Постанова Київський апеляційний суд № 369/13459/24

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 369/13459/24 Головуючий у суді І інстанції Пінкевич Н.С. Провадження № 22-ц/824/8473/2026 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 17 червня 2026 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Голуб С.А., суддів: Борисової О.В., Таргоній Д.О., за участю секретаря судового засідання - Гладкої І.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 січня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Зараз-2», третя особа - ОСОБА_2 , про визнання дій незаконними та зобов`язання вчинити певні дії, в с т а н о в и в: У серпні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ТОВ «Зараз-2», третя особа - ОСОБА_2 , про визнання дій незаконними та зобов`язання вчинити певні дії. Позов обґрунтував тим, що він та ОСОБА_2 перебували у шлюбі в період з 23 вересня 2015 року по 14 грудня 2018 року. До шлюбу ними було придбано у спільну сумісну власність квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . У зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин та розірванням шлюбу у встановленому законом порядку позивач фактично протягом близько шести місяців не проживає у квартирі. 06 квітня 2020 року ТОВ «Зараз-2» як є домоуправитлеь будинку, в якому розташована квартира, подано до позивача позовну заяву, у якій, посилаючись на наявність заборгованості з несплати останнім коштів за надання комунальних послуг за особовим рахунком № НОМЕР_1 , за яким надаються комунальні послуги за квартирою, мало намір стягнути з нього суму заборгованості. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 жовтня 2021 року позов ТОВ «Зараз-2»задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Зараз-2» заборгованість за житлово-комунальні послуги у розмірі 9 972,07 грн, що складається: з суми заборгованості 9 423,91 грн; трьох відсотків річних - 378,98 грн; втрат від інфляції - 169,18 грн; та судовий збір у розмірі 1 893,50 грн. Постановою Київського апеляційного суду від 24 січня 2023 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 жовтня 2021 року змінено, зменшено розмір заборгованості, що підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Зараз-2» з 9 972,07 грн до 9 481,31 грн, а також суму судового збору з 1 893,50 грн до 1 800,36 грн. В іншій частині рішення залишено без змін. У травні 2024 року позивач отримав інформацію про те, що ТОВ «Зараз-2» знову звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг з урахуванням договірної пені, індексу інфляції та трьох відсотків річних. 26 червня 2024 року позивач звернувся до ТОВ «Зараз-2» з листом-вимогою, в якому висловив незгоду з провадженням дій направлених на поділ особового рахунку № НОМЕР_1 шляхом відкриття на ім`я ОСОБА_2 рахунку № НОМЕР_2 а та самовільне необґрунтоване визначення відповідачем суми коштів за користування комунальними послугами без урахування відсутності його згоди як співвласника квартири на такі дії, і просив негайно усунути обставини, які призводять до порушення його прав як співвласника майна. У відповіді за вих. № 120 від 26 липня 2024 року відповідачем зазначено про те, що ним на законних підставах у зв`язку зі зверненням ОСОБА_2 здійснено розподіл особових рахунків на дві рівні частини з метою забезпечення бухгалтерського обліку оплати комунальних послуг. Посилаючись на те, що згоди на поділ особового рахунку по квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , він не надавав, ОСОБА_1 просив суд визнати дії ТОВ «Зараз-2» з поділу особового рахунку № НОМЕР_1 на два окремі рахунки № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 а незаконними та зобов`язати його закрити особовий рахунок № НОМЕР_3 . Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 січня 2026 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що особовий рахунок є елементом бухгалтерського та інформаційного обліку нарахувань і платежів за житлово-комунальні послуги та не є об`єктом цивільних прав у розумінні статті 177 ЦК України. Поділ особового рахунку не змінює правового режиму спільної сумісної власності на квартиру, не визначає часток співвласників, не встановлює або не припиняє їх цивільні права та обов`язки, а тому не може розглядатися як втручання у право власності позивача. Матеріали справи не містять відомостей, які б свідчили про те, що поділ особового рахунку призвів до зміни обсягу або змісту прав та обов`язків позивача як співвласника спірної квартири. За наведених обставин позивачем не доведено факту порушення його прав як співвласника, а тому позовні вимоги задоволенню не підлягають. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивач в особі представника - адвоката Сягровець Т.М. звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. В обґрунтування апеляційної скарги вказує, що оскільки відповідачем фактично здійснено поділ особового рахунку, за яким обліковується та стягується плата за надання комунальних послуг, на два окремі рахунки, з яких один - на ім`я ОСОБА_1 та інший - на ім`я ОСОБА_2 , і вказані дії здійснені без згоди позивача у порядку, який не передбачений чинним законодавством, очевидно протирічить його спеціальним актам та висновкам щодо їх застосування (без виділу половини майна у власність останньої або визначення порядку користування квартирою рішенням компетентного суду, яке набрало законної сили), то у вказаних діях вбачається триваюче порушення прав позивача, яке має наслідки у вигляді необґрунтованого нарахування плати за користування комунальними послугами за особовим рахунком, який незаконно зареєстрований виключно на ім`я ОСОБА_1 . Суд першої інстанції, не вважаючи такі дії відповідача протизаконними, всупереч очевидній прямій законодавчій забороні, яка випливає з висновків щодо застосування загального та спеціального законодавства, своїм рішенням фактично легалізував процедуру поділу особових рахунків, звівши нанівець вимоги закону. Крім того, суд не взяв до уваги те, що чинним законодавством передбачений алгоритм вирішення спорів з питань користування житловими приміщеннями. З огляду на викладене, суд першої інстанції, ухвалюючи оскаржуване рішення, неправильно застосував пункти 10, 13 Правил користування приміщеннями житлових будинків та гуртожитками, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 08 жовтня 1992 року № 572, статті 179 ЖК України і 360 ЦК України. Крім того, судом під час ухвалення рішення через неврахування висновків, викладених у пункті 14 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» від 22 грудня 1995 року № 20 та у постанові Верховного Суду від 20 січня 2020 року № 711/8946/18 неправильно застосовано статтю 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», якою встановлено обов`язковість врахування іншими судами висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду. Порушення норм процесуального права полягає у тому, що суд першої інстанції неповно дослідив обставини справи, зокрема, не взяв до уваги обставин того, що фактично ОСОБА_1 не користується житлово-комунальними послугами, які постачає ТОВ «Зараз-2», а також того, що позивач не надавав своєї згоди на поділ особових рахунків та ставив відповідача до відома про вказані обставини (як опосередковано у рамках справи № 369/4223/19, так і безпосередньо шляхом направлення листа). Разом із тим, порушення прав позивача не було припинене з 2020 року по день звернення з позовом у рамках цієї справи та продовжується і понині. З огляду на викладене, не взявши до уваги фактичних обставин справи під час здійснення розгляду справи, зокрема, безсумнівний факт порушення прав ОСОБА_1 , який підтверджується наданими доказами, суд першої інстанції ухвалив рішення, яке не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України. У відзиві на апеляційну скаргу ТОВ «Зараз-2» в особі представника - адвоката Лелюх Л.П. зазначає, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, ухваленим внаслідок всебічного, повного та об`єктивного розгляду даної справи, а тому за наслідками розгляду апеляційної скарги таку скаргу має бути залишено без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін. Свої заперечення обґрунтовує тим, що починаючи з 01 березня 2016 року і по теперішній час ТОВ «Зараз-2» постійно надає послуги з управління по багатоквартирному будинку АДРЕСА_2 , в якому знаходиться квартира, у якій ОСОБА_1 належить 1/2 частина на праві спільної сумісної власності, а тому позивач постійно користується послугами, які надає відповідач. Після розірвання шлюбу між співвласниками квартири ОСОБА_1 та ОСОБА_2 була відсутня згода щодо оплати житлово-комунальних послуг, у зв`язку з чим у 2019 році ОСОБА_2 звернулася до ТОВ «Зараз-2» про поділ особового рахунку через небажання сплачувати самостійно за житлово-комунальні послуги за всю квартиру. Як підтверджується судовими рішеннями у справах № 369/4223/20 та № 369/14045/23, позивач несвоєчасно оплачував спожиті житлово-комунальні послуги. При цьому інформація про поділ особового рахунку була відома йому ще з 2019 року. Поділ особового рахунку на квартиру АДРЕСА_3 не змінює правовий режим спільної сумісної власності на цю квартиру, не визначає частки співвласників, не встановлює і не припиняє цивільні права і обов`язки співвласників, в в матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили про те, що поділ особового рахунку вплинув на права позивача як співвласника даної квартири. Відповідач стверджує, що цивільним законодавством України не встановлено норми, яка б забороняла управителю поділ особового рахунку з оплати житлово-комунальних послуг, а саме послуги з управління багатоквартирним будинком, між спільними сумісними власниками квартири, а тому ТОВ «Зараз-2» за заявою співвласника квартири розподілило вартість послуги з управління багатоквартирним будинком на дві рівні частини для забезпечення належного бухгалтерського обліку оплати такої послуги та виділило особові рахунки по квартирі АДРЕСА_3 , не порушуючи права власності позивача щодо володіння, користування, розпорядження своїм майном. Третя особа правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалась. В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представники позивача - адвокати Воронцов В.Г. та Сягровець Т.М.підтримали доводи апеляційної скарги, просили задовольнити її вимоги. Інші учасники справи та/або їх представники в судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, причини неявки до суду не повідомили, тому колегія суддів дійшла висновку, що їх неявка відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду апеляційної скарги. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення представників позивача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на підставі свідоцтва на право власності на нерухоме майно від 13 березня 2014 року є співвласниками квартири за адресою: АДРЕСА_1 , та, відповідно, співвласниками вказаного багатоквартирного будинку. 06 грудня 2016 року між ТОВ «Зараз-2» та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 був укладений договір про надання послуг з управління багатоквартирного будинку. 01 вересня 2019 року ОСОБА_2 подала до ТОВ«Зараз-2» заяву про поділ особового рахунку по вказаній квартири на окремі рахунки, внаслідок чого особовий рахунок був розділений на два окремих. За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 зазначено, що порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Водночас позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем Аналіз наведених норм права дає підстави стверджувати, що захисту в суді підлягає не будь яке право особи, а саме порушене. Звертаючись до суду з позовом, особа повинна довести як те, що її права були дійсно порушеними, так і особу, яка їх порушила. Таким чином позивач, звертаючись до суду з позовною заявою зобов`язаний довести наявність порушених його прав та законних інтересів, а суд, у свою чергу, перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для захисту прав позивача. Із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ТОВ «Зараз-2» на захист свого права як співвласника квартири щодо поділу без його згоди особового рахунку № НОМЕР_1 на два окремі рахунки № 102901028760 та № 10102900102а, які відкриті для обліку нарахувань і платежів за послуги з управління багатоквартирним будинком кожному із співвласників. Правовідносини, які склалися між сторонами, регулюються ЦК України та Законом України «Про житлово-комунальні послуги». Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Статтею 319 ЦК України встановлено, що власність зобов`язує. Власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 322 ЦК України). Згідно з частиною другою статті 382 ЦК України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Статтею 179 ЖК України визначено, що користування будинками (квартирами) державного і громадського житлового фонду, фонду житлово-будівельних кооперативів, а також приватного житлового фонду та їх утримання здійснюються з обов`язковим додержанням вимог Правил користування приміщеннями жилих будинків і прибудинковими територіями, які затверджуються Кабінетом Міністрів України. Відповідно до пункту 7 Правил користування приміщеннями жилих будинків і прибудинковими територіями, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України № 572 від 08 жовтня 1992 року (зі змінами), власники квартир зобов`язані оплачувати надані житлово-комунальні послуги. Зазначені положення законодавства встановлюють презумпцію обов`язку власника нести усі витрати, пов`язані з утриманням належного йому майна, у тому числі з оплати комунальних та інших наданих йому послуг, поза залежністю від того, чи користується він ними безпосередньо чи ні. До таких витрат належать витрати, пов`язані зі зберіганням майна, його ремонтом, забезпеченням збереження його властивостей тощо. Такий обов`язок власника є похідним від належних йому, як абсолютному володарю, правочинів володіння, користування та розпорядження майном. Невиконання власником свого обов`язку по утриманню своєї власності може створювати небезпеку для інших осіб. Отже, власник житлового приміщення у багатоквартирному будинку несе обов`язок з витрат на утримання будинку та прибудинкової території, тобто на утримання спільного майна багатоквартирного будинку. Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 09 листопада 2017 року № 2189-VIII (далі - Закон № 2189-VIII) індивідуальний споживач - фізична або юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об`єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги; послуга з управління багатоквартирним будинком - результат господарської діяльності суб`єктів господарювання, спрямованої на забезпечення належних умов проживання і задоволення господарсько-побутових потреб мешканців будинку шляхом утримання і ремонту спільного майна багатоквартирного будинку та його прибудинкової території відповідно до умов договору; У відповідності до частини першої статті 5 Закону № 2189-VIII до житлово-комунальних послуг належить житлова послуга - послуга з управління багатоквартирним будинком. Послуга з управління багатоквартирним будинком включає: забезпечення утримання спільного майна багатоквартирного будинку, зокрема прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, якщо прибудинкова територія, за даними Державного земельного кадастру, знаходиться у власності або користуванні співвласників багатоквартирного будинку відповідно до вимог законодавства, виконання санітарно-технічних робіт, обслуговування внутрішньобудинкових систем (крім обслуговування внутрішньобудинкових систем, що використовуються для надання відповідної комунальної послуги у разі укладення індивідуальних договорів з обслуговуванням внутрішньобудинкових систем про надання такої послуги, за умовами яких обслуговування таких систем здійснюється виконавцем), утримання ліфтів тощо; купівлю електричної енергії для забезпечення функціонування спільного майна багатоквартирного будинку; поточний ремонт спільного майна багатоквартирного будинку; інші додаткові послуги, які можуть бути замовлені співвласниками багатоквартирного будинку. Частинами першою, третьою статті 9 Закону № 2189-VIII встановлено, що споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором. Споживач не звільняється від оплати житлово-комунальних послуг, отриманих ним до укладення відповідного договору.. Дієздатні особи, які проживають та/або зареєстровані у житлі споживача, користуються нарівні зі споживачем усіма житлово-комунальними послугами та несуть солідарну відповідальність за зобов`язаннями з оплати житлово-комунальних послуг. Згідно з частинами першою, другою статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. У частині першій статті 356 ЦК України визначено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Відповідно до положень статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Статтею 360 ЦК України передбачено, що співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов`язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов`язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов`язаннями, пов`язаними із спільним майном. Водночас спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю (частина перша статті 368 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Як передбачено у статті 372 ЦК України, майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. Пунктом 10 Правил користування приміщеннями жилих будинків і гуртожитків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 572 від 08 жовтня 1992 року (зі змінами), передбачений порядок розподілу плати за житлово-комунальні послуги між співвласниками квартир в разі, якщо між ними відсутня згода щодо сплати. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року усправі № 638/2304/17). Судом встановлено, що квартира АДРЕСА_4 , належить ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності і відповідно до закону вони зобов`язані порівну (згідно своєї ідеальної частки) оплачувати житлову послугу з управління багатоквартирним будинком, яку надає ТОВ «Зараз-2», у строки, встановлені договором або законом. Обов`язок співвласника спільного сумісного нерухомого майна щодо оплати 1/2 вартості наданих послуг з управління багатоквартирним житловим будинком може змінитися лише у випадку виділу кожному співвласникучастки із майна, що є у спільній сумісній власності, розмір якої не відповідатиме їх 1/2 ідеальній частині у праві власності на квартиру, та/або у випадку встановлення порядку користування спільним житловим приміщенням. Проте таких обставин під час розгляду справи не встановлено і на їх відсутності наполягав позивач. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 жовтня 2021 року у справі № 369/4223/20, яке було змінено постановою Київського апеляційного суду від 24 січня 2023 року, позов ТОВ «Зараз-2»до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про стягнення заборгованості по оплаті житлово-комунальних послуг з урахуванням договірної пені, індексу інфляції та трьох відсотків річних задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Зараз-2» заборгованість за житлово-комунальні послуги у розмірі 9 481,31 грн, що складається із: заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг у розмірі 9 083,44 грн; інфляційних втрат у розмірі 167,03 грн; трьох процентів річних у розмірі 230,84 грн. За змістом зазначених судових рішень, суди стягнули з ОСОБА_1 тільки половину (рівну частину) вартості житлових послуг, нарахованих управителем по квартирі АДРЕСА_4 , за присвоєним боржнику особовим рахунком № НОМЕР_1 відповідно до заяви ОСОБА_2 від 01 вересня 2019 року про поділ особового рахунку за вказаною квартирою, яка була подана з метою уникнення накопичення заборгованості по оплаті житлово-комунальних послуг. У пункті 76 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 757/23249/17 вказано, що підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, а таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 та постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2026 року у справі № 910/6654/24). За наведених обставин суд першої інстанції правильно відмовив в задоволенні позову ОСОБА_1 , оскільки позивачем не доведено, що діями ТОВ «Зараз-2» щодо поділу особового рахунку № НОМЕР_1 на два окремі рахунки № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 а були порушені його права як співвласника квартири, у тому числі щодо надлишкового нарахування йому плати за послуги, які стосуються обов`язку кожного власника нести витрати на утримання спільного майна. Відповідно до вимог частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої статті 15 ЦК України до суду особа має право звернутися, якщо її права порушені, невизнані або оспорюються, проте за встановлених обставин справи жодну із цих дій відповідач не вчиняв. Поділ особового рахунку не змінює правового режиму спільної сумісної власності на квартиру, не визначає часток співвласників, не встановлює або не припиняє їх цивільні права та обов`язки, а тому не може розглядатися як втручання у право власності позивача. Матеріали справи не містять відомостей, які б свідчили про те, що поділ особового рахунку призвів до зміни обсягу або змісту прав та обов`язків позивача як співвласника спірної квартири. Доводи апеляційної скарги про те, що оспорювані дії відповідача щодо поділу особового рахунку на два окремі рахунки були здійснені без згоди позивача як співвласника квартири колегія суддів не сприймає, оскільки закон не пов`язує сам по собі факт наявності чи відсутності згоди всіх співвласників на вчинення певних дій щодо спільного майна як безумовну підставу для вжиття судом заходів державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного правового результату для співвласника, права чи законні інтереси не порушені. У цій справі позивач не довів наявності свого правомірного інтересу в правовій визначеності щодо спірного питання, а саме наявності одного особового рахунку на двох співвласників квартири за адресою: АДРЕСА_1 , через призму відсутності у нього обов`язку оплати наданих послуг з управління багатоквартирним будинком чи їх оплати у меншому розмірі, аніж той, що був нарахований відповідачем і стягнутий судами, а також не навів фактів щодо порушення свого права в межах ініційованого ним судового спору. Посилання позивача на те, що суд першої інстанції, ухвалюючи оскаржуване рішення, не врахував висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 20 січня 2020 року № 711/8946/18, не заслуговують на увагу, адже у цій справі предметом судового розгляду були вимоги про зобов`язання вчинити дії щодо розподілу особових рахунків на оплату житлово-комунальних послуг, що надаються у квартиру шляхом відкриття на ім`я позивача окремого особового рахунку в розмірі, що є пропорційним розміру частини (частки) квартири, яка належить йому на праві приватної власності. Тобто зміст позовних вимог та предмет судового розгляду у наведеній справі і у справі, що переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, які є різними, тому в суду першої інстанції не було обов`язку відповідно до статті 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» враховувати висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 20 січня 2020 року № 711/8946/18 під час вирішення даного спору. Отже, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, які є підставою для скасування судового рішення у цій справі, і ґрунтуються на неправильному тлумаченні стороною позивача норм законодавства щодо права на звернення до суду (право на захист у процесуальному розумінні), яке може бути реалізоване, виключно коли права, свободи або інтереси особи порушені і таке порушення має бути реальним, обґрунтованим, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів позивача з боку відповідача, який стверджує про їх порушення. Суд правильно встановив характер правовідносин сторін у справі та застосував норми матеріального права, які регулюють ці правовідносини, вирішив спір з урахуванням меж заявлених позовних вимог та конкретних обставин справи на підставі наданих сторонами доказів з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не містять передбачених законом підстав для скасування судового рішення в оскаржуваній частині. Згідно із пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції у даній справі - без змін. У такому разі розподіл судових витрат позивача не проводиться згідно зі статтями 141, 382 ЦПК України. Керуючись статтями 367 - 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 січня 2026 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 19 червня 2026 року. Головуючий С.А. Голуб Судді: О.В. Борисова Д.О. Таргоній