. За змістом статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Відповідно до визначення, яке міститься в статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Заповіт як остання воля особи стосується її розпоряджень на випадок смерті і тому покликаний вирішувати значущі для особи питання щодо призначення спадкоємців, позбавлення спадкоємців за законом права спадкування, визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом, встановлювати інші розпорядження, які відповідають заповіту та вимогам законодавства про спадкування. При цьому право дієздатності фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб`єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (постанови Верховного Суду від 24 січня 2024 року у справі №693/1314/19, 27 лютого 2023 року у справі №334/5171/13-ц, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/4875/17. Відповідно до ч.1 ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 ЦК України). Згідно з ч.ч.1, 2 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостоюстатті 203 цього Кодексу. Відповідно до чч.1-5 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, визначенні у статті 225 ЦК України. Частинами першою, другою статті 225 ЦПК України встановлено, що правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені. Правила ст.225 ЦК України, поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, які підтверджують чи спростовують доводи позивача про те, що в момент укладення оспорюваного правочину особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними. До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 20 червня 2018 року у справі №161/17119/16-ц, від 12 вересня 2018 року у справі №522/25597/13-ц, від 18 вересня 2019 року у справі №311/3823/15, від 03 лютого 2022 року у справі №520/8118/17, від 23 листопада 2022 року у справі №368/953/19. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року в справі №496/4851/14-ц вказав, що висновок судово-психіатричної експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину. Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватись на припущеннях. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 13 вересня 2023 року у справі №370/2951/14-ц, від 04 жовтня 2024 року у справі №179/1764/21. Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку, що для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій ч.1 ст.225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Викладене узгоджується з правовими висновками, наведеними у постановах Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року у справі №6-9цс12 та від 17 вересня 2014 року у справі №6-131цс14. З матеріалів справи вбачається, що як у суді першої, так і у суді апеляційної інстанції призначалася по справі посмертна судово-психіатрична експертиза, яка не була проведена у зв`язку з її неоплатою стороною позивача. Таким чином, установивши по суті, що саме сторона позивача не здійснила дій для проведення вказаної експертизи (її оплати), колегія суддів вважає за можливе всі негативні наслідки поведінки позивача, покласти на неї. Виходячи з вищевикладеного, оцінивши наявні у справі докази, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність належних та допустимих доказів щодо наявності підстав для визнання заповіту недійсним, зокрема щодо неспроможності спадкодавця усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними станом на час вчинення заповіту. Положеннями статті 230 ЦК України визначено, що якщо одна зі сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч.1 ст.229 цього кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину. Отже, обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть. При цьому, особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину, як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю. Позивач не надала доказів на підтвердження факту обману відповідачем її батька ОСОБА_4 щодо складення останнім 27 серпня 2019 року заповіту на користь своєї дружини ОСОБА_3 та що ним неправильно сприймалися фактичні обставини правочину, що вплинуло на його волевиявлення та те, що батько позивача не мав наміру складати на користь відповідача заповіт. Згідно з роз`ясненнями, викладеними в п.20 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Норми статті 230 ЦК не застосовуються щодо односторонніх правочинів. Враховуючи, що заповіт є одностороннім правочином, то для визнання його недійсним не може застосовуватися положення ст.230 ЦК України. До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 07 грудня 2020 року в справі № 757/31035/15-ц. З урахуванням вищевикладеного доводи позивача, що заповіт від 27 серпня 2019 року складено ОСОБА_4 під впливом обману є безпідставними. Відповідно до ст.231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним. У разі вчинення правочину під впливом насильства формування волі особи, яка вчиняє правочин, відбувається внаслідок втручання стороннього фактора - фізичного чи психічного тиску з боку контрагента або іншої особи з метою спонукання до вчинення тих дій, які особа не бажала б вчинити без наявності таких фізичних чи психічних страждань (постанова Верховного Суду від 06 червня 2019 року у справі №342/139/16-ц) Для визнання правочину недійсним на підставі ст.231 ЦК України, позивач мав би довести: факт застосування до померлого чоловіка/батька фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; вчинення правочину проти його справжньої волі; наявність причинного зв`язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється. Отже, для визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину. Зокрема, під насильством необхідно розуміти заподіяння учасникові правочину фізичних або душевних страждань з метою примусити укласти правочин. Насильство породжує страх настання невигідних наслідків. На відміну від насильства, погроза полягає в здійсненні тільки психічного, але не фізичного впливу, і має місце при наявності як неправомірних, так і правомірних дій. Погроза може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли обставин, які мали місце на момент його вчинення, випливає, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам. Однак, позивачем та його представником не надано жодних доказів застосовування відповідачем ОСОБА_3 як дружиною померлого ОСОБА_4 чи будь-якою третьою особи щодо нього фізичного та психологічного тиску або насильства на прийняте ним рішення під час складення заповіту на відповідача. Сторона позивача, заявляючи вимоги про визнання недійсним заповіту, вказувала на те, оспорюваний заповіт підписано не ОСОБА_4 , а іншою особою, тобто, просить на підставі ст.ст.203, 215 ЦК України визнати недійсним правочин для якого законом встановлена нікчемність (ч.1 ст.1257 ЦК України). При цьому, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин) і в цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абз.1 ч.2 ст.215 ЦК України) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року в справі № 463/5896/14-ц). Отже, суд вірно встановив, що в цій частині вимоги за первісним позовом про визнання заповіту недійсним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. Щодо вимог зустрічного позову про встановлення факту проживання ОСОБА_3 з ОСОБА_4 однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період з 01 грудня 1993 року по 26 березня 2019 року, колегія суддів виходить з наступного. Суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу (п.5 ч.1 ст.315 ЦПК України). Відповідно до п.1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року №3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» за загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (ч.1 ст.58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права й обов`язки визначаються на підставах, передбачених СК України. Отже, чинним на час виникнення спірних правовідносин КпШС України не передбачалося можливості набуття у спільну власність майна жінкою та чоловіком, які проживають однією сім`єю, але не перебували у зареєстрованому шлюбі між собою, а виникнення такого права стало можливим лише з 01 січня 2004 року, коли набрав чинності СК України. За таких обставин вимоги зустрічної позовної заяви про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_4 та ОСОБА_3 та ведення спільного господарства з грудня 1993 року до 01 січня 2004 року не ґрунтуються на вимогах закону, та взагалі не мають правового значення для встановлення статусу спірної квартири, яку ОСОБА_4 набуто у власність лише в 2007 році. При цьому, ч.1 ст.15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст.4 ЦПК України). Зазначені норми права визначають об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Отже, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту. Під час розгляду спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Здійснюючи право на судовий захист, звертаючись до суду, особа повинна зазначити суб'єктивне бачення порушеного права чи охоронюваного інтересу та спосіб його захисту. Вирішуючи спір, суд зобов'язаний надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Відтак, при вирішенні спору важливе значення має встановлення наявності в особи, яка звернулася із позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов. Відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин. Тобто, встановивши, що права або інтереси позивача не порушені, суд відмовляє в задоволенні позову за безпідставністю, недоведеністю чи необґрунтованістю. Саме такі висновки викладені в постанові Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі №372/721/19. Велика Палата Верховного Суду 23 січня 2024 року у справі №523/14489/15-ц дійшла до висновків що встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справі позовного провадження про поділ майна подружжя є помилковими, у задоволенні позову в цій частині слід відмовити. Обґрунтування позиції суду щодо підтвердження чи спростування факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справах позовного провадження має бути наведено у мотивувальній частині рішення. У ній, зокрема, мають бути зазначені фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини. В резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи. З огляду на вищезазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу не є належним способом захисту прав ОСОБА_3 . Доводи апеляційної скарги представника позивача ОСОБА_1 - Ганенка Р.А. зводяться лише до переоцінки доказів, яким суд надав відповідну правову оцінку. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції доказів, колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції щодо підстав для відмови у задоволенні позовних вимог як первісних так і зустрічних є законним і обґрунтованим, відповідає обставинам справи та положенням матеріального закону. Отже, суд першої інстанції всебічно і об`єктивно дослідив всі обставини справи, зібраним доказам дав вірну правову оцінку й постановив рішення, що відповідає вимогам закону, тому підстав для його скасування колегія суддів не вбачає. Керуючись ст.ст.268, 367, 368, 374, 375, 381-383 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - Ганенка Романа Андрійовича - залишити без задоволення. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 14 квітня 2025 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 18 червня 2026 року. Головуючий: Судді: