Постанова КЦС ВС № 755/8752/20

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 червня 2026 року м. Київ справа № 755/8752/20 провадження № 61-6606св25 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Горбунова Леся Василівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Василенко Олег Анатолійович, Громадська організація «Фонд допомоги Олени Орєхової», ОСОБА_7 , розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , яка подана їх представником ОСОБА_8 , з урахуванням доповнення до неї, на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 08 квітня 2024 року в складі судді Яровенко Н. О. та постанову Київського апеляційного суду від 30 квітня 2025 року в складі колегії суддів: Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М., Ящук Т. І., Історія справи Короткий зміст позовних вимог У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Горбунова Л. В., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Василенко О. А., Громадська організація «Фонд допомоги Олени Орєхової» (далі - ГО «Фонд допомоги Олени Орєхової»), ОСОБА_7 про визнання правочинів недійсними, визнання права власності в порядку спадкування за заповітом, скасування державної реєстрації нерухомого майна, витребування майна з чужого незаконного володіння. Позов мотивований тим, що він є онуком ОСОБА_9 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . 18 серпня 1998 року державний нотаріус Броварської районної державної нотаріальної контори посвідчив заповіт ОСОБА_9 , яка на випадок своєї смерті заповіла йому все своє майно. Після смерті ОСОБА_9 залишилось спадкове майно: автомобіль марки Opel Omega та квартира АДРЕСА_1 . Маючи психічний розлад здоров`я ОСОБА_9 повною мірою не усвідомлювала значення своїх дій і у 2016 році склала новий заповіт на сторонню особу - ОСОБА_2 , договори довічного утримання, договори про зміну набувача в договорах довічного утримання зі сторонніми особами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , яким передала у власність квартиру АДРЕСА_1 . Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 20 лютого 2018 року ОСОБА_9 було визнано недієздатною, а його (позивач) призначено опікуном. У березні 2017 року після повернення бабусі з лікарні вона передала йому копії документів, з яких він дізнався, що 12 червня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л. В. був посвідчений заповіт ОСОБА_9 , відповідно до якого на випадок своєї смерті вона заповіла все належне їй майно ОСОБА_2 19 лютого 2016 року ГО «Фонд допомоги Олени Орєхової» та ОСОБА_9 був укладений договір супроводження довічного утримання. Цього ж дня, 19 лютого 2016 року, між ОСОБА_9 та ОСОБА_2 укладений договір довічного утримання на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 , за умовами якого ОСОБА_9 передала ОСОБА_2 у власність 1/2 частки цієї квартири, належну їй на підставі свідоцтва про право власності на житло від 13 грудня 1993 року, а та в свою чергу, одноразово сплатила ОСОБА_9 30 000,00 грн і зобов`язалась сплачувати по 400,00 грн щомісяця для задоволення життєвих потреб та оплати комунальних платежів. 14 липня 2016 року ОСОБА_9 отримала свідоцтво про право на спадщину на 1/2 частини вказаної квартири після смерті свого чоловіка - ОСОБА_10 02 серпня 2016 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_2 укладений договір довічного утримання, за умовами якого ОСОБА_9 передала ОСОБА_2 1/2 частку вказаної квартири, належну їй на підставі свідоцтва про право на спадщину від 14 липня 2016 року, а та в свою чергу, одноразово сплатила ОСОБА_9 30 000,00 грн і зобов`язалась сплачувати по 400,00 грн щомісяця для задоволення життєвих потреб та оплати комунальних платежів. 10 серпня 2016 року між ОСОБА_9 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір про зміну набувача в договорі довічного утримання від 19 лютого 2016 року та внесення змін та доповнень до нього, за умовами якого відбулась зміна набувача з ОСОБА_2 на ОСОБА_3 і, відповідно, ОСОБА_9 передала у власність 1/2 частки спірної квартири ОСОБА_3 , взамін чого остання одноразово сплатила ОСОБА_9 1 000,00 грн та зобов`язалась сплачувати по 450,00 грн щомісяця на оплату комунальних платежів. Цього ж дня, між ОСОБА_9 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір про зміну набувача в договорі довічного утримання від 02 серпня 2016 року та внесення змін та доповнень до нього, за умовами якого відбулась зміна набувача з ОСОБА_2 на ОСОБА_3 і, відповідно, ОСОБА_9 передала у власність ОСОБА_3 1/2 частки спірної квартири, взамін чого остання одноразово сплатила ОСОБА_9 1 000,00 грн та зобов`язалась сплачувати по 450,00 грн щомісяця на оплату комунальних платежів. Позивач вважав, що укладені договори не в повній мірі відповідали та захищали інтереси ОСОБА_9 , адже у них не передбачений догляд за нею, а за станом свого здоров`я, в тому числі психічного, вона не могла повністю розуміти зміст і наслідки укладення цих договорів. ОСОБА_1 зазначав, що як опікун ОСОБА_9 , звернувся до суду з позовом про визнання заповіту та договорів недійсними, але ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_9 померла, а ОСОБА_2 звернулася до Шостої київської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини на підставі заповіту від 12 лютого 2016 року і надалі провадження у справі було закрито на підставі пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України. Також позивач наголошував, що у червні 2019 року йому стало відомо про те, що 06 березня 2019 року ОСОБА_3 уклала договір купівлі-продажу спірної квартири з ОСОБА_7 , який 07 квітня 2020 року уклав договір купівлі-продажу спірної квартири із ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , відповідно до умов якого вони набули право власності на спірну квартиру по 1/2 частині кожен. Вказані дії відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_7 свідчать про те, що ці особи, укладаючи заповіт і подальші договори відчуження спірної квартири, використовуючи стан здоров`я ОСОБА_9 , мали за мету незаконне заволодіння її квартирою, з найменшими для себе матеріальними затратами, і, будучи обізнаними про наявність судових спорів щодо цієї квартири, продали її вже за більшу суму грошей. ОСОБА_1 просив: 1) визнати недійсними: - заповіт, складений ОСОБА_9 12 лютого 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л. В. та зареєстрований в реєстрі за № 63975009, реєстрований номер 129; - договір довічного утримання на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_9 та ОСОБА_2 19 лютого 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л. В., зареєстрований в реєстрі за № 255; - договір довічного утримання на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_9 та ОСОБА_2 02 серпня 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л. В., зареєстрований в реєстрі за № 1428; - договір про зміну набувача в договорі довічного утримання від 19 лютого 2016 року та внесення змін та доповнень до нього на 1/2 частку квартири, укладений між ОСОБА_9 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 10 серпня 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л. В., зареєстрований в реєстрі за № 1470; - договір про зміну набувача в договорі довічного утримання від 02 серпня 2016 року та внесення змін та доповнень до нього на 1/2 частку квартири, укладений між ОСОБА_9 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 10 серпня 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л. В., зареєстрований в реєстрі за № 1471; 2) визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1 і автомобіль марки Opel Omega, легковий седан-В, номер шасі НОМЕР_1 , сірий, 1989 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_2 , у порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_9 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 ; 3) скасувати рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Василенка О. А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 50811786, від 25 січня 2020 року, і запис про проведену державну реєстрацію права власності, номер запису 35186781, дата, час державної реєстрації: 25 січня 2020 року 12:31:16, здійснений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Василенком О. А. щодо реєстрації за ОСОБА_5 права власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 ; 4) скасувати рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Василенка О. А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 50811786, від 25 січня 2020 року, і запис про проведену державну реєстрацію права власності, номер запису 35186795, дата, час державної реєстрації: 25 січня 2020 року 12:31:16, здійснений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Василенком О. А. щодо реєстрації за ОСОБА_6 права власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 ; 5) витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_5 та ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_1 . Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 08 квітня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним заповіт, складений ОСОБА_9 , посвідчений 12 лютого 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л. В., зареєстрований в реєстрі за №

129. Визнано недійсним договір довічного утримання від 19 лютого 2016 року, укладений між ОСОБА_9 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л. В., зареєстрований в реєстрі за №

255. Визнано недійсним договір довічного утримання від 02 серпня 2016 року, укладений між ОСОБА_9 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л. В., зареєстрований в реєстрі за № 1427. Визнано недійсним договір про заміну набувача в договорі довічного утримання, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л. В. 19 лютого 2016 року за реєстровим № 255 та внесення змін та доповнень до нього від 10 серпня 2016 року, укладений між ОСОБА_9 та ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л. В., зареєстрований в реєстрі за № 1470. Визнано недійсним договір про заміну набувача в договорі довічного утримання, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л. В. 02 серпня 2016 року за реєстровим № 1427 та внесення змін та доповнень до нього від 10 серпня 2016 року, укладений між ОСОБА_9 та ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л. В., зареєстрований в реєстрі за № 1471. Скасовано рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Василенка О. А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 50811786, від 25 січня 2020 року про державну реєстрацію права власності на 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 за ОСОБА_5 . Скасовано рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Василенка О. А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 50811786, від 25 січня 2020 року про державну реєстрацію права власності на 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 за ОСОБА_6 . У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Стягнено із ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 по 5 627,31 грн судових витрат з кожного. Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання оспорюваних правочинів недійсними, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_9 на момент укладення спірних договорів за своїм психічним станом не усвідомлювала значення своїх дії та не могла керувати ними. При цьому суд першої інстанції зазначив, що підставі вважати наданий висновок посмертної судово-психіатричної експертизи відносно ОСОБА_9 таким, що не відповідає вимогам закону та така експертиза була проведена з порушенням встановлених норм відсутні. Також суд першої інстанції виходив з того, що у ОСОБА_3 не виникло право на відчуження спірної квартири, адже договір про зміну набувача в договорі довічного утримання визнається судом недійсним. Тому вимога про скасування державної реєстрації права власності є похідною від позовних вимог про визнання оспорюваних правочинів недійсними та підлягає задоволенню. Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про визнання права власності на спірне майно у порядку спадкування, суд першої інстанції виходив з того, що заповіт ОСОБА_9 від 12 лютого 2016 року визнається недійсним, тому відновлюється дія попереднього заповіту померлої ОСОБА_9 , а позивач не позбавлений можливості закінчити процедуру оформлення спадщини у нотаріуса. Крім того, відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про витребування спірної квартири з незаконного володіння відповідачів ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира незаконно вибула з власності ОСОБА_9 , а не ОСОБА_1 , якому ця квартира не належала. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 30 квітня 2025 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , ОСОБА_6 задоволено частково. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 08 квітня 2024 року в частині задоволення позовних вимог про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень скасовано, ухвалено в цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні зазначених позовних вимог відмовлено. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 08 квітня 2024 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння скасовано, ухвалено в цій частині нове судове рішення, яким зазначені позовні вимоги задоволено. Витребувано від ОСОБА_5 і ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 . В іншій частині рішення суду залишено без змін. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції правильно задовольнив позовні вимоги про визнання правочинів недійсними, адже наявний в матеріалах справи висновок посмертної судово-психіатричної експертизи, який є належним та достатнім доказом, підтверджує те, що ОСОБА_9 у момент складання заповіту від 12 лютого 2016 року, договорів довічного утримання від 19 лютого 2016 року та 02 серпня 2016 року, договорів про заміну набувача в договорах довічного утримання від 10 серпня 2015 року за своїм психічним станом не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Тому ОСОБА_1 має правові підстави на звернення до суду з позовними вимогами про визнання недійсними зазначених правочинів, оскільки ці правочини порушують його право на спадкування спадщини ОСОБА_9 . При відмові у задоволенні позовних вимог про витребування квартири на користь позивача суд першої інстанції не звернув уваги на зміст статті 396 ЦК України, якою встановлено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, в тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача. Суд зазначив, що спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього. Отже, апеляційний суд вважав, що зазначені вимоги підлягають задоволенню. Разом з тим, суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про скасування державної реєстрації, адже вважав, що задоволення таких вимог не призведе до поновлення порушених прав позивача. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги У травні 2025 року ОСОБА_5 та ОСОБА_6 подали до Верховного Суду касаційну скаргу на судові рішення, яка підписана їх представником ОСОБА_8 . Просять скасувати рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 08 квітня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 квітня 2025 року та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову у повному обсязі. Касаційну скаргу з урахуванням уточнення мотивовано тим, що: суди в частині задоволених позовних вимог неправильно застосували норми статей 387, 388 ЦК України, адже витребували майно у добросовісних набувачів, які придбаваючи житло за оплатним правочином, правомірно покладалися на відомості, що містилися в державному реєстрі та на відсутність інформації про обтяження та/або спір щодо квартири у відкритих судово-інформаційних системах, а договір купівлі-продажу спірної квартири посвідчений нотаріусом та в судовому поряду не оспорювався. При цьому оскаржені судові рішення ухвалені за відсутності перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, що суттєво як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном; також суди не застосували до спірних правовідносин приписи статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав та основоположних свобод, статті 41 Конституції України, статей 204, 321 ЦК України, які підлягали застосуванню; у спірних правовідносинах ОСОБА_6 , ОСОБА_5 є добросовісними набувачами, що не заперечується позивачем та підтверджується наступним: 1) ОСОБА_6 , ОСОБА_5 набули право власності на нерухоме майно у встановленому законодавством порядку на підставі відплатного правочину - договору купівлі-продажу від 25 січня 2020 року, укладеного із ОСОБА_7 , який в судовому порядку недійсним не визнавався. За придбання квартири скаржники сплатили 809 199,60 грн. Сплачена ціна є вище ринкової, яка визначена у звіті про оцінку майна від 14 січня 2020 року, зробленого ТОВ «Комплексна оцінка майна». Тобто, за указаним договором була сплачена справедлива, ринкова ціна; 2) момент правочину - договір купівлі-продажу укладений сторонами 25 січня 2020 року, тобто після спливу майже року з моменту проведення державної реєстрації 06 березня 2019 року права власності на квартиру за ОСОБА_7 . При цьому він проживав у вказаній квартирі та мав усі правовстановлюючі документи на неї; 3) суб`єкти правочину - ОСОБА_6 , ОСОБА_5 (покупці), ОСОБА_7 (продавець) - не є між собою родичами, чи будь-яким чином пов`язаними особами. Також скаржники жодним чином не пов`язані з ОСОБА_9 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , приватними нотаріусами Горбуновою Л. В., Василенком О. А. ; 4) перед придбанням у власність нерухомого майна, ОСОБА_6 , ОСОБА_5 , дотримуючись принципу розумності та обачності, вчинили всі можливі дії з метою перевірки дотримання законності цього правочину. Таким чином, набуваючи 25 січня 2020 року у власність квартиру ОСОБА_6 , ОСОБА_5 правомірно очікували, що ОСОБА_7 має право нею розпоряджатися, вочевидь не могли знати про те, що стосовно такого майна існує спір; крім того, суди порушили норми статей 387, 388 ЦК України в аспекті відсутності права у позивача заявляти віндикаційний позов як особи, яка не прийняла спадщину від померлої ОСОБА_9 , та не є власником спірної квартири. При цьому суди позбавили права власності скаржників на їх житло, діючи непропорційно, та покладаючи на них надмірний тягар; неправильно застосувавши до спірних правовідносин приписи статей 203, 215, частини першої статті 216, статті 225 ЦК України, та визнавши недійсними договори довічного утримання/зміну набувача в договорах довічного утримання, на підставі яких не відбувався перехід права власності на квартиру, та укладання яких не порушувало прав позивача, суди фактично задовольнили вимоги, які не є ефективним способом захисту; при визнанні недійсним заповіту, складеного ОСОБА_9 12 лютого 2016 року, суди керувалися висновками посмертної судово-психіатричної експертизи ОСОБА_9 , відповідно до яких остання на час укладання нею вищезазначених правочинів не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Проте такий доказ судом першої інстанції отриманий з порушенням норм процесуального права (статей 83, 197 ЦПК України) та основоположних засад цивільного судочинства (рівності, змагальності, диспозитивності). Зокрема, ухвалою судді від 24 червня 2020 року було відкрито провадження у цій справі та вирішено проводити розгляд справи в порядку загального позовного провадження. 27 квітня 2021 року, тобто після спливу більше 10 місяців з моменту відкриття провадження у справі, суд постановив ухвалу, якою підготовче провадження у справі закрив, а справу призначив для розгляду по суті. Проте у наступному судовому засіданні позивач заявив клопотання про витребування доказів, яке було судом задоволене без вирішення питання про наявність/відсутність у позивача поважних причин такого пропуску, та питання про повернення до стадії підготовчого судового засідання. Надалі судом також були розглянуті та задоволені на стадії розгляду справи по суті клопотання позивача про: призначення посмертної судово-психіатричної експертизи (ухвала Дніпровського районного суду міста Києва від 12 січня 2022 року); призначення посмертної судово-психіатричної експертизи в іншій установі (ухвала Дніпровського районного суду міста Києва від 07 лютого 2022 року); витребування доказів (ухвала Дніпровського районного суду міста Києва від 22 серпня 2022 року). Усі зазначені клопотання позивача були подані ним до суду першої інстанції та розглянуті судом без будь-якого обґрунтування поважності причин пропуску строку на подання відповідних клопотань, заяв та доказів до суду на стадії підготовчого судового засідання; без клопотання про поновлення цього строку; поза темпоральними межами стадій цивільного процесу (глава 3 Розділу III ЦПК України), тобто після закриття провадження у справі. Отже, посмертна судово-психіатрична експертиза судом була призначена, а висновок експертів отриманий судом з порушенням норм процесуального права, та з невиправданим наданням позивачу процесуальних переваг у порівнянні з іншими учасниками справи, чим порушено статтю 6 Конвенції про захист прав та основоположних свобод, а також статті 2, 12, 13, 83, 126 ЦПК України; висновок посмертної судово-психіатричної експертизи ОСОБА_9 , відповідно до якого вона на час вчинення правочинів у 2016 році не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, є суперечливим та базується на документах, які надавав виключно позивач, адже медичні установи на відповідні запити не підтвердили проблем з психічним станом померлої. Більш того, висновок експертами складений на підставі медичної карти стаціонарного хворого ОСОБА_9 за 2017 рік (тобто після складання нею оспорюваного заповіту від 12 лютого 2016 року), та з урахуванням висновку комісії судово-психіатричних експертів від 24 жовтня 2017 року, яка була проведена на тій підставі, що ОСОБА_1 10 травня 2017 року звернувся до суду з заявою про визнання ОСОБА_9 недієздатною особою. також відповідно до висновку посмертної судово-психіатричної експертизи експертами використані матеріали цієї справи, але їх використання мало вибірковий та однобічних характер, про що свідчить: 1) висновок не базується на медичних документах щодо психічного стану особи, яка померла, а на показаннях свідків, на яких вказав позивач; 2) одним із свідків є позивач, який зацікавлений у розгляді цієї справи; 3) за життя ОСОБА_9 не стояла на обліку в психіатричних диспансерах, не зверталась за психологічною/психіатричною допомогою; 4) експерти не надали ніякого пояснення: як особа, яка за їх висновком не розуміла станом на лютий 2016 року значення своїх дій, згідно з матеріалами справи самостійно у 2015 році подорожувала до іншої країни, перетинаючи державний кордон, а також на час перебування з вересня 2014 до травень 2015 в рф самостійно здавала в оплатний найм спірну квартиру, тобто вчиняла юридично значимі дії з метою фінансового зиску, систематично протягом півроку (з 19 лютого 2016 року до 10 серпня 2016 року) вільно розпоряджалася своїми майновими правами, самостійно приймала рішення та здійснювала свої цивільні права і обов`язки; 5) неодноразово отримувала грошові кошти від набувачів за договорами довічного утримання, про що свідчать власноруч складені нею розписки; крім того, суди зробили помилковий висновок про те, що квартира вибула з володіння власника не з його волі, а відтак і до неправильного вирішення спору; суди безпідставно не застосували наслідки спливу позовної давності, про що заявлено відповідачами у суді першої інстанції, що є самостійною підставою для відмови в позові. Проте подана скаржниками заява про застосування наслідків спливу позовної давності не була вирішена судом першої інстанції, а суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми статті 267 ЦК України. Так, заповіт ОСОБА_9 складений 12 лютого 2016 року, а з позовом про визнання його недійсним позивач звернувся до суду лише 23 червня 2020 року, тобто поза межами трирічного строку. Зазначена у позові дата, 14 березня 2017 року, коли позивач нібито дізнався про наявність нового заповіту та договорів довічного утримання - не підтверджується жодним доказом; за показаннями свідків, сусіди знали про ці документи із 2016 року; також з 2016 року ОСОБА_9 щомісячно отримувала грошове утримання від набувачів. Крім того, 01 вересня 2025 року ОСОБА_5 та ОСОБА_6 подали доповнення до касаційної скарги на зазначені судові рішення. У доповненнях до касаційної скарги зазначено, що: апеляційний суд необґрунтовано відхилив заперечення відповідачів щодо висновку посмертної судово-психіатричної експертизи ОСОБА_9 , який ґрунтується на припущеннях; проігнорував обставини справи, які визнаються позивачем, і які суперечать цьому висновку; та непропорційно поклав на них невиправданий тягар доведення обставин щодо психічного стану особи, з якою вони ніколи не були знайомі; апеляційний суд проігнорував посилання відповідачів на те, що у матеріалах справи відсутні докази, які доводять абсолютну неспроможність ОСОБА_9 розуміти значення своїх дій щодо складення заповіту та укладення договорів, а також щодо психічного стану ОСОБА_9 станом на лютий 2016 року - серпень 2016 року, який не дозволяв їй свідомо керувати власними діями; не відповідає дійсності висновок апеляційного суду про те, що матеріали справи містять докази прийняття ОСОБА_1 спадщини ОСОБА_9 у визначені законом строки та спосіб, а тому позивач є спадкоємцем ОСОБА_9 за заповітом; оскільки відповідачі є добросовісними набувачами спірної квартири, яка є їх житлом, суд апеляційної інстанції несправедливо і непропорційно втрутився щодо мирного користування ними об`єктом права власності. Крім того, відповідачі в суді апеляційної інстанції особливу увагу суду звертали на те, що понад 5 років проживають у спірній квартирі, а в разі позбавлення їх - не зможуть відшкодувати витрачені на купівлю квартири кошти. Більш того, продавець майна відповідачам - ОСОБА_7 взагалі не бере участі у цій справі, на зв`язок не виходить, згідно з даними державних реєстрів не володіє жодним майном; порушення своїх прав позивач пов`язує з тим, що спадкоємицею за заповітом 2016 року визначено ОСОБА_2 , і що вона у подальшому набула майно померлої як спадщину. Недійсність заповіту, за яким майно ОСОБА_9 заповідане ОСОБА_2 , а також недійсність договорів довічного утримання між померлою ОСОБА_9 та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 є предметом цього спору. ОСОБА_2 як спадкоємця і набувача за договорами довічного утримання разом з ОСОБА_3 позивач визначив відповідачами у цій справі. ОСОБА_2 згідно з даними державних реєстрів є власницею нерухомого майна. Спір щодо наслідків виконання цих правочинів (включаючи можливу компенсацію коштів, за договорами довічного утримання, які за життя отримувала ОСОБА_9 ) справедливо вирішувати саме між вказаними особами; висновок апеляційного суду про відсутність у ОСОБА_1 можливостей компенсації неотриманого, не відповідає дійсності і судовій практиці. При цьому позивач не позбавлений права звернутися за компенсацією до ОСОБА_2 , якщо вважає, що вона незаконно отримала належне ОСОБА_9 майно у спадщину; несправедливо і непропорційно покладати тягар майнової відповідальності на добросовісних набувачів ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , які не тільки сплатили ринкову ціну за спірну квартиру у розмірі 809199,60 грн., але й відремонтували її за власний кошти, 5 років її обслуговують, оплачують комунальні послуги, а також вже 5 років як відповідачі несуть судові витрати та витрати на оплату професійної правової допомоги під час розгляду цієї справи. Аналіз доводів касаційної скарги та доповнення до неї свідчить про те, що сдові рішення судів попередніх інстанцій оскаржуються в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 про: визнання недійсним заповіту, складеного ОСОБА_9 12 лютого 2016 року; визнання недійсними договорів довічного утримання від 19 лютого 2016 року, від 02 серпня 2016 року, які укладені між ОСОБА_9 та ОСОБА_2 ; визнання недійсними договорів про зміну набувача у договорах довічного утримання, укладених 10 серпня 2016 року між ОСОБА_9 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ; витребування із чужого незаконного володіння ОСОБА_5 і ОСОБА_6 спірної квартири. Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу У жовтні 2025 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу, який підписаний представником ОСОБА_12 . Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін; стягнути з ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 22 000,00 грн. Відзив обґрунтований тим, що: касаційне провадження не є «третьою інстанцією по суті». Його завдання - забезпечити однакове застосування норм права судами України. Проте значна частина доводів касаційної скарги зводиться до повторної переоцінки доказів та незгоди з висновками судів, що виходить за межі повноважень касаційного суду, встановлених статтею 400 ЦПК України; посилання у касаційній скарзі на висновки, викладені у постановах Верховного Суду в подібних правовідносинах та принцип «надмірного тягаря» висновків судів не спростовують, а навпаки - підтверджують законність, або ж є нерелевантними; добросовісний набувач не може вважатися абсолютним власником, якщо річ вибула з володіння попереднього власника поза його волею. У таких випадках власник вправі звернутися з позовом про витребування майна, а добросовісний набувач реалізує право на компенсацію збитків шляхом застосування регресної вимоги до свого продавця. Таким чином, норми статті 388 ЦК України не мають на меті порушення прав добросовісного набувача, а має ціль відновити порушене право дійсного власника майна. Тобто положення статті забезпечують повернення власності законному володільцю, при цьому не позбавляють добросовісного покупця права на компенсацію - але лише від того, від кого він набув річ. Отже, порушення прав добросовісних набувачів відсутні; суди встановили, що майно вибуло з володіння спадкодавця поза її волею. Норми статті 388 ЦК України є самостійною і достатньою підставою для віндикації. Добросовісність набувача у такому випадку не блокує право власника на повернення майна; позивач належно прийняв спадщину, подавши заяву нотаріусу у встановлений строк. Заповіт 1998 року діє, а заповіт 2016 року визнано недійсним, отже вся спадщина належить позивачу. При цьому, право власності виникло з моменту відкриття спадщини, а відсутність свідоцтва чи державної реєстрації не позбавляє права і не унеможливлює судовий захист; доводи касаційної скарги зводяться до порушення статей 126, 197, 263 ЦПК України, зокрема щодо: прийняття доказів і клопотань після підготовчого провадження; проведення судової експертизи; мотивування рішень апеляційного суду. Проте жодне з наведених порушень не мало місця під час розгляду цієї справи судами першою та апеляційною інстанцій; клопотання про проведення судово-психіатричної експертизи подавалися в межах підготовчого провадження, а їх розгляд відбувся пізніше за відсутності заперечень сторін. Така ситуація узгоджується з нормами частини третьої статті 197 ЦПК України, яка дозволяє вирішувати питання доказування під час розгляду справи, якщо цього потребує встановлення істини. Витребування медичних документів було похідною дією для належного проведення експертизи, що не є порушенням процесуальних меж. При цьому сторони були належним чином повідомлені про всі судові засідання. Відсутність окремих учасників, які були повідомлені належно, не є безумовною підставою для скасування рішення; витребування майна навіть у добросовісного набувача не є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо: втручання ґрунтується на законі, переслідує легітимну мету, забезпечує справедливий баланс між інтересами сторін. У цій справі втручання має законну основу - статті 225, 388 ЦК України; легітимну мету - відновлення порушеного права власності законного спадкоємця; і дотримано баланс - добросовісні набувачі мають реальні механізми компенсації (стаття 661 ЦК України), тоді як у позивача відсутній будь-який інший засіб відновлення права. Скаржники надають оцінку порушення положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції виключно щодо особисто них, як добросовісних набувачів, одночасно не враховуючи наявність порушеного права позивача, що є помилковим; у цій справі позивач дізнався про порушення свого права після смерті спадкодавця, коли звернувся до нотаріуса для оформлення спадщини та отримав відмову у вчиненні нотаріальної дії (лист-відмова нотаріуса від 06 січня 2020 року). Саме з цього моменту позивач об`єктивно дізнався про те, що на майно зареєстровані права третіх осіб на підставі правочинів 2016 року; існує перешкода у здійсненні спадкових прав; порушене його право власності як спадкоємця за заповітом 1998 року. Таким чином, момент початку перебігу позовної давності обґрунтовано визначено з 06 січня 2020 року. Позов подано 23 червня 2020 року, тобто в межах трирічного строку позовної давності, визначеного статтею 257 ЦК України. Більш того, до моменту смерті спадкодавця позивач не мав ані правових, ані фактичних підстав знати про існування заповіту 2016 року та наступних договорів. Апеляційний суд обґрунтовано визнав, що позовна давність не пропущена, а обставини щодо моменту дізнання про порушення досліджено належним чином. Доводи скаржників про пропущення строку є надуманими, суперечать фактам і усталеній судовій практиці. Разом з відзивом на касаційну скаргу надано попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат (витрат на професійну правничу допомогу) в розмірі 22 000,00 грн. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 12 червня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_5 , ОСОБА_6 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 08 квітня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 травня 2025 року залишено без руху та надано строк для усунення її недоліків. Ухвалою Верховного Суду від 02 вересня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі № 755/8752/20 та витребувано справу із суду першої інстанції. Крім того, відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про зупинення дії рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 08 квітня 2024 року та постанови Київського апеляційного суду від 30 квітня 2025 року. У вересні 2025 року матеріали справи № 755/8752/20 надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 23 жовтня 2025 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку для подачі відзиву; продовжено ОСОБА_1 строк для подачі відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та доповнення до неї на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 08 квітня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 квітня 2025 року. Ухвалою Верховного Суду від 05 листопада 2025 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 02 вересня 2025 року зазначено, що касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 17 січня 2024 року в справі № 752/18246/21, від 22 лютого 2023 року в справі № 760/3709/18, від 24 травня 2023 року в справі № 202/3068/20, від 11 грудня 2024 року в справі № 209/1235/20, від 11 листопада 2019 року в справі № 496/4851/14-ц, від 30 травня 2024 року в справі № 229/7156/19, від 23 жовтня 2019 року в справі № 922/3537/17, від 21 вересня 2022 року в справі № 908/976/19, від 15 березня 2023 року в справі № 725/1824/20, тощо). Фактичні обставини справи Суди встановили, що позивач є онуком ОСОБА_9 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . За життя ОСОБА_9 була власницею квартири АДРЕСА_1 та автомобіля Opel Omega, 1989 року випуску. 18 серпня 1998 року ОСОБА_9 склала заповіт, що посвідчений державним нотаріусом Броварської районної державної нотаріальної контори Юхтою Л. М., зареєстрований в реєстрі за № 2-2648, за яким заповіла все своє майно, де б воно не було та з чого б воно не складалось, ОСОБА_1 . 12 лютого 2016 року ОСОБА_9 склала заповіт, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л. В., зареєстрований у реєстрі за № 129, яким заповіла все своє майно, де б воно не було і з чого б воно не складалось, ОСОБА_2 19 лютого 2016 року між ОСОБА_9 (відчужувач) та ОСОБА_2 (набувач) укладений договір довічного утримання, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л. В., зареєстрований в реєстрі за № 256, за умовами якого ОСОБА_9 передає у власність, а набувач отримує у власність 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , взамін чого ОСОБА_2 зобов`язується забезпечувати відчужувача довічно на умовах цього договору. Відчужувана 1/2 частина квартири є особистою приватною власністю ОСОБА_9 та належить їй на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 13 грудня 1993 року комітетом по оренді та приватизації комунального майна Дарницького району міста Києва, згідно з розпорядженням (наказом) від 13 грудня 1993 року, зареєстрованого Київським міським бюро технічної інвентаризації 22 грудня 1993 року в реєстровій книзі за № 1394. 02 серпня 2016 року між ОСОБА_9 (відчужувач) та ОСОБА_2 (набувач) укладений договір довічного утримання, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л. В., зареєстрований в реєстрі за № 1427, за умовами якого ОСОБА_9 передає у власність, а набувач отримує у власність 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , взамін чого ОСОБА_2 зобов`язується забезпечувати відчужувача довічно на умовах цього договору. Відчужувана 1/2 частина квартири є особистою приватною власністю ОСОБА_9 та належить їй на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого державним нотаріусом Сьомої київської державної нотаріальної контори Паньшиною О. В. 14 липня 2016 року за реєстровим № 4-967. Право власності відчужувача на 1/2 частину квартири зареєстровано в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 14 липня 2016 року державним нотаріусом Сьомої київської державної нотаріальної контори Паньшиною О. В. за № 15604997. 10 серпня 2016 року між ОСОБА_9 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір про зміну набувача в договорі довічного утримання, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л. В. 19 лютого 2016 року за реєстровим № 255 та внесення змін та доповнень до нього, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л. В, зареєстрований в реєстрі за № 1470, відповідно до умов якого у зв`язку з неможливістю подальшого виконання ОСОБА_2 обов`язків за договором довічного утримання, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л. В. 19 лютого 2016 року за реєстровим № 255, з підстав, що мають істотне значення, обов`язки набувача за договором довічного утримання передаються іншій особі - ОСОБА_3 , за згодою ОСОБА_9 , що оформлено окремою заявою від 10 серпня 2016 року. Цього ж дня, 10 серпня 2016 року, між ОСОБА_9 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір про зміну набувача в договорі довічного утримання, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л. В. 02 серпня 2016 року за реєстровим № 1427 та внесення змін та доповнень до нього, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л. В, зареєстрований в реєстрі за № 1471, відповідно до умов якого у зв`язку з неможливістю подальшого виконання ОСОБА_2 обов`язків за договором довічного утримання, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л. В. 02 серпня 2016 року за реєстровим № 1427, з підстав, що мають істотне значення, обов`язки набувача за договором довічного утримання передаються іншій особі - ОСОБА_3 , за згодою ОСОБА_9 , що оформлено окремою заявою від 10 серпня 2016 року. Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 20 лютого 2018 року у справі № 755/6661/17 ОСОБА_9 визнано недієздатною, встановлено над нею опіку та призначено опікуном ОСОБА_1 . Ухвалою судді Дніпровського районного суду міста Києва від 10 грудня 2018 року в справі № 755/13434/18 відкрито провадження за позовом ОСОБА_1 , який діяв в інтересах ОСОБА_9 , до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання правочинів недійсними. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_9 померла. 06 березня 2019 року між ОСОБА_3 (продавець) та ОСОБА_7 (покупець) укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Баранець А. М., зареєстрований в реєстрі за № 115. 28 березня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Шостої київської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини ОСОБА_9 26 липня 2019 року заяву про прийняття спадщини ОСОБА_9 за заповітом до Шостої київської державної нотаріальної контори подала ОСОБА_2 . Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 15 січня 2020 року провадження у справі № 755/13434/18 закрито. Постановою державного нотаріуса Шостої київської державної нотаріальної контори Дашко Ю. О. від 06 січня 2020 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_9 , оскільки останнім за датою посвідчення був заповіт ОСОБА_9 від 12 лютого 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л. В., дублікат за яким був виданий 20 лютого 2019 року, а спадкоємцем за таким заповітом є ОСОБА_2 , яка прийняла спадщину 26 липня 2019 року. 25 січня 2020 року між ОСОБА_7 (продавець) та ОСОБА_5 , ОСОБА_6 (покупці) укладений договір купівлі - продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Василенком О. А., зареєстрований в реєстрі за № 513, відповідно до умов якого покупці придбали квартиру у рівних частинах. Відповідно до висновку судово-психіатричного експерта від 27 березня 2023 року № 266, складеного експертами Державної установи «Інститут психіатрії, судово-психіатричної експертизи та моніторингу наркотиків МОЗ України», Верхогляд Н. І. в період укладення заповіту від 12 лютого 2016 року, договору довічного утримання від 19 лютого 2016 року, договору довічного утримання від 02 серпня 2016 року, договорів про заміну набувача у договорі довічного утримання від 10 серпня 2016 року, виявляла ознаки «Органічних психічних розладів судинного ґенезу (гіпертонічна хвороба, дисциркуляторна енцефалопатія з вираженим інтелектуально-мнестичним зниженням та емоційно-вольовими порушеннями» (F06.8 за МКХ-10). За своїм психічним станом у зазначені періоди часу ОСОБА_9 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Позиція Верховного Суду Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 519/2-5034/11). Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)). Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)). Щодо позовних вимог про визнання недійсними заповіту, договорів довічного утримання та договорів про зміну набувача за договорами довічного утримання Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається (стаття 1234 ЦК України). У частині другій статті 1257 ЦК України вказано, що за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Тлумачення частини другої статті 1257 ЦК України свідчить, що для дійсності заповіту волевиявлення заповідача має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених ЦК України. Згідно з частиною четвертою статті 1254 ЦК України, якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених статтями 225 і 231 цього Кодексу. За договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (стаття 744 ЦК України). Договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню (стаття 745 ЦК України). Відчужувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути фізична особа незалежно від її віку та стану здоров`я. Набувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути повнолітня дієздатна фізична особа або юридична особа (частини перша, друга статті 746 ЦК України). Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). Згідно з частинами першою та другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до частин першої - п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (частина перша статті 216 ЦК України). Згідно зі статтею 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені. Норми статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї із сторін. Справи про визнання правочину недійсним із тих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів. Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити перш за все на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)). Підставою для визнання правочину недійсним згідно зі статтею 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними (див. постанови Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 359/3849/14-ц, від 16 травня 2022 року у справі № 127/8183/19, від 27 травня 2022 року у справі № 752/5238/16-ц, від 22 вересня 2022 року у справі № 757/28174/18-ц). З позовом про визнання правочинів недійсними на підставі статті 225 ЦК України звертається: (а) або сторона правочину, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними; (б) або в разі її смерті - інші особи, чиї цивільні права або інтереси порушені. До інших осіб відносяться, зокрема, спадкоємці сторони правочину, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (див. постанови Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 161/17119/16-ц, від 08 листопада 2021 року в справі № 307/3040/19). Тлумачення вказаних норм свідчить, що частина четверта статті 1254 ЦК України стосується тільки тих випадків, за яких новий заповіт визнано недійсним через дефект волі заповідача на підставі статті 225 ЦК України (заповідач у момент вчинення заповіту не усвідомлював значення своїх дій та (або) не міг керувати ними) чи статті 231 ЦК України (заповіт вчинено під впливом насильства), дія попереднього заповіту відновлюється (див. постанову Верховного Суду від 01 березня 2021 року у справі № 473/1878/19). У справі про оспорювання правочину, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, позивач має довести не тільки стан фізичної особи в момент вчинення правочину (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо), але й те що під впливом такого стану фізична особа не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (див. постанову Верховного Суду від 30 травня 2024 року в справі № 229/7156/19). Обов`язковість вимог статті 105 ЦПК України щодо призначення судово-психіатричної експертизи при вирішенні спору про визнання правочину недійсним за статтею 225 ЦК України вказує на те, що саме висновок експерта в цьому випадку є належним доказом медичного характеру в розумінні статті 77 ЦПК України (див. постанову Верховного Суду від 13 березня 2024 року в справі № 336/6943/17). Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України). Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя, четверта статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України). У справі, що переглядається: при зверненні до суду ОСОБА_1 , крім іншого, пред`явив вимоги про визнання недійсними заповіту, договорів довічного утримання та договорів про зміну набувача за договорами довічного утримання. При цьому, позивач посилався на те, що, маючи психічний розлад здоров`я, спадкодавець ОСОБА_9 повною мірою не усвідомлювала значення своїх дій і у 2016 році склала новий заповіт на сторонню особу - ОСОБА_2 , договори довічного утримання, договори про зміну набувача в договорах довічного утримання із сторонніми особами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , яким передала у власність свою квартиру АДРЕСА_1 . Надалі, рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 20 лютого 2018 року ОСОБА_9 було визнано недієздатною, а його (позивач) було призначено опікуном; при задоволенні вимог у частині визнання оспорюваних правочинів недійсними (заповіту, договорів довічного утримання та договорів про зміну набувача в договорах довічного утримання) суди виходили із того, що ОСОБА_9 на момент укладення спірних договорів за своїм психічним станом не усвідомлювала значення своїх дії та не могла керувати ними, пославшись на висновок судово-психіатричної експертизи. Разом з цим, підстав вважати висновок посмертної судово-психіатричної експертизи від 27 березня 2023 року № 266 відносно ОСОБА_9 таким, що не відповідає вимогам закону або така експертиза була проведена з порушенням норм законодавства немає; суди встановили, що відповідно до висновку судово-психіатричного експертизи від 27 березня 2023 року № 266, складеного експертами ДУ «Інститут психіатрії, судово-психіатричної експертизи та моніторингу наркотиків МОЗ України», Верхогляд Н. І. в період укладення заповіту від 12 лютого 2016 року, договору довічного утримання від 19 лютого 2016 року, договору довічного утримання від 02 серпня 2016 року, договорів про заміну набувача у договорі довічного утримання від 10 серпня 2016 року, виявляла ознаки «Органічних психічних розладів судинного ґенезу (гіпертонічна хвороба, дисциркуляторна енцефалопатія з вираженим інтелектуально-мнестичним зниженням та емоційно-вольовими порушеннями» (F06.8 за МКХ-10). За своїм психічним станом у зазначені періоди часу ОСОБА_9 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними (т. 3, а. с. 185-188); відповідачі не надали суду належних доказів у підтвердження того, що психічний стан ОСОБА_9 змінювався на краще у період укладення спірних правочинів. таким чином, під час судового розгляду суди встановили на підставі належних доказів, що спірна квартира вибула з власності ОСОБА_9 поза її волею, а заповіт, складений ОСОБА_9 12 лютого 2016 року, не відповідав її волі, оскільки під час його підписання вона не усвідомлювання значення своїх дій та не могла керувати ними; отже, суди дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання недійсними заповіту ОСОБА_9 від 12 лютого 2016 року та договорів довічного утримання від 19 лютого 2016 року та 02 серпня 2016 року, і договорів про зміну набувача в договорах довічного утримання від 10 серпня 2015 року; оскільки заповіт, підписаний ОСОБА_9 12 лютого 2016 року, визнається недійсним на підставі статті 225 ЦК України, відновлюється чинність попереднього заповіту ОСОБА_9 , який вона склала 18 січня 1998 року на користь ОСОБА_1 . При цьому позивач прийняв спадщину ОСОБА_9 у визначені законом строки та спосіб, а тому він є спадкоємцем ОСОБА_9 за заповітом. За таких обставин суди зробили правильний висновок, що позивач має право на спадкування після смерті ОСОБА_9 , тому його права порушені внаслідок вчинення заповіту та договорів довічного утримання та про зміну набувача у договорах довічного утримання. При цьому позивачем доведена недійсність вказаних правочинів, у зв`язку з невідповідністю волі ОСОБА_9 , оскільки під час їх вчинення вона не усвідомлювання значення своїх дій та не могла керувати ними. При цьому колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги в частині законності / протиправності призначення та проведення посмертної судово-психіатричної експертизи та необґрунтованості її висновків з таких мотивів. Висновок експерта є одним із доказів, на підставі яких суд встановлю є наявність або відсутність обставин ( фактів ), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (статті 76, 102 ЦПК України). Згідно з статтею 105 ЦПК України призначення експертизи судом є обов`язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Призначення експертизи судом є обов`язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити: 1) характер і ступінь ушкодження здоров`я; 2) психічний стан особи; 3) вік особи, якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати. Судова експертиза - це дослідження на основі спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо об`єктів, явищ і процесів з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду (стаття 1 Закону України «Про судову експертизу»). Судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування. У справі, що переглядається: під час підготовчого провадження позивач, 30 вересня 2020 року, подавав до суду клопотання про проведення посмертної судово-психіатричної експертизи (т. 1, а. с. 133-137); у підготовчому судовому засіданні 01 лютого 2022 року представник позивача заявляв про намір проведення посмертної судово-психіатричної експертизи, а у матеріалах справи наявне відповідне клопотання (т. 2, а. с. 13); надалі у судових засіданнях витребовувались медичні документи ОСОБА_9 ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 27 квітня 2021 року закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду (т. 2, а. с. 116); проте клопотання про проведення посмертної судово-психіатричної експертизи під час підготовчих судових засіданнях не вирішувалось; надалі, ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 12 січня 2022 року у цій справі, крім іншого, призначено посмертну судово-психіатричну експертизу, проведення якої доручено експертам Київського міського центру судово-психіатричної експертизи, на вирішення якої було поставлено питання чи усвідомлювала ОСОБА_9 значення своїх дій та чи могла керувати ними станом на момент вчинення: заповіту від 12 лютого 2016 року; договору довічного утримання від 19 лютого 2016 року; договору довічного утримання від 2 серпня 2016 року; договорів про зміну набувача в договорах довічного утримання від 10 серпня 2016 року? (т. 3, а. с.12-13); ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 07 лютого 2022 року у цій справі, крім іншого, призначено посмертну судово-психіатричну експертизу, проведення якої доручено експертам Державної установи «Інститут психіатрії, судово-психіатричної експертизи та моніторингу наркотиків Міністерства охорони здоров`я України», на розгляд експерта поставлено таке питання: чи усвідомлювала померла ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , значення своїх дій та чи могла керувати ними станом на момент вчинення: заповіту 12 лютого 2016 року; договору довічного утримання 19 лютого 2016 року; договору довічного утримання 02 серпня 2016 року; договорів про заміну набувача в договорі довічного утримання 10 серпня 2016 року? (т. 3, а. с.30-31); крім того, ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 28 листопада 2022 року направлено справу експертам Державної установи «Інститут психіатрії, судово-психіатричної експертизи та моніторингу наркотиків Міністерства охорони здоров`я України» для проведення посмертної судово-психіатричної експертизи призначеної ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 07 лютого 2022 року. На розгляд експерта поставити питання визначені ухвалою від 07 лютого 2022 року: чи усвідомлювала померла ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , значення своїх дій та чи могла керувати ними станом на момент вчинення: заповіту 12 лютого 2016 року; договору довічного утримання 19 лютого 2016 року; договору довічного утримання 02 серпня 2016 року; договорів про заміну набувача в договорі довічного утримання 10 серпня 2016 року? висновок судово-психіатричного експертизи № 266, складений 27 березня 2023 року експертами Державної установи «Інститут психіатрії, судово-психіатричної експертизи та моніторингу наркотиків МОЗ України» (т. 3, а. с. 185-188); посмертну судово-психіатричну експертизу ОСОБА_9 проведено комісією у складі двох експертів Державної установи «Інститут судової психіатрії Міністерства охорони здоров`я України», кожен з яких має значний стаж експертної діяльності; при проведенні вказаної експертизи, експертами досліджено ряд медичних документів померлої ОСОБА_9 , які долучені до матеріалів справи, зокрема: висновок МРТ від 05 квітня 2011 року (т.1, а. с. 45), копію консультативного висновку з Інституту геронтології від 18 травня 2011 року (т. 1, а. с.47), копію ЕЕГ-дослідження від 21 листопада 2011 року (т. 1, а. с.48), довідку з КНП «КМКЛ ШМД» від 28 вересня 2022 року № 917 (т. 3, а. с. 93), довідку з КНП «Київська МКЛ № 1» (т. 3, а. с.94), довідку з КНП «КМКЛ № 3» від 08 листопада 2022 року № 1528 (т. 3, а. с.43), довідку з КНП «Центр ПМСД № 4» Дніпровського району міста Києва від 31 січня 2023 року № 107/01-02 (т. 3, а. с. 177), довідку з КНП «Центр ПМСД № 2» Дніпровського району міста Києва від 22 лютого 2023 року № 175 (т. 3, а. с.177), довідку з КНП «Центр ПМСД «Русанівка» (т. 3, а. с. 96), копію довідки з Київського міського ПНД № 1 від 18 лютого 2016 року № 160 (т. 2, а. с. 85), копію довідки з Київської ПНЛ № 2 від 06 липня 2017 року № 061/203/06-1308 (т. 2, а. с.132), а також медичну картку стаціонарного хворого ОСОБА_9 від 28 лютого 2017 року № 17/3215 та висновок судово-психіатричної експертизи від 24 жовтня 2017 року № 689, складений експертами, які оглядали ОСОБА_9 та спілкувалися з нею. Тому є безпідставним аргумент касаційної скарги про те, що висновок посмертної судово-психіатричної експертизи складений не на підставі медичних документів, а лише на показаннях свідків, одним з яких є позивач ОСОБА_1 ; відповідачі не надали суду доказів, які б спростували висновки посмертної судово-психіатричної експертизи або викликали б сумніви у його правильності. Більш того, у матеріалах справи відсутні докази, які б суперечили зазначеному висновку судової експертизи. Таким чином, висновок посмертної судово-психіатричної експертизи є належним та достатнім доказом на підтвердження того, що ОСОБА_9 у момент складання заповіту від 12 лютого 2016 року, договорів довічного утримання від 19 лютого 2016 року та 02 серпня 2016 року, договорів про заміну набувача в договорах довічного утримання від 10 серпня 2015 року за своїм психічним станом не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Необґрунтованими є доводи касаційної скарги про те, що клопотання про призначення посмертної судово-психіатричної експертизи було подане та задоволене судом після закриття підготовчого судового засідання, на стадії розгляду справи по суті, без подання клопотання про поновлення строку для вчинення відповідної процесуальної дії, що робить висновок недопустимим доказом. Так, дійсно, розгляд та задоволення клопотання про призначення посмертної судово-психіатричної експертизи мало місце під час розгляду справи судом першої інстанції по суті, тобто після закриття підготовчого судового засідання. Разом з цим, первісно відповідне клопотання було подане у підготовчому провадженні, але судом не вирішене. Більш того, під час судового засідання у межах підготовчого провадження позивач наголошував про намір проведення такої експертизи та необхідність витребування доказів для її проведення. Посилання відповідачів на те, що за життя ОСОБА_9 не зверталася за психіатричною допомогою та не перебувала на обліку у психіатричних диспансерах, не може бути єдиною та беззаперечною підставою для висновку, що укладаючи спірні правочини ОСОБА_9 розуміла значення своїх дій, які б відповідали її волі та бажанню, особливо за існування висновку посмертної судово-психіатричної експертизи, які свідчать про зворотнє. Доводи касаційної скарги про те, що висновок посмертної судово-психіатричної експертизи містить суттєві недоліки, що ставить під сумнів його достовірність, є неспроможними та зводяться до необхідності переоцінки доказу. Проте відповідно до частини першої статті 400 ЦПК такі дії знаходяться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Колегія суддів вважає безпідставними доводи касаційної скарги щодо застосування наслідків спливу позовної давності. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Таким чином, позовна давність є строком пред`явлення позовної вимоги як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). За приписами частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Разом з тим, згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18) та від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18). Перебіг позовної давності починається з моменту, коли у особи виникло право на подання позову у матеріально-правовому аспекті. Мається на увазі таке подання позову, з яким пов`язується судовий захист права або здійснення примусу до дотримання норм права. Перебіг позовної давності пов`язується з моментом, коли право позивача порушено і таке порушення не усувається. Насамперед, для визначення моменту виникнення права на позов важливими є об`єктивні обставини - самий факт порушення права, а із встановленням моменту порушення права позивача підлягають встановленню суб`єктивні обставини - момент, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення. У статті 1216 ЦК України передбачено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Відповідно до частин першої, другої статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу). Згідно з частинами першою, третьою статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини. Відповідно до частини другої статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Отже, право на пред`явлення позову про визнання заповіту недійсним виникає лише після смерті заповідача. Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її (частина перша статті 1268 ЦК України). Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини (частина 1 статті 1269 ЦК України). Таким чином, право на пред`явлення позову про визнання заповіту та договорів, які були укладені спадкодавцем, недійсним має спадкоємець, який прийняв спадщину. У справі, що переглядається: позивач ОСОБА_1 звернувся з цим позовом для захисту своїх порушених прав спадкоємця ОСОБА_9 ; позивач прийняв спадщину 28 березня 2019 року, подавши відповідну заяву до Шостої київської державної нотаріальної контори, а тому з цієї дати він набув право звернення до суду із позовом про оспорення заповіту ОСОБА_9 та укладених нею договорів, на захист своїх порушених прав спадкоємця; отже, перебіг позовної давності за вимогами ОСОБА_1 як спадкоємця про визнання заповіту та договорів недійсними розпочався із часу відкриття спадщини - 27 січня 2019 року, а позивач звернувся до суду із позовом у цій справі в червні 2020 року. Таким чином, позовна давність за цим позовом не сплила; крім того, ОСОБА_1 як опікун ОСОБА_9 та в її інтересах, звертався у грудні 2018 року до суду з позовом про визнання недійсними договорів про довічне утримання та про зміну набувача за договорами про довічне утримання. Проте ухвалами Дніпровського районного суду міста Києва від 15 січня 2020 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про залучення його до участі у справі, як правонаступника ОСОБА_9 , та закрито провадження у справі, адже спадкоємцем ОСОБА_9 на підставі заповіту від 12 лютого 2016 року є ОСОБА_2 , яка прийняла спадщину та подала заяву про закриття провадження у справі. За таких обставин суди обґрунтовано вважали, що підстав для задоволення заяви про застосування наслідків спливу позовної давності немає, а відповідні доводи касаційної скарги необґрунтовані. Відповідачі наголошували, що заповіт ОСОБА_9 був складений 12 лютого 2016 року, а з позовом про визнання його недійсним позивач звернувся до суду лише 23 червня 2020 року, тобто поза межами трирічного строку. Саме з 2016 року як сусідам, так й іншим особам стало відомо про існування нового заповіту та договорів довічного утримання. Більше того, з 2016 року ОСОБА_9 щомісячно отримувала грошове утримання від набувачів. Проте такі аргументи не підтверджені належними доказами, а доводи про те, що позивачу могло бути відомо про вказані обставини саме з 2016 року, мають ймовірний характер. Щодо позовної вимоги про витребування спірної квартири з чужого незаконного володіння Шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором (пункти 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 923/466/17 (провадження № 12-89гс19)). Способами захисту суб`єктивних прав є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 90), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 68)). Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункт 40)). Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14 (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункт 55) та ін.). Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин. Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18 (провадження № 61-6415св19)). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)). Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Відтак, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18)). Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (див. пункти 84, 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20)). У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 74), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 148). Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга статті 328 ЦК України). Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18)). Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У частині третій цієї ж статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. За змістом частини п`ятої статті 12 Цивільного кодексу України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18). Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно. При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна. Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього. Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див.: постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21)). Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19)). Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2023 року в справі № 233/4365/18 (провадження № 14-96цс21) вказано, що: «Вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див., зокрема, постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1-46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див., зокрема, постанови від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 211), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 55), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.66))». Вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім перевіряти добросовісність набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема добросовісно (близькі за змістом висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (пункт 37), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (пункт 40)). Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/ недобросовісності набувача, що суттєво як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном». Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (рішення ЄСПЛ від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України» East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04). Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту зазначеної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право. Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя. Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Потрібний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки, встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії. Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, потрібно застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади чи місцевого самоврядування постанову (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 грудня 2022 року у справі № 472/156/21 (провадження № 61-7658св22)). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2021 року у справі № 320/62/19 зазначено, що «доводи касаційної скарги про те, що витребування спірного нерухомого майна у добросовісного набувача, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), оскільки у такому випадку на відповідача буде покладено індивідуальний та надмірний тягар, відхиляються Верховним Судом, з огляду на таке. У практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ». Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України, пунктом 3 частини першої статті 382 ЦПК України у мотивувальній частині судового рішення зазначаються, зокрема, мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику. Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (частина перша статті 264 ЦПК України). Постанова суду апеляційної інстанції складається з, зокрема, мотивувальної частини із зазначенням: мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу (підпункт в пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України). Касаційний суд зауважує, що законодавець імперативно визначив необхідність здійснювати відхилення доводу (аргументу) апеляційної скарги чи відзиву, з яким апеляційний суд не погоджується. При цьому не має значення, чи стосується такий довід (аргумент) судового рішення по суті, чи тільки процесуального питання (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2024 року в справі № 501/1672/22 (провадження № 61-16084св23), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 січня 2024 року в справі № 441/1159/21 (провадження № 61-14938св23)). У справі, що переглядається: при зверненні до суду позивач пред`явив вимоги як про скасування державної реєстрації права власності відповідачів ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , на квартиру, так і про витребування квартири із чужого незаконного володіння відповідачів. Тому позивачем фактично обрано два альтернативні способи судового захисту своїх прав; суд першої інстанції дійшов висновку про задоволення позовних вимог про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на спірну квартиру. Крім того, суд вважав, що позивач не може заявляти вимогу про витребування майна на свою користь, адже спірна квартира належала на праві власності ОСОБА_9 та неправомірно вибула саме з її власності, а не з власності позивача, якому вона не належала; апеляційний суд зробив обґрунтований висновок, що задоволення позовних вимог про скасування державної реєстрації права власності не призведе до поновлення порушених прав позивача, адже ефективним способом захисту прав у спірних правовідносинах є пред`явлення та задоволення вимоги про витребування спірного нерухомого майна; апеляційний суд встановив, що квартира вибула із володіння власника ОСОБА_9 за її життя, але не з її волі, адже на час укладення договорів довічного утримання та зміну набувача за договорами довічного утримання ОСОБА_9 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла ними керувати у силу свого психічного стану здоров`я. Тому ОСОБА_7 набув право власності на спірну квартиру у ОСОБА_3 , яка не мала права на її відчуження; за таких обставин ОСОБА_1 як спадкоємець ОСОБА_9 (власника квартири, у якої майно вибуло за життя не з її волі), має право ініціювати питання про витребування спірної квартири від ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на підставі статті 388 ЦК України; при цьому апеляційний суд вказав, що: - у матеріалах справи відсутні відомості, що ОСОБА_5 та ОСОБА_6 як відповідачі є недобросовісними набувачами спірної квартири, на такі обставини не посилався й позивач у позовній заяві. ОСОБА_5 і ОСОБА_6 придбали спірну квартиру за відплатним договором, на момент її придбання були відсутні будь-які обтяження, а відповідачі не могли бути обізнаними про обставини відчуження спірної квартири на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , та про наявність судового спору стосовно правомірності набуття ОСОБА_2 та ОСОБА_3 права власності на квартиру. Таким чином, апеляційний суд вважав, що вони є добросовісними набувачами; - разом з цим, прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків передбачених у статті 388 ЦК України. Недоторканність набутого добросовісним набувачем права власності за рахунок позбавлення законного власника, який не допускав недобросовісного користування своїми правами та не виражав волевиявлення на передачу майна, можливості поновити своє порушене внаслідок вибуття належного йому майна майнове право, суперечить завданню цивільного судочинства. Принцип мирного володіння майном, закріплений у статті 1 Першого протоколу до Конвенції, стосується не лише кінцевого добросовісного набувача майна, а й первинного законного володільця, який маючи у власності певне майно, розраховує, що його право на мирне володіння майном буде захищене належним правовим регулюванням. У разі коли нерухоме майно вибуває з володіння особи, якій воно належить, поза її волею, така особа залишається дійсним власником цього майна, оскільки вона не бажала втрачати правовий зв`язок з належним їй майном. Позбавлення особи в такому випадку права повернути своє майно, яке вибуло з її володіння без наявних на те правових підстав, безумовно призводить до втручання у право такої особи на мирне володіння своїм майном і є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Отже, ОСОБА_5 і ОСОБА_6 як добросовісні набувачі, не можуть безумовно звільнятись від негативних наслідків, які можуть виникнути при виборі недобросовісного контрагента; - за обставин вибуття майна з власності законного володільця поза її волею, за відсутності її волевиявлення, витребування цього майна у добросовісного набувача на користь спадкоємця законного володільця є належним і виправданим способом захисту його права; - право власності на майно, яке було передано за угодами щодо його відчуження поза волею власника, не набувається, у тому числі й добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна. У випадку, якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, останній може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, і має право звернутися до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння; - витребування від ОСОБА_5 та ОСОБА_6 спірного нерухомого майна не свідчить про порушення балансу між інтересами позивача та інтересами відповідачів, які не позбавлені права на відшкодування завданих їм збитків, у тому числі у порядку, передбаченому статтею 661 ЦК України, пред`явивши вимогу до незаконного набувача, в якого вони придбали спірну квартиру. Разом з цим, ОСОБА_1 позбавлений можливості в іншій спосіб захистити свої порушені права. отже, апеляційний суд зробив висновок, що позивач ОСОБА_1 , як спадкоємець ОСОБА_9 , має право витребувати спірну квартиру від відповідачів ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на підставі статті 388 ЦК України. При цьому, таке не призведе до порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції; проте, апеляційний суд, надаючи оцінку добросовісності ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на наявності підстав для витребування спірної квартири, не звернув уваги та не надав належної оцінки доречним аргументам відповідачів, які викладені в апеляційній скарзі та у відзиві на апеляційну скаргу, зокрема, про те, що: - ОСОБА_6 , ОСОБА_5 набули право власності на нерухоме майно у встановленому законодавством порядку на підставі відплатного правочину - договору купівлі-продажу від 25 січня 2020 року, укладеного із ОСОБА_7 , який в судовому порядку недійсним не визнавався. За придбання квартири скаржники сплатили 809 199,60 грн. Сплачена ціна є вище ринкової, яка визначена у звіті про оцінку майна від 14 січня 2020 року, зробленого ТОВ «Комплексна оцінка майна». Тобто, за указаним договором була сплачена справедлива, ринкова ціна; - момент правочину - договір купівлі-продажу укладений сторонами 25 січня 2020 року, тобто після спливу майже року з моменту проведення державної реєстрації 06 березня 2019 року права власності на квартиру за ОСОБА_7 . При цьому він проживав у вказаній квартирі та мав усі правовстановлюючі документи на неї; - суб`єкти правочину - ОСОБА_6 , ОСОБА_5 (покупці), ОСОБА_7 (продавець) - не є між собою родичами, чи будь-яким чином пов`язаними особами. Також скаржники жодним чином не пов`язані з ОСОБА_9 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , приватними нотаріусами Горбуновою Л. В., Василенком О. А. ; - перед придбанням у власність нерухомого майна, ОСОБА_6 , ОСОБА_5 , дотримуючись принципу розумності та обачності, вчинили всі можливі дії з метою перевірки дотримання законності цього правочину (перевірка реєстрів, направлення запитів та ін.) (т.5, а.с. 77-92; т.5, а.с.195-200) З огляду на викладене, за відсутності належного мотивування відхилення апеляційним судом вказаних доречних доводів апеляційної скарги та відзиву ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , очевидно постанова апеляційного суду в частині вимог про витребування із чужого незаконного володіння спірної квартири не може вважатись законної та обґрунтованою. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова суду апеляційної інстанції в частині позовної вимоги про витребування із чужого незаконного володіння спірної квартири ухвалена без додержання норм процесуального та матеріального права. Таким чином, касаційну скаргу слід задовольнити, постанову апеляційного суду в частині вимоги про витребування із чужого незаконного володіння спірної квартири скасувати, а в іншій оскарженій частині судові рішення судів залишити без змін. Керуючись статтями 400, 409, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , яка подана їх представником ОСОБА_8 , з урахуванням доповнення до неї, задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 30 квітня 2025 року в частині позовної вимоги ОСОБА_1 про витребування із чужого незаконного володіння спірної квартири скасувати, а справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 08 квітня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 квітня 2025 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним заповіту, договорів довічного утримання від 19 лютого 2016 року, від 02 серпня 2016 року, договорів про зміну набувача у договорах довічного утримання, укладених 10 серпня 2016 року, залишити без змін. З моменту ухвалення постанови касаційного суду постанова Київського апеляційного суду від 30 квітня 2025 року у скасованій частині втрачає законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат Судді: Д. А. Гудима І. О. Дундар Є. В. Краснощоков П. І. Пархоменко