Постанова КЦС ВС № 761/30807/21

Постанова Іменем України 19 червня 2026 року м. Київ справа № 761/30807/21 провадження № 61-3877св26 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючий - Крат В. І. (суддя-доповідач), судді: Гудима Д. А., Дундар І. О., Краснощоков Є. В., Пархоменко П. І., учасники справи: позивач - товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , законним представником якого є ОСОБА_1 , третя особа - служба у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», яка підписана представником Пилипенком Сергієм Валентиновичем, на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08 вересня 2025 року у складі судді: Савицького О. А. та постанову Київського апеляційного суду від 12 березня 2026 року (повне судове рішення складено 16 березня 2026 року) в складі колегії суддів: Шебуєвої В. А., Кафідової О. В., Оніщука М. І., Історія справи Короткий зміст позову У серпні 2021 року ТОВ «Кей-Колект» звернулося із позовом до ОСОБА_1 , неповнолітнього ОСОБА_2 , законним представником якого є ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа - служба у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення. Позов мотивований тим, що 21 лютого 2008 року між АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ТОВ «Кей-Колект», та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № 11302433000. Відповідно до умов договору банк надав ОСОБА_1 кредит в іноземній валюті у сумі 45 000 дол. США, а остання зобов`язалася повернути наданий кредит і сплатити проценти за користування ним у сумі, строки та умовах, що передбачені вказаним договором. Для забезпечення виконання ОСОБА_1 зобов`язань за вказаним договором, 21 лютого 2008 року між АКІБ «УкрСиббанк», ОСОБА_1 та ОСОБА_3 був укладений договір іпотеки № 77743. За умовами договору іпотекодавці передали банку в іпотеку нерухоме майно, саме квартиру АДРЕСА_1 . 12 грудня 2011 року АТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» уклали договір факторингу № 1 та договір відступлення прав вимоги за договорами іпотеки. Відповідно до умов договорів ТОВ «Кей-Колект» набуло статусу нового кредитора та отримало право грошової та майнової вимоги по відношенню до осіб, які були боржниками ПАТ «УкрСиббанк» за договором про надання споживчого кредиту № 11302433000 від 21 лютого 2008 року та за іпотечним договором № 77743 від 21 лютого 2008 року. Позивач посилався на неналежне виконання ОСОБА_1 своїх зобов`язання за кредитним договором. ТОВ «Кей-Колект» просило: в рахунок погашення заборгованості за Договором про надання споживчого кредиту № 11302433000 від 21 лютого 2008 року, яка складає: 57 950,20 дол. США, з яких: заборгованість по кредиту 40 607,04 дол. США, заборгованість по відсотках 17 343,16 дол. США, що на дату розрахунку еквівалентно 1 588 797,44 грн., з яких: заборгованість за кредитом 1 113 306,97 грн., заборгованість по відсотках 475 490,48 грн., звернути стягнення на предмети іпотеки, а саме: квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , загальна площа якої становить 45,30 кв. м та складається з двох жилих кімнат, шляхом продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах, за початковою ціною, яка буде визначена при примусовому виконанні рішення на рівні, не нижчому за звичайні ціни на таке майно на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій; виселити усіх громадян, що мешкають за адресою місцезнаходження предмета іпотеки: АДРЕСА_2 , а саме: ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 . Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 08 вересня 2025 року: закрито провадження у справі в частині вимог до відповідача ОСОБА_3 ; залучено до участі у справі ОСОБА_1 як правонаступника відповідача ОСОБА_3 щодо заявлених до нього вимог. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що: ОСОБА_3 , який є відповідачем у справі, помер у м. Київ. Єдиним спадкоємцем, який звернувся із заявою про прийняття спадщини, що залишилась після ОСОБА_3 є його племінниця ОСОБА_1 ; оскільки відповідач ОСОБА_3 помер, а за прийняттям спадщини, яка залишилась після нього, звернулась ОСОБА_1 , як єдиний спадкоємець, суд вважав за необхідне клопотання представника позивача задовольнити, закрити провадження у справі в частині вимог до відповідача ОСОБА_3 та залучити до участі у справі ОСОБА_1 як правонаступника відповідача ОСОБА_3 щодо заявлених до нього вимог. Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 08 вересня 2025 року в задоволенні позову ТОВ «Кей-Колект»до ОСОБА_1 , неповнолітнього ОСОБА_2 , законним представником якого є ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Служба у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що: на цей час зобов`язання за кредитним договором відповідачем ОСОБА_1 належним чином не виконуються. Відповідно до заявлених позовних вимог, станом на 20 травня 2021 року заборгованість відповідача за кредитним договором № 11302433000 від 21 лютого 2008 року складає 57 950,20 дол. США. Станом на час звернення позивача з даним позовом до суду та на час розгляду справи судом, зазначена заборгованість відповідачем ОСОБА_1 не сплачена, у зв`язку з чим позивач вирішив скористатись своїм правом іпотекодержателя щодо звернення стягнення боргу на іпотечне майно шляхом його реалізації, та виселення відповідачів з цієї квартири, що передана в іпотеку; частиною 1 статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. При цьому, відповідно до правових позицій висловлених Верховним Судом у постанові від 11 червня 2021 року у справі № 488/2619/17, нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК України, в частині першій якої передбачені підстави виселення. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК України громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК України встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, забезпеченого іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення. Особам, яких виселяють із житлового будинку (житлового приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому згідно з частиною 2 статті 109 ЖК України постійне житло вказується в рішенні суду. При виселенні з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку, відсутність постійного житлового приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення. Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16-ц, від 30 жовтня 2019 року у справі № 640/14765/15-ц, від 20 листопада 2019 року у справі № 522/19899/14-ц; крім того, пунктом 5-2 Прикінцевих положень Закону України «Про іпотеку» передбачено, що, у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зупиняється дія статті 37 (у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об`єкти), статей 41, 47 (у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах) цього Закону. за таких обставин, беручи до уваги, що позивач просить звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме квартиру, яка була придбана не за кредитні кошти, а належала іпотекодавцям до отримання кредиту одним з них, крім того ставиться вимога про виселення відповідачів без надання їм іншого житлового приміщення, з врахуванням перелічених законодавчих вимог, якими зупиняються положення Закону України «Про іпотеку» щодо звернення стягнення на житло, яке перебуває в іпотеці, а також позиції Верховного Суду щодо заборони виселення осіб з житла, переданого в іпотеку, але придбаного не за кредитні кошти, повернення яких було забезпечене цим житлом, суд зробив висновок, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, як такі, що не ґрунтуються на вимогах закону. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 12 березня 2026 року: апеляційну скаргу ОСОБА_4 , яка діє від імені та в інтересах ОСОБА_1 , залишити без задоволення; апеляційну скаргу ТОВ «Кей-Колект» задоволено частково; рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 08 вересня 2025 року скасовано в частині відмови в задоволенні позовних вимог ТОВ «Кей-Колект» до ОСОБА_1 , неповнолітнього ОСОБА_2 , законним представником якого є ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Служба у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, про звернення стягнення на предмет іпотеки та ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення вказаних позовних вимог; в рахунок погашення заборгованості за Договором про надання споживчого кредиту № 11302433000 від 21 лютого 2008 року, яка складає: 57 950,20 дол. США, з яких: заборгованість по кредиту 40 607,04 дол. США, заборгованість по відсотках 17 343,16 доларів США, що на дату розрахунку еквівалентно 1 588 797,44 грн, з яких: заборгованість за кредитом 1 113 306,97 грн, заборгованість по відсотках 475 490,48 грн, звернуто стягнення на предмети іпотеки, а саме, на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , загальна площа якої становить 45,30 кв. м, шляхом продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах, за початковою ціною, яка буде визначена при примусовому виконанні рішення на рівні, не нижчому за звичайні ціни на таке майно на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій; стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Кей-Колект» 13 083,68 грн судового збору за подання позовної заяви та 15 700,42 грн судового збору за подання апеляційної скарги; в частині відмови в задоволенні позовних вимог ТОВ«Кей-Колект» про виселення відповідачів з квартири за адресою: АДРЕСА_2 , рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 08 вересня 2025 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що: при відмові у задоволенні позовних вимог ТОВ «Кей-Колект» суд першої інстанції виходив з того, що позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки, яка була придбана не за кредитні кошти, а належала іпотекодавцям до отримання кредиту. Також відповідно до пункту 5-2 Прикінцевих положень Закону України «Про іпотеку» було зупинено дію положень даного Закону щодо звернення стягнення на житло, яке перебуває в іпотеці. колегія суддів не погодитися із такими висновками суду першої інстанції і вважала, що суд застосовував норми матеріального права. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК України громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК України встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, забезпеченого іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. пунктом 5-2 Прикінцевих положень Закону України «Про іпотеку» передбачено, що, у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зупиняється дія статті 37 (у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об`єкти), статей 41, 47 (у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах) цього Закону. Вказані приписи застосовуються за наявності наступних критеріїв: нерухоме майно належить фізичної особі; нерухоме майно передано в іпотеку за споживчим кредитом; зобов`язання виникло за договорами, які укладені до 17 березня 2022 року, за умови, що після 17 березня 2022 року до них не вносилися зміни в частині продовження строків виконання зобов`язань та/або зменшення розміру процентів, штрафних санкцій. Вказана норма має ретроспективний характер. Зупиняється дія статей 37, 38, 40, 41, 47 цього Закону, починаючи із 24 лютого 2022 року на період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення. Разом з тим, пункт 5-2 розділу VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про іпотеку» не містить у статтю 39 цього Закону про реалізацію предмета іпотеки за рішенням суду. Зупинено лише дію статей 41, 47 Закону у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах. Відтак, визначена пунктом 5-2 Прикінцевих положень Закону України «Про іпотеку» заборона, зокрема, щодо реалізації предмета іпотеки на електронних торгах, не стосується можливості ухвалення судом рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки. Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 19 листопада 2025 року в справі № 296/5175/23. у суду першої інстанції були наявні підстави для задоволення позовних вимог ТОВ «Кей-Колект» про звернення стягнення на предмети іпотеки, а саме, на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , загальна площа якої становить 45,30 кв.м., шляхом продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах, за початковою ціною, яка буде визначена при примусовому виконанні рішення на рівні, не нижчому за звичайні ціни на таке майно на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій, в рахунок погашення заборгованості за Договором про надання споживчого кредиту № 11302433000 від 21 лютого 2008 року, яка складає: 57 950,20 дол. США, з яких: заборгованість по кредиту 40 607,04 дол. США, заборгованість по відсотках 17 343,16 дол. США, що на дату розрахунку еквівалентно 1 588 797,44 грн, з яких: заборгованість за кредитом 1 113 306,97 грн, заборгованість по відсотках 475 490,48 грн. колегія суддів погодилася з рішенням суду про відмову у задоволенні позовних вимог ТОВ «Кей-Колект» про виселення відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з квартири за адресою: АДРЕСА_2 . Так, як було зазначено, пункт 5-2 Прикінцевих положень Закону України «Про іпотеку» передбачає, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зокрема, зупиняється дія статті 40 Закону у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об`єкти. У вказаних положеннях Закону зазначено не про зупинення виконання рішення про виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, а про зупинення дії норми статті 40 Закону у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, в цілому. Підстави для виселення осіб із житлових будинків та приміщень, в тому числі і переданих в іпотеку, мають перевірятися саме на момент такого виселення. А тому вимоги ТОВ «Кей-Колект» про виселення відповідачів є передчасними. Відмова у задоволенні вимог ТОВ «Кей-Колект`про виселення відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з квартири за адресою: АДРЕСА_2 , не позбавляє права звернення до суду із такими вимогами після відновлення дії статті 40 Закону України «Про іпотеку»; тому рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 08 вересня 2025 року підлягає скасуванню в частині відмови в задоволенні позовних вимог ТОВ «Кей-Колект» до ОСОБА_1 , неповнолітнього ОСОБА_2 , законним представником якого є ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Служба у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, про звернення стягнення на предмет іпотеки, з ухваленням в цій частині нового судового рішення про задоволення вказаних позовних вимог. В частині відмови в задоволенні позовних вимог ТОВ «Кей-Колект» про виселення відповідачів з квартири за адресою: АДРЕСА_2 , рішення суду першої інстанції підлягає залишення без змін. Аргументи учасників справи 23 березня 2026 року ТОВ «Кей-Колект» через підсистему Електронний суд подало касаційну скаргу, яка підписана представником Пилипенком С. В. , на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08 вересня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 березня 2026 року (повне судове рішення складено 16 березня 2026 року), в якій просило: рішення судів першої та апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог ТОВ «Кей-Колект» про виселення відповідачів із квартири за адресою: АДРЕСА_2 скасувати; ухвалити в цій частині нове рішення, яким позовну вимогу ТОВ «Кей-Колект» про виселення задовольнити; застосувати при вирішенні питання про виконання судового рішення в частині виселення приписи пункту 5-2 розділу VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про іпотеку» з урахуванням установлених судом обставин забезпеченості відповідачів іншим постійним житлом; вирішити питання щодо судових витрат. Касаційна скарга мотивована тим, що: вирішуючи спір по суті позовних вимог у частині виселення, суд апеляційної інстанції неправильно визначив характер спірних правовідносин, неправильно застосував положення статті 39, статті 40 та пункту 5-2 розділу VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про іпотеку», у зв`язку з чим дійшов передчасного та необґрунтованого висновку про відмову у задоволенні вимоги про виселення. При цьому суд фактично ототожнив тимчасове зупинення виконання рішення про виселення, передбачене пунктом 5-2 розділу VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про іпотеку», із відсутністю правових підстав для застосування статей 39, 40 цього Закону та ухвалення відповідного судового рішення; у постанові Верховного Суду від 23 листопада 2022 року у справі № 209/2032/14-ц міститься висновок про застосування частини другої статті 39, статті 40 Закону України «Про іпотеку» та пункту 5-2 розділу VI «Прикінцеві положення» цього Закону, який полягає в тому, що тимчасове зупинення дії статті 40 Закону України «Про іпотеку» у період воєнного стану не позбавляє суд повноважень вирішити позов про виселення по суті та, за наявності підстав, задовольнити його, а зумовлює лише необхідність окремо визначити питання виконання такого рішення. Отже, Верховний Суд виходить із того, що законодавець пов`язує застосування обмеження, передбаченого пунктом 5-2 розділу VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про іпотеку», саме з наявністю судового рішення про звернення стягнення. Зазначена норма не містить заборони на заявлення та судове вирішення вимоги про виселення одночасно з вимогою про звернення стягнення, а лише встановлює тимчасове обмеження щодо реалізації наслідків такого рішення під час дії воєнного стану. Також, Верховний Суд у зазначеній постанові прямо констатував, що апеляційний суд «помилково вважав, що позов не підлягає задоволенню» у зв`язку із зупиненням дії статті 40 Закону України «Про іпотеку». Саме цей висновок є релевантним для цієї справи, оскільки й оскаржувана постанова Київського апеляційного суду побудована на тотожному підході: вимогу про виселення визнано передчасною не через відсутність підстав для її задоволення, а виключно через дію пункту 5-2 розділу VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про іпотеку»; з матеріалів справи вбачається, що у власності ОСОБА_1 перебуває інший житловий об`єкт - будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_3 , що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, наявною в матеріалах справи. За змістом частини другої статті 109 ЖК гарантія одночасного надання іншого постійного житла спрямована на недопущення фактичного позбавлення особи житла взагалі та на запобігання ситуації, коли особа внаслідок виселення залишається без будь-якого місця для постійного проживання. Коли ж іпотекодавець уже має інше житло на праві власності, висновок про абсолютну неможливість виселення втрачає правове підґрунтя, оскільки сама житлова гарантія не може тлумачитися окремо від фактичних обставин справи; у постанові від 16 вересня 2020 року у справі № 442/328/19-ц Верховний Суд погодився з висновком про наявність підстав для виселення, оскільки відповідачі мали інше постійне місце проживання. У постанові від 15 січня 2024 року в справі № 183/8170/18 Верховний Суд також звернув увагу на визначальне значення встановлення обставин щодо наявності у відповідача іншого житла. Аналогічно у справі № 209/2032/14-ц Верховний Суд виходив із необхідності надання оцінки довідці з Державного реєстру речових прав щодо належності відповідачці іншої житлової нерухомості. У цій справі відмова у виселенні з посиланням на приписи статті 109 ЖК за наявності у іпотекодавця іншого житлового будинку фактично покладе на позивача надмірний та несправедливий тягар, оскільки перетворює забезпечувальний характер іпотеки на фікцію та позбавляє іпотекодержателя реальної можливості реалізувати наслідки звернення стягнення на предмет іпотеки. Наявність у відповідачів іншого житла свідчить про те, що вимога позивача про виселення не призводить до позбавлення відповідачів єдиного місця проживання та не порушує справедливий баланс між захистом житлових прав відповідачів і правом іпотекодержателя на ефективний судовий захист. Питання ж щодо можливості негайного виконання такого рішення в умовах дії воєнного стану підлягає окремому вирішенню судом з урахуванням пункту 5-2 розділу VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про іпотеку» та не може бути підставою для відмови у самому позові про виселення. 12 травня 2026 року ОСОБА_1 через Електронний суд подала відзив на касаційну скаргу, який підписаний адвокатом Ломовцевим В. О., в якому просила: рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08 вересня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 березня 2026 року в оскаржуваній частині залишити без змін; касаційну скаргу ТОВ «Кей-Колект» залишити без задоволення. Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що: згідно частини другої статті 109 ЖК громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Суд першої інстанції правильно мотивував відмову у виселенні та зазначив, що позивач просить звернути стягнення на іпотечну квартиру, яка була придбана не за кредитні кошти, а перебувала у власності іпотекодавців до отримання кредиту, а в позовній заяві ставиться вимога про виселення відповідачів без надання їм іншого житлового приміщення. Так, судом було враховано вимоги статті 109 ЖК та враховуючи правові висновки Верховного Суду; до виселення із житлових приміщень, що є предметом іпотеки, якщо такі приміщення були придбані не за кредитні кошти, передує надання особам іншого постійного житла. Саме до такого висновку дійшов Верховний Суд у своїй постанові від 31 березня 2021 року у справі №753/72/17. У зазначеній постанові Верховний Суд надав правовий висновок щодо застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК, а саме: «...відповідно до частини другої статті 109 ЖК громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Отже, визначальним при вирішенні питання про те, чи є підстави для виселення осіб, які проживають у жилому приміщенні, яке було передано в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов`язань за валютним кредитом, є встановлення за які кошти придбано іпотечне майно. Якщо іпотечне майно, придбано за особисті кошти позичальника, а не за рахунок кредиту, то виселення таких громадян можливе лише з одночасним наданням іншого постійного житла. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК; оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова апеляції в оскаржуваній частині (щодо відмови у виселенні) є такими, що підлягають залишенню без змін. І хоча мотивування суду апеляційної інстанції є таким, що відрізняється від наведених відповідачем заперечень у даному висновку, по суті прийняте судом апеляційної інстанції рішення в оскаржуваній частині (частині виселення) є законним; слід зауважити, що ані суд першої інстанції, ані апеляційний суд не встановлював обставини наявності/відсутності іншого житла у відповідачів, придатності іншого житла до проживання тощо. позивач у позовній заяві без жодного доказу зазначав, що предмет іпотеки не є єдиним житлом іпотекодавця. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви (частина друга статті 83 ЦПК України). Надалі, позивачем було додано до відповіді на відзив інформаційні довідки з реєстру речових прав, які судом першої інстанції не було долучено до матеріалів справи. В відповіді на відзив позивач, в порушення вимог частини восьмої статті 83 ЦПК України, не обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний законом строк (разом із позовною заявою) та не обґрунтувала причин, що не залежали від неї щодо неподання в строк зазначених доказів; у позовній заяві та у суді першої інстанції банк не обґрунтовував можливість виселення відповідача із квартири без надання іншого житла придбанням її за кредитні кошти, а лише посилався на обов`язок відповідача виселитися із спірного майна після звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі статті 40 Закону України «Про іпотеку», однак саме позивач повинен був довести наявність умов, за яких закон передбачає можливість виселення осіб із іпотечного майна, чого зроблено позивачем не було (постанова Верховного Суду від 15 червня 2020 року у справі № 344/5278/13); кредит, який відповідачка ОСОБА_6 отримала від банку був саме споживчим (договір про надання споживчого кредиту № 11302433000 від 21 лютого 2008 року). Обставина того, що такий кредит був споживчий встановлений судами обох інстанції. Водночас, квартира, що передана в іпотеку була придбана не за кредитні кошти, а знаходилась у власності відповідачів ще до укладення договору іпотеки та договору споживчого кредитування. Така обставина також встановлена судами попередніх інстанцій. Водночас, позивач не довів та не надав належних доказів про наявність у власності відповідача іншого житла та не спростував, що відповідач використовує спірне житло, яке є іпотечним майном, як місце постійного проживання. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі. 12 червня 2026 року справа передана судді-доповідачу Крат В. І. Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2026 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 29 квітня 2026 року вказано, що: наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 23 листопада 2022 року у справі № 209/2032/14-ц; від 16 вересня 2020 року у справі № 442/328/19-ц; від 15 січня 2024 року у справі № 183/8170/18. Аналіз касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються в частині відмови в задоволенні позовних вимог про виселення відповідачів. В Іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються. Фактичні обставини 21 лютого 2008 року між ОСОБА_1 та АКІБ «УкрСиббанк» було укладено договір про надання споживчого кредиту № 11302433000. Відповідно до умов вказаного кредитного договору та додаткових угод до нього, АКІБ «УкрСиббанк» надало ОСОБА_1 кредит в іноземній валюті у сумі 45 000 дол. США зі сплатою 13,9 % річних зі строком повернення не пізніше 23 лютого 2015 року, а ОСОБА_1 зобов`язалася в порядку та на умовах, визначених кредитним договором повернути кредитні кошти (кредит), сплатити проценти за користування кредитом (грошовими коштами) та платежі в сумі, строки та на умовах, що передбачені кредитним договором та додатком № 1 до нього - «Графіком погашення кредиту». На підставі додаткової угоди № 1 від 30 січня 2009 року до кредитного договору № 11302433000 від 21 лютого 2008 року встановлено строк повернення кредиту не пізніше 21 лютого 2025 року шляхом щомісячної сплати платежів у розмірі 530 дол. США. АКІБ «УкрСиббанк» свої зобов`язання за кредитним договором виконав належним чином, надавши ОСОБА_1 кредит у вказаній сумі. Для забезпечення виконання ОСОБА_1 зобов`язання за кредитним договором, 21 лютого 2008 року між АКІБ «УкрСиббанк», ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки № 77743. За умовами даного договору іпотекодавці ОСОБА_1 та ОСОБА_3 передали в іпотеку іпотекодержателю квартиру АДРЕСА_1 . Відповідач ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Єдиним спадкоємцем ОСОБА_3 є відповідачка ОСОБА_1 12 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк», який є правонаступником АКІБ «УкрСиббанк», та ТОВ «Кей-Колект» було укладено договір факторингу № 1 та договір відступлення прав вимоги за договорами іпотеки. Відповідно до умов укладених договорів ТОВ «Кей-Колект» набуло статусу нового кредитора та отримало право грошової та майнової вимоги по відношенню до осіб, які були боржниками ПАТ «УкрСиббанк» за договором про надання споживчого кредиту № 11302433000 від 21 лютого 2008 року та відповідно за іпотечним договором № 77743 від 21 лютого 2008 року. ОСОБА_1 неналежним чином виконувала свої зобов`язання за договором про надання споживчого кредиту № 11302433000 від 21 лютого 2008 року. Відповідно до наданих ТОВ «Кей-Колект» розрахунків заборгованість станом на 20 травня 2021 року складає 57 950,20 дол. США, з яких заборгованість по кредиту 40607,04 доларів США, заборгованість по відсотках 17343,16 дол. США, що на дату розрахунку еквівалентно 1 588 797,44 грн., з яких: заборгованість за кредитом - 1 113 306,97 грн., заборгованість по відсотках - 475 490,48 грн. Позиція Верховного Суду Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)). Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)). Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)). Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року всправі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)). Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)). Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК УРСР). Виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу. Відсутність жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання або відмова у їх наданні з підстав, встановлених статтею 132-2 цього Кодексу, не тягне припинення виселення громадянина з жилого приміщення, яке є предметом іпотеки, у порядку, встановленому частиною третьою цієї статті (частина четверта статті 109 ЖК України). У постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-447цс15 зазначено, що: «за змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло тільки у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР)». При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) вказано, що «в усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IVта статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що Верховний Суд України застосував норми права, які регулюють спірні правовідносини, тобто суд діяв згідно із законом». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22) вказано, що: «в усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, було роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на житлове приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) погодилася з такими висновками. У постановах від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц (провадження № 14-49цс19) та від 12 червня 2019 року у справі № 205/578/14-ц (провадження № 14-48цс19) Велика Палата Верховного Суду визначила, що в разі якщо сторони договору іпотеки передбачили в ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об`єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону № 898-IV та у частині третій статті 109 ЖК УРСР процедури. Велика Палата Верховного Суду вважає, що загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК УРСР, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення. А тому в разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону №898-IV та частин першої - третьої статті 109 ЖК УРСР, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення. Разом з тим, і суд першої інстанції, і апеляційний суд встановили, що ОСОБА_7 вселилася до житлового будинку, який є предметом іпотеки, після укладення договору іпотеки без дозволу іпотекодержателя. Згідно з вимогами частини третьої статті 9 Закону № 898-IV іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя, зокрема, відчужувати предмет іпотеки; передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування. Тобто вселення ОСОБА_7 у спірний житловий будинок відбулося всупереч вимогам договору іпотеки та прямій забороні, що міститься у Законі № 898-IV. Реєстрація місця проживання з порушеннями вимог закону та договору іпотеки доньки іпотекодавця ОСОБА_7 у житловому будинку, який є предметом іпотеки, не може використовуватися учасниками цивільного обороту з метою уникнення звернення стягнення на предмет іпотеки та подальшого його продажу для погашення боргу. З урахуванням викладеного наявні обґрунтовані підстави для задоволення позову про виселення ОСОБА_7 із житлового будинку на АДРЕСА_2 та скасування реєстрації її місця проживання». Касаційний суд зазначав, що: в ЦК України термін «виселення» використаний тільки чотири рази: у статті 311 ЦК України «Право на недоторканність житла», статті 597-9 Кодексу «Особливості звернення стягнення на житлові приміщення», статті 725 ЦК України «Обов`язок обдаровуваного на користь третьої особи», яка визначає, що договором дарування може бути встановлений обов`язок обдаровуваного не пред`являти вимог до третьої особи про виселення, і в статті 826 ЦК України «Правові наслідки розірвання договору найму житла». З позицій існування речових і зобов`язальних способів захисту виселення може втілюватися в речовому позові (наприклад, позов про припинення особистого сервітуту) чи зобов`язальному (наприклад, позов про виселення внаслідок розірвання договору найму житла) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 березня 2026 року в справі № 305/528/20 (провадження № 61-600св26)); стаття 109 ЖК не може беззаперечно використовуватись боржниками проти законних вимог кредиторів про виселення у всіх випадках, коли предметом іпотеки були житлові приміщення призначені для постійного або тимчасового проживання, оскільки зазначена норма спрямована на регулювання суспільних відносин, коли виселення відбувається з єдиного житла боржника і не може бути застосована, коли боржник має декілька місць, придатних для проживання. У протилежному випадку така поведінка боржника призвела б до порушення меж здійснення цивільних, у тому числі житлових, прав, оскільки при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, а також не допускати дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах, що передбачено пунктом шостим частини першої статті 3, частинами другою, третьою статті 13 ЦК України (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 вересня 2020 року у справі № 442/328/19-ц (провадження № 61-17888св19)); дія статті 109 ЖК України спрямована на захист житлових прав фізичних осіб, які мають лише єдине місце постійного проживання. Частина друга статті 109 ЖК України не може бути підставою для відмови у виселенні особи, яка має більше одного місця проживання, і не може бути підставою для звуження правомочностей власника (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 листопада 2022 року в справі № 209/2032/14-ц (провадження № 61-5796св22)). Відповідно до Закону України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» затверджено відповідний Указ Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, яким у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України введено в Україні воєнний стан з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. У подальшому законами України строк дії воєнного стану в Україні продовжувався, він діє і дотепер. Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» доповнено розділ VI «Прикінцеві положення» Закону № 898-IV пунктом 5-2, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зупиняється дія статті 37 (у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об`єкти), статей 41, 47 (у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах) цього Закону. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22) зазначено, що: «відповідно до Закону України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» затверджено відповідний Указ Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, яким у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України введено в Україні воєнний стан з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. У подальшому законами України строк дії воєнного стану в Україні продовжувався, він діє і дотепер. Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» доповнено розділ VI «Прикінцеві положення» Закону № 898-IV пунктом 5-2, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зупиняється дія статті 37 (у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об`єкти), статей 41, 47 (у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах) цього Закону. Велика Палата Верховного Суду вважає, що вказаний вище Закон має бути застосований у цій справі, оскільки на сьогодні в Україні триває воєнний стан, тому виконання постанови Київського апеляційного суду від 04 серпня 2021 року в частині виселення відповідачки слід зупинити на період дії в Україні воєнного стану та на тридцятиденний строк після його припинення або скасування». У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 листопада 2025 року в справі № 296/5175/23 (провадження № 61-14141св24) зазначено, що: «відповідно до частини 5-2 розділу VI Закону України «Про іпотеку» у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зупиняється дія статті 37 (у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об`єкти), статей 41, 47 (у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах) цього Закону. Вказані приписи застосовуються за наявності наступних критеріїв: нерухоме майно належить фізичної особі; нерухоме майно передано в іпотеку за споживчим кредитом; зобов`язання виникло за договорами, які укладені до 17 березня 2022 року, за умови, що після 17 березня 2022 року до них не вносилися зміни в частині продовження строків виконання зобов`язань та/або зменшення розміру процентів, штрафних санкцій. Норма також має ретроспективний характер. Зупиняється дія статей 37, 38, 40, 41, 47 цього Закону, починаючи із 24 лютого 2022 року на період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення. Крім того, пункт 5-2 розділу VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про іпотеку» не містить у собі статтю 39 цього Закону про реалізацію предмета іпотеки за рішенням суду. Зупинено лише дію статей 41, 47 у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах». Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом (частина перша статті 78 ЦПК України). Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви (частина друга статті 83 ЦПК України). Позивач зобов`язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів) (частина п`ята статті 177 ЦПК України). Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу (частина четверта статті 83 ЦПК України). Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (частина восьма статті 83 ЦПК України). Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом (частини перша-друга статті 126 ЦПК України). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2020 року у справі № 760/16979/15-ц (провадження № 61-4848св19) вказано, що: «учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається (частина перша статті 44 ЦПК України). За змістом вимог частин третьої, четвертої статті 83 ЦПК України, відповідач повинен подати докази разом з поданням відзиву на позовну заяву. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано, причини, з яких не може бути подано доказ у зазначений строк, докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від нього дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом (частина перша статті 126 ЦПК України)». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року в справі № 161/4985/17 (провадження № 14-71 цс 19) вказано, що «68. При розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи: позовній заяві; відзиві на позовну заяву (відзиві); відповіді на відзив; запереченнях; поясненнях третьої особи щодо позову або відзиву (частини перша та друга статті 174 ЦПК України). Заяви по суті справи мають бути оформлені згідно з вимогами статей 175-181 ЦПК України.

69. Щодо процесуальних питань при розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (частина перша статті 182 ЦПК України), які у разі подання у письмовій формі повинні бути оформлені згідно з вимогами статті 183 ЦПК України.

73. Копії доказів, що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними (частина дев`ята статті 83 ЦПК України).

74. Доказів надсилання (надання) копій доданих до «Повідомлення про зміну обставин справи» документів, які не є публічно доступними, іншим учасникам справи або доказів наявності у них всіх цих документів позивач суду не надав. У вказаному повідомленні жодних питань на розгляд суду позивач не ставив, а просив продовжити розгляд справи.

75. Суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду (частина четверта статті 183 ЦПК України).

76. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду залишає документ з назвою «Повідомлення про зміну обставин справи» без розгляду». У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 липня 2022 року в справі № 546/338/20 (провадження № 61-4285св22), на яку є посилання в касаційній скарзі, зазначено, що: «за правилами статей 12, 81 ЦПК України року кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до частини дев`ятої статті 83 ЦПК України копії доказів, що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними. Приймаючи до уваги акт прийому-передачі наданих послуг від 18 серпня 2021 року та квитанцію від 15 серпня 2021 року № 193599 на суму 2 000,00 грн, апеляційний суд залишив поза увагою дотримання відповідачкою установленого процесуальним законом порядку пред`явлення до відшкодування відповідних судових витрат, зокрема порядку подання доказів і надсилання (надання) їх іншим учасникам справи, у зв`язку із чим дійшов помилкового висновку про наявність підстав для їх стягнення у повному розмірі. Колегія суддів звертає увагу на те, що у матеріалах справи відсутні докази направлення іншим учасникам справи акту прийому-передачі наданих послуг від 18 серпня 2021 року та квитанції від 15 серпня 2021 року № 193599 на суму 2 000,00 грн, як і відсутні докази ознайомлення з ними позивачки в іншій спосіб. Ураховуючи зазначене, а також положення частини дев`ятої статті 83 ЦПК України, апеляційний суд не мав правових підстав для прийняття зазначених доказів та стягнення на їх підставі витрат на професійну правничу допомогу». Касаційний суд вже вказував, що докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (частини восьма статті 83 ЦПК України). Законодавець не вказує такої підстави неприйняття доказів як закриття підготовчого провадження; (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 листопада 2025 року в справі № 366/3223/23 (провадження № 61-9584св25)). Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша статті 367 ЦПК України). Постанова суду апеляційної інстанції складається з, зокрема, мотивувальної частини із зазначенням: мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу (підпункт в пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України). Касаційний суд зауважує, що законодавець імперативно визначив необхідність здійснювати відхилення доводу (аргументу) апеляційної скарги чи відзиву, з яким апеляційний суд не погоджується. При цьому не має значення, чи стосується такий довід (аргумент) судового рішення по суті, чи тільки процесуального питання (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2024 року в справі № 501/1672/22 (провадження № 61-16084св23), постановуВерховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 січня 2024 року в справі № 441/1159/21 (провадження № 61-14938св23)). У справі, що переглядається: суд першої інстанції відмовив в задоволені позовних вимог про виселення відповідачів з двох підстав: (1) іпотечна квартира була придбана не за кредитні кошти; (2) ставиться вимога про виселення відповідачів без надання їм іншого житлового приміщення, але положення Закону України «Про іпотеку» зупиняються на період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо звернення стягнення на житло, яке перебуває в іпотеці. апеляційний суд, хоча й залишив без змін рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволені позовних вимог про виселення відповідачів, вказав іншу підставу для відмови у виселенні: підстави для мають перевірятися саме на момент такого виселення, а тому виселення відповідачів є передчасним; апеляційний суд не звернув уваги, що дія статті 109 ЖК України спрямована на захист житлових прав фізичних осіб, які мають лише єдине місце постійного проживання. Частина друга статті 109 ЖК України не може бути підставою для відмови у виселенні особи, яка має більше одного місця проживання; якщо існують підстави для задоволення вимог про виселення відповідачів без надання іншого постійного житлового приміщення, то з урахуванням норм Закону України від 15 березня 2022 року № 2120-IX, і якщо триває воєнний стан, ухвалюється судове рішення про виселення, але його виконання зупиняється на період дії в Україні воєнного стану та на тридцятиденний строк після його припинення або скасування; при зверненні з позовом позивач вказував, що предмет іпотеки не є єдиним житлом Іпотекодавця, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, згідно з якою за іпотекодавцем на праві власності зареєстрований будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_3 (а. с. 7, 100, том 1). До позову позивач інформаційну довідку не додав; представник відповідачки у відзиві на позов вказував, що «позивач у позовній заяві зазначив, що предмет іпотеки не є єдиними житом Іпотекодавця. Проте жодного доказу на твердження цього не надав. Відповідно до статті 83 ЦПК України, позивач повинен подати докази разом з поданням позовної заяви. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї» (а. с. 214, том 1); у відповіді на відзив відповідача позивач вказав, що як вже було зазначено в позові, предмет іпотеки не є єдиним житлом ОСОБА_1 . Зокрема, у власності останньої також знаходиться будинок розташований за адресою: АДРЕСА_3 . До відповіді на відзив позивач долучив: інформаційну довідку N?245384932 від 22 лютого 2021 року; інформаційну довідку N?3359795555 від 16 червня 2023 року; інформаційну довідку N?335968052 від 16 червня 2023 року. Позивач просив врахувати викладену в позицію при вирішенні справи. Долучити до матеріалів справи відповідь на відзив і додані довідповіді на відзив документи (а. с. 88 - 90, 99 - 103, том 2). Суд першої інстанції прийняв вказані докази та жодного процесуального рішення щодо них не ухвалив; при оскарженні рішення суду першої інстанції в апеляційній скарзі позивач зазначав, що «з матеріалів справи вбачається, що предмет іпотеки не є єдиним постійним житлом відповідачів. Зокрема у власності ОСОБА_1 також перебуває будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_3 , що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, що міститься в матеріалах справи» (а. с 97 98, том 3). Апеляційний суд на цей конкретний і доречний аргумент апеляційної скарги не відповів. За таких обставин апеляційний суд зробив передчасний висновок про відсутність підстав для виселення відповідачів, по суті не переглянувши рішення суду першої інстанції в цій частині. Тому постанову апеляційного суду в оскарженій належить скасувати та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина четверта статті 411 ЦПК України). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині ухвалена з порушенням норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з чим, касаційний суд вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково, постанову суду апеляційної інстанції в оскарженій частині скасувати, а справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Висновки щодо розподілу судових витрат Постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України). Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що: «згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Таким чином, встановлено дискреційне повноваження суду зазначити в резолютивній частині судового рішення про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, такий обов`язок у випадку передачі справи на новий судовий розгляд не покладено. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції або судом касаційної інстанції скасовано ухвалу з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, розподіл судового збору у справі, в тому числі сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює той суд, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи. З урахуванням наведеного Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у додатковій постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 756/2157/15-ц. У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат». Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційних скарг, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 12 березня 2026 року в частині позовних вимог товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» до ОСОБА_1 , неповнолітнього ОСОБА_2 , законним представником якого є ОСОБА_1 , про виселення скасувати, а справу в цій частині передати на новий розгляд до апеляційного суду. З моменту ухвалення постанови касаційного суду постанова Київського апеляційного суду від 12 березня 2026 року в скасованій частині втрачає законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат Судді: Д. А. Гудима І. О. Дундар Є. В. Краснощоков П. І. Пархоменко